Глава 3 Початок
українського культурного відродження

Одним із головних суспільних викликів першої половини ХІХ ст. був початок культурного відродження в українських землях, яке розгорталося за двома напрямами – ідентичними за змістом, майже одночасними за хронологією, але розмежованими територіально (в Російській та Австрійській імперіях). Культурне відродження в підросійській Україні стало процесом пробудження і формування самосвідомості українського народу, що втілилося в розвитку його культури, реконструкції історичного минулого, легалізації рідної мови.

Карта слобідських полків (1764 р.)

Для розуміння витоків українського національного руху надзвичайно важливим є те, що ро­сійський царизм наприкінці ХVIII ст. завдав удару одночасно і по правах українського дворянства, знищивши політичні свободи, і по правах українських селян, в яких відібрали землю, а самих перетворили на кріпаків. Одним з основних проявів національного відродження українців стало формування національної свідомості, яка проявлялася в осягненні своєї самодостатності, окремішності, героїчного ми­ну­лого і прагненні визволення з-під гніту інших народів. На­ціо­наль­на свідомість українців живилася думами, ле­ген­дами, переказами, піснями. То була жива нитка, що по­в’язувала українців ХІХ ст. з їхніми предками — насамперед козаками.
Память про козацьке минуле, яка набула міфічних обрисів, становила одну з під­валин модерної української національної свідомості. На самих початках національного відродження па­м’ять про козацьке самоврядування найкраще збереглася на тих землях підросійської України, які мали різний ступінь політичної автономії — на Сло­бо­жан­щині (до 1765 р.), Запоріжжі (до 1775 р.) та Гетьманщині (до 1785 р.). Ця память проявлялася на рівні простого народу та нового українського дворянства, нащадків козацької старшини. Серед закріпаченого селянства згадки про козацтво насамперед були пам’яттю про Запорозьку Січ з її особ­ливими демократичними по­ряд­ками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гноб­лення. На рівні панівної верстви — козацької стар­шини, яка хоча й перетворювалась на дворян і русифікувалась, славне минуле України пов’язувалося з пам’яттю про козацьку державу — Гетьманщину. Підвалини під національне відродження заклало саме українське дворянство, яке мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту. Рух за національне відрод­жен­ня став важливою складовою суспільно-політич­но­го життя українських земель в першій половині ХІХ ст. Паланковий устрій Вольностей Війська Запорозького (1734–1775 рр.)
Українське суспільство по-різному ставилося до політики російського уряду. Змушена під тиском об­ста­вин уважно оцінити історичне минуле українських земель та їх перспективи у складі імперії, українська еліта виробила власну позицію. Наприкінці ХVIII ст. у неї виникають два підходи до запроваджених російською владою порядків: «асиміляторський» (малороси) та «традиціоналістсь­кий» (автономісти). При­хиль­ни­ки першого дотримувалися думки, що автономні ідеї вже не відповідають вимогам часу й сприймали імперію як власну Батьківщину. Вони пра­цювали на бла­го Російської дер­жа­ви, її величі, і водночас виявляли патріотичні почуття до «Мало­росії», її культури.
Основна група автономістів об­ме­жу­валася лише відстоюванням за­лиш­ків традицій Гетьманщини, зокрема збереження української системи судочинства та реставрації козацького війська. Найбільш послідовно проти імперської політики виступила група на чолі з Василем Капністом, що прагнула повернути гетьманські порядки за допомогою іноземних держав.
У квітні 1791 р. останній разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл виїхав до Берліна з таємною місією — ведення переговорів з представниками прусських урядових кіл, у т.ч. з головою кабінету міністрів (канцлером) Пруссії Еваль­дом-Фрід­рі­хом Герц­бер­гом. Йшлося про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого зброй­ного виступу проти ро­сійсь­кого самодержавст­ва. Попри невдачі цієї дип­ло­матичної місії, сам факт засвідчував наявність у таборі традиціо­на­лістів досить радикальних сил, здатних ви­корис­товувати міжнародні важелі для до­сяг­нення своєї мети.

Поет, драматург і громадський діяч Василь КапністКапніст Василь Ва­си­льо­вич (23.02.1758 — 08.11.1823) — письменник і громадський діяч. Народився в с. Обухівка Миргородського повіту в родині офіцера російської армії Василя Пет­ро­ви­ча Капніста, яка мала козацьке коріння. Здо­був ґрунтовну освіту в Санкт-Пе­тер­бур­зі, вільно володів кількома іноземними мовами. Війсь­ко­ву кар’єру завершив у чині гвардії підпоручика на початку 1780-х рр. У 1785 р. обійняв посаду губернського маршалка Київського намісництва. 1787 р. очолив гурток автономістів, який виробив проект відновлення козацьких формувань в Україні («По­ло­жение, на каком может быть набрано и содержано войс­ко охочих казаков»). У 1812 р., коли війська Наполеона вступили в межі України, активно залучився до створення українського козацького ополчення.
Залишив помітний слід у справі сприяння розвитку вітчизняного сценічного мистецтва. В останні роки життя брав діяльну участь у роботі театру Тро­щинського в с. Кибинці на Мир­го­род­щи­ні. Пое­тич­не обдарування В. Кап­ніс­та шліфувалося в літературному середовищі Пе­тер­бурга, де він зблизився з гуртком Г. Дер­жа­ві­на. Його реак­цією на тогочасний тотальний на­ступ ца­ризму на ав­то­­но­мію України стала «Ода на рабство» (1783 р.), в якій він виступив за відновлення гетьманського правління в Україні. Окрім пое­тич­них творів опуб­лікував працю з теорії лі­те­ра­тури, за що в 1785 р. був обраний членом Пе­тер­бурзь­кої академії наук. Переклав «Слово о полку Ігоревім» сучасною російською мовою і зробив цікавий коментар, в якому наголосив на українському походженні та українських особливостях цього твору. Визнання й славу йому приніс драматичний твір «Ябеда» (1798 р.), де засуджувалася централістська політика російського самодержавства в Україні.
Інкорпорація лівобережного поміщицтва до складу російського дворянства не відбувалася гладко. Три­ва­лий час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Російські високопосадовці спочатку не дуже охоче визнавали права дворянства за ко­заць­кою старшиною.
Зі свого боку українські за­мож­ні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв у тому обсязі, в якому ними користувалася польська шлях­та. Захищаючи свої станові права, українська шлях­та водночас відстоювала автономні права України. Родинний герб Марковичів (Маркевичів)
Більшість української верхівки, зрештою, не заходила у своїх поглядах так далеко. У середині 1780-х рр. опозиційні настрої серед нащадків козацької старшини поступово згасають. До того ж, російська влада поступово задовольнила їх станові інтереси. Фор­маль­но нащадки старшини повинні були доводити своє право на одержання дворянства на підставі родинних документів.
У 1797 р. надання дворянських титулів почала здійснювати спеціально утворена в Санкт-Пе­тер­бурзі комісія — Герольдія. З часом вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інституціях як достатню підставу для надання дворянського звання, що викликало хвилю протестів та невдоволення серед української шляхти. Не­вдо­во­ле­них очолила невелика група людей, які називали себе «патріотами рідного краю». Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів, царські укази та інші документи, аби довести, що старшинські звання офіційно визнавались як Поль­щею, так і Росією. На їх підставі готувалися петиції, меморандуми, записки з вимогами визнання історичних прав козацької старшини. Робота Герольдії спричинила посилений інтерес до історії серед заможних верств українського суспільства, що дало поштовх до національного відродження на Лівобережжі.
Зацікавлення історичним минулим лише част­ково було викликане нагальними потребами нащадків козацької старшини. Їх найбільш освічені і пат­ріо­тично налаштовані представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, рідної ми­нувшини, козаччини, відстоювали історичні пра­ва козацької старшини не стільки з матеріальних, як з моральних міркувань. Їхня діяльність була ви­кли­кана почуттям регіонального патріотизму. З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів Письменник, церковний і культурний діяч архієпископ Григорій Кониськийукраїнської історії, лідерів автономістичного руху, таких, як відомий збирач історичних документів Адріан Чепа (1760 бл. 1822 рр.), маршалок Ро­менсь­кого повіту Василь По­ле­тика (син Гри­го­рія) (17651845 рр.), пол­тавсь­кий повітовий маршалок Василь Чар­ниш, депутат чернігівського дворянства Ти­мо­фій Калинський, історик і етнограф Федір Туманський та інші, які сумлінно збирали різноманітні памятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дип­ломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори («листи», «мнения», «записки» та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на дворянські звання. Заняття історією вони вважали патріотичною справою. «Як приємно працювати для слави й добра Батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі і до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою», — писав Адріан Чепа у листі до Василя Полетики.
