Глава 5 Доля
українського козацтва після руйнування
Запорозької Січі

Зруйнування російськими військами славнозвісної Запорозької Січі в 1775 р. стало однією з найтрагічніших подій в історії України. У квітні того року Григорій Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації, а вже в червні царські війська на чолі з генералом Петром Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили Січ. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом зі старшиною його було заарештовано і на пропозицію Григорія Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря. Запорозьке військо було оголошене розпущеним…

 

Ікона праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського), останнього кошового отамана Запорозької СічіІсторичні долі запорозького козацтва після зруйнування російськими військами Січі склалися по-різному. Осередком козацької вольниці стала дев’ята й остання Січ українського козацтва, яку було засновано за Дунаєм. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х рр. XVIII ст. тікали на території, підконт­рольні Османській імперії. Початок історії За­ду­найсь­кого Коша поклали козаки, котрі брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 17681774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина з них, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р. і досяг свого апогею у 17771778 рр.
Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорожцям, будучи зацікавленим у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції Російської держави на Півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету, як «захисниці всього православного населення». Існування «Січі за Дунаєм» викликало все більші симпатії в українського населення й паралізувало участь у війні українців на стороні Росії.
Російський уряд здебільшого застосовував до задунайських козаків тактику «приватних запрошень», не порушуючи офіційно питання їх повернення перед султаном. Запорожцям, які погодяться повернутися, було обіцяно не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли, проте реальних наслідків ці пропозиції не мали. Навпаки, колишні запорожці переходили кордон із Російською імперією й агітували селян, розпущених січовиків, солдатів приєднуватися до них.
30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану. Кількість запорожців, які перебували у цей час на турецькій території, дослідники визначають від 5 до 12 тис. осіб. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра — в Ку­чур­га­нах. Переселившись до Туреччини у степи межиріччя Дністра і Дунаю (Південна Бессарабія, Поду­нав’я) запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який жорстко не регламентувався державою, й передусім ототожнювався зі Степом і вольницею. Гармаш часів гетьмана Івана Мазепи. Художник Сергій Васильківський (1900 р.)
Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося через втручання турецького і російського урядів у справи задунайського населення, невдале розташування та збройні сутички з вихідцями з Росії — некрасівськими козаками-старообрядцями, які компактно проживали на території сучасних українських земель у межиріччі Дунаю і Дністра. Останні, інтегруючись з іншими групами сільського старообрядницького населення Подунав’я (липованами), протягом першої половини ХІХ ст. створили замкнуту групу населення з оригінальним козацьким устроєм, зберігаючи традиційні (навіть архаїчні) елементи у внутрішньому управлінні, побуті й світогляді.
Задунайці змушені були декілька разів змінювати місце розташування Січі. Напередодні російсько-турецької війни 17871791 рр. вони заклали Кіш на р. Дунавець у Катирлезі, що став першою Січчю після 1775 р., створеною на традиційних засадах. У 1795 р. уряд Туреччини наказав задунайцям перейти в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і заклала там новий Кіш з відповідним устроєм.
У 18031804 рр. задунайські козаки повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядницьке населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш. Катирлезька Січ проіснувала до 1805 р. і того ж року була зруйнована турецькими загонами Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 18061812 рр. задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші. Після закінчення цієї військової кампанії задунайці повели наступ на некрасівських козаків із метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах. У 1812 р. задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну, в ході якої задунайці навесні 1813 р. оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 р. задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців — селищем Великий Дунавець, що знаходилося на правому березі Георгіївського гирла Дунаю, і заклали там Січ.
Задунайський запорожець. Художник Сергій Васильківський (1900 р.)Дунавецька Січ, яка тут проіснувала з 1814 по 1828 рр., розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами й валами, зробленими ще генуезцями і потім відновленими некрасівськими та задунайськими козаками. З півдня Січ захищала р. Дунавець із високими берегами, а зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там, де фортеця підходила до Дунавця, козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна.
Дунавецька Січ зберігала особливості За­по­розь­кої Січі в управлінні, соціальному та військовому побуті. Тут не було кріпацтва, що стало однією з причин частих утеч на Січ селян-кріпаків з України та Росії. На її території знаходилося 38 куренів з тими ж назвами, які були і в Новій Січі. Всю адміністративну, судову, військову владу і деякі господарські обов’язки виконувала старшина. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від них тільки виконання військової служби. Заду­найсь­кі козаки стояли за­ло­гами в турецьких фортецях, охороняли кордони Османської імперії, брали участь у походах і каральних експедиціях турків для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського пів­острова. За виконання військової служби задунайці одержували від турецького уряду платню і продовольство.
Використання козацтва для придушення визвольних рухів християн викликало протест задунайців. Військові найми на Січі, коли заможні козаки відправляли збіднілих у військо замість себе, стали звичайним явищем. Крім того, За­ду­найсь­ка Січ, на відміну від попередніх, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої бойові навички і зміцнювати військову організацію. Саме тому поступово зникла власна козацька кіннота та артилерія. В походи козаки вирушали пішки або на човнах по воді.
Задунайським козакам належала певна ділянка землі, надана турецьким урядом у повне їх користування. На цій місцевості виникли селища — Райя (Ко­заць­ка), Озаклія, Саранасув, Караорман, Катирлез, Чу­курова, Іглиця, Нижній Дунавець, Маругіль та ін. В них мешкали одружені козаки та райя — сімейні люди некозацького стану, які жили на території Задунайської Січі і підлягали її юрисдикції (до задунайської райї належали і наймані робітники, які не були включені до складу козацького товариства). Фак­тич­но Ду­на­вецька Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Доб­руджі. За документальними даними, на­пе­редодні російсько-турецької 18281829 рр. на території Січі проживало близько 15 тис. населення. Андрій і Оксана. Кадр з фільму режисера Василя Лапокшина «Запорожець за Дунаєм» (1953 р.)
