Глава 7
Російсько-французька війна 1812 р. та Україна

У радянській і сучасній російській історіографії війна 1812 р. Росії з наполеонівською Францією називається «вітчизняною», з чим можна погодитися, якщо брати до уваги російський народ, який захищав власну державу – Російську імперію. Роз’єднані на той час українці не мали єдиного антинаполеонівського пориву. Перш за все масово йшли воювати козаки, оскільки імператор Олександр І обіцяв поновити привілеї козацького стану, і ті селяни, які сподівалися на звільнення від кріпацтва. І хоча перемога над Наполеоном викликала серед дворянства почуття гордості, сподівання українського козацтва і селянства, які за неї заплатили велику ціну, не справдилися.

 

Найбільших тягот і втрат під час численних війн, що їх вела у XVIII — першій половині XIX ст. Росія, за­зна­вало саме українське населення. У черговій російсько-турецькій війні 18061812 рр., переможній для імперії Романо­вих, Україна знову виявилася най­ближчим тилом російської армії.
У Київсь­кій, Чер­нігівській, Пол­тавсь­кій, Хар­ківсь­кій, Херсонській і Кате­ри­но­славській губерніях (по Росії в ці­лому — в 31 губернії) було проведено набір земського ополчення. На боці росіян виступили чорноморські козаки. Лише з Ліво­бе­­реж­ної України до армії було відправлено 6 тис. возів, 7 тис. пар волів, понад 1 тис. коней, близько
4 тис. погоничів. За умовами укла­деного 28 травня 1812 р. у Бу­ха­рес­ті мирного договору, до Росії ві­дій­шла частина Молдавії між Дніст­ром і Прутом — Бесса­ра­бія (Із­маїльсь­кий, Хотинський і Аккер­мансь­кий повіти якої були заселені переважно українцями), а також фортеці Аккерман, Бен­де­ри, Ізмаїл, Кілія, Хотин.
Не встигла завершитися ця воєн­на кампанія на півдні Украї­ни, як на півночі спалахнула набагато грізніша і масштабніша. Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і згодом проголосивши себе «імператором усіх французів», прагнув установити в Європі свою гегемонію. За наступне десятиріччя він підкорив багато європейських народів. Розпочавши економічну блокаду проти головного конкурента — Великобританії, Наполеон зажадав приєднання до неї інших великих країн Європи. Росія відмовилася підтримати його домагання, що стало приводом до війни з Французькою імперією.
Наполеон І Бонапарт виробив проект нового устрою Європи з автономними слов’янськими територіями. Україні відводилася роль буферної зони між Західною Європою і Росією, яку передбачалося за­вою­вати і розчленувати. Французький ім­ператор збирався українськими землями розплачуватися зі своїми союзниками за їх участь у своїх походах: польським магнатам на чолі з Юзе­фом Поня­товсь­ким він обіцяв повернути Пра­во­бе­режну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, у разі ведення війни з Росією, — мав отримати Крим і Причорноморя. Інші завойовані українські зем­лі імператор передбачав розділити на кілька війсь­ково-адміністративних областей — «наполеонід» — на чолі яких стояли б його генерали і звідки він міг би викачувати для французької армії матеріальні ресурси.
У ніч на 24 (12 за ст. ст.) червня 1812 р. наполеонівська 600-тисячна армія почала переправу через р. Німан у районі м. Ковно у Литві, розгорнувши го­лов­ний наступ на Москву. Першочерговим завданням було примусити російського імператора Олек­санд­ра І до капітуляції після здобуття саме цього міста. Бага­то­на­ціональним військам Наполеона, які наступали у глиб Росії, протистояли три російські армії, що налічували трохи більше 200 тис. чол. і були розтягнуті на 600 з лишком кілометрів із розривами в 100200 км (в Україні, на Волині, стояла 3-я резервна армія генерала Олександра Тормасова (понад 40 тис. осіб) зі штабом у Луцьку). Наполеон Бонапарт ставив за мету розбити російські армії кожну окремо, до того, як вони зєднаються. Сам На­по­леон не вступав на територію України. На­сту­паль­ні дії тут вели його союзники — австрійці, поляки і саксонці. Одночасно з боями в Литві, Біло­русії та Центральній Росії влітку 1812 р. австрійсь­кий корпус Карла Шварценберга (35 тис. чол.) і польсь­ко-саксонський корпус графа Жана Луї Рейньє (17 тис. чол.) мали зайняти Пра­во­бе­реж­жя з Києвом та інші українські території. На початку вій­ни 1812 р. вони завдали поразки російській армії Олек­сандра Тормасова, яка стояла на Волині.