Ще 1777 р. у Петербурзі було видано зібрані Григорієм-Ка­ли­новсь­ким матеріали під назвою «Описание свадебных украинских обрядов», чим започаткував українську етнографію. В 1798 р. по­ба­чила світ книга, що містила відомості про Україну
«За­пис­ки о Малороссии, её жителях і произведениях», автором якої був дворянин Яків Маркович (17761804 рр.). Він був першим з українських істориків, який заперечував лі­то­писну теорію про «покликання варягів» до Києва на княжий престол. Поява твору, написаного у високопатріотичному дусі, була наслідком зацікавленості українського дворянства минулим рідної землі. Ця книга, написана російською мовою, була доступна широкій освіченій громадськості, в якій автор доводив славне минуле на­ро­ду,
з якого вона вийшла, розбуджуючи українську на­ціональну свідомість.
Українських пат­ріо­тів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до су­час­ного становища. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Ли­товсь­кому статуті, відновити козацьке військо. Пев­ні на­дії вони покладали на ім­ператора Павла І, який під час свого короткого прав­ління відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його син, Олек­сандр І, не відзначаючись прихильністю до України, все ж залишив недоторканними її особливі правові норми. У питанні відновлення козацького війська урядова позиція була прагматичною — тільки у разі воєнної загрози самодержавство погоджувалося на створення тимчасових ко­заць­ких формувань. Коли за­гро­за зникала, влада це пи­тання усіляко відсувала, по­боюю­чись робити поступки українським автономістам. Літератор і видавець Євген Гребінка. Художник Аполлон Мокрицький (1840 р.)
Важливу роль у національному відродженні першої половини ХІХ ст. ві­ді­грала «Історія русів» — пер­ша пам’ятка модерної українсь­кої політичної дум­ки, що стала відомою з 1830-х рр. у рукописних копіях (опублікована 1846 р. у Москві істориком Осипом Бо­дянсь­­­ким). Автор цього твору до сих пір невідомий. Одні дослідники схиляються до думки, що ним був архієпископ Гри­го­рій Конись­кий, інші — князь Олек­сандр Без­бо­родь­ко, ще інші — Григорій По­ле­тика. Од­на­че, очевидно, твір вий­шов з-під пера діячів Нов­го­род-Сі­версь­кого патріотичного гурт­ка 8090 рр. XVIII ст., тісно повязаних саме з Олек­санд­ром Без­бо­родьком.
В «Історії русів» було най­краще відбито політичні на­строї автономістів. Весь виклад минулого Украї­ни з давніх часів до 1769 р. під­порядковувався об­ґрун­­ту­ванню на історичному матеріалі прав українсь­кого народу на свою державність, на рівно­правність з усіма народами. Автор цього твору доводив, що саме Україна є прямою наступницею Київсь­кої Русі, що українці є відмінним від росіян народом із власною самобутньою культурою та звичаями, а тому має всі права на відновлення державності. «Історія русів» мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її го­лов­ною ідею було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Мос­ковії за Богдана Хмель­­ниць­кого. Утім, у цьому трактаті відбилася своєрідність світогляду автономістів, які, захищаючи історичні пра­ва України і прагнучи до їх відновлення, не вимагали відокремлення Украї­ни від Ро­сійсь­кої імперії. Трак­тат справив величезний вплив на подальше формування ідеології українського національного руху. «Історію русів» використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шев­чен­ко, Євген Гре­бінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Кос­то­ма­ров та багато інших діячів. На думку історика Олек­сандра Оглоблина, «Історія русів» була «декларацією прав української нації та вічною книгою України».
Мандрівник над морем туману. Художник Каспар Девід Фрідріх (1818 р.)Узагалі, попри глибоку різницю між тими, хто дотримувався національних традицій, і тими, котрі асимілювалися російською культурою, вони інтереси України ототожнювали зі своєю верствою, а не з інтересами простого козацтва і закріпаченого селянства.
