Розділ 16.
СКЛАВІНСЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ.

СКЛАВІНСЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ.

Наступні за антами на сторінках давніх хронік з’являються склавіни. Сліди їх діяльності виявлено на величезній території. Назва відповідної їм археологічної культури пов’язує нині дві європейські країни — Чехію і Україну, точніше — столицю Чехії Прагу і село в Україні, іменоване Корчак. В обох випадках до відкриття причетні українці — празьку культуру відкрив Іван Борковський, культуру Корчак — Сергій Гамченко. Потім обоє назви об’єднали, вийшло — культура Прага-Корчак, але останнім часом у наукових працях все частіше зустрічається спрощена назва: «празька культура».

Дослідники вважають, що празька культура склалася саме на землях Краю і звідси розпочався шлях її творців до Європи. Поселення і городища, давні могильники були відкриті і досліджені у лісах Волині, на Дністрі і на Дніпрі. Тут слов’яни жили до того, як помандрували до берегів Дунаю і Ельби.

Від Дніпра до Ельби

Празьку культуру археологи пов’язують з склавинами (слов’янами) давніх хронік. Адже територія її поширення в цілому відповідає місцевостям, на яких вони у цих творах згадані. А це не багато ні мало повністю або частково території таких сучасних європейських держав, як Австрія, Білорусь, Угорщина, Німеччина, Македонія, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, Україна1. З часів неоліту і бронзового віку Європа не знала прикладу, коли б одна археологічна культура (нехай і з декількома варіантами) поширилася б на такій значній території.Карта поширення кераміки празької культури у V_VII ст.

Нині відомо вже понад 500 пам’яток празької культури, третина з них (у тому числі найдавніші) виявлено на території України. Чи не основна «візитна картка» цього археологічного комплексу — кераміка. Високі, витягнуті горщики з відігнутим назовні або майже прямими вінцями, виліплені від руки, часом зроблені на гончарному крузі, з хвилястим прокресленим орнаментом з деякими варіаціями повторюються повсюдно.

У цих горщиках варили кашу на Дніпрі і на Прип’яті, на Дністрі і на Дунаї, на Віслі і на Ельбі. Печі, до яких ставили ці горщики, теж були подібні між собою. Вони були лишень двох типів — складені з каменю, а там, де його не було — вирізані з глини. Іноді їх замінювали відкритим вогнищем. Так само стандартним було і житла. Археологи вивчають лише те, що від них залишилося — неглибокий котлован, розмірами в середньому 4´4 або 5´5 метрів. Всередині котловану знаходять вогнище або піч, декілька ямок від стовпів, що тримали стіни або підпирали покрівлю, фрагменти роздавлених горщиків і дещо із загублених колись власниками речей.

Одразу помітно, що господарі не розраховували довго затримуватися на одному місці. Стіни будинку складали із стовбурів дерев, а щілини замазували глиною. До речі, саме параметри дерев’яних конструкцій визначали вказані вище розміри житла. А ще те, що сім’я, мабуть, була не надто великою. На дах йшли тес, солома або очерет. Були і більш поглиблені в землю житла — землянки. Тут крівлю могли робити земляною — так тепліше, та і маскування відмінне.Горщики "празького типу" з розкопок на теріторії Словаччини

Масивна піч потрібна, аби краще зберігалося тепло. Палеокліматології стверджують, що клімат у перші десятиліття VI століття (по всій планеті, а не лише у Європі) був досить прохолодним. Чи не ці холодні (а, отже, і голодні роки) стали однією з причин великого розселення слов’ян?

У споруді робили дерев’яну (інколи з добре вбитої глини) підлогу, дерев’яні лежанки. Знайдені залишки столів і навіть лавок. Родичі будувалися поруч, тому засіки для зберігання запасів могли бути спільними. Засіки ці нехитрій конструкції: глибока яма із стінками, обмазаними глиною, над якою споруджували якесь укриття, аби не потрапляли сніг або дощ. Такий «елеватор» був простий і відносно надійний.