Розташування козацької Січі в дельті Дунаю визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям тутешніх козаків стало рибальство. Із поступовим збільшенням чи­сель­ності райї зростає значення землеробства і скотарства в господарстві Січі. З часом на Ду­на­вець­кій Січі з’явилося заможне козацтво та райя — «дуки», «срібляники», які ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових закладів. Вони використовували робочу силу січової сіроми — «голоколінчиків», «безштаньків», котрі отримували заробіток у натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козаків-бідняків, що постійно збільшувався. На початку ХІХ ст. Ду­навець­ка Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різних форм власності. У цей час на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище, так і про певну еволюцію. Катастро­фіч­них масш­табів набуває зубожіння сіроми, розбійництво серед найбідніших козаків.
Уже напередодні російсько-турецької війни 18281829 рр. почався масовий вихід козаків у російські межі, що було зумовлено спробами Туреччини використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Го­лов­ними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були чинники соціально-економічного характеру, які визначили кризу Дунавецької Січі, що проявилася в занепаді ко­заць­ких традицій та звичаїв. Водночас причини со­ціально-економічного характеру тісно перепліталися з політичними чинниками повернення задунайського населення на історичну Батьківщину. Росія та Туреччина в умовах підготовки до війни намагалися різними способами підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, частина задунайців, насамперед за­мож­на верхівка, яка мріяла повернутися на Батьківщину та скористатися запропонованими ро­сійським урядом правами і привілеями, схилялася до союзу з російською владою. Поява на політичній арені нового кошового Йосипа Гладкого
 1827 р.) підштовхнула хід подій на Січі. В травні 1828 р. 218 січових козаків та 578 райя на чолі з кошовим, який попередньо домовився з російсь­ким командуванням, перейшли на бік останнього. Вони принесли з собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади — бунчук та булаву. Це дало можливість го­во­рити про повернення в межі Російської імперії не окремого підрозділу на чолі з Йосипом Гладким, а всього ко­заць­кого Коша.

Дворянський герб полковника Йосипа ГладкогоГладкий Йосип Михайлович (178917.07.1866) — останній кошовий отаман Задунайської Січі. Народився в с. Мельники на Канівщині в родині сільського голови. В 1820 р. пішов на заробітки на Південь України, працював в Одесі, Керчі та інших містах, потім — у За­ду­найсь­ку Січ, де вступив до козацтва. Спо­чат­ку став отаманом Платнірівського куреня, а 1827 р. — кошовим отаманом Січі, водночас був затверджений султаном Магмудом II у правах двохбунчужного паші. Брав участь у війні турків з греками, в облозі 1826 р. фортеці Міссолунгі (нині м. Месолонгіон, Греція). Служив у складі п’ятисотенного загону задунайських козаків на флотилії. Під час мобілізації задунайців на російсько-турецьку війну 18281829 рр. кілька сот осіб на чолі з Йосипом Гладким 30 трав­ня 1828 р. перейшли Кілійське гирло Дунаю, увійшли в Ізмаїльський порт і приєдналися до російської армії. Козаки взяли участь у боях проти Туреччини, зокрема в переправі через Дунай російської армії та штурмі фортеці Ісакча. За військові заслуги Йосип Гладкий отримав чин полковника і дворянство. Після війни уряд доручив йому сформувати із задунайців Азовське козацьке військо, а в 1832 р. призначив наказним отаманом цього війська. Внаслідок розподілу землі в Азовському війську одержав 1600 десятин і влаштував власне господарство, заснував хутір. У 1851 р. вийшов у відставку за власним бажанням.
Ця подія, що сталася, поклала край Ду­на­вець­кій Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, яке залишилося в По­ду­нав’ї. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали фатальні наслідки для райї та козаків. На Січ було послане турецьке військо, яке вчинило по­гром всього населення Добруджі. Задунайська Січ була повністю зруйнована і після того вже не відродилася. Карта-схема Запорозьких січей (XVI–XVIII ст.)
Отже, після зруйнування Запорозької Січі 1775 р. у степах межиріччя Дністра і Дунаю запорожці заснували Дунавецьку Січ, в якій було відновлено традиції козацької вольниці. Ця Січ віді­гра­вала одну з провідних ролей у процесі колонізації і залучення українського населення на зазначені те­риторії в останній чвер­ті XVIII — на початку XІX ст. Водночас за­по­рожці і далі становили політичну силу, на яку мали зважати як Ос­мансь­ка, так і Російська імперії. Політика останньої щодо задунайського козацтва мала стратегічну мету — припинити перебування запорожців на території Туреччини. Реально вплинути на ліквідацію За­ду­найської Січі й перехід козаків у російські межі царський уряд зміг лише через півстоліття після зруйнування За­по­розької Січі внаслідок со­ціаль­но-економічних процесів у самій Дунавецькій Січі та змі­ни ставлення задунайців до політики Росії.
В українських землях, які опинилися в складі Росії, через політичні та соціально-економічні перетворення останньої чверті XVIII ст. значна козацька маса втратила традиції попереднього способу життя. Запровадження нового територіального устрою та, но­вих адміністративних установ дало змогу російсь­кому уряду створити централізований механізм контролю за українськими козаками, які втрачали особисту свободу, право на володіння землею та інші права. Постійно очікуючи на заворушення колишніх запорожців, російська адміністрація проводила зважену політику щодо них, тим більше, що в разі примусової та швидкої руйнації їхнього способу життя і господарювання, вони мог­ли вдатися до активних форм протесту або емігрувати до сусідніх держав, насамперед Туреччини, де можна було б відновити звичайний уклад ко­заць­кого життя і заснувати нову Січ.
Створюючи сприятливі умови для колонізації південних районів, уряд водночас розумів, що заселення краю ще не гарантувало справжнього закріплення стратегічних по­зи­цій Росії на Чор­но­му морі. Для роз­в’я­зан­ня цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти Ту­реч­чи­ні у прикордонних районах. Особливу увагу на реорганізацію і збільшення місцевих військових контингентів звернув князь Григорій Потьомкін — генерал-губернатор Новоросійського краю. У цей час на Півдні були сформовані Бузьке, Катеринославське і Чорно­морсь­ке козацькі війська, основу яких становили колишні козаки-українці, організовані формування з греків, албанців, татар, росіян, і паралельно розпочато створення іррегулярних козацьких частин у Сло­бідсь­кій та Лівобережній Україні.
Імператриця Катерина ІІ на прогулянці. Художник Володимир Боровиковський (1794 р.)12 лютого 1785 р. через загострення російсько-ту­рець­ких відносин за наказом Катерини ІІ з колишніх ко­за­ків Нововербованого полку, які проживали у межиріччі Інгулу і Єланця, було сформовано під командуванням російських офіцерів Бузький козацький полк. Війсь­ковий підрозділ одержав печатку за зразком старих козацьких: у центрі орел, який тримає списа з пра­по­ром, по краях напис «Печать Бугского казачьего войска».
Створення-Ка­те­рино­славсь­кого козацького війсь­ка також було пов’язане із за­гостренням відносин Ро­сії з Ту­реч­чи­ною. На­казом від 3 лип­ня 1787 р. одно­двор­цям, по­се­ле­ним у Катерино­славській губернії вздовж колишньої Української лінії, було надано козацьке звання і створено з них особливий козацький корпус за зразком Війська Донського, який 12 листопада отри­­мав назву Кате­ри­но­славського козацького війсь­ка, або Війська, но­во­донських козаків. Очолив його пол­ковник Війська Донсь­кого Матвій Платов разом із донською старшиною (своя старшина з’явилася в 1788 р.). Бузьке і-Ка­те­ри­но­славське війська довго не мали чіткого внут­рішнього управління. Уряд тривалий час зволікав із ви­рішенням цього питання, що призводило до зловживань старшин.
Чорноморське козацьке військо серед усіх створених в останній чверті XVIII ст. посідало особливе місце, бо формувалось із колишніх запорозьких козаків, які мали значний бойовий досвід. 14 січня 1788 р. Катерина ІІ підписала указ про створення «Війська вірних козаків» (на противагу «невірним» — турецьким запорожцям). Тоді ж його кошовим отаманом було обрано військового осавула Си­до­ра Білого. 27 лютого 1788 р. він отримав передані йому царським урядом за­по­розькі прапори, перначі та булаву (з квітня того року «Військо вірних козаків» отримало офіційну назву «Чорноморське козацьке військо»). Одним із цікавих моментів формування нового війська була вимога Катерини ІІ, щоб козаки обов’язково бу­ли одружені. Адже вояк, який має родину, менш мо­більний та не так схильний до різноманітних мандрів; також були сподівання, що сімейні чорноморці не зможуть за нагоди приєднатися до задунайських запорожців. Після указу значно збільшився наплив колишніх запорожців та тих, хто ба­жав приєднатися до нового війська й отримати обіцяні урядом пільги, — звільнення від податків, постоїв, служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право покращити своє соціальне становище, одержати грошове та харчове утримання, навіть дворянство тощо. Якщо за станом на «Козацький двір». Художник Сергій Васильківський (середина 1880-х рр.)
22 червня 1788 р. до складу війська входило 2436 козаків, то на 30 листопада 1791 р. — 12 620, з них на дійсній службі — 7500 осіб. Для чорноморців було відведено територію між Південним Бугом і Дністром з центром у м. Слободзея (нині на території Молдови).
Протягом свого існування структура всіх перелічених вище козацьких військ зазнала низки реорганізацій. Зокрема, у червні 1786 р. Бузький полк було поділено на два — 1-й і 2-й Бузькі козацькі полки, які зайняли кордонну лінію по Бугу від Мерт­во­воду до Інгулу. Для збільшення військових контингентів на Півдні бузькі козацькі полки були приєднані до складу Катеринославського козацького війська, де вони зберігали військову самостійність. Під час російсько-турецької війни 17871791 рр. полк ділився на сотні, до складу яких входив сотник, поручик та 120 козаків. За штатним розкладом чи­сельність полку становила 1500 козаків. Військо брало активну участь у цій кампанії, а по її завершен­ні з метою несення прикордонної служби козаків роз­селили на правому березі Бугу.
На січень 1792 р. до Катеринославського війська входили різні регулярні й іррегулярні частини, крім Бузьких полків — Чугуївський і Конвойний козацькі полки князя Григорія Потьомкіна (переформовані з Корпусу передової варти), Малоросійський регулярний полк та інші формування. За списками, на цей рік у полках налічувалось 11 196 осіб. 135 козаків-Ка­те­ри­нославської та 256 — Чугуївської команд, серед інших, входили до особистого конвою новоросійського генерал-губернатора. У 1793 р. до Чу­гуївсь­кого та Конвойного полків було приєднано Малоросійський кінний козацький полк армії князя Григорія По­тьом­кіна, які перейменовано в 1-й, 2-й і 3-й Чугуївські кінні козацькі полки.
Кошовий Захарій ЧепігаНатомість Чорноморське військо було організоване на зразок запорозького і нараховувало 12 тис. козаків. Складалося з двох основних частин — кінних загонів і піших козаків на човнах — та поділялось на 38 куренів, які у разі необхідності об’єднувались у полки (від 4 до 6). Центром його управління стали Олешки (нині м. Цюрупинськ Хер­сонсь­кої обл.). Ро­сійсь­ка влада повернула старшині, яка не обиралася товариством, а призначалася особисто Гри­го­рієм Потьом­кі­ним, деякі ко­заць­кі клейноди. Першим ко­шо­вим ота­маном став Сидір Білий, а після його загибелі у боях під Очаковим кошовим було призначено За­­ха­рія Чепігу. В 1790 р. титул «великого гетьмана Чор­­но­морського війська» отримав Григорій Потьомкін.