У перші місяці кампанії російська армія пос­тій­но відступала, спалюючи по дорозі міста і села, щоб позбавити супротивника засобів харчування та можливостей перебування. Як писав історик Мит­ро­фан Довнар-За­польський, «російська армія відступала перед На­по­леоном спочатку згідно з прийнятим планом воєнних дій, потім відступала, щоб виправити помилки невдалого плану, а в кінці відступала вже без жодного плану». Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї ро­сійської армії на р. Стир австрійським союзникам Наполеона вдалося до кінця серпня 1812 р. зайняти західну частину Во­линської губернії — Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Дубнівського по­вітів, які ввійшли до складу новоутвореного Ли­товсь­кого князівства. Польське дворянство Правобережної України, на підтримку якого розраховували французи, виявило непохитність, залишаючись на боці Росії. В оку­пованих місцевостях наполеонівські війська, особливо це стосувалося польських союзників, встановили жорстокий режим. Лише матеріальні збитки, що їх зазнало населення зайнятих ними районів Волині, становили 2,5 млн руб.
Вторгнення наполеонівської армії в Росію викликало неоднозначну реакцію української еліти, поділивши її умовно на два табори. Одні від вторгнення чекали змін на краще, висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французької армії буде запроваджений «Кодекс Наполеона» й Україна стане автономною державою, окремі мешканці «зі внутрішньою втіхою сприймали успіхи французів», подекуди відкрито висловлювали свою симпатію до французького імператора, але таких було відносно небагато. Так, дворянин Яків Мо­чуговський з південної частини Пол­тавщини радів успіхам На­по­лео­на і висловлював бажання, щоб «Бонапарт зруйнував Ро­сію».
У Переяславському повіті один із лідерів ав­то­но­міс­тів Василь Лукашевич піднімав келих за здоров’я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно ви­го­лошувалися тости «за республіку». Були й такі, які, не обмежуючись лише словами, вдавалися до практичних справ. Волинський поміщик Чай­ковсь­кий організував козацьке «рушення» на допомогу Напо­лео­ну, а шляхтич Мархоцький на Поділлі створив у своєму маєтку «республіку» і проголосив права людини, взявши за основу погляди Жан Жака Руссо. В м. Ов­руч на Поліссі на підтримку Наполеона навіть вибухнуло повстання. Однак симпатики Бонапарта не усвідомлювали агресивної спрямованості політики нового завойовника, для якого головним були власні інтереси й інтере­си Французької імперії.
Переважна ж більшість ук­раїнсь­­кого дворянства була охоплена проімперськими патріотичними почуттями, хоча вони виявляли менше ворожості до Напо­лео­на, аніж російські дворяни. Навіть не знаючи про плани французького імператора утворити окремі військово-адміністративні утворення («наполеоніди»), українці вважали, що фран­цузький імператор нічого доброго для Украї­ни не зробить. За словами відомого історика Олек­сандра Оглоб­лина, «переважна більшість лівобережно-українського шляхетства вороже поставилася до вторг­нення На­по­лео­на до Росії 1812 р. Українсь­ке шляхетство, і зокрема Василь Капніст, навчений гірким досвідом 1791 р., добре розуміли, що Наполеон розпочав війну проти Росії не в інтересах визволення України (та інших народів), а до того ще політика Наполеона щодо Польщі аж ніяк не могла бути до вподоби українським патріотам».