Повсякденне життя

Письмові джерела, а особливо результати археологічних розкопок, надають можливість досить докладно описати повсякденне життя та побут слов’ян2. Одягалися і харчувалися слов’яни, на думку своїх освіченіших сусідів вельми просто і без особливих розкошів. Їх костюм помітно відрізнявся від звичного для жителів півдня одягу і увібрав в себе традиції минулих епох, починаючи мало не із скіфської. Одяг шили з домотканого льону. Штани явно дісталися від скіфів або сармат, прекрасно зарекомендували себе в умовах життя серед непрохідних лісів і у горах. До штанів належала сорочка, яку могли прикрасити вишивкою (цей звичай був поширений тоді у багатьох народів — від Північної Африки до Скандинавії) і перехоплювали поясом. Жінки вдягалися у довгі сорочки.

Реконструкція будівель з поселення Рашків-ІІІ (за В.Д. Бараном)Знать і військові знову ж таки від кочовиків перейняли пояси, прикрашені накладними металевими прикрасами, хитромудрими пряжками. Простий люд користувався тканими поясами, кольори і узори яких були візитною карткою певного роду і племені. Такі пояси були не лише у слов’ян, але і в сусідніх балтських племен — все ж родичі, хоча на той час вже і відносно далекі.

В холодну пору роки надівали плащі, які могли бути виготовлені з теплішої тканини. Як і у антів були поширені «пальчасті» фібули-застібки. Полювання у диких тоді лісах могло забезпечити прекрасним хутряним одягом (і шапками). Сусіди — варяги і кочовики — напевне, добре придивилися до зимового костюма слов’ян, коли встановлювали дань в білячих та інших шкірках.

Взуття, сплетене із рослинних волокон, іменоване личаками, носило, мабуть, більшість населення. Але це не означає, що шкіряне взуття було невідоме. При тутешній вологості воно часом незамінне, так само, як і на війні. Знову ж таки, знатній людині або навіть воїнові взувати личаки якось не личить.

Хліб насущний більшості слов’ян давали хліборобство, тваринництво, охота і рибалка. Поля орали, запрягаючи коня. Знайдено залізні наральники. Відбитки злаків на кераміці дозволили визначити, що вирощували, як у добрі старі часи, плівчасті пшениці, просо, ячмінь і жито. Остання переважала у переселенців, що забралися далі на північ. Такий набір культур дозволяв добрим господарям варити всілякі каші, пекти хліб і навіть варити пиво. А ще підтримувати сівозміну, як мінімум — двопілля, хоча вільних земель все ще вистачало.

Угіддя для випасу худоби теж було вдосталь — селища оточували луки і ліси. Багато розводили великої рогатої худоби, свиней. Стосовно наявності значної худоби у слов’ян писали візантійські стратеги, даючи рекомендації, як слід проводити грабіжницькі рейди по території вірогідного супротивника. Розводили коней, але у їжу прагнули не вживати. Проте значну частину м’яса здобували під час полювання. Полювали в першу чергу на великих тварина, таких як лось, олень, кабан.

На багатьох поселеннях кістки диких тварин переважають чисельністю кістки тварин домашніх. Не відмовлялися і від рибки. Про солідні розміри виловлених рибин свідчать знайдені під час розкопок риболовецькі гачки.

Все це господарство забезпечували інструментами ремісники, які виготовляли із заліза всі необхідні речі, — від наральників і серпів до ножів і тих же гачків. Залізо отримували з болотяної руди сиродутним способом, точнісінько, як і сусіди-анти. На усіх поселеннях знайдено залишки криці або шлак, що утворився від час плавки металу. Ці ж умільці могли викувати вістря для стріл, списів і дротиків, деталі військового спорядження і кінської збруї.

Знахідки ливарних форм і приладдя ювелірного ремесла демонструють можливості слов’янських ремісників на цій ниві. Вони не створили шедеврів, подібних до орлиноголових пряжок роботи боспорських майстрів або ажурних виробів херсонеситів, одначе з виготовленням браслетів, простеньких жіночих прикрас (але і ці часом теж роблено за імпортними зразками) цілком управлялися.

Обмін товарами відбувався «натуральним» чином. Монети, переважно римські, що поширилися було на теренах Краю за часів черняхівської культури швиденько зникли з ужитку. Все срібло, що потрапляло до рук слов’ян, схоже, йшло на переплавку заради виготовлення необхідного мінімуму виробів — пряжок, бляшок, скроневих кілець і інших дрібних прикрас. В якості «грошей», мабуть, використовували хутра, зерно, худобу — як у давні часи. Проте, окремі вироби з багатого півдня — із Таврики, Візантії якось все ж таки час від часу потрапляли на слов’янську північ. А ось амфор з-під вина не знайдено — схоже, слов’яни перейшли у VI—VII століттях на інші, більш доступні у їх краях напої.