Того року з чорноморців створили кінний полк Булави великого гетьмана, зарахувавши до нього «достатню кількість старшин справжніх» і «кращих з усього війська» у складі 500 козаків. На­ка­за­но було також «обрати гідних бунчукових товаришів 12 чоловік». За функціями полк нагадував особисту гвардію українських гетьманів — сердюків або компанійців. Пер­шим командиром полку був призначений капітан Семен Письмен­ний. Від­нов­лення рангу бунчукових товаришів (скасованого, як відомо, після ліквідації автономії Гетьман­щини у 1764 р.) ма­ло на меті ви­ко­нання до­ру­чень Гри­го­рія По­тьом­кіна.
На озброєнні кінні чорноморці мали шаблю, рушницю, два пістолі та піку, у бузьких і катерино­славсь­ких козаків пістолетів не було. Піші чорноморці отримували спис, рушницю та ніж на зразок ята­гана. Бузькі козаки були об­мун­дировані в білі куртки й зелені штани, катеринославські — в одно­стрій блакитного кольору як у дон­ців, крім Чу­гуївсь­кого і Кон­вой­ного полків, які носили червоні мундири з блакитними кантами, білі жилети та сині штани. Одяг чорноморців не був уніфікований. Основна маса зберігала запорозькі традиції, але під час війни, щоб від­різнити їх від ту­рець­ких запорожців, чорноморцям пов’язували на праву руку білу хустку.
Полки всіх козацьких формувань брали активну участь у російсько-турецькій війні 17871791 рр. Чорно­морсь­кі козаки разом із бузькими та катеринославськими становили авангард армії під час походу до турецької фортеці Очаків, здобуття Кінбурна, брали участь у штурмі фортець Хаджибей та Ізмаїл, битві при Мачині тощо. Козаки складали особисту охорону князя Григорія Потьомкіна та його канцелярії, супроводжували транспорт, забезпечували кур’єрський звязок, перевозили пошту, охороняли кордони держави. Чорноморські й бузькі полки також брали учать в облозі та штурмі Аккермана, Кілії, разом із час­тинами Донського війська полковника Ісаєва й чорноморцями отамана Захарія Чепіги воювали під Бендерами, Тульчею, Ісакчею та брали участь в інших бойових операціях. Поміж козацьких військ, які було створено Гри­го­рієм Потьомкіним на Півдні України, саме Військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло славні військові традиції запорожців. Невипадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії щодо Чор­но­морсь­кого війська вживався епітет «безцінне».
Під час війни російський уряд і кіш Чор­но­морсь­­кого війська проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат імперії Романових. З російського боку надходили гроші, гарантії винагород і пільг, тоді, як емісари від Чорноморського війська вели переговори з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турецьких військ тощо. Втім, попри всі спроби уряду і коша вивести основну масу «турецьких» запорожців до Росії, під час війни 17871791 рр. це не вдалося. Краєвид фортеці в Бендерах. Художник Михайло Іванов (початок 1790-х рр.)
По закінченні війни козаки несли прикордонну службу. Бузький полк стояв у Молдавії на р. Серет, у вересні 1792 р. був переведений у Річ Посполиту. Згідно з затвердженим у листопаді 1793 р. штатом, козакам наказано було нести митну службу на нових кордонах Російської імперії, тому вони зайняли прикордонну лінію по Дністру і Чорноморському узбережжю від Ягорлика до Очакова.
Попри те, що Чорноморське військо було, безперечно, «улюбленим дитям» Григорія Потьомкіна, питання з його оселенням вирішувалось довго. На час створення війська князь мав проект переселення цього формування з території Південної України і влаштування козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Протягом 17901792 рр. близько 1760 родин (9482 особи) чорноморських козаків та понад 2 тис. родин молдаван і волохів почали селитися на лівобережжі Дністра, створивши Подністровське окружне правління з центром у с. Слободзея та ще два правління — Бере­зансь­ке й Кінбурнзьке, що нагадували колишні паланки запорожців. Правління очолювали призначені кошем старшини і полковники.
Підписавши мирну Ясську угоду із Туреччиною в 1791 р., російський уряд уже не потребував значної кількості кінноти і війська, як бойової сили. Окрім іншого, численне військове населення користувалось пільгами і не сплачувало багатьох з установлених у регіоні податків, а «покозачені» селяни були носіями нестабільності. Щоб вирішити свою подальшу долю, після завершення війни і кончини князя Григорія Потьомкіна, чорноморці просили дозволу переселитися на Кубань, підтвердити старі та надати їм нові пільги. Указ Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. закріплював за чорноморськими козаками землі на Кубані, підпорядковував військо Фортеця Аккерман з боку Дністровського лиману. Художник Михайло Іванов (друга половина 1790-х рр.)кавказькому генерал-губернатору і губернаторам Катеринославської та Таврійської губерній, які мали визначити кордони між Чор­но­морсь­ким і Донським військами, підтверджував за Чорноморським військом старі пільги, збільшував кошти на його утримання тощо. Як зазначав історик Володимир Голобуцький, цей захід диктувався, крім усього іншого, близькістю Забужжя і дністровського кордону до Задунайської Січі, куди часто виходила козацька сірома. Територія, що її займало військо, стала начебто своєрідним мостом для утікачів — українських селян, які йшли за Дністер. Переселяючи козаків на Кубань, уряд переслідував ще й мету замінити регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили тамтешнє життя, вояками, які могли б ефективніше охороняти кордони від черкеських племен.
Перехід на Кубань тривав майже до кінця XVIII ст. (загальна кількість переселених не перевищувала 8 тис. козаків). За іншими підрахунками, протягом 17921794 рр. з-за Бугу на Кубань переселились від 18 до 25 тис. осіб обох статей. Кошовим отаманом Чорноморського війська в 1796 р. було обрано Антіна Головатого, який у 1792 р. отримав грамоту від царського уряду з дозволом переведення цього війська на Кубань. Проте досить значна кількість чорноморців бажала залишитись на своїх землях між Південним Бугом і Дністром. Деяка частина чорноморців оселилася в околицях Одеси і близьких до міста хуторах.

