Глава 9 Аракчеєвщина і
військові поселення

В останній період правління Олександра І, коли царизм узяв курс на придушення непослуху та «вільнодумства», головною особою, яка відповідала за всі внутрішні справи імперії, був фаворит імператора граф Олексій Аракчеєв. Від його прізвища система військових та поліційних заходів і реформ у Російській імперії, запроваджена з середини 1810-х рр., отримала назву «аракчеєвщини». Посилення наступу на особисту свободу українського населення яскраво виявилося у створенні військових поселень.

 

Генерал від артилерії Олексій Аракчеєв. Художник Джордж ДоуПісля перемоги у російсько-французькій війні 1812 р. і остаточного розгрому наполеонівських армій у 18131814 pp. дворянсько-аристократичні уряди Європи, у першу чергу Росії, Австрії і Пруссії, 1815 р. створили «Священний союз» для боротьби з революційними ідеями і народними рухами. Ро­сійсь­кий царизм, який отримав назву «жандарма Європи», вів реакційну як зовнішню, так і внутрішню політику. Найближчим помічником імператора Олександра І у насадженні поліційного режиму став генерал від артилерії граф Олексій Аракчеєв  спочатку військовий міністр, а потім керівник військового департаменту Державної ради і головний начальник військових поселень (з 1819 р.).
Заходи Олексія Аракчеєва у
 військовій сфері полягали у виокремленні артилерійських частин в самостійні формування, введенні нових статутів, штатів та принципів армійської комп­лектації й управління, ди­ві­зійній організації військ, створенні рекрутського депо, впровадженні, но­віт­ніх видів озб­роєнь та ін. У 1818 р. за дорученням Олек­санд­ра I він підготував секретний проект звільнення кріпосних селян, який, проте, так і не був реалізований.
У дореволюційній ро­сійсь­кій історіографії під впливом негативних оцінок сучасників щодо діяльності Олексія Аракчеєва сформувалася критична точка зору на аракчеєвщину. У радянській історичній науці цей термін часто використовувався в широкому сенсі для означення деспотизму самодержавного режиму в Росії взагалі. Натомість у сучасній російській історіографії переглянуто попередні оцінки заходів Олексія Аракчеєва у військовій сфері, деякі з них розглядаються як позитивні. «Проводи рекрутів». Художник Іван Соколов (1860 р.)
Утім, одним із найбільш ганебних проявів аракчеєвщини було створення, здебільшого в Україні, військових поселень з козаків та державних селян, що мало на меті, серед іншого, зменшення витрат на армію, перекладення утримання її на самих солдатів-землеробів, які одночасно з нещадною військовою муштрою повинні були займатися й сільським господарством. Військові поселення як елемент організації військ уперше виникли в Швеції у середині XVII ст. Невдовзі вони були засновані на південних і східних рубежах Російсь­кої держави для захисту її кордонів. На початку XVIII ст., за правління Петра I, з цією метою такі поселення були засновані і в Україні. Нового поширення вони тут набули за часів імператорів Олександра I та Миколи I. Про­тя­гом 18171825 pp. у Слобідсько-Українській, Ка­те­ри­но­славсь­кій і Херсонсь­кій губерніях перебували на становищі військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотні полки. Згодом військові поселення були засновані на Київщині й Поділлі. Головний штаб військових поселень на півдні Росії перебував у Єли­заветграді.
Вигляд військового поселення. Невідомий автор (перша половина ХІХ ст.)Запровадження військових поселень на території України не було випадковим. Зокрема, улаштування в ХІХ ст. поселеної кавалерії саме в південноукраїнських землях і на Слобожанщині обґрунтовувалося тим, що в регіонах мешкали представники колишнього військового стану — козаки. Їхній досвід військової служби та ведення господарства уряд планував покласти в основу системи військових поселень. Кавалерійські поселення почали створюватися в 1817 р. У квітні того року було видано указ про призначення окремих казенних сіл Слобідсько-Української губернії для військового поселення кавалерії, і невдовзі розпочалося влаштування поселених округів на основі Чугуївського козацького війська. На 1817 р. це військо перебувало у досить скрутному матеріальному становищі й постійно отримувало допомогу та кошти від казни, що і визначило його подальшу долю. Імператор Олександр І планував заснувати військові поселення таким чином, щоб вони створили єдиний пояс від Чугуєва до Пів­ден­ного Бугу.
Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах жорстокого казармового режиму, тяжкої муштри й дріб’язкової регламентації. Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зразком, навіть облаштування житла мало відповідати поданим згори вказівкам. За командою поселенці вставали, працювали в полі, марширували, під невсипущим оком начальства проходило все їх життя. За найменшу провину їх немилосердно карали різками. Всі мешканці вважалися військовими людьми і підлягали військовим законам, за дотриманням яких слідкували офіцери. І це стосувалося однаково як чоловіків, так і жінок. Дітей поселенців із 7 до 18 років зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах. З 18-го року життя кантоністи переводилися у вій­сь­кові частини, де вони відбували службу до 45 ро­ків. Після того чоловіки займалися вже тільки сіль­сь­ким господарством. Будівля, в якій з 30-х рр. ХІХ ст. розташовувалися окружні штаби військових поселень в Україні. Протягом 1851–1865 рр. тут знаходилася Школа військових топографів. Чугуїв. Фото другої половини ХІХ ст.
Так само регулювалося життя родини й порядки в помешканнях. Безкінечні інспекції житлових приміщень, військові паради відривали господарів від обробітку земельних наділів. Організація подружнього життя також була під наглядом військових властей на чолі з Олексієм Аракчеєвим. Останній навіть вимагав, щоб йому надавали списки всіх на видання жінок, забороняв влаштовувати весілля без його дозволу. Доходило до того, що інколи командир полку чи батальйону роздавав молодим солдатам жінок як овець, відповідно до статусу вояка. Як писав історик Митрофан Довнар-Запольський, «військові поселення були найжахливішим видом рабства».
Уже з самого початку створення військових поселень в Україні їх мешканці чинили опір проти такої форми військово-кріпосницького гніту. В їх середовищі були живі традиції козацької незалежності та давніх прав і звичаїв, які серед населення визнавалися за закон. Зокрема, першими зреагували на сваволю влади козаки Бузького війська під проводом сотника Бучинського, яке перед тим було перейменоване на Бузьку уланську дивізію. У середині 1817 р. майже три місяці палало полум’я боротьби в станицях Бузького війська проти переведення козаків на становище військових поселенців. 21 липня генерал Іван де Вітт, маючи доручення влаштувати військові поселення (з його ім’ям було пов’язане поширення в наступні роки таких поселень в Україні), доповідав у Петербург, що жителі бузьких станиць, «які звикли здавен до вольності та життя без устрою, і бачачи, що нова їх організація мала тепер інші правила та нові порядки, виявили зухвалість і непослух».
Пам’ятник уродженцю Чугуєва, кантоністу Школи військових топографів у середині 1850-х рр., художнику Іллі Рєпіну. Чугуїв, Харківська областьНа придушення повстання було кинуто чотири полки уланів (близько 10 тис. осіб), які мали на озброєнні артилерію. Військових поселенців довелося приводити до присяги під жерлами гармат.
За словами очевидця тих подій, «нещасні, бачачи запалені ґноти й увесь убивчий снаряд, готовий гримнути в них — присягнули». Ука­зом від 8 жовтня 1817 р. після придушення збройного повстання Бузьке військо було ліквідоване, а козаки переводились на становище військових поселенців. Провівши арешти, влада 93 козаків віддала під суд, а тих, хто не бажав стати військовим по­селенцем, покарала шпіцрутенами1. У травні 1818 р. бузькі козаки знову підняли повстання, яке тривало більше місяця, і також було жорстоко придушене. Частину бунтівників перевели до військового поселення у Чугуєві, а найактивніших заслали у Сибір.
Найбільше заворушення як протест проти режиму військових поселень вибухнуло саме у Чу­гує­ві, де поселенці у липні 1819 р. відмовилися косити державне сіно для полкових коней саме тоді, коли в їхніх господарствах нагромадилося багато не­від­кладних ро­біт. Бунт швидко перекинувся на сусідній Та­ган­розький полк, розквартирований на Харківщині, а незабаром і на сам Харків, де тоді відбувався річний ярмарок. Пов­стан­ці вимагали ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у поселенців при організації останніх, звільнення від обов’язкових поставок збіжжя й фуражу до полкових складів тощо.
Придушувати повстання, яке тривало більше місяця, прибув сам Олексій Аракчеєв на чолі кількох полків. 363 повстанця було віддано під військовий суд, багатьом із них призначили покарання шпіцрутенами — «кожного перегнати через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів». Не довіряючи солдатам-поселенцям, О. Аракчеєв для виконання покарання відрядив піхотну дивізію. «Я велів розпочати екзекуцію сорока осіб, яких вважали найбільш винними, — писав О. Аракчеєв імператорові Олександру І.
З цих сорока троє розкаялися і випросили помилування, а 37 не просили пощади, і 20 з них загинули під різками». Погром у Чугуєві справив велике враження на тодішнє культурне суспільство. Зокрема, різко засудив його ініціатор заснування Харківського університету Василь Каразін, попечитель Харківського навчального округу Северин Потоцький та ін. Наступного року схожий бунт влаштували поселенці у Катери­но­славській губернії (кількість повсталих перевищила 45 тис. осіб), які також були немило­серд­но покарані. Ротонда у Вознесенську, побудована в 1837 р. в зв’язку з  приїздом до міста імператора Миколи І з нагоди військових маневрів. Миколаївська область. Сучасне фото
З приходом до влади Миколи І у грудні 1825 р. Олексій Аракчеєв втратив свій вплив при імператорському дворі і його було усунуто від влади. За правління нового імператора у військових поселеннях було проведено деякі реформи і військових поселенців поділено на поселенців-господарників, поселенців-помічників та солдатів діючих частин. Господар і його помічник зобов’язані були, крім своїх родин, утримувати ще двох солдатів із родинами, тричі на тиждень узимку і двічі влітку навчатися військовій справі, виконувати численні натуральні повинності та деякі обов’язки поліцейського характеру. Не­зва­жаю­чи на непопулярність військових поселень, їх і надалі засновували, що постійно викликало незадоволення їхніх мешканців. Великі заворушення вибухнули 1829 р. у ряді сіл Слобідсько-Української губернії, де влада намагалася поширити систему військових поселень. Особливо значного розмаху набуло повс­тання в с. Ше­белинка. Його учасники навіть створили органи самоврядування.
У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення на Київщині та Поділлі, у конфіскованих маєтках польської шлях­ти, яка брала участь у пов­стан­ні 18301831 рр. У се­редині ХІХ ст. в українських гу­бер­ніях існувало 25 військових поселень, які займали 2,4 млн-де­сятин землі з 645 тис. населення. Вод­но­час на те­ри­то­рії власне Ро­сії та Бі­­ло­русії було влаштовано тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — лише одне.
Зрештою, в 1857 р. військові поселення було скасовано як такі, що не виправдали сподівань, а їх поселенців — переведено на становище державних селян (підпорядковувалися міністерству державних маєтностей). Вирішення проблеми зміцнення військової потуги Російської імперії шляхом поєднання армійської служби з одночасним господарюванням зазнало краху, і у цьому жорстокому експерименті російських можновладців найбільш гірка доля випала саме українським селянам і козакам.