Водночас у російському імператорі вони вбачали захисника громадського ладу та спокою. До того ж, гасла Французької революції лякали їх загрозою зміни соціального й економічного ладу. Цій частині дворянства, як писала Наталія Полонська-Ва­си­лен­ко, «більше імпонувала американська революція з її декларацією незалежності, яка не мала глибокого національного коріння, була консервативною і не вносила соціальних змін».
Період війн із Наполеоном І Бонапартом на початку ХІХ ст. змінив ставлення урядових структур до козацтва й одночасно пожвавив надії українців на фор­мування нових військових одиниць. Ще до війни 1812 р. було напрацьовано декілька проектів створення козацьких формувань. Війна пришвидшила реалізацію одного з них. Зокрема, з козацького населення Пра­во­бе­режжя (Київсь­ка, Волинська і Подільська губернії) було сформовано чотири українські кінно-козацькі полки (три київських і один подільський). У кожному з них, що складався з восьми ескадронів, налічувалося по 1200 козаків.
Зважаючи на швидкість формування козацьких полків у Правобережній Україні, їх задовільний стан, ентузіазм населення, російське військове командування повторило експеримент тепер уже на території колишньої Гетьманщини, а саме в Малоросійському генерал-губернаторстві (Полтавська і Чернігівська гу­бернії), де козаки становили 77% від загальної чисельності державних селян. Із початком війни ма­ло­російський генерал-губернатор Яків Лобанов-Рос­товсь­кий, сподіваючись на підтримку Олександра І, оголосив проект створення Малоросійського козацького війська, пообіцявши значні пільги та привілеї, зокрема відновити колишнє становище козаків. Однак у Петербурзі вирішили, що Яків Лобанов-Ростовський перевищив свої пов­но­важення, Комітет міністрів збирався скасувати проект, а генерал-губернатора — усунути з посади. Утім в умовах війни і надзвичайного стану уряд не наважився на такий крок, побоюючись хвилювань серед козаків, а тому було ухвалено рішення зберегти чинність проекту лише на час війни. Оскільки, як сповіщав генерал-губернатора у своїх листах Іван Котляревський, що формував у містечку Го­ро­ши­ні Хорольського повіту 5-й Полтавський ко­заць­кий полк, «… люди, принятые мною, хороши, стариков нет и очень молодых мало, большею частью по­сту­пают в казаки с удовольствием…», формування ко­зацьких полків відбувалося досить успішно. Вна­слі­док цього в Полтавській і Чернігівський губерніях не лише було сформовано 15 іррегулярних козацьких полків (9 полтавських і 6 чернігівських), а й розпочато створення земського ополчення, попри те, що ці губернії не входили до переліку територіально-адміністративних одиниць, де формувалися такі частини.
Під час формування козацьких полків виникла су­перечка між малоросійським генерал-губернатором Яковом Лобановим-Ростовським і губернським мар­шал­ком полтавського дворянства Дмитром Тро­щинсь­ким, який був відповідальний за організацію полків на Полтавщині. Перший хотів надати козацьким полкам загальноросійського характеру, а другий, якого підтримував Василь Капніст, наполягав на їх козацько-українському характері включно з впровадженням українських старшинських назв. Проект організації уклав пол­ковник Михайло Микла­шевсь­кий, використавши раніше розроблений Василем Кап­ністом план, за яким нове козацьке військо мало існувати і після закінчення вій­ни. Кожні чотири господарства повинні були пов­ніс­тю утримувати одного кінного козака, а сам він звільнявся від усіх податків.
«Малоросійські кінно-козацькі полки» — таку офіційну назву отримали новоутворені військові частини, чисельність яких становила 18 тис. вершників. Кожен вояк мав прибути на коні й бути озброєний. Уряд, враховуючи те, що це було не під силу пересічному козаку, ви­дав розпорядження, яке зо­бо­в’я­зувало козацькі, міщанські і се­лянсь­кі громади та дворянсь­кі об’єднання купувати необ­хідне військове спо­ряд­жен­ня і коней для добровольців.