По­даль­ший імпульс для свого розвитку українське національне відродження одержало з Заходу завдяки, но­вим політичним й інтелектуальним течіям. Французька революція кінця XVIII ст. поширила поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав нації став народ. Орга­ні­зую­чим ядром держави була не правляча династія, а нація у новому, модерному розумінні. Націо­наль­ний характер, який проявлявся передусім в культурі і мові, оголошувався природним і невід’ємним атрибутом усього народу, а не окремої верстви. Французька модель на­ції послужила прикладом наслідування для нових національних ру­хів, що ширилися на початку ХІХ ст. в усій Європі.
Україна безпосередньо зазнала французького впливу під час наполеонівських воєн, який проявив себе дещо пізніше. Зокрема, він справив враження на місцеву інтелектуальну еліту. Зустріч її з ідеологією Французької революції мала важливе значення. Крім цього впливу, сильним збудником для українського національного пробудження, як і відродження інших словянських народів, став романтизм з його ідеєю народності, як виявлення національної свідомості і самобутності. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як прояв своєрідного національного духу. Вони зруйнували старе зверхнє ставлення до народної культури як до чогось завідомо нижчого, вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має свою самостійну вартість і по-своєму спричиняється до духовного збагачення світу.
Романтизм особливо виділяв слов’янські на­роди, які більше за інших зберегли консервативні, пат­ріар­хальні риси. Єв­ро­пейські романтики поставили слов’янський фольклор у центр тогочасного інтелектуального життя, а серед слов’ян виділяли специфічну роль українців. Батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер, що пророкував початок доби слов’ян у Євро­пі, записав у своєму щоденнику наступне: «Україна стане новою Грецією — у цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя».
Пантелеймон Куліш. Фото 1859 р.Концепції Гердера та інших європейських ро­ман­тиків ставали відомим українцями через російських та польських авторів. Виявляючи складові національної ідентичності, українські інтелектуали зосередили увагу на неповторних рисах власної етнічної спільності: фольклорі, етнографії, мові, історії, літературі, які були важливим стимулом для збирання етнографічних матеріалів. Перша плеяда української інтелігенції на початку ХІХ ст. походила з дворянства, яке упродовж 20-30-х рр. здебільшого зрусифікувалося, і її надалі формували переважно вихідці з інших станів. У цей час у Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві склалися відносно нечисленні осередки освіченої еліти, яка утворила течію романтиків, що відіграла визначну роль у справі національно-культурного відродження. Захоплення інтелігентів-романтиків українською народною піснею, думою, казкою спонукало їх до організації експедицій, аби безпосередньо «від народу» записувати ці перлини його творчості й доносити їх до «освіченої публіки».
Перша збірка українських історичних дум, яка з’явилася в 1819 р. у Петербурзі під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песен», була підготовлена і видана дослідником українського фольклору князем Миколою Цертелєвим — зрусифікованим грузином, який, проживаючи в Україні, став її патріотом. У передмові до цього збірника він назвав українські думи «пам’ятками народного генія», що містять у собі «силу вислову і чарівність гармонії». Услід за Гердером він порівняв українських лірників і кобзарів із Гомером, а Україну — з Грецією. Висновок Миколи Цертелєва перегукувався з твердженням польського поета Адама Міцкевича, що українці є найпоетичнішими й наймузикальнішими серед слов’янських народів. Своїми працями Цертелєв привернув увагу до народної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і науки.
У 1827 р. з’явилася друком збірка «Ма­ло­рос­сийс­кие песни», а в 1834 р. — «Украинские народные песни», підготовлені Михайлом Мак­си­мо­ви­чем. Він, як і Микола Цертелєв, добачав в українсь­кому фольклорі «незіпсуту» патріархальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору похмурість Півночі. Його збірки українських пісень вплинули, зокрема, на творчість Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Олек­сандра Пушкіна та ін. У своїх спогадах про Миколу Костомарова Пан­телеймон Куліш писав, що спочатку вони зневажливо дивилися на все українське і думали лише «мовою Пушкіна». Обидва, один — у Новгороді-Сіверсь­ко­му, другий — у Харкові, випадково натрапили на збірку Михайла Максимовича і після прочитання її стали українськими патріотами. За словами історики Дмитра До­ро­шен­ка, передмова Ми­хай­ла Мак­си­мо­вича до ви­дан­ня 1827 р. була «свого роду літературним ма­­ні­фестом, повним ен­ту­зіазму до народної української поезії».

Максимович Михайло Олександрович (15.09.180422.11.1873) — історик, філолог, етно­граф, ботанік, поет. Походив зіМихайло Максимович. Малюнок Д. Мукаровського (1882 р.) старшинського козацького роду Полтавщини. Народився на хуторі (тепер с. Богуславець Черкаської області). Після закінчення Московського університету у 1823 р. залишився при ньому для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 р. отримав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету. Наступного року у відкритому тоді в Києві Університеті св. Володимира Михайло Максимович отримав професуру російської словесності й був обраний першим його ректором (перебував на цій посаді до кінця 1835 р.).
Через стан здоровя 1845 р. вийшов у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту. Михайло Максимович неодноразово намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак керівництво міністерства народної освіти, побоюючись його українофільських поглядів, усувало його від такої.
Михайло Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природо­знавства, опубліковані у 1820-х — на початку 1830-х рр., дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.
Фольклорні видання Михайла Максимовича справили величезний вплив на українську фольклористику також у Галичині, викликали інтерес до вітчизняного фольклору серед інших словянських народів. Як мовознавець, Михайло Максимович опублікував низку статей про класифікацію словянських мов (1838, 1845 і 1850 рр.), в яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з росіянами — істориком Михайлом Погодіним
і славістом Петром Лавровським обстоював «старобытность» української мо­ви. Вчений був автором етимологічного правопису — «мак­симовчівки». Йому належить ви­дан­ня і дослідження найдавніших літературних пам’яток Київсь­кої Русі — «Руської правди», «Повісті минулих літ», «Слова о полку Іго­ре­вім» (остан­нє переклав українською мовою).
В історичних (як і у фольклорно-етнографічних) творах Ми­хайло Максимович був прихильником па­нів­ного тоді романтизму та ідеї на­род­ності. Він об­стоював генетичний звязок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким присвятив багато роз­відок, статей, критичних за­міток про джерела, лі­тературу тощо. У статті «О мни­мом запустении Украины» (1857 р.) та «Письмах» до Ми­хайла По­го­діна Михайло Мак­си­мович довів безпідставність його гіпотези про «ве­ликоросійське» населення Київ­щини за княжої доби. Чис­лен­ні праці вченого з історії середньовічної України, Києва та його пам’я­ток, козаччини, Геть­ман­щи­ни й гайдамаччини мали особливе значення для дальшого розвитку української історіо­графії.
Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням памяток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Початок національного відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини поеми «Енеїда» Івана Котляревського (видана 1798 р. у Петербурзі), написаної українською мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну. Хоча поема була новим явищем української культури, вона мала глибоке коріння у минулій козацькій добі. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Іван Кот­ля­ревсь­кий в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства другої поло­вини XVIII ст. Те, що Іван Котляревський переодягнув персонажів Верлігія — римських героїв й богів Олімпу — в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний звязок «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво.

Іван Котляревський. Невідомий художникКотляревський Іван Петрович (09.09.176910.11.1838) — письмен­ник, поет, драматург, засновник сучасної української лі­те­ратури, громадський діяч. Народився в Полтаві у сімї канцеляриста. Початкову освіту здобув у місцевого дяка.
В 17891793 рр. Працював
канцеляристом, наступні три роки — домашнім учителем у помі­щиць­ких родинах. З 1796 р. перебував на військовій службі в Сіверському карабінерному полку. У 18061807 рр. Іван Кот­ля­ревський у ранзі штабс-капітана брав участь у ро­сійсь­ко-турецькій війні 18061812 рр. (1808 р. вийшов у відставку).
