Розділ 17. ОБРИ І
СЛОВ’ЯНИ.

ОБРИ І СЛОВЯНИ.

У «Повісті минулих літ» вони згадані, як «обри». Візантійці іменували їх аварами. Йдеться про кочовиків, які на певний час зайняли у Європі майже таке ж положення, як до них — гуни. Початок їх історії пов’язаний з успішною спробою вийти з-під влади тюркського каганату. Щоправда, для цього їм довелося пошукати місце подалі від володарів Великого Степу. Таким місцем за уявленнями аварської еліти була Європа, а саме ті землі, де колись знаходився центр імперії Атілли. Мабуть, їм були відомі не лише легенди про великого правителя гунів, але і шляхи до його центральноєвропейських володінь.

Прагнучи забезпечити собі безпечне та заможне існування, обри-авари спробували відтворити деякі діяння гунів, проте, як згодом виявилося, не розрахували сил. Створена ними держава незабаром стала здобиччю сусідів. Що цікаво, для багатьох слов’янських племен руйнівна на самому початку навала стала прелюдією не лише до розширення власних володінь, але і створенню державності.

Бунтівники, руйнівники, бродяги

Аварський племінний союз виник «на руїнах» (і на частини території) союзу гунів, об’єднавши під своєю назвою різні за походженням роди і племена кочовиків та хліборобів. Були тут утригури, кутригури, савіри (сабіри), булгари, а у якийсь момент — навіть слов’яни. Етнонім «авари» має різні тлумачення, існують також різні думки з приводу його походження. Одні вчені виводять слово awar з тюркських мов, у яких awa означає «опиратися, «повставати», з додаванням суфікса -ar виходить назва того, що «чинить опір, бунтівник». Інші вважають початковим у етнонімі дієслово av — «руйнувати», за допомогою додавання того самого суфікса -ar отримуємо поняття «руйнівник». Одначе у турецькому словнику «avare» перекладається вже, як «бродяга», «той, що блукає». Історія народу авар у темні віки склалася таким чином, що у ній, так би мовити, знайшлося місце для усіх без винятку із числа наведених вище тлумачень. Поява авар та їх походи у Європі, VI-VII ст.

З Азії на захід авари просунулися, бажаючи вийти з-під влади Тюркського каганату. Влаштувавшись спочатку на Північному Кавказі, бунтівники запропонували свої послуги Візантії для війни з Іраном. Однак незабаром орда рушила до понтійських степів, підпорядковуючи собі по шляху інших кочовиків. Потім авари-руйнівники напали на антів, дісталися до земель дулібів і навіть до слов’янських племен на північ від Карпат.

У понтійських степах відшукати сліди давніх кочовиків можна хіба що у вигляді поховань. При цьому пов’язати з певним племінним союзом ці знахідки не такто просто. Тому будь-який їх перелік подібних знахідок із зазначенням належності чи то до авар, чи то до булгар, або якогось іншого з числа відомих за писемними джерелами племен завжди стає предметом гарячих суперечок між археологами. Як би там не було, а нині налічують до півсотні аварських поховань. Небагато, однак все ж таки у декілька разів більше, аніж поховальних пам’яток гунів.

Більшість цих поховань здійснена у більш давніх курганах. Небіжчиків ховали у ямах, укладаючи їх на спині, з витягнутими уздовж тулуба руками. У багатих похованнях можна зустріти кости коня і збрую, а також зброю (меч) з портупеєю (від неї зберігаються накладки, що колись прикрашали її, і пряжка). Найзаможнішим клали до могили вже не кістки, а цілого коня, пояс, прикрашений золотом або сріблом, меч, лук із стрілами, і навіть частину вівці. Біднота ж отримувала такі скромні поховальні дари, як ніж, горщик (цікаво, чим він міг бути наповнений?), зустрічаються пряжки від поясів і дрібні прикраси.

Прикраси пояса з аварського поховання, розкопаного у Криму (після реставрації)Трапляється, реставраторам доводиться чимало попрацювати, відновлюючи вироби давніх майстрів, що пролежали понад тисячу років в землі. Наприклад, 1966 року у похованні аварського воїна, що його виявили поблизу села Роздольне у Криму були знайдені залишки пояса, прикрашеного розкішними накладками1. Правда, у момент знахідки виробу з металу виглядали далеко не кращим чином. Їх поверхня була покрита досить щільним шаром іржі бурого кольору, з-під якого місцями було видимим золото і зелень, — мідь, що окислюється, а також вставки з кольорового скла.

Спершу була розроблена ціла програма досліджень — треба було встановити, що є шаром іржі, як він утворився — і лише тоді визначити, що можна зробити для реставрації рідкісної знахідки. Шар іржі з домішкою оксидів міді і кристалами срібла місцями досягав 3 мм. Він утворився через те, що вироби лежали в шарі насиченого шарами ґрунту (степовий Крим все-таки), в якому за наявності поблизу залізного предмету (і за наявності вологи) утворилася... гальванічна схема. Залізо, як елемент, з вищим електричним потенціалом перекочувало на поверхню пластин, виконаних з використанням золота і срібла (з домішкою міді).

У подібних екстремальних умовах без особливих втрат змогли уціліти лише золото, кольорові камені і скло, та ще мастика, розроблена давніми умільцями для кріплення вставок. Її склад встановили за допомогою інфраспектроскопії. Виявилось, що це суміш з каоліну і оксиду кремнію, складена на основі якогось масла. Вставки були виконані їх лазуриту, малахіту і скла. Для того, щоб скло виглядало красиво, під нього підкладали золоту фольгу.

Продукти корозії довелося видаляти механічним дорогою. Потім з допомогою сучасних хімікатів укріпили метал, що зберігся (срібло, кульки, що напаяли, — на 60—75% — золото, останнє — домішка міді і срібла). Скляні і кам’яні вставки також почистили, а потім ті, які випали з гнізд, встановили на місце. Тепер ця цікава знахідка зберігається в Музеї історичних коштовностей України і свідчить про найважливіші події в історії Краю.

У вітчизняній історії, услід за авторами давніх літописів, прийнято згадувати аварів недобрим словом. Що було, то було — слов’янським племінним союзам довелося немало повоювати з цим грізним ворогом. Але саме в цих битвах, в жорстокій боротьбі з аварами прискорився процес становлення прадавніх слов’янських держав. Втім, бували часи, коли слов’янські вожді з примусу (а деколи і по своїй волі) виступали як союзники аварського каганату.

Імператорський даруночок

Трапляється так, що найщедріший дарунок отримати буває складно навіть з ризиком для життя, а по тому він може виявитися згубним для того, хто його примудрився таки дістати. Але і той, хто робить такі подарунки теж часом страшенно ризикує. Далі мова піде про один із таких підступних презентів, що його зробив візантійський імператор аварському кагану майже півтори тисячі років тому.

Уклавши союз з аланами, авари 558 року запропонували свої послуги імператору Юстиніану І. В ті часи Імперія вела затяжні війни і підтримка, хай і небезкорислива, була доречною. Підкоривши булгар, що кочували біля кордонів Візантії, аварський хан Баян став сусідом Юстиніана І. Щоправда, у цей момент такими ж сусідами були войовничі анти, які осіли на Дунаї, колись «наймогутніші серед венедів». Розпочалася війна, у якій переможцями вийшли авари, — на відміну від антів, не об’єднаних під єдиною владою, вони підкорялися кагану.

Битва між франками (зліва) та аварами (праворуч). Мініатюра з середньовічного рукописуЗ нагоди успішного співробітництва імператор подарував переможцям для поселення Панонію («забувши» на хвилинку, що на той момент вона вже була зайнята племінним союзом лангобардів). Шлях аварської орди до нових володінь пролягав через землі, заселені склавінами. У відповідь на вимогу виплатити дань, їх вождь заявив аварським послам: «Чи народився серед людей і чи зігрівається променями сонця той, хто підпорядкує нашу силу? Бо ми звикли володарювати чужим, а не інші нашим». Посли, ясна річ, обурилися з такого нахабства, за що і були перебиті. Помста з боку аварського кагана не забарилася.

Тим часом авари почали шукати безпечніші шляхи за захід, діставшись при цьому до володінь франків. Слідом за розвідниками вирушили основні сили на чолі з Баяном. Шлях проліг через землі антів і склавінів, яким довелося рятуватися втечею далі, на північ. Так слов’яни з’явилися на території на північ від Карпат і навіть на Ельбі. Здійснивши фантастичну подорож нетрями Європи, зрештою авари дісталися до Панонії, опинившись, таким чином, у центрі Європи. Так вони отримали, нарешті, підступний імператорський «даруночок». Минуло небагато часу, і авари зайнялися набігами, у тому числі на територію Візантії.

Як і за часів гунів, Імперія почала виплачувати кагану певні суми. Близько 600 року ці суми досягали 120 тисяч солідів (щорічно). Якщо рахувати вагу (з розрахунку 3,56 г/солід, а саме такими монетами розраховувалася імперія з варварами) те отримаємо якихось 427 кг золота на рік. До 626 року сума досягла вже 6 мільйонів солідів, однак у порівнянні з Атіллою авари коштували імператорській скарбниці набагато дешевше. Володар гунів отримував річно разів у 5 більше2. Істотна різниця полягала в тому, що золото надходило до варварів у вигляді спецсолідів, що їх карбували, зменшеної, у порівнянні з прийнятим в Імперії, ваги.

Ці монети варвари частенько нашивали на одяг або використовували, як підвіски для намист, про що свідчать не поодинокі знахідки саме таких монет у кочівницьких похованнях. Щоправда, якась торгівля все ж таки велася, оскільки у аварських похованнях виявлено певну кількість виробів візантійських ремісників. Це, як правило, речі з дорогоцінних металів (золото, частіше за срібло): пряжки, поясні набори, прикраси і навіть посуд.

Бойова потуга каганату

Аварських поховань на землях Краю знайдено малувато. Це і не дивно, адже політичний центр їх держави знаходився на захід від Карпат. Саме туди вони свого часу прагнули будь-що дістатися, аби вберегтися від всесильних правителів тюркського каганату, з-під влади яких власне і намагалися вийти. Сліди аварських набігів у Європі можна спробувати прослідкувати за знахідками характерних вістрів стріл — цих смертельно небезпечних «візитних карток» кочовиків починаючи із скіфських часів.

Знахідки таких виробів на городищі у Зимному є наочною ілюстрацією літописного повідомлення про те, що авари зробили успішний похід проти дулібів. Шар зі слідами пожежі на цьому поселенні демонструє наслідки такого рейду. Але ж це була хоча одна з нечисленних (і не найслабкіша) з числа слов’янських фортець у цьому регіоні. Аварський кінний воїн (реконструкція М. Гореліка)

Основу військової потуги каганату складала панцерна кіннота, підтримана кінними ж стрільцями. Наявність залізних стремен надавала вершникам масу переваг. Можна було досить точно стріляти з потужного лука — на дистанцію понад 200 м. При цьому тригранний залізний наконечник без особливих зусиль пронизував не лише шкіряний, але навіть металевий обладунок супротивника. Довгий, прямий однолезовий меч в ті часи став стандартом для степової (і не лише степової) кавалерії від кордонів Китаю та Ірану до понтійських степів.

Цей предок середньовічної шаблі міг мати досить довге руків’я, яке можна було перехопити при потребі двома руками. Адже прорубати досить потужну «броню» з із залізних, нашитих на шкіру платівок навіть сталевим клинком було не так те просто. Зате проти не захищеної обладунками слов’янської піхоти такий меч діяв безвідмовно.