Слов’янська твердиня у селі Зимне

Археологам вдалося знайти і дослідити не лише поселення, але і городища слов’ян тих часів. Відомо на різі їх небагато, а розкопаних декілька. На території Краю найбільш відомим з їх числа є городище біля с. Зимне на Волині3. Його розкопки дозволили пролити світло на деякі подробиці з життя слов’янських племен, які не знайшли віддзеркалення у візантійських джерелах. Це і не дивно, адже ця фортеця розташована за багато сотень кілометрів на північ від дунайських кордонів Імперії.Розташування городища біля Зимного і поселення Рашків-ІІІ на Дністрі

Проведені розкопки показали, що на цій ділянці лесового плато, яке підноситься над долиною річки Луги на 15 метрів, люди вперше оселилися ще в мідному віці, у IV тис. до н.е. — селища, залишені носіями, щонайменше, трьох археологічних культур змінювали одне інше впродовж майже тисячі років! Біля підніжжя підвищення є невеличкий струмок, що впадає до річки. Він міг забезпечити не лише прикриття з цього боку, але і забезпечувати мешканців городища питною водою.

Урочище це отримало назву «Городище» і було відзначене на археологічних картах понад сто років тому. Найчисленніші знахідки відносяться до тих самих VI—VII століть, коли про події, що відбувалися в глибині слов’янської території, їх сусіди могли лише здогадуватися.

Розкопали майже три чверті площі, близько трьох тисяч квадратних метрів. Це дало можливість докладно вивчити укріплення і частину споруд на самому городищі. Виявилося, що споруди і укріплення загинули у вогні пожежі, від них залишилося саме вугілля, рештки згорілих колод, у тому числі укопаних колись в землю стовпів палісаду. Ще археологи звернули увагу на велике число знахідок розрізнених людських кісток.

Знайдено було залишки стіни, спорудженої із стовбурів дерев діаметром 10—15 см, вкладених штабелем між вкопаними в землю стовпами. У одному місці стіна збереглася на висоту шести укладених одна на одну колод. Встановлені вертикально стовпи вгорі скріплював «замок» — шматок товстої колоди з прорубаним в ній наскрізним отвором. Окремі ділянки огорожі заходили одна за іншу на 50—60 см, так що вона виглядала досить нерівною.

"Житлові стіни" і система укріплень Зимнівського городища - схема можливої реконструкції (поперечний розріз)У інших місцях вдалося простежити сліди іншої конструкції. Вона складалася з двох рядів вкопаних стовпів (діаметром від 10 до 25 см) розташованих на відстані 1,3 м один від одного. Тут також знайдено обгорілі плахи, конструкції, що розташовувалися упоперек. Всього знайдено три таких об’єкти, які можливо колись були баштами у системі укріплень. Розташовувалися вони уздовж краю підвищення з інтервалом близько 20 метрів, що сповна вписується в прийняту систему розташування подібних фортифікацій і дозволяє вести фланкуючий обстріл з луків, метати дротики в нападаючих.

Висота валу, насипаного вздовж краю плато склала від півтора до майже двох метрів при ширині у 10 метрів. На валу вдалося знайти сліди згорілого палісада. Стовпи були вкопані похило (у бік поля) під кутом в 60—75°. З внутрішнього боку у валу знайдено залишки згорілих дерев’яних конструкцій, а також близько сотні ям, які розташовувалися у два ряди, з інтервалом між ямами у півтора—два метра при діаметрі від 0,8 до 1,3 м і глибині 1,2—1,6 м. Відстань між рядами складала 4—4,5 м.

З наведених вище результатів досліджень випливає, що частина городища була укріплена стінами з дерева, які всередині засипали глиною. На одній із ділянок ця система була посилена прибудовою, яка розташовувалася з внутрішньої сторони. Її каркас складали потужні стовпи, вкопані з інтервалом у півтора—два метри. Саме для них якраз і призначалися оті десятки виявлених археологами ям. Стовпи мали пази, до яких вставляли відрізки колод, затесані на кінцях, відповідної довжини. Це був досить надійний захист від ворожих стріл, за винятком запалювальних. Довжина розкопаної ділянки споруди склала близько сотні метрів. Судячи по розташуванню на городищі, вона могла досягати 150 м у довжину.

Це означає, що всередині цієї монументальної будівлі могло розміститися не менше двох сотень чоловік. На земляній підлозі знайдено сліди кількох вогнищ. Це може означати, що по довжині будова була розділена на декілька відсіків. Ще один ряд стовпів на одній з ділянок (всередині городища) свідчить, що тут була якась прибудова, Вогнищ нема, отже — не житлова. Повинні ж були десь мешканці городища тримати коней, тим більш, що залишки кінської збруї трапилися під час розкопок.

Можна лише гадати, яку висоту мала ця споруда. Але те, що вона підносилася над зовнішньою стіною — це точно. До речі, простір між цією спорудою і зовнішньою стіною, на думку дослідника, було засипано глиною. Так утворився досить широкий бойовий майданчик. Швидше за все, він мала покрівлю та/або покриття із дерева — адже ковзати по мокрій глині на стіні фортеці небезпечно з цілого ряду причин.

У зовнішній стіні напевно були влаштовані бійниці для стрільців з лука. Такі ж бійниці могли бути і у верхньому ярусі (або ярусах) «житлових стін». Втім, ширина бойового майданчика (не менше 3—4 м) дозволяла розмістити навіть бойові метальні машини типу баліст. Припущення на перший погляд виглядає фантастичним — балісти на Західній Волині, та ще у VI—VII ст.!

Однак, серед знайдених в Зимному втульчастих вістрів стріл, трапляються вироби завдовжки 8—10 см. Для стріл, які випускають із лука, мабуть, завеликі. Якось довелося бачити подібні вироби в одному з музеїв Трансільванії, де вони експонувалися разом із залишками металевих деталей балісти (доби існування римської провінції Дакія) і було вказано, що це — складові боєприпасів саме до даного бойового пристрою.

Отже ця ділянка оборони була достатньо потужною у всіх відношеннях. Розташовані у декілька ярусів бійниці забезпечували досить високу щільність «вогню» на дистанції до ста—двохсот метрів (а за наявності баліст — на ще більшу). При цьому, стрілки на стінах були захищені від обстрілу з боку поля. За наявності декількох сотень бійців (на більшу кількість, втім, місця не вистачить) фортеця могла б протриматися навіть проти невеликої армії. Наявність кінноти дозволяла здійснювати вилазки. Перед нами — невелика, але цілком солідна фортеця для сильної дружини з продуманою системою оборони4.

За результатами розкопок слов’янських городищ на території Польщі, а особливо Німеччині відомо про достатньо складні конструкції ранніх слов’янських градів, починаючи вже з VI—VII століть. Укріплені слов’янські поселення в басейні Ельби вивчені досить докладно. Подекуди завдяки болотистому ґрунту збереглися навіть дерев’яні конструкції споруд. На тлі полабських слов’янських «бургів» Зимне не виглядає чимось неймовірним ані за складності конструкції (навіть при існуючих версіях його реконструкції), ані за масштабами. Їх поєднує продуманість пристрою, створення потужних споруд за допомогою нескладних засобів. Хто ж і навіщо збудував описане нами вище (і інші подібні до нього) городище?

Столиця могутніх дулібів?

У літописах згадано могутній союз, що об’єднав саму у VI столітті слов’янські племена, у тому числі на території Волині. Найменування «дуліби» було відоме не лише літописцям, але і візантійським авторам. Археологічний цей період в цій частині Краю представлений празькою культурою. У ІХ ст. ім’я дулібів вже було забуте — на їх місці згадують союзи бужан і волинян.

Відомо, що топоніми, у яких присутній етнонім «дуліби» на північному сході сягає Прип’яті (с. Дуліби поблизу Острога), є село Дуліби на південний схід від Львова, є поблизу Черткова у Тернопільської області. Є острів з такою назвою на Прип’яті, на південь від Пінська, у Білорусі. Можливо, має до теми відношення і Долобське (у літописі — Дулебськоє) озеро в Києві (добре відомий киянам район Гідропарку).