У 1812 р. під час російсько-французької війни Іван Котляревський за дозволом генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського сформував у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-й український козачий полк, за що отримав чин майора. В 18171821 рр. — директор Полтавського віль­ного театру. 1818 р. разом з Василем Лука­ше­ви­чем, Василем Тарновським та іншими входив до складу полтавської масонської ложі «Любов до істини». Член Вільного товариства любителів російської словесності (з 1821 р.). Підтримував звязки з декабристами. У 18271835 рр. — попечитель «богоугодних» закладів. Сприяв викупові актора Ми­хай­ла Щепкіна з кріпацтва.
Літературну діяль­ність Іван Кот­ля­ревсь­кий розпочав близько 1794 р. Національне за­барв­лення і співчуття до долі народу зумовили великий успіх його «Енеїди» серед сучасників. За мо­ти­вами поеми були створені опери «Еней на мандрів­ці» (композитор Ярослав Лопа­тинсь­кий,
1911 р.) та «Енеїда» (композитор Микола Лисен­ко, 1919 р.). Вико­рис­тав­ши доробок своїх попередників, останній також створив оперу «Наталка Пол­тав­ка» (1889 р.).
1903 р. у Полтаві було споруджено перший у світі памятник Іванові Котля­ревському.

Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. зусиллями громадськості на чолі з Василем Каразіним відкрився університет. Саме в цьому місті 1812 р. почала видаватися перша в підросійській Україні газета «Харь­ковс­кий еженедельник». До харківської романтичної школи на­лежали Амвросій Метлинський, Ми­хайло Петренко, Петро Гулак-Артемовський, Левко Боро­ви­ковський та ін. Зокрема, в університеті склався літературний гурток романтиків (до нього входили Ізмаїл Срез­невсь­кий, Іван Роз­ков­шен­ко, брати Орест і Федір Євецькі та ін.), який у 1820-1830-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Титульна сторінка «Запорожской старины»
Душею цього гурт­ка був професор-філолог Ізмаїл Срез­невсь­кий, котрий у 1831 р. видав «Украинский альманах» — збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами. У 18331838 pp. у Харкові ним було видано шість випусків фольклорно-історичної збірки «За­по­рожс­кая старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму. Тут було вміщено історичні пісні й думи ХVIXVIII ст., уривки з козацьких літописів, з «Історії русів», перекази та ін., які адресувалися «пре­иму­ществен­но любопытствующим знать старину запорожскую, — быт, нравы, обычаи, подвиги этого народа воинов». Справі пробудження національної свідомості сприяла і стаття Ізмаїла Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834 р.). Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Професор категорично заявив, що немає сумніву в тому, що «язык украинский есть язык, а не наречие».
«Котляревщина» як літературний жанр набула величезної популярності в Україні, породивши цілу армію менш талановитих послідовників. І лише з при­ходом романтиків українські поети і письменники почали писати в усіх літературних жанрах. У 1818 р. вийшла перша граматика живої народної мови — «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського. У передмові до неї автор на­го­лосив на високому статусі народної мови й народної культури.
Наче прислуховуючись до такої думки, наступного року Іван Котляревський на­пи­сав п’єсу «На­тал­ка Пол­тав­ка», герої якої говорять і співають народною мовою, тимчасом як головний комічний персонаж (возний) розмовляє суржиком церковнослов’янської мови та канцелярських термінів. «Натал­ка Полтавка» та водевіль «Мос­каль-ча­рівник», написані Іваном Котляревським спеціально для очо­люваного ним театру у Полтаві, від­крили дорогу романтичним тенденціям у вітчизняній літературі та започаткували нову українську драматургію.
Найвидатнішими творцями нової української літератури в дошевченківський період поряд з Іваном Котляревським були Григорій Квітка-Осно­вя­нен­ко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка та ін. Для їхньої творчості характерним було впровадження в літературу української народної мови, широке відображення на­род­ного життя й світосприйняття, що ґрунтувалося на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення ро­ман­тизованого образу рід­ного народу. Так, загальновідомими стали «Малоросійські оповідання» Григорія Квітки-Основ’яненка, який став засновником української прози. Один із пізніших послідовників Івана Котляревського, Петро Гулак-Арте­мовсь­кий, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади українською мовою з європейсь­ких літератур. Про­від­ний літератор серед малоросійської колонії у Пе­тер­бурзі Євген Гребінка ви­сту­пав на захист права українських поетів і письменників писати рідною мовою — пра­ва, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним 1841 р. у Пе­тер­бур­зі український альманах «Ластівка», в якому було на­дру­ковано твори Івана Кот­ля­ревського, Левка Бо­ро­ви­ковсь­ко­го, Тараса Шев­чен­ка, Віктора За­бі­ли, Олек­санд­ра Афанасьева-Чуж­бинсь­­кого та інших, був першим збір­ником, в якому усі українські літератори, як представники класицизму, так і романтики, пи­сали лише українською мовою.