Тактика бойових дій також була традиційною: обстріл супротивника із далекобійних луків, потім атака панцирної кінноти, що розриває ворожі шикування і змушує до панічної втечі. Після чого залишалося лише переслідувати і рубати довгими мечами ворогів, що біжать світ за очі. Подібні дії були однаково ефективні і проти візантійської армії, і проти слов’янської піхоти. Відомо, що аварські лучники були здатні випустити до 20 стріл в хвилину. Під прикриттям такого шквального (і прицільного) обстрілу цілком можна було штурмувати стіни і башти будь-якого із слов’янських градів. Щоправда, для облоги візантійських фортець було потрібно привести не лише піхоту, але й зробити потужніші облогові знаряддя. Однак і ці проблеми авари успішно вирішили, змусивши слугувати собі слов’янські племена, ну а серед підданих імператора завжди були військові фахівці, ладні за відповідну плату забезпечити облоговими машинами кого завгодно.

Нині у столиці Сербії, Бєлграді, у Військовому музеї можна побачити вітрину із зразками озброєння і спорядження часів спільних бойових операцій. Там виставлено реконструкцію далекобійного лука, стріл, деталі поясних наборів, стремена. Є пара бойових сокир на довгих держаках, досить довгих, аби завдавати ударів, сидячи у сідлі. Перед такою зброєю не могли встояти ані найміцніший візантійський панцир, ані шолом.

Виплата дані не завжди рятувала околиці Імперії від чудово організованих набігів чи то аварів, що іменуються слов’янами, чи то слов’ян, що іменуються аварами. Візантійці не завжди розрізняли, хто саме з числа з неспокійних сусідів навідався в гості.

Однак настав момент, коли усі пограничні сутички і набіги видалися звичайнісінькою дрібницею у порівнянні із грандіозною військовою акцією, під час якої під стінами Константинополя постало величезне військо аварського кагана. Це була справжня, велика війна, в якості головного координатора якої виступив, судячи з усього, основний супротивник Візантії на Сході — Іран.

Вважають, іранські дипломати самі (або через посередників) зуміли залучити до походу не лише аварів, але й значну частину їх сусідів, спокушених майбутнім розподілом «візантійського спадку» у Європі. Навряд чи каган і великий шахіншах могли передбачити тоді, що цей похід стане фатальним водночас для Ірану, і для аварського каганату, але водночас без перебільшення доленосним для слов’ян.

Константинопольська епопея

Були часи, коли про цю подію писали не інакше, як про «похід русів у VII ст. на Царгород»3. Щоправда, в самому Константинополі ні про яких русів 626 року нічого не чули. Адже запис про ці події з’явився у хроніках через дві з гаком сотні років, коли руси і насправді стали досить частими гостями. Одначе столиця Візантії влітку того року і справді була в облозі понад місяць. Мабуть, у таке відчайдушне становище град Костянтина потрапив вперше за свою багатовікову історію.

На європейському березі до стін міста підійшла різноплемінна 80-тисячна армія під головуванням аварського кагана. Вважають, що це сталося 29 липня 626 року. Авар та слов’ян з війною ромеї не чекали — адже імператор уклав з вождями варварів перемир’я! Проте у Константинополі, вочевидь, недооцінили можливості іранської дипломатії. Так, Іран цілком слушно вважали головним ворогом, адже саме на його землях якраз у цей час досить успішно воював імператор Іраклій. Але такого підступу від ворога, схоже, не чекали.

Монета з зображенням шахіншаха Хосрова ІІУ той момент, коли до стін міста приступило військо на чолі з аварським каганом, на азіатському березі Босфору, у Халкідіці ставили шатра вояки з армії великого шахіншаха Ерана і Анерана Хосрова II Абарвеза. Це військо очолив один з його кращих полководців, Фаррухан Шахрвараз, «Вепр держави»4. Здавалося, за таких обставин повний крах Візантії, як і її зникнення з політичної карти світу просто неминучі. Адже в цей самий час звитяжна армія під чолі з імператором Іраклієм знаходилася чи то на території Вірменії, чи то на берегах Понту.

Його головний супротивник, шахіншах, розраховував на те, що правитель Візантії, поспішатиме на виручку Константинополя. І буде зустрінутий іранською армією на берегах Босфору, переслідуваний військом під особистим командуванням шахиншаха. Нехай навіть аваро-слов’янські союзники і захоплять Константинополь — нікуди те місто не подінеться. Адже зі знищенням польової армії (і імператора) доля Візантії буде вирішена наперед.

Проте, імператор Іраклій зруйнував у ті хитромудрі плани і не поспішав на виручку столиці. Здавалося, він полишив місто його долі. Але імператор знав, що робив. Справами у столиці керував досвідчений як у духовних, так і у мирських справах патріарх Сергій. На морі панував візантійський флот. Імператор цілком слушно вважав, що може не квапитися вести на підмогу свої війська: його ворогам Константинополь так просто не захопити. Невдала облога, швидше за все, підірве запал його ворогів, особливо у Європі. А при вдалому перебігу справ вони взагалі битимуться між собою. І цей його розрахунок, як показав дальший перебіг подій, справдився.

Самі по собі, ясна річ, аварська кіннота не могли здолати стіни міста. Навіть під прикриттям умілих лучників. Однак у складі війська було досить піхоти з числа слов’янських племен. Саме з ними ромеям і довелося битися під міськими стінами 31 липня 626 року. Зберігся опис шикування звістка про порядок шикування слов’янських воїнів: у перших рядах були поставлені легкоозброєні воїни, важкоозброєні склали другу лінію. Їх ватажки діяли так, немов були добре ознайомлені з трактатами візантійців про військову справу. Запекла битва тривала упродовж декількох годин. Наступного дня каган висунув до стін міста облогові машини.

В той самий час іранська армія хоча і майже дісталася до міста, але не могла брати участь у бойових діях. Адже їй треба було якось переправити на європейський берег. Для цього каган вирішив задіяти слов’янські човни-однодеревки, ціла флотилія яких була у його розпорядженні. Однак ці човни, призначені швидше для переправи через річки, ніж для морських битв, були перехоплені флотом ромеїв і зазнали великих втрат. Так акція з переправи іранських військ під стіни Константинополя провалилася.

Тоді каган організував новий штурм — цього разу силами свого війська: авари мали атакувати з суші, слов’яни — з моря. Ромеям вдалося виманити раніше часу однодеревки і плоти у бухту Золотий Ріг. Справа у тому, що атака з моря мала розпочатися лише по сигналу, після захоплення аварами однієї з міських башт. У цьому випадку вогонь на її вершині повинні мали запалити переможці. Захисники Константинополя, які дізналися про цей план, подали сигнал самі — звичайно, у відповідний для них момент.

У повній впевненості, що аварські воїни вже на міських стінах, слов’янська флотилія вийшла у Золотий Ріг, де була несподівано атакована дієрами і трієрами імператорського флоту. Однак спочатку слов’янам вдалося відбитися, здолати затоку і навіть прорватися до берега. На превеликий жах візантійців вони попрямували до ділянки напроти храму Богородиці, там, де місто у той час ще не мало міських стін. Здавалося, доля Константинополя вже вирішена.

Шторм, який налетів саме у цей момент, розкидав легенькі однодеревки і незграбні плоти. Водночас час хвилі не могли суттєво зашкодити важким візантійським кораблям. Наслідки для слов’янської флотилії були жахливі. «Уся ця затока заповнилася мертвими тілами і порожніми моноксилами, які носилися по волі хвиль. уся затока стала суходолом через мертві тіла ті порожні моноксили і по ньому текла кров» — так описав це поле битви Феодор Синкел. Візантійські хроністи не забули записати, що справа тут явно не обійшлася без втручання і заступництва самої Богородиці — «… лише та, яка Народила без зачаття натягувала луки і ударяла в щити. перевертала і топила човни, роблячи притулком для усіх морську безодню». Як би там не було, а розгром слов’янського десанту, схоже, був повним.Срібне блюдо із зображенням шахіншаха Хосрова ІІ. Іран, VII ст.

Не краще пішли справи у авар і під стінами міста — їм не удалося здолати стін Константинополя. Втрати були великі, військо впало духом, справу явно було програно. У такій ситуації зазвичай шукають винних. Так вчинив і каган, який оголосив відповідальними невдачу звитяжного штурму слов’ян. Доречно потрапили під руку вцілілі під час морського десанту — саме їх і було наказано вбити на місці.

Так одразу союзники стали смертельними ворогами — на радість ромеям. Слов’янські загони, які ще лишалися на суходолі, пішли з-під стін міста. За ними змушені були забиратися геть і авари. Іранська армія так і залишилася на азіатському березі Босфору, усі зусилля виявилися марними: цього разу, Константинополь встояв. Як і розраховував імператор Іраклій.

Не минуло і двох років з часу облоги його власної столиці, а він уже бенкетував у резиденції шахіншаха5, куди потрапив без жодного запрошення. На згадку про перемогу імператор презентував дещо з трофейного посуду воєначальнику хазар, дещо перепало і іншим союзникам — воякам із степів. Як і за часів азіатських походів скіфів, поховальні дари у могилах Краю поповнилися сріблом і золотом з далеких теплих країв.

Падіння аварського каганату

Після цих подій імператору Іраклію лишалося лише встановити контакти з вчорашніми союзниками своїх ворогів, а також ворогами ворогів, що він зробив не гаючи часу. Булгари відокремилися від каганату і утворили власне об’єднання, на чолі якого став хан Кубрат.

Слов’яни повстали проти аварського володарювання і почали створювати власні держави. На півночі війну з каганатом відновила слов’янська держава на чолі з колишнім франкським купцем на ім’я Само. З півночі у аварські володіння вдерлося племінне об’єднання хорватів. Їм вдалося віднайти землі у Далмації, та навіть заснувати тут власну державу, спочатку союзну Візантії. Частина аварів увійшла до складу новоствореного князівства — їх вождь навіть зберіг давній титул і іменувався «баном» (по-аварськи — «баяном»). Окрім хорватів, на південь тепер рушили серби, що розселилися довкола старого ромейського міста і фортеці Сінгудун. Нині місто це називають Бєлград і воно є столицею Сербії.

 На далекій Волині згадкою про аварське владицтво зосталося лише прислів’я: «погибоша, аки обри». Аварські володіння і вплив у Європі почали нестримно скорочуватися. За часів Карла Великого останній каган прийняв християнство і присягнув на вірність Священній Римській імперії. А залишки колись могутньої держави розділили між собою сусіди. Так бунтівники і руйнівники перетворилися на бродяг — без батьківщини і без держави.

Слов’янські племена на Нижньому Дунаї не встигли сповна скористатися плодами перемоги над аварами. Зі сходу сюди відкочовували булгари, точніше та їх частина, яка не побажала підкорятися хазарам. Їх правитель очолив нову державу, Болгарію. Серед його підданих були не лише булгари, але і слов’яни, авари, ромеї. Минуло ще декілька століть, і Болгарія стала цілком слов’янською державою.

1                    Реставрація виконана (і описана) Олександром Мінжуліним, можна побачити стан знахідки до і після відновлення: О. Менжулін. Реставрація творів з металу. — К., 1998. — С. 173—177, іл. 99—102.

2                    Спочатку Атілла отримував 688 кг золота на рік, а з 447 року — 2292,15 (також щороку).

3                    Я. Е. Боровский. Византийские, старославянские и старогрузинские источники о походе русов в VII в. на Царьград. Древности славян и Руси. М.: Наука, 1988, с.114—119.

4                    Саме він керував штурмом Дамаска 613 року та захопленням Ієрусалима наступного року, коли до рук вояків шахіншах потрапила чи не найголовніша християнська святиня, Істинний Хрест.

5                    Візантійські спецслужби майстерно вивели з гри Фаррухана Шахрвараза (а головне — його армію), коли дали почитати іранському полководцю шахського листа із наказом без суду і слідства стратити «Вепра держави».