Розділ 13. ТАВРІКА:
ЖИТТЯ НА КОРДОНІ.

ТАВРІКА: ЖИТТЯ НА КОРДОНІ.

 

Коли Візантія зосередилася на обороні своєї столиці та її найближчих околиць від армій халіфа, населення прикордонних областей у горах Таврики було полишене напризволяще. Водночас гірські райони стали притулком для булгар і аланів, яких від звитяжних арабських армій не зміг захистити хазарський каганат. Це була маленька країна, з містами і фортецями, десятками замків, великими і маленькими селища.

 З часом до нащадків таврів, що осіли в горах, скіфів, сарматів, готів, інших племен і народів приєдналися біженці з території Візантії — особливо з Малої Азії. Вони бігли за море не стільки від завойовників, скільки від місцевої та центральної влад, які часом надто переймалися питаннями віри.

З часом у горах і на якійсь частині узбережжя півострова склалася відносно незалежна, а часом відносно успішна у економічному відношенні спільнота, за контроль над якою згодом розпочалася боротьба між двома імперіями — Візантією і хазарським каганатом. У давніх документах і хроніках збереглася назва цієї країни, розташованої в горах Таврики — Доріс або Дорі.

Забуті твердині

Коли літак заходить на посадку до аеропорту Сімферополя, на мить вдалині можна розгледіти кримські гори, глибокі зелені долини. Там, де випалена сонцем степова рівнина межує із зеленню гірських лісів, у давні часи проходив найкоротший шлях до Херсонеса-Херсона-Корсуня, тоді одного з найбільших і найбагатших міст Криму. Там, де ця дорога проходить по гірським ущелинам долинах, обабіч, наче вартові, височать величні і неприступні скелі.

Таврика, область Дорі сьогодні. Місця, де колись були міста і села, нині сховані під зеленню лісівЯкщо наблизитися до деяких з них, можна побачити печери. Безліч печер, інколи такі місця навіть називають «печерними містами». Проте їх історія розпочалася зовсім не у кам’яному віці. Люди, що їх побудували, жили майже півтори тисячі років тому. Неподалік від «печерних міст» можна знайти залишки мурованих з каменю стіні або сліди давньої колії, вибитої колесами возів у вапняку. Отже «печерні люди» були обізнані з мистецтвом архітектури, не кажучи про колесо. Печери і коридори у скельному масиві зроблено залізними інструментами.

Отвори печер іноді нагадують амбразури вогневих крапок. У тисняві ущелини часом навіть декілька лучників здатні зупинити чималий ворожий загін. Природні перешкоди колись були посилені штучними — і нині помітні рештки давніх стін. І взагалі, «печерні міста» більш схожі на побудованих умілими фортифікаторами фортеці, аніж на притулки первісних мисливців.

На зарослих лісом плато теж помітні сліди зруйнованих будівель, нині зарослих чагарником, а то і деревами. У лісі можуть ховатися рештки досить великих споруд, наприклад храмів. Крім того, часом прямо на поверхні можна натрапити на уламки черепиці і фрагменти виготовленого на гончарному крузі посуду. Завдяки археологічним розкопкам вдалося з’ясувати деякі сторінки життя «печерних міст» Таврики.

З давніх хронік відомо, що імператор Юстиніан І опікувався зміцненням рубежів своєї великої держави, у тому числі і в Тавриці. Поки його непереможні легіони на чолі з відважними полководцями Велізарієм і Нарзесом перемагали варварів у Європі, Африці і Азії, військові інженери (а також місцеве населення і гарнізони) повсюдно і невпинно працювали над створенням (або відновленням) пограничних укріплень. Саме під їх керівництвом були побудовані «довгі стіни», що перекрили гірські дороги. Тепер їх можна було зробити недоступними для кінноти кочовиків — усіх цих гунів, булгар, одним словом — кровожерливих тавроскіфів, які прагнули дістатися багатих приморських міст, у першу чергу — Херсона.Вид на вирубані у скельному масиві печери Ескі-Кермена

Потім стали облаштовувати укріплені поселення на плато. Частину приміщень вирубали у скелях. Видобутий камінь можна було використати і для наземних споруд. Так з’явилися «печерні міста». Одначе оборону твердині на плато було організувати набагато легше, ніж систему її водопостачання. І, проте, візантійські будівельники вирішили цю проблему. Однією з вершин древнього інженерного мистецтва можна рахувати колодязь городища Ескі-Кермен. Для того, щоб забезпечити водою захисників міста була пробита глибока штольня. На її дно і нині ведуть 80 крутих східців. Унизу — басейн, в якому можна було зібрати до 70000 літрів води (кількість достатня і для гарнізону, і для жителів городища).

Звідки у скелі вода? Виявляється, все геніальне є простим. Скельний масив вбирає вологу прямо з повітря, так холодна сира ніч, передсвітанковий туман віддають вологу, що осідає на дні таємного колодязя. До речі, подібний «пристрій» для збору води був виявлений і під укріпленнями Херсона. Подібний «водогін» неможливо ані перекрити, ані відвести. З вологим повітрям або туманом домовитися неможливо, хіба що розганяти чарами. Зате якщо вивідати про розташування такого басейну, до нього можна спробувати пробитися з іншого боку. Так, до речі, колись і вчинило вороже військо, що обложило Ескі-Кермен. Втім, у ті далекі часи це місце, мабуть, називалося якось інакше.

У печерах-сховищах могли зберігатися запаси зерна. Деякі з підземель нагадують вулики з невеликим круглим отвором-входом, його закривали масивною кам’яною кришкою. Візантійський «укріпрайон» на підступах до Херсона успішно проіснував років так 150, поки війська звідси не вивели для захисту столиці, Константинополя від арабів, аварів і слов’ян.

Фортець візантійські інженери могли набудувати скільки завгодно. До речі, із згаданою вище навалою зв’язують спорудження укріплення на Монастирській скелі в Інкермані, а також фортець в Ескі-Кермені, на Мангупі, Чуфