Розділ 18. ВІД
УКРАНЕНЛАНДА ДО ХІСН-АС-САКАЛІБА.

ВІД УКРАНЕНЛАНДА ДО ХІСН-АС-САКАЛІБА.

Цікаво прослідкувати шляхи мандрів, а також долю слов’янських племен, які розселилися далеко від берегів Дніпра і Дністра. З обставин, що склалися, у пошуках кращої долі йшли вони на захід і на південь. Подорож одних завершилося на берегах річок, які у ті часи називали Лаба і Вадра. Але вже кілька сотень років зовсім інший народ іменує ці річки Ельбою і Одером.

Інші, діставшись до Дунаю, опинилися на кордонах Візантії, які потерпали ще з часів воєн із готами, гунами, аварами та іншими супротивниками Імперії. Чимало переселенців знайшли тут не лише нову батьківщину, але і створили власні держави. Третім пощастило менше, — хто загинув у битвах, хто з голоду, був проданий в рабство і навіть переселений за море, до Азії, у краї, де за тисячу років до них вже побували вихідці з Краю — кіммерійці і скіфи. Дехто повернувся в рідні краї. Ось лише декілька сторінок з історії тієї епохи.

Украненланд

Украненланд — означає «земля укрів». Тільки от розташована вона зовсім не на території нашого Краю, а до України має лише те відношення, що її колись заселили слов’яни, можливо навіть вихідці з берегів Дніпра або Дністра. Адже нині знаходиться земля укрів у федеральному окрузі Померанія, що є складовою частиною Федеральної Республіки Німеччина. В околицях невеличкого містечка Таргелов1 тут створено музей просто неба.

Розташування Украненланду і напрями слов'янських походів у межі Візантії в VI-VII ст.Його експонати знайомлять з способом життя слов’ян із племені укрівукранів (Ukrer, Ukranen), які населяли цей край понад тисячу років тому. Тут, на мальовничому узліссі, біля річки, можна оглянути оточене гостроколом село, зайти до будинків і навіть відправитися у плавання по річці на копії древнього човна. Місцеві укри, розповідають екскурсоводи, були умілими корабелами і мореплавцями.

У ті часи, коли аварський каганат розширював володіння і укріплював свою владу в Європі, чимало слов’янських племен вирішили пошукати собі місце для проживання подалі від войовничих сусідів. Деякі облаштувалися між Вадрою (тепер цю річку називають Одером) і Лабою (Ельбою). Відомі назви племен, які стали жити у цих землях, серед них — доленчани, ротарі, велети, лінгони, вераби, поморяни, рароги, ререки і багато, багато інших.

Виділяють три сильні племінні союзи — лужичан, лютичів (вони ж велети, вільці), бодричі (ободрити), які деколи навіть іменують «протодержавами». До наших днів дійшли імена правителівкнязів цих земель, так що їх цілком можна було б іменувати князівствами. До речі, так чинили сучасники, які описували події більш ніж тисячолітньої давнини. Проіснували ці князівства які до ХІ, а інші і до ХІІІ століття, доки не були завойовані сусідніми німецькими державами.

Збереглися не лише назви давніх слов’янських градів — Старград (він же Алдінбург), Димін, Радогощ, Велеград, але і описи деяких з їх, не кажучи про дані археологічних розкопок. Вивчали, причому вельми ретельно, слов’янські гради німецькі археологи, які часто запрошували також зарубіжних колег. У Алдінбурзі, наприклад, багато років працювала міжнародна експедиція, у складі якої були фахівці з київського Інституту археології. Реконструкція укріпленого святилища Аркони за даними розкопок

В цілому результати розкопок підтвердили відомості про потужні укріплення, храми цих міст. А давні описи вражають. Так, місто Радогощ (Радігост) мало дев’ять воріт і було оточене глибоким озером. До воріт можна було дістатися лише по дерев’яним мостах. Озеро, звичайно, не збереглося, а от з болота, що утворилося на його місці, видобували не лише начиння, інструменти, зброю, але і дерев’яні деталі споруд, у тому числі рештки тих самих мостів.

У цьому ж місті був храм, де, за описами сучасників, стояло зображення божества, зроблене із золота, а його ложе було вкрите пурпуром. Опис цього храму належить християнинові і зроблено в ХІ столітті, коли велика частина Європи вже була охрещена. Не менш відоме святилище в Арконі, розташоване на високому скелястому березі. Останніми язичниками у цій частині Європи залишалися полабські слов’яни, і балтські племена, відомі як пруси. Саме проти них були спрямовано хрестові походи, що стали фатальними не лише для давніх богів, але і місцевої державності, не кажучи про самі народи. Тепер лише експозиції в музеях, змінені на німецький лад давні слов’янські назви міст, річок, озер, та ще відбудована місцевими підприємцями селище — Украненланд нагадують про ті часи, коли князі лютичів і ободритів володарювали над землями від Вадри до Лаби.

Слов’яни і Візантія

Тривалий час Імперії доводилося мати справу з кочовиками — сармати, гуни і їх спадкоємці у Європі тримали в неспокої її рубежі. До цього в Константинополі поступово звиклися. Слов’ян, схоже, вже тоді сприймали, як супутників цих ворогів — у візантійських істориків можна зустріти перелік їх через кому, причому слов’яни з антами часто завершують список.

Для слов’ян Дунай деякий час уявлявся рубежем населеного світу, але зза нього деяка інформація все ж надходила. Адже у тій самій Дакії, яку вони благополучно заселили, ще лишалися нащадки населення однойменної римської провінції. Від них можна було чимало дізнатися стосовно життя там, за річкою, а також про минулі часи. Чи не з тієї епохи увійшов до слов’янського фольклору образ імператора Трояна — але вже не як всемогутнього владики, а володаря казкового краю, «землі Троянової», що пересувається по «стежці Трояновій», їм же споруджені земляні укріплення — «Троянові вали». До речі, вважають, що етнонім «греки», що увійшов до слов’янської мови, латинського походження. Знамена імператора Констянтина. Зображення на монеті.

А потім почалися набіги антів та склавинів на володіння Візантії. Вважають, відгомоном тих подій є окремі сюжети і навіть цілі билини, приміром, билина про Волха. Її герой на чолі з дружиною веде війну ради здобичі: зброї, худоби (коней, корів), а також рабів. Щоправда, у билині йдеться про «Індійське царство» або ж про «силу турецькою», але ж записано ті билини у відповідні часи.

Перші набіги відбулися ще у часи імператора Анастасія І, продовжилися при Юстині І та його наступнику, Юстиніані І. Ці події збігаються з черговими кліматичними змінами, за якими мала місце ціла низка голодних років. Варвари постраждали від того більше, ніж піддані імперії, адже вони не могли розраховувати ні на продовольчі запаси, ні на постачання зерна з Африки. Тепер уже не жадоба здобичі, а голод гнав переселенців з півночі на південь.

За часів Юстиніана І мало який рік минав без слов’янських набігів. Причому нападаючі часом зовсім не квапилися повертатися за Дунай, а починали селитися на землях імперії! Війна йшла із змінним успіхом. Навесні 551 року слов’янські загони дісталися до стін міста Адріанополя, а до столиці лишалося якихось 5 денних переходів. Слов’янському війську вдалося здолати відправлену проти них (на чолі з півдюжиною видатних полководців) армію і навіть захопити як трофей лабарум — священний прапор імператора Костянтина.

Армія завойовників разом із величезним обозом і натовпами полонених досягла «довгих стін» — укріплень, розташованих за день шляху від столиці. І тут в тил слов’янському війську вдарили ромеї, які рухались слідом. Їм вдалося відбити не лише полонених, але і прапор Костянтина. Після цієї битви слов’янські загони відступили за Дунай, маючи при собі частину здобичі і полонених. В наступні літа вони не раз облягали (щоправда, безуспішно) друге за величиною після Константинополя місто Візантії на території Європи — Фессалоніки причому із застосуванням облогових машин.

Коли біля кордонів імперії з’явилися авари, досвідченим у дипломатії візантійцям спочатку вдалося скерувати їх сили проти слов’ян. Але з часом авари, підпорядкувавши слов’ян, з новими силами повернулися погостювати до своїх колишніх наймачів. Причому поєднання аварської кінноти і слов’янської піхоти поставило імперських полководців в дуже скрутне становище — в 626 року2 лише дивом вдалося відстояти Константинополь!

Зрозуміло, можна було розгромити окремий загін, що прямував в набіг, аби спустошити прикордоння на лівому березі Дунаю, нарешті, підкупити вождів антів і спрямувати їх проти склавинів — однак проблеми наступу з півночі це не вирішувало. Лише з появою на політичній карті перших слов’янських держав, а сталося це впродовж VII століття, у візантійців з’явилися відповідальніші партнери для переговорів і шанси на укладення миру. Щоправда, за мир доводилося дорого платити — не лише золотом і гучними титулами, але і територіями. І при цьому весь час готуватися до наступної війни. Недаремно слов’янська тема свого часу зайняла досить помітне місце у міркуваннях одного візантійського стратега.

Інструкція з боротьби із слов’янами

Досить значна за обсягом праця з військової справи, складена чи то імператором Маврикієм, чи то одним з його полководців (а, можливо, цілим колективом компетентних у питаннях тактики і стратегії авторів) у другій половині VI століття містить не лише повчання з питань бойової підготовки кінноти і піхоти, але і мудрі поради, як слід гарантовано перемагати незчисленні полчища сусідівварварів3. Ці поради супроводить більшменш докладний опис вірогідного противника — його способу життя, звичаїв, системи влади, економічного і військового потенціалів. На початку автор відзначає, що племена слов’ян і антів «люблять свободу і не схильні ні до рабства, ні до покори, хоробрі, особливо в своїй землі, витривалі». Ці хоробрі люди, писав він, здійснюють несподівані набіги, при цьому використовують військові хитрощі.

Далі є опис стандартного набору озброєння слов’ян — пара дротиків, міцний, але надто важкий, на думку автора, щит, лук з отруєними стрілами. З таким озброєнням «вони» вважають за краще битися в лісах, а не на відкритій, рівній місцевості. Втім, це швидше свідчить про наявність здорового глузду у ватажків цих воїнів — адже вони не мають можливості битися з ромеями на рівних у чистому полі, весь розрахунок — на раптовий і сильний натиск, наслідком якого буде безлад у лавах супротивника.

Слабка сторона слов’ян — проблеми керуванням: «У начальники нікого не обирають і вічно у сварці між собою». За відсутності єдиного керівництва взагалі незрозуміло з ким домовлятися про мир. Адже домовишся з одними, так інші не визнають договору, а тут вже й ті, з якими начебто про все домовлено, вже ладні знову розпочати війну. Тому, вважав стратег, підкорити слов’ян можна лише здобувши перемогу, вселивши страх. Розселення слов'ян і військові дії з їх участю у Малій Азії у VII ст. Умовні позначення: 1 - місця розселення; 2 - військові дії у Кілікії

Тактика підкупу правлячої еліти роздачею гучних титулів, що успішно застосовувалася проти готів, гунів, аварів була визнана в цьому випадку непідходящою. Візантійці одразу звернули увагу на велику кількість князів у слов’ян і антів, а також на те, що правителі рідко коли знаходяться в згоді між собою. Тому і вирішили, що слов’янську знать краще купувати вроздріб — і дешевше обійдеться, і завжди можна нацькувати таким чином одних на інших. Старий принцип міжнародної політики: «розділяй і володарюй».

Але якщо ворога не можна підкуповувати, якщо він не задається, його знищують. У бій проти слов’ян, вважав автор вигадування, слід посилати військо, складене з кінноти і легко озброєної піхоти. Ставка — на стрілецьку зброю і дротики, вживані в бою, перш за все на відкритій місцевості. Можуть згодитися метальні машини, здатні приголомшувати противника з далекої дистанції.

Військові дії (такі собі операції з «примушування до миру») краще всього вести на території супротивника, починати війну краще всього взимку. Якщо ж війна розпочата в іншу пору року, то слід заготовити матеріали і засоби для будівництва мостів і переправи через річки. Попереду, звичайно, повинна йти розвідка, аби виключити раптові напади із засідок. Тили краще всього прикрити загоном кінноти. При вступі в межі ворожої землі слід спорудити укріплений табір, бажано також на відкритій місцевості — аби виключити загрозу раптового нападу.

Війну пропонується вести на слов’янській території, куди входити двома колонами, які рухатимуться назустріч один одному. Далі слід рухатися «грабуючи і плюндруючи місцевість». У місці зустрічі слід закласти укріплений табір, де буде зосереджено обоз і захоплену здобич, полонених. Вступаючи в бій, війська не повинні тягати з собою обоз і особливо полон.

Відзначимо, програма дій сповна логічна. Плюндрування та знелюднення прикордонної смуги гарантує, що тут супротивник не створить надійної бази для наступних набігів. Отже, в такому разі спустошливого слов’янського вторгнення можливо буде уникнути.

Та все ж на закінчення автор корисних порад рекомендує для гарантованої перемоги над ворогом «старанно просити про допомогу у Бога». І все тому, що «людина за природою хитра і її нелегко підкорити».

Візантійський стратег пише, що усі ідеї, викладені в трактаті, він має «зі свого досвіду і міркувань давніх». І справді, рекомендації сповна відповідають римській тактиці часів імператора Траяна, який так успішно підкорив Дакію. Але із поправкою на нового ворога — ось він, «особистий досвід». Слід сказати, коли б імператори завжди мали змогу дотримуватися (і дотримувалися) цієї інструкції, вони могли б уникнути багатьох бід, однак в кожного були причини відступати від писаних, різнобічно обміркованих правил.

Слов’яни у Азії

На відміну від Подунав’я і Балкан, e Малій Азії частина слов’ян опинилися зовсім не за власним бажанням, а волею візантійських імператорів. Прилеглі до столиці місця з цього стратегічного напряму постійно спустошували вороги: спочатку шах Ірану, а пізніше — арабські полководці. Вони діяли за всіма правилами військової науки (на зразок викладених вище), превентивно плюндруючи володіння вірогідного противника, вбиваючи або забираючи в неволю населення прикордонних районів. Можна сказати, що у візантійських імператорів був лише один вірний спосіб заселити ці землі — переселити на них кого-небудь силоміць. Ясна річ, що у таке небезпечне на той час місце ніхто добровільно перебиратися не хотів.

І нині стіни візантійського міста Фессалоніки виглядають достатньо потужними. Праворуч унизу - фреска з зображенням урочистого прибуття до міста імператора Юстиніана ІІ, який врятував місто від слов'янської загрозиЩоправда, свого часу дехто із слов’ян все ж відправився за море за власним бажанням. 656 року якийсь загін, швидше за все разом із сім’ями (після спільної з арабами війни проти візантійців) вирушив на постійне місце проживання до Сирії, де розселився в околицях міста Апамея. Є також відомості, що ще 668 року у районі міст Нікомедія і Нікея оселилися слов’яни з околиць грецького міста Фессалонік (Солуні).

Однак навряд чи вони добровільно прагнули поповнити ряди захисників візантійських рубежів. У Константинополі чудово розуміли, що вирішити проблему захисту рубежів в Азії можна лише силоміць. Така можливість з’явилася 680 року4. Після звитяжного походу проти слов’ян, що розселилися в Македонії, імператор Юстиніан ІІ провів «зачистку» околиць міста Фессалоніки. Називають різні цифри — хто 30000, хто 80000 чоловік, хто 30000 сімей, депортованих, виражаючись мовою ХХ століття, до Малої Азії, у Віфінію. На новому місці слов’яни мали спокутувати минулі провини перед імперією, перш за все військовою службою.

Через три роки Юстиніан ІІ набрав з їх числа 30тисячне військо і озброїв його. На чолі був поставлений полководець на ім’я Невулон5. Імператор дуже вже розраховував на цю армію у черговій війні проти арабів, яку, кажуть, ще до початку вважав виграною. Дипломатичні зусилля і щедрі дари халіфа, якому зовсім не випадало в той час розпочинати бойові дії, не змогли запобігти війні.

Схоже на те, що імператор вважав: перемога над слов’янами гарантує йому покірливість якщо не воїнів, то вождів. Наступні події показали, що імператор помилявся. Ворогуючі сторони в 692 р. зійшлися в Кілікії, під стінами міста Севастополіса. І тут, напередодні вирішальної битви, арабська дипломатія чудово спрацювала. Золото, від якого відмовився імператор, прийняв полководець, який мав вести до бою слов’ян. Суму не називають, але пишуть про сагайдак для стріл, наповнений золотими монетами. У будь-якому випадку, воєначальник слов’янського загону обійшовся скарбниці халіфа набагато дешевше за імператора ромеїв, навіть якщо враховувати деякі додаткові обіцянки, які, за словами літописця, йому були дано окрім плати за зраду. Після цього на сторону п’ятого халіфа з династії Омейядів, Абд-аль-Маліка ібн Мервана, перейшли 20000 слов’янських воїнів, тобто 2/3 зібраної імператором армії! Візантійськи та арабськи мініатюри з зображенням воїнів

Сучасні історики пишуть, що очолив перебіжчиків воєначальник Невулон. Однак у автора «Хронографії» зрадника не поіменовано, а лише сказано, що переговори йшли з «вождем слов’ян». При цьому з тексту Феофана Сповідника зовсім не випливає, що Невулон і вождь слов’ян — одна і та ж сама особа.

Як би там не було, а опісля катастрофи під Севастополісом плани Юстиніана ІІ були зірвані. І тоді покарані були сім’ї перебіжчиків, а також слов’яни, які зберегли вірність Візантії, — їх імператор наказав винищити. Сталося це, як сказано у «Хронографії», «при Льовкатії, місці стрімкому і приморському біля Нікомідійської затоки». Всі описані вище драматичні події сталися майже чотирнадцять століть тому приблизно у тому районі, який полюбляють туристи, які приїжджають відпочити і розважитися на пляжах узбережжя Туреччини. До речі, у цих самих краях колись починалася також історія землеробського світу, пряме відношення до якого мають трипільці — далекі предки слов’ян.

Поразка в цій війні дорого обійшлася Юстиніану ІІ. Не минуло і двох років, як він втратив трон, був засланий до Таврики, до далекого Херсона. Але й там екс-імператор продовжував плести інтриги, бажаючи повернути владу, що йому з часом удалося зробити. Вирішальним аргументом у боротьбі за престол стала величезна армія з булгар і слов’ян, яка одного чудового дня підійшла до стін Константинополя, але це вже інша історія.Монети Абд аль-Маліка ібн Марвана (правив у 685-705 рр.) п'ятого халіфа з династії Омейядів. Можливо саме такими монетами розраховувався з "вождем слов'ян" перед битвою під Севастополісом

Дещо відомо про долю тих слов’ян, які перейшли тоді на сторону ворогів Візантії. У Кілікії згадується фортеця Хісн-Ас-Сакаліба, що у перекладі означає «фортеця слов’ян». Можливо, саме там оселилися воїни на чолі з «вождем слов’ян», який прийняв сагайдак золота від ворогів Юстиніана ІІ. Відомо також про слов’янські поселення у Віфінії і Сирії, де вони ще існували років так через 200—250 після битви під Севастополісом. Слов’янисакаліба, які жили в Азії, багато разів згадуються в працях арабських істориків і навіть поетичних творах тієї епохи.

Мабуть, настане такий час, коли буде відновлена фортеця Хісн-Ас-Сакаліба ( а руїни її збереглися), і сюди приїжджатимуть туристи, у тому числі із слов’янських країн. Так, як приїжджають сьогодні поглянути на Украненланд.

1                    З подробицями життя міста та музею можна ознайомитися на сайті: www.ukranenland.de, а також http://www.lagomar.de/index.php?id=40

2                    Докладніше про цей епізод і взагалі про аварослов’янські справи у розділі: Обри і слов’яни».

3                    Особливо цікавим виглядає розділ 5 із 11 книги цього трактату: Маврикий Тактика и стратегия/переклад Цибишева, 1903 р. — Книга 11, раздел 5 // http://www.xlegio.ru/sources/maurikios/maurikios11.htm

4                    «Прошедши до Фессалоники, он захватил великое множество славян и силою оружия, а которые отдавались добровольно, и переселил их в страны Опсикия за Абидосом…» — так сказано у «Хронографії» Феофана Сповідника, яка є одним з основних джерел, з яких відомо про буття слов’ян у Азії: Феофан. Хронография /перевод В. И. Оболенского и Ф.А. Тарновского, изд. 1884 г. //http://www.krotov.info/acts/08/3/feofan_00.htm

5                    Невулон — саме так його названо у «Хронографі» Феофана Сповідника, однак можна зустріти й інші версії цього імені: Небулос, Немул, Гебул, якого деякі дослідники називають ще й «слов’янським князем». Однак у Феофана читаємо: «вооружил их и назвал войском запасным, излишним, поставивши над ним начальником Невулона». Як бачимо, начальником, але не князем. Хоча вірогідність того, що начальник міг бути князем, не виключена.