Російське командування в умовах війни погодилося на вимогу Дмитра Трощинського. Козацькі пол­ки отримали традиційні стар­­­шинські назви та ко­­зацький однострій, який мав цілком український вигляд. Це, очевидно, робило козацьке військо ще більш принадним для українців, так само, як урядові поступки давали надію, що нове ко­зацт­во буде дійсно постійним війсь­ком (після завершення війни козацькі полки у червні 1816 р. були розпущені, уряд мав намір навіть переселити їх у повному складі на Кавказ, однак ці плани наштовхнулися на значний спротив самих козаків).
Таким чином, за короткий час улітку 1812 р. в Украї­ні було сформовано 22 козацькі полки (також із бузьких козаків було створено три кінні, які налічували 1650 осіб) загальною чисельністю близько 24,5 тис. верш­ни­ків. Крім того, для розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби звязку з лісових на­гля­дачів і нічних сторожів північних українських по­ві­тів були створені загони лісової варти або, як їх почали на­зи­вати, «лісових козаків», які налічували понад 1000 осіб.
Одночасно з козацькими полками в Україні було сформовано, згідно з імператорським указом від 18 липня 1812 р., 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. Для організації піших полків давався термін сім днів, а для кінних — два тижні. Усього в ополчення на Чер­ні­гів­щині пішло 26 тис. осіб., а на Пол­тав­щині — 17 тис., із них 6,5 тис. були кінними (серед них налічувалося близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян). У цілому для боротьби проти наполеонівських військ Україна виставила, крім солдатів регулярного війська, 70 тис. ополченців. Уся ця армія утримувалася коштом Ма­ло­ро­сійсь­кого генерал-губернаторства. Дмитро Трощинський домігся, щоб і ополченці-кріпаки, яких мобілізували з дозволу поміщиків, також називалися козаками. Згідно з імператорським указом, кожен ополченець звільнявся з кріпацтва разом зі своєю родиною. Слід зазначити, що багато представників козацького стану подалися до війська не з любові до «отечества», а щоб повернути собі колишні козацькі вольності, або вирватися з ненависного кріпацтва, до якого їх запроторила Катерина ІІ, та боронити свої родини й оселі.
Досить складним було становище зі старшинським складом як у козацьких, так і ополченських полках, де старшинами могли бути лише дворяни. На­прик­лад, із дев’яти полтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Яків Лобанов-Рос­товський звертався до дворянства з окремим закликом, щоб вони погоджувалися йти до війська, й обіцяв відповідні привілеї. Але все це не мало задовільних наслідків. Із цього приводу командувач російської армії фельдмаршал Михайло Кутузов восени 1812 р. писав генерал-губернатору, що «всі малоросійські козацькі пол­ки, які тепер прибули до армії, підпорядкованій мені, майже зовсім без офіцерів, та навіть унтер-офіцерів замало». Таким був російський патріотизм у дворянства Лівобережної України.
У той час, коли в тилу відбувалася мобілізація нових людських і матеріальних ресурсів, на фронті російські армії з боями відступали на схід. 1 серпня 1812 р. 1-ша та 2-га армії зєдналися під Смоленськом, і плани Наполеона про їх розгром поодинці зазнали краху. Із зайняттям наполеонівською армією Білорусії і виходом її на Смоленщину частина французьких військ почала просуватися на південь, безпосередньо загрожуючи північним по­вітам Київ­щи­ни й Чер­ні­гів­щини та сподіваючись на турецьку ар­мію і повстання польської шляхти. Проте Ту­реч­чи­на залишилася вірною Бухарестському договору, підписаному з росіянами в червні 1812 р., а підняти повстання польської шляхти французькі агенти не змогли.
Російські війська, що прикривали підступи до України з півночі, спиралися на Мозир і Бобруйську фортецю. Але оскільки їх кількість була недостатньою, на відсіч ворогові піднялося міс­цеве селянство й ре­місниче населення. У селах і містечках ство­рю­ва­ли­ся дру­жи­ни самооборони по 100150 осіб. На північ Чернігів­щи­ни були підтягнуті чернігівське ополчення й козаць­кі полки, а на північ Київщини — пол­тавсь­ке опол­чення. Внаслідок цього на початок ве­рес­ня був створений так званий «кордонний пояс», який простягався на 700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з калузьким, по північній межі Чер­ні­гівської й Київської губерній майже до Овруча на Волині.
Високо оцінюючи боротьбу проти загарбників населення Волині, командуючий 3-ю ар­мією Олек­сандр Тор­масов на по­чатку вересня 1812 р. у листі до Михайла Барклая-де-Толлі писав: «Край цей переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, все порожньо; жителі сховались у лісах та болотах, де, перебуваючи, перетинають сполучення між війсь­ками, нападають на транс­порти і партії, захоплюють курєрів».
Українське населення піклувалося також про матеріальне забезпечення фронту й тилу російської ар­мії та брало участь у зведенні оборонних споруд. Лише на роботах зі зміцнення Києво-Печерської фортеці, Зві­ри­нецького укріплення і будівництва мос­ту через Дніп­ро в Києві працювало близько 12 тис. осіб. У Жи­то­мирі та Мозирі були створені укріплені табори; ук­ріп­лю­ва­лися Се­ва­сто­поль, Херсон, Одеса, Керч, Кін­бурн, Аккер­ман, Хотин. Про­до­воль­чо-фуражні бази України повністю забезпечували 3-ю та Дунайську армії і надсилали багато провіанту й фуражу 1-й і 2-й ар­­міям та іншим військовим зєднанням. Військові заводи — Шосткинсь­кий пороховий, Луганський ливарний, Київсь­кий арсенал — збільшили виробництво гармат, стрілецької зброї і боєприпасів. Протягом 1812 р. вони дали армії 90 тис. пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. рушниць, карабінів, пістолетів і багато холодної зброї. Крім того, українське населення по­ста­чало для потреб армії коней, волів, засоби транс­порту, продовольство, фу­раж, гроші.
7 вересня 1812 р. біля с. Бородино, за 12 кілометрів на захід від Мо­жайсь­ка і 110 км від Моск­ви, відбулася вирішальна бит­ва. Михайло Кутузов наказав своїм військам відступати, сили французів були підірвані.
У Бородинській бит­ві разом із російськими солдатами героїчно билися й українці (понад 10 тис.). Високі приклади мужності показали бійці Ох­тирсь­кого гу­сарсь­кого, Чер­нігівського та Київського драгунських пол­ків, зокрема рядові Ва­силь­ченко, Харченко, Шило, Милешко, унтер-офіцери Привалов, Драга та багато ін.
Зайнявши 14 вересня підпалену росіянами Москву, Наполеон змушений був зі своєю стотисячною армією 18 жовтня залишити це місто, так і не досягши поставленої мети. По­чав­ся відступ, який під ударами регулярних російсь­ких військ, ополченців і партизанів незабаром переріс у безладну втечу. Зєднані 3-я й Дунайська армії під командуванням Павла Чичагова ви­зволили Волинь і у жовтні рушили до р. Березини, взявши участь у розгромі залишків на­по­лео­нівської армії. Ес­кад­рон херсонців під командуванням по­мі­щика Вік­тора Скар­жинсь­кого, який сформував загін власним коштом, здійснив успішний тритижневий партизанський рейд по Білорусії та Литві. У середині грудня 1812 р. 10 лівобережних українських полків також вирушили на Волинь, де переслідували авст­рійсь­кий корпус воєначальника Карла Швар­цен­бер­га. Піз­ні­ше до них приєдналися решта п’ять козацьких полків. Таким чином на Волині опинилися всі 15 лі­во­бережних козацьких полків та з’єднання полтавського і чернігівського ополчення. Пере­слідуючи авст­рійський корпус, козацькі частини перейшли у березні 1813 р. на територію Варшавсь­кого князівства й були розташовані в різних містах як місцеві залоги.