Григорій Квітка-Основ'яненко. Невідомий художник (1810-і рр.). Під портретом автограф письменникаКвітка-Основяненко Григорій Федорович (справжнє прізвище — Квітка; псевдонім — Грицько Основяненко; 29.11.177820.08.1843) — прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик, культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі (носить почесне імя «батька української прози»). Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Г. Квітка-Основ’яненко, як письменник, видавець, літературний критик і публіцист, виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.
Народився Г. Квітка-Основ’яненко у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Початкову освіту отримав удома, згодом навчався в школі при монастирі. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольк­лору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Ро­ди­ну Квіток часто відвідував філософ Григорій Сковорода.
У 23 роки Г. Квітка-Основ’яненко вступив по­слуш­ником до Курязького Спасо-Пре­об­ра­женсь­кого монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Служив комісаром з питань провіанту в народному ополченні (18061807 рр.), був секретарем дворянських зборів, повітовим предводителем дворянства (18171828 рр.), совісним суддею, головою Хар­ківсь­кої палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Хар­кова. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 р. — його директор), Благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, губернської бібліотеки, обирався членом Товариства наук при Харківському університеті.
Г. Квітка-Основ’яненко був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний у позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский вестник», який видавав у 18161817 рр. з Р. Гонорським і Є. Фі­ло­мафитсь­ким. Писав українською і російською мовами.
У 1820-х рр. виступив з комедіями «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дво­рянские выборы» та ін. Спи­раю­чись на літературну традицію, започатковану Іва­ном Котля­ревсь­ким, народну пісенність і гумор, письменник написав у 1836 р. по­пулярні і досі комедію «Сватання на Гонча­рів­ці» та пєсу «Шель­мен­ко-денщик». Українсь­кі прозові твори Г. Квіт­ки-Основяненка по­ді­ляються на дві основ­ні групи: бурлескно-реалістичні («Сал­даць­кий пат­рет», «Мерт­вець­кий великдень», «От тобі і скарб», «Пар­хі­мове снідання», «Під­бре­хач», повість «Ко­но­топська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Ма­руся», «Козир-дів­ка», «Сер­дешна Ок­са­на», «Щира любов», «Добре роби — добре й буде», «Божі діти», «Пере­ко­типоле»).
Кращі твори Г. Квітки-Основ’яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 р. в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори письменника перекладено на польську, болгарську, чеську та інші мови. З Г. Квіткою-Основ’яненком листувався Тарас Шевченко, який давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ’яненка» («Б’ють пороги, місяць сходить») та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотни­ківна» до однойменних творів Г. Квітки-Основ’яненка. Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Г. Квітки-Осно­в’я­ненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема етнографічної школи.


Дмитро Бантиш-Каменський. Невідомий художник (1830-і рр.)Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити ін­телектуальні го­ризон­ти українського світу у процесі зростання національної свідомості набувало вирішального значення вивчення історії свого народу. З’яв­ляють­ся перші фахові і­сто­ричні праці, зокрема непересічною подією стала поява в 1822 р. у Москві чотиритомної «Истории Малой России» Дмитра Бан­ти­ша-Каменського. У ній розповідалося про славне минуле України, її автономні права, історичні подвиги козацької старшини, науково обґрунтовувалася ідея самобутності України. Написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів (видана за матеріальної підтримки мало­російського генерал-губернатора Миколи Рєпніна), вона була значним кроком у розвитку української історіографії. Важливе значення у цій спра­ві мала і пятитомна «История Малороссии» Миколи Маркевича, що побачила світ в 18421843 pp. у Москві.