Археологи виділили матеріали, близькі до знахідок з Волині на території Словаччини, а також Польщі, у верхів’ях Вісли. Цікаво виглядає повідомлення одного з арабських авторів, Ал-Масуді про те, що плем’я «волиніана» колись мало свого князя, якому підкорялися також інші слов’янські племена. Тобто дійсно йдеться про племінний союз. Знахідки з Зимного: деталі кінської збруї, деталі поясів та військового спорядження

Якщо вважати, що до нього у якийсь період входили усі носії празької культури (або їх більшість), то виходить об’єднання значних масштабів, кордони якого на півдні досягали Дунаю, на заході — кордонів королівства франків, на півночі — заходили до Білорусі. А град Кия був всього лише невеличкою прикордонною фортецею на східних рубежах цього союзу. Цікаво, що означеній вище території, при поглибленому вивченні, празька культура може бути розділена на декілька локальних варіантів. Що ж це, теж окремі племена або племінні союзи? Те, що празька культура на землях Краю (і подекуди за його межами) змінилася культурою Луки-Райковецької, ще не означає, що політична єдність зберігалася на величезній території — принаймні, з другої половини IX століття літописи згадують про півдюжини племінних союзів — від полян на Дніпрі до тих же бужан, волинян, древлян і інших.

Кожне плем’я, кожен союз могли (і повинні) були мати місце, швидше за все град, де розташовувався б великий князь. Часом фортецю в Зимному і розглядають в якості такого центра. Дехто навіть пише, що саме в цьому місці і знаходилася столиця могутнього дулібського союзу, що саме тут була резиденція володаря, згаданого Ал-Масуді.

Загалом, Зимне сповна могло б розглядатися як княжа резиденція, замок. Тут було досить місця і для князя, і для «старшої» дружини, військового ескорту, який належав би такій персоні. Одначе для племінного центру, тим більше столиці дулібського союзу (якщо він і справді об’єднував носіїв празької культури) — явно замало. Навіть фортеця могла б бути більшою, та і сліди ремісничої, торгівельної діяльності археологи повинні були б виявити набагато серйозніші.

Так, у Зимному знайдені сліди роботи ковалів, навіть ювеліра — але вони дуже і дуже скромні. Тут відливали прикраси з бронзи і срібла, ремонтували деяку зброю і спорядження. Проте всього цього замало для столичного міста. Та і розвернутися на невеликій території було ніде.

Щоправда, фортеця проіснувала недовго. Навіть за цей час її встигли спалити, відбудувати і знову спалити. Видно, неспокійно було навіть в могутньому дулібському царстві. На питання, хто зруйнував городище, відповідь давно знайдена. Про це засвідчили трилопатеві вістря стріл, що одного дня смертельною зливою впали на град і його захисників.

Подібні вістря використовували авари, які з’явилися на півдні Краю 562 року5. Рік катастрофи, що знищила колись слов’янську фортецю, можна визначити, якщо взяти до уваги інформацію про похід аварського хана Баяна І за Карпати — 566. Новий союзник Візантії, якій анти та склавіни докучали своїми нападами, повинен був пройти через землі дулібів. Ані темні ліси, ані мужність захисників (останки деяких з їх знайдено під час розкопок) не врятували дулібський град біли Зимного і їх племінний союз від повного розгрому.

1          Цікавий огляд слов’янського світу Європи (переважно за матеріалами археологічних досліджень) у виданні:

B. Chropovsky. Die Slaven. Historische, politische bnd kulturelle Entwicklung und Bedeutung. — Praga,1988.

2          Нещодавно в Ужгороді було перевидано книгу на цю тему (вперше видана у Празі ще 1924 року): Любор Нидерле. Бытъ и культура древнихъ славянъ. — Ужгород, 2007.

3          Результати розкопок висвітлено у виданні: В. В. Ауліх. Зимнівське городище — слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н.е. в Західній Волині. — К., 1972.

4          Це укріплення було потужнішим за «град Кия», коли вважати за нього сліди давнього валу та рову на Старокиївській горі: розділи «Князь Кий та його град» та «В пошуках граду Кия»). До речі, Київ у VI—VII ст. в археологічному відношенні представлено матеріалами тієї ж самої празької культури.

5          Докладніше про аварську державу та її творців у розділі: «Обри і слов’яни».