Козацькі українські частини безпосередньо були причетні до розгрому наполеонівської армії у Німеч­чині та Франції. Зокрема, у «Битві народів» під Лейп­цигом восени 1813 р. брали участь вісім ко­заць­ких полків, у боях за французьку столицю відзначилися три регулярні полки бузьких козаків та три козацькі полки з Правобережжя. Пізньої осені 1814 р. українські козацькі частини, які налічували 12,5 тис., залишили Варшавське князівство й повернулися в Україну. Більше п’яти з половиною тисяч козаків загинуло в боях, сподіваючись на поліпшення долі своїх рідних і Батьківщини. Щодо втрат ополченців, то такі дані відсутні. 30 вересня 1814 р. Олександр І видав указ про демобілізацію українських ополченських полків. Більшість їх особового складу було повернуто у кріпацький стан, а за свою службу кожний з ополченців отримав по 2 руб. винагороди.
Слід наголосити, що як кінно-козацькі, так і ополченські полки були сформовані й утримувалися коштом козацьких, селянських і міських громад та поміщиків. Утім, матеріальне забезпечення цих формувань було недостатнім, тому вони перебували у складному становищі, часом не маючи навіть необхідного посуду для приготування їжі. Та­кий стан тривав до середини липня 1813 р., коли було вирішено перевести всі козацькі полки на державне утримання, але це рішення виконувалося з за­трим­кою. У ве­рес­­ні 1813 р. ко­ман­дуван­ня ро­сійсь­кою ар­мією під За­мос­тям по­­ві­дом­ля­ло Яко­­ва Ло­ба­нова-Рос­товсь­ко­го про жахливі умо­ви служби «малоросійського ополчення», зазначаючи, що вони на чужині майже «босі, голі» і не мають навіть найнеобхідніших ре­чей для задоволення своїх потреб. Щоб зарадити цьому, російське командування знову звернулося по допомогу до ко­заць­ких громад, які зібрали 514 850 руб.
Громади забезпечували своїх козаків-воїнів кіньми, зброєю та всім необхідним, від провіанту для людей до фуражу для коней, що вело до руйнації власних господарств. Це стало причиною того, що після 1812 р. козацький стан Лі­во­бережної України тривалий час не міг економічно піднестися до рівня, який існував напередодні війни. Так само великих ви­трат зазнали поміщики, котрі зіб­рали для ополченських полків по­над 9 млн руб. і 13,5 пу­­дів сріб­ла.
До складу регулярних військових формувань російської армії, які воювали з на­по­лео­нівсь­­кими військами, входили Київсь­кий і Малоросійський гренадерські, Катеринославський та Глу­хівсь­кий кірасирські, Одесь­кий, Чер­нігівський і Полтавсь­кий пі­хотні, Охтирський, Ізюмсь­кий, Ма­ріупольський, Сумський, Єли­за­ветградський, Пав­ло­градсь­­кий та Лубенський гусарські, Хар­ківсь­кий, Новоросійсь­кий і Ні­жинсь­кий драгунські та інші полки, де служило багато українців.
Серед генералів, уродженців Украї­ни, у боях брали участь, зокрема, Петро Вітгенштейн, Іван де Вітт, Микола Вуїч, Мойсей Кар­пен­ко, Василь Кос­те­нець­кий, Ми­хай­ло Ми­ло­ра­до­вич, Дмит­ро Не­ве­ровський, Iван Пас­ке­вич, Максим Ста­виць­кий, Се­мен Сав­ра­ков, Ми­кола Су­­ли­ма, Андрій Ума­нець та ін. По­ряд з багатьма услав­леними ко­ман­ди­рами, так чи інакше пов’язаними з Україною, була й Надія Анд­ріїв­на Дурова, перша в російській армії жінка-офіцер (відома як «кавалерист-дівиця»). Вважається, що Надія Дурова стала прототипом Шу­роч­ки Аза­ро­вої — героїні п’єси Олександра Гладкова «Давним-давно» та фільму Ельдара Ря­за­но­ва «Гусарська балада». Серед організаторів і керівників партизанських загонів, героїв-«нижніх чинів» українського походження були Єрмолай Четвертак, Федір Потапов (прізвисько Самусь) та ін.

Надія Андріївна Ду­рова (17831866) на­ро­дилася в с. Велика Круча (тепер Пирятинського райо­ну на Полтавщині). Батько — російський офіцер, мати — дочка полтавського багатія Олек­санд­ро­ви­ча. Негаразди у власній сімї змусили 24-річну жінку покинути чоловіка і сина, вступити 1807 р. на службу в російську армію під прізвищем Соколов, пізніше Олександров.
Учасниця боїв під Фрідландом, Смо­ленсь­ком; під Бородиним була контужена, і тоді всі дізналися, що хоробрий офіцер Соколов — жінка. За участь у війні 1812 р. нагороджена Геор­гіївсь­ким хрестом, деякий час була ад’ю­тан­том Ми­хай­ла Ку­тузова.
У відставку пішла 1817 р. в чині штабс-ка­пі­тана. Проживала у м. Сарапулі (Удмуртія, Російська Федерація), три­валий час носила чо­ло­віче ім’я, одяг, мала звич­ки чоловіка. Є автором мемуарів «Ка­ва­ле­рист-девица», також займалася благодійництвом. Померла в м. Єлабузі (неподалік від Са­ма­ри), де їй встановлено пам’ятник.

Зокрема, командиром найбільшого гжатського партизанського загону на Смоленщині, який надзвичайно вдало діяв, був рядовий Єлизаветградського гусарського полку Федір Потапов (Самусь). По­ра­не­ний в одному з ар’єргардних боїв біля Смоленська, Самусь опинився в тилу противника й після одужання відразу ж розпочав організовувати партизанський загін, чисельність якого незабаром досягла 2 тис. осіб (за іншими даними — 3 тис.). Його ударну силу становила кінна група з 200 осіб, одягнених у панцири французьких кірасирів. Загін Самуся мав чітку організацію, у ньому була встановлена сувора дисципліна. Командир запровадив систему оповіщення селян про наближення ворога за допомогою дзвону й інших умовних знаків. Маяки й дзенькіт різного розміру повідомляли населення, коли і в якій кількості, на конях або пішими треба йти в бій. В одній із сутичок учасникам цього загону вдалося захопити гармату. Лише у Смоленській губернії партизани Самуся знищили близько 3 тис. ворожих солдатів.
У Гжатському повіті активно діяв й інший партизанський загін на чолі з Єрмолаєм Четвертаком (Четвертаковим), який походив з кріпаків с. Не­фе­дів­ки Новгород-Сіверського повіту Чер­ні­гівсь­кої гу­бернії. Будучи рядовим Київського драгунського полку, він від самого початку війни 1812 р. брав участь у боях у складі 1-ї армії. 19 серпня у бою під Царевим-Займищем Четвертаков потрапив у полон, звідки незабаром утік. Із жителів сіл Басмани і Задново він організував загін, який спочатку нараховував 40 осіб, а незабаром зріс до 300. Загін Четвертакова не тільки успішно нападав на супротивника, завдаючи йому відчутних втрат, а й захищав села від мародерів.
Підсумки розгрому наполеонівської Франції оформив Віденський конгрес 18141815 рр., згідно з рішеннями якого до Російської імперії відійшла територія Варшавського князівства, зокрема й заселені українцями регіони — Холмщина, Підляшшя, Над­сяння. Царство Польське отримало широку автономію, право організувати власне військо. Чинним правом у ньому став «Кодекс Наполеона».
За словами історика Ярослава Грицака, «в Украї­­ні, як і в інших східнослов’янських землях Російської імперії, вплив наполеонівської кампанії мав парадоксальний характер: з одного боку, перемога над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов’янське походження і зміцнила лояльність до імперії, з іншого — пробудила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білоруські будителі».