Гоголь Микола Васильович (01.04.1809-04.03.1852) — прозаїк, драматург, поет, історик, фольк­лорист. Народився в с. Великі Сорочинці (ни­ні Миргородського району Полтавської області). Батько, Василь Афанасійович Гоголь, був праправнуком пол­ковника козацького війська часів Богдана Хмель­ниць­кого Остапа Гоголя. Згодом знаменитий нащадок оспівав його в образі Тараса Бульби. Мати Миколи Гоголя, Марія Іванівна, уроджена Ко­ся­ровсь­­ка, яка вийшла заміж у віці чотирнадцяти років, була удвічі молодша за чоловіка. В сімї народилося дванадцять дітей, з яких вижили лише старший — Микола і три його сестри. Коли після пологів померли перші двоє дітей, Василь та Марія, котра була знову вагітна, переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Тро­хи­мовсь­кий. У маєтку цього лікаря і народився хлоп­чик, якого назвали Миколою.
Микола Гоголь. Художник Федір Моллер (початок 1840-х рр.)Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) у маєтку батьків.
У 18181819 рр. навчався в Полтавському повітовому училищі, в 18211828 рр. — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник. У гімназії Микола Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.
Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни. Уже з дитячих літ вона закладала в юно­го Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислівїв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…». «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..». «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Ще в студентські роки М. Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага».
У 1828 р. М. Гоголь переїздить до Санкт-Петербурга, де наступного року публікує свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен». Невдовзі в журналі «Отечественные записки» зявляється повість «Басаврюк, або Вечір проти Іва­на Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені ґрунтовними знаннями усної народної творчості. Лі­ризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача. Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому у 1838–1842 рр. проживав Микола Гоголь
Наприкінці 1833 р. М. Гоголь клопочеться про посаду професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з професором М. Максимовичем. Микола Васильович у цей час писав:«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!».
А в грудні 1833 р. він писав своєму другові: «Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше словян».
Але стати М. Гоголю професором Університету св. Володимира не судилося. З другої половини 1830-х рр. подальший розвиток таланту письменника пов’язаний з драматургією. Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.). Невдовзі після прем’єри п’єси М. Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейца­рію, Францію, Італію. У 1842 р. вийшла друком його поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 р. «Вибрані місця з листування із друзями». 1848 р. М. Гоголь повернувся в Росію, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалив рукопис.
Микола Гоголь став одним із засновників реалізму в російській літературі, з яким пов’язана також творчість українських письменників ХІХ ст. — Гри­го­рія Квітки-Основ’я­нен­ка, Пан­те­лей­мона Ку­ліша, Олек­си Сто­ро­­женка та ін. Тво­ри Гоголя посіли чільне місце в скарбниці світової класичної літератури.

Поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» українською і англійською мовами з ілюстраціями Опанаса Сластіона (видання 2001 р.)Найважливіше значення для українського на­ціо­нально-культурного відродження мало опублікування «Кобзаря» (1840 р.) і «Гайдамаків» (1841 р.) Та­раса Шевченка. У Києві Михайло Максимович видав збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841, 1850 рр.), де містилися статті з історії, археології, письменства тощо. В 18431844 рр. з ініціативи Григорія Квітки-Основяненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» з творами українських і російських письменників та вчених. У другій половині 30-х — на початку 40-х рр. ХІХ ст. розпочав літературну й наукову діяльність Микола Кос­то­маров.
Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського на­ро­ду мало опублікування історичних джерел. Знач­ну роботу в цьому на­прямку здійснила Київсь­­ка тимчасова комісія для розгляду дав­ніх ак­тів, створена в 1843 р. Неоціненні заслуги перед українською історіографією має Осип Бодянський, який у 1840-х рр. опублікував, поряд з «Історією русів», багато джерел і творів з історії України — літопис Са­мо­вид­ця, історичні праці Олександра Рі­гель­мана, Петра Симоновського та ін.
Історичні і фольклористичні дослідження заклали міцні підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні корені і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для ви­крис­та­лі­зо­ву­вання національної са­мобутності українців — по­чуття, яке вигасало на межі XVIIIXIX ст.
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично налаштованої частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники по­сту­пово почали усвідом­лю­вати не­об­хідність не тільки розвитку українсь­­кої мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється пер­ша українська таємна по­літична організація — «Кирило-Ме­фодіївсь­ке братство».