Козацький отаман, офіцер російської армії Антін ГоловатийГоловатий Антін Андрійович (1744 — 28.01.1797) — кошовий отаман Чорноморського козацького війсь­ка. Народився в містечку Нові Санжари на Пол­тав­щині в родині козацького старшини. Після закінчення Києво-Могилянської академії обирався на різні старшинські посади у Новій Січі. У складі запорозької делегації був присутній на коронації Катерини II. Один з авторів проекту реформування Війська Запорозького (низового) за зразком Війська Донського. Після ліквідації Січі у 1775 р. царський уряд надав Антіну Головатому звання капітана російської армії. Був полковником Бузького козацького війська. Брав участь у формуванні Війська вірних козаків. Під час російсько-турецької війни 17871791 рр. козацька флотилія під його командуванням захопила важливий стратегічний пункт турків — о-в Березань, брала активну участь у здобутті фортець Тульча, Ісакча, Кілія та Ізмаїл. Не раз виїжджав на чолі козацьких посольств до Санкт-Петербурга. 1792 р. отримав грамоту від царського уряду з дозволом переведення Чорно­морсь­кого козацького війська на Кубань, з 1796 р. — кошовий отаман цього війська.
Антін Го­ло­ва­тий відомий також як автор кількох вір­шів-пісень, зокрема «Ой, Боже наш, Боже, Боже ми­лос­тивий!», «Ей, годі нам журитися, пора пе­рестати!», в яких передаються настрої ко­лиш­ніх запорожців. Ці вір­ші поширювалися у списках та багато разів друкувалися в пісенниках кінця XVIII- у XIX ст. Про Антіна Го­ло­ватого не раз згадував у своїх творах Та­рас Шевченко («Слі­пий», «До Осно­в’я­нен­ка», «Близнецы»). Іс­нує його ескіз олівцем «Ан­тін Головатий біля Неви».

У червні 1796 р. уряд скасував-Ка­те­ри­но­славсь­ке козацьке військо у зв’язку зі створенням нового — Вознесенського (так і не сформованого). З його відділів залишились бузькі полки; частини Чу­гуївсь­кого регулярного ко­заць­кого полку і Кон­вой­ного полку ввійшли до Лейб-гусарського та Лейб-козацького полків. Бузькі козаки були підпорядковані Чорноморсь­ко­му ад­мі­рал­тейському правлінню, а в 1797 р. за наказом Пав­ла І розформовані. Козаків було пе­ре­ведено у стан державних се­лян із на­ступ­ним переданням під юрис­дикцію місцевої адміністрації.
Протягом 17901791 рр. Гри­­горій Потьомкін узявся за формування козацьких частин у Лі­вобережній та Слобідській Украї­ні, обґрунтовуючи це загрозою вій­ни з боку західних сусідів, а також тим, що зазначені території утримували мало військ порівняно з іншими. Зокрема, на Сло­божан­щи­ні замість козацьких по­лків, розформованих у 1765 р., було створено регулярні Хар­ківсь­кий улансь­кий, Сумсь­­кий, Охтирський та Ізюмський гусарські полки. На Лівобе­реж­жі із представників місцевого ко­зацт­ва в 1783 р. було створено 10 ре­гулярних кавалерійських полків, які утримувалися за рахунок оброчних платежів, що їх сплачували козаки. Наступного року полки дістали назву карабінерних і ввійшли до складу регулярної кавалерії. Вони розміщувались у селах і містах за місцем проживання колишніх козаків і відповідно на­зивались: Лубенський, Переяславський, Сі­версь­кий, Чер­нігівський, Глу­хівський, Стародубсь­кий, Ні­жинсь­кий, Київсь­кий, Мирго­родсь­кий і Пол­тавсь­кий. Крім зазначених існували Бах­мутсь­кий і Хер­сонсь­кий кінні козацькі полки та тимчасові, на час війни створені, частини на козацькому положенні. Козаки в засідці. Художник А. Бондаренко
Григорій Потьомкін мав намір створити на Лі­во­береж­жі іррегулярні війсь­­кові формування. На такі заходи князя уряд дивився як на тимчасові, розуміючи сер­йоз­ність загрози настання «старих ча­сів». Уже навесні 1790 р. за наказом цього високопосадовця мі­щан-Ка­те­ри­но­славсь­кої та Хар­ківсь­кої губерній перетворили на пі­ших козаків, які повернення до такого стану сприймали з надію на відновлення автономного управління та козацьких пільг.
Не лише міщани, а й дворяни Лівобережжя ма­ли сформувати іррегулярні козацькі частини. З терито­рії Київського, Чер­ні­гівсь­кого та Новгород-Сі­версь­кого намісництв мав бути виставлений козацький кінний полк, поділений на сотні. Дво­ря­нам (так само, як і українським міщанам) було дозволено самим обирати собі полковників та офіцерів. У липні 1790 р. налічувалось 1500 вояків від дворянства, командиром їх був призначений генерал-майор Іван Неплюєв. Перед цим у травні Григорій Потьомкін наказав створити іррегулярні загони самооборони з міщан Києва та Пере­ясла­ва — Київсь­кий єгерський полк, який об’єднав десять ескадронів, що залишилися від карабінерних малоросійських полків. 20 липня 1790 р. «великий гетьман» Григорій Потьомкін повідомляв канцлеру Олександру Без­бо­родь­кові, що іррегулярні військові частини, розташовані на землях Гетьманщини для захисту її від Речі Пос­по­литої, вже налічували 11 тис. бійців. Таким чином, того року козацькі війська, підпорядковані «великому гетьману», розташовувались вже не лише на Півдні, а й у Лівобережній Україні, Києві та Сло­бо­жан­щи­ні. В його планах було відновити козацькій устрій і на Пра­во­бе­реж­жі та згодом іменуватися «геть­маном обох сторін Дніпра». Однак смерть стала на заваді цим задумам.

Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський. Невідомий художникГриго́рій Олекса́ндрович Потьо́мкін (24.09.173916.10.1791)  російський державний і військовий діяч, князь. За участь у палацовому перевороті 1762 р., внаслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол, отримав чин гвардійського підпоручика. З 1770 р. став фаворитом імператриці, набувши вирішального впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні справи Російської імперії. Обіймав ряд високих посад — член Державної ради, генерал-ад’ютант (з 1774 р) та генерал-фельдмаршал і президент Військової колегії (1784 р.).
У 1772 р. на одній з козацьких рад Г. Потьомкін був записаний до Кущівського куреня Коша За­по­різь­кого почесним козаком під прізвиськом Гриць­ко Нечоса (через його перуку). 1775 р. за його ініціативою було ліквідовано Запорозьку Січ. У 1783 р. Г. Потьом­кін реалізував проект захоплення Криму Російською імперією, за що дістав титул князя Таврійського.
З 1783 р. Г. Потьомкін управляв новоствореним Катеринославським намісництвом, до складу якого ввійшла значна частина південноукраїнських земель. Будучи здібним адміністратором і володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи з колонізації Півдня України і Криму. В 1776 р. він наказав не повертати селян-втікачів з Лі­во­бережної та Правобережної Украї­ни, чим сприяв за­селенню та господарському освоєнню краю.
Розуміючи постійну загрозу російсько-турецького воєнного конфлікту та спостерігаючи за переходом колишніх запорожців на підвладні Туреччині землі, сприяв формуванню з колишніх козаків російських іррегулярних військових частин. 1788 р. Г. Потьомкін підтримав проект Василя Капніста про необхідність відновлення козацьких полків і сприяв організації Кате­ри­но­славсь­кого та Чор­номорського козацьких військ (у 1790 р. йому було присвоєно титул «великого гетьмана» цих формувань). Був головнокомандувачем російської армії під час російсько-турецької війни 17871791 рр.

Отже, відновлення штучних козацьких військ і частин не було випадковим. Вони стали формою організації населення українських територій у складі Російської імперії, що сприяла встановленню контролю над козаками, представниками стихійної народної колонізації на українсь­кому Півдні, передбачала створення боєздатної сили для подальших територіальних придбань, захисту й освоєння новоприєднаних районів, була альтернативою Задунайській Січі. Причиною створення цих військових одиниць був збіг об’єктивних і суб’єктивних (роль в організації військ Григорія Потьомкіна) чинників, які визначили добре продуману політику високопосадовців й урядової адміністрації. Слід враховувати й бажання самого колишнього козацтва зберегти залишки власних традицій у нових умовах (а представників стихійної народної колонізації, які приєднувалися до козацького населення, — ще й легалізувати своє становище). Спо­ді­ван­ня їх здебільшого не справдилися. Козацьким військам надавались лише зовнішні атрибути колишніх традицій, відновлення останніх у повному обсязі було неприйнятним для держави. Але важливим у цьому контексті є вже той факт, що і далі вживалися в офіційних документах назва «ко­зак» (заборонена ма­ні­фес­том про ліквідацію Січі від Фрагмент англійської карти 1808 р. із зображенням земель чорноморських козаків3 серпня 1775 р.), поняття козацьких привілеїв та козацького стану, яке впливало на світогляд місцевого населення.
У першій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни у становищі українського козацтва. По-перше, змінилася власне структура козацького середовища, а саме зменшилася кількість носіїв давніх козацьких традицій, і механічно поповнилася козацька верства за рахунок представників інших соціальних груп — селян, солдатів, іноземних поселенців. Це призводило до зміни стратегічної мети та завдань існування козацтва, трансформації культурно-побутових традицій та збереження традиційного стереотипу наявної необхідності «козацької волі», хоча б у межах дозволених державою прав та привілеїв. Крім того, козацькі звичаї залишалися тепер лише в усній традиції і не підкріплювалися безпосереднім досвідом «козакування», що впливало на свідомість та виховання дітей козацького походження.
Крім того, змінилося ставлення Російської держави до козацького населення. Припинення існування За­ду­найсь­кої Січі завершило перебування компактно розміщених груп козаків за межами Росії, знявши одну з головних проблем уряду останньої чверті XVIII — початку ХІХ ст. Тепер його стратегічним завданням стало поступове вписування козацького населення у соціальну структуру імперії, залишаючи ілюзорне поняття вольності, козацького устрою і традицій, контролюючи козацький «войовничий дух», який за нагоди можна було б використати в чергових воєнних операціях. Питання заселення та економічного освоєння південно­українських територій для держави відходили на другий план, тим часом першочерговими стають потреби нової організації військової справи та утримання армії. Тож можна визначити дві основні форми організаційних засад існування українського ко­зацт­ва: окремі військово-господарські формування та поселення на становищі державних селян. Перша форма представлена іррегулярними військами, уні­фі­кованими на зразок Війська Донського, та війсь­ковими поселеннями кавалерії, — це чорноморці Кубані, південноукраїнське та слобідське козацтво. Друга ж форма є характерною для козацтва Ліво­бережної України. Прапори Чорноморського козацького війська (військове знамено 1788 р. (1) та курінні значки 1788 р. (3) пожалувані Катериною ІІ; знамена 1803 р. (2) пожалувані Олександром І)
На рубежі XVIII і ХІХ ст. чорноморці ще зберігали традиційний устрій та управління. На кубанських землях вони заклали 40 курінних ад­мі­ністративно-територіальних одиниць, з цент­раль­ним поселенням у м. Катеринодар. Внут­ріш­нє життя та управління здійснювалось за давнім козацьким звичаєвим правом. Однак уже на по­чат­ку ХІХ ст. Чорноморське військо низкою урядових наказів було переведене на загальні засади, визначені для інших козацьких військ імперії. Го­лов­ні юридичні зміни у становищі Чорно­морсь­кого війська вірних козаків пов’язані з указом імператора Павла І від 19 лю­того 1801 р. Ство­рю­валась Війсь­ко­ва канцелярія, до якої входили командир війсь­ка, чиновники з козаків і призначені урядом. Кан­це­лярія контролювала всі сфери життя війська, а її діяльність підлягала законам Російської імперії. Отамана, який мав бути лише «наказним», призначав імператор. Курінні поселення, згідно з розпорядженням уряду, перейменовувалися у станиці.
За новим Положенням про військовий та громадський устрій, затвердженим у листопаді 1802 р., Чорноморське військо складалося з 10 кінних і 10 пі­ших п’ятисотенних полків, на останніх покладалась служба при «орудіях» і у флотилії (у 1810 р. служба у флотилії припинилась). У липні 1842 р. територію війська було поділено на Таманський, Кате­ри­но­дарсь­кий та Єйський округи в складі 12 кінних полків, 9 пі­хотних батальйонів і 3 кінно-артилерійських батарей. З 40-х рр. ХІХ ст. внаслідок захоплення російською армією значної території по р. Кубань, поряд із назвами «запорозькі», «чорноморські» та «донські» козаки, починає побутувати наз­ва «кубанці», яка автоматично переноситься на все козацтво кавказького краю. У 1860 р. Чор­но­морсь­ке ко­заць­ке військо було пе­рей­меноване в Кубанське ко­зацьке військо.
Печатка Усть-Дунайського буджацького козацького війська (1807 р.)Із початком свого життя на Кубані чорноморці мал­и постійний обов’язок з охорони кордону вздовж цієї річки. На відміну від структури Чор­но­морсь­кого війська у 80-90-х рр. XVIII ст. на початку наступного століття скоротилася кількість стройових козаків і козаків флотилії. Весь тягар охорони кубанського кордону лягав на піхоту, і тут, як правило, служили найбідніші козаки, на відміну від лінійного війсь­ка, яке спеціалізувалося, внаслідок гео­графічного розташування, переважно на кінній службі й мало першокласних вершників. Чор­но­мор­ці, які в плавнях Кубані несли сторожову і розвідувальну службу про­­ти кавказьких горців, згодом отримали назву пластунів. Перші штат­ні ко­манди пластунів було утворено у 1842 р., а в 1870 р. піхотні батальйони перейменовано в пластунські.
Намагаючись ко­лонізувати ку­бансь­кі землі і по­си­лити Чор­­но­морсь­ке військо здатними і здібними до війсь­кової служби людьми, уряд удався до переселення сюди ко­заків і селян зі слобідських та лівобе­реж­них районів Украї­ни. Про­тя­гом першої половини ХІХ ст. на Кубань було організовано переселено за розпорядженням уряду майже
120 тис. козаків і селян обох ста­тей із Харківської, Чер­ні­гівсь­кої і Пол­тавсь­кої губерній, задунайців та азовських козаків. Од­но­часно з офіційним відбувалось і стихійне народне переселення на Кубань, куди втікали від кріпацтва і рекрутчини поміщицькі та казенні селяни, військові поселенці.
Поповнення станиць українськими вихідцями посилювало зв’язок чорноморських козаків з історичною Батьківщиною, сприяло розвиткові традиційної матеріальної та духовної культури. Наддніпрянці, зокрема Тарас Шевченко, Микола Костомаров, підтримували тісні зв’язки з кубанською інтелігенцією. Тарас Григорович листувався з кубанським письменником, істориком, етнографом, наказним отаманом Азовсь­кого і Чор­но­морсь­кого козацьких військ Яковом Куха­ренком. Останній був автором п’єси «Чор­но­морський побут на Кубані» (на її основі Михайло Старицький та Микола Лисенко створили оперу «Чорноморці»), низки етнографічних нарисів та історичних записок про Чорно­морське військо, в яких показав життя, ха­рак­тер і звичаї козацького населення Кубані. Нащад­ками чорноморців були талановиті архітектори Іван і Єлисей Чер­ніки, живописець Павло Шамрай. Територія Азовського козацького війська
На початку ХІХ ст. через нове ускладнення російсько-турецьких відносин російський уряд звертає увагу на зміцнення південних кордонів. Були відновлені Бузьке і Грецьке (Албанське) війська, створено нові козацькі війська — Усть-Дунайське буджацьке, Азовське, Дунайське і частини на становищі козацьких — Ногайські кінні полки. Майже всі війська, основу яких становило українське козацтво, ма­ли загальні риси свого розвитку з не­знач­ними ре­гіо­нальними особливостями. Бузьке військо указом від 8 травня 1803 р. відновлювалося на засадах Війська Донсь­кого на повному власному утриманні. Його на­каз­ним отаманом було призначено донського ко­за­ка генерала Івана Крас­нова. На той мо­мент бузькі козаки мали 27 селищ, в яких проживало понад 12 тис. осіб. Територія поділялась на три округи: дві бузькі і одну красносільсь­ку. Населені пункти в усіх козацьких військах отримали назви станиць і хуторів. Одночасно у 1803 р. Чу­гуївське козацьке військо було перетворене в козацький регулярний полк, до якого було приписано 22 тис. осіб.
На початку російсько-турецької війни 1806-1812 рр. козаки Бузького війська воювали у Бес­са­ра­бії, Молдавії, Волощині, боролися з чумою в Одесі. Загін бузьких козаків (близько 500 осіб) брав участь у російсько-фран­цузькій війні 1812 р., закордонному поході російської армії та взятті Парижа. Чимало з них діяли в складі партизанських загонів Дениса Да­ви­дова, Олек­санд­ра Фігнера, Олек­сандра Се­сла­віна. У 1817 р. уряд ліквідував бузьке козацтво, а козаків перетворив на військових поселенців, які ввійшли до складу Бузької уланської дивізії, що викликало повстання серед останніх, яке було жорстоко придушене урядовими військами.
Із початком чергової російсько-турецької війни 18281829 рр. по­в’я­зане виникнення ще двох козацьких військ із колишніх запорожців. У 1828 р. з козаків Дунавецької Січі на чолі з отаманом Йосипом Глад­ким, які перейшли на бік російської армії, було сформоване Окреме запорозьке військо, яке відрізнялося від решти військових формувань тим, що зберігало традиційний поділ на курені та право внутрішнього самоуправління. Бойовою одиницею новоствореного козацького формування став п’ятисотенний піший Дунайський полк.
Козаки Азовського козацького війська у зимових та літніх однострояхПротягом наступних чотирьох років Окреме запорозьке військо залишалося без конкретного місця поселення, чітко визначених військових функцій і статусу. На початку 1832 р. воно було переведене на Бер­дянсь­ку пустош в Олек­­санд­рівському повіті-Ка­те­ри­нославської губернії (північно-західне узбережжя Азовського моря, на землях між Бер­дянсь­ком та Маріуполем) і реорганізоване за зразком інших іррегулярних козацьких формувань Російської ім­перії. 27 травня 1832 р. воно отримало назву Азовсь­кого козацького війсь­ка. Першим наказним ота­маном у 18321851 рр. був Йосип Гладкий — останній ко­шовий За­ду­найсь­кої Січі.
Із козаків Азовсь­кого війська було організовано військову флотилію з десятьма командами, що відбували берегову службу на баркасах уздовж східних берегів Чорного моря — від Кер­ченсь­кої протоки до м. Поті (нині місто в Грузії). Баркасні команди проіснували до 1864 р. Під час війни Азовське козацьке військо виставляло морський батальйон для оборони узбережжя, піший напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсування вздовж берегів Азовського і Чорного морів. Азовські козаки звільнялися від повинностей і податків, а їх головним завданням стала боротьба з контрабандою.
У 18621864 рр. більшість азовсь­ких козаків (1117 сі­мей) уряд поселив у 12 закубанських станицях. У жовтні 1864 р. був за­тверд­жений указ про скасування Азовського козацького війська, після чого офіцери отримала дворянство з зе­мельним наділом, а козаки перейшли до стану державних селян.
Майже одночасно з пе­реходом задунайців Йоси­па Гладкого колишні чорноморські, усть-дунайські та задунайські козаки, які оселилися в межиріччі Дністра і Дунаю після російсько-турецької вій­ни 18061812 рр., в липні 1828 р. отримали дозвіл на формування двох Дунайських кінних шестисотенних полків. Дунайські козацькі полки разом з неслужилим населенням у кількості 2912 осіб обох статей розмістили в Аккерманському повіті Південної Бес­сарабії.
Дунайське козацьке військо підпорядковувалося новоросійському і бессарабському генерал-губернаторові. Управління на місцях здійснювалося військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, що призначався царським урядом. Військо несло прикордонну службу — на річках Дунай і Прут та Чор­но­морсь­кому узбережжі до Дніст­ра, внутрішню — у Бессарабській області та Херсонській губернії, стояло гарнізонами в Ізмаїлі та Аккермані. В 18291838 рр. козаки Дунайського ко­заць­кого війська входили
до протичумних і протихолерних карантинних за­го­нів у Бессарабії та Одесі, несли охоронну службу в Балтсь­кому повіті По­дільсь­кої губернії  зв’язку з польсь­ким по­в­стан­ням 18301831 рр.).
У 1856 р. Дунайське козацьке військо було перейменоване в Новоросійське ко­заць­ке військо, а 1868 р., у зв’яз­ку з проведенням військової реформи, ліквідоване. Порохівниці з поясами (початок ХІХ ст.)
Отже, створення південноукраїнських іррегулярних військових козацьких частин в першій половині ХІХ ст. відбувалось на дещо інших засадах, ніж в останній чверті XVIII ст., і кожне з них — Бузьке, Азовське і Дунайське — пройшло два етапи у своєму розвитку. На першому етапі козацьке населення військ зберігало традиції управління і життя попередніх часів, що може свідчити про невизначеність політики російського уряду щодо цих формувань. Створювались вони передусім з політичних і воєнних міркувань, а згодом починався розгляд їх використання і влаштування, виходячи з того, що об’єктивно військова структура Росії потребувала подібних формувань лише тимчасово, а не на постійній основі. На цьому ж етапі війська штучно поповнювалися за рахунок некозацького населення, що було пов’язане з необхідністю збільшення служилого люду, зменшення й поступового «розмивання» ко­заць­кого елементу. На другому етапі всі козацькі війська отримували спеціальні «Положення», які узаконювали їх існування, регламентували всі сфери жит­тя та діяльності козацького населення і здебільшого брали за зразок організаційні засади Війська Донського та Чор­номорського ко­заць­кого війська. Створювались окремі адміністративно-територіальні одиниці, проводилась уніфікація військової та управлінської структур, обмундирування й озброєння, системи повинностей та організації господарства, змінювались системи ціннісних орієнтацій, світо­гляду населення, вироблялись спільні загальновійськові традиції життя.
Лівобережне козацтво існувало в дещо інших правових умовах, ніж козацьке населення Півдня. Це дало змогу зберегти рештки побутових традицій козацького жит­тя, проте організація управління, судочинства, військової страви, повинностей і податків (навіть пільг і привілеїв) поступово зрівнювала їх з іншими верствами населення імперії. Політику російського уряду щодо цієї групи козацтва можна схарактеризувати як нестійку — урядові структури постійно змінювали їх систему повинностей й оподаткування залежно від державних потреб, зокрема у поповненні армії боєздатними контингентами напередодні й під час проведення численних війн. У 50-60-х рр. ХІХ ст. російська влада зрозуміла, що козацьке населення достатньо підконтрольне, а широкомасштабні хвилювання, які могли б призвести до змін у соціально-політичній системі держави і які не можна було б придушити, більше не загрожують. Унаслідок цього козацтво було поступово «вписане» в загальноросійську суспільну структуру шляхом об’єднання з іншими верствами населення. Водночас козацтво в першій половині ХІХ ст., як і в попередні часи, відзначилося своїми бойовими якостями і зробило вагомий внесок в економічне освоєння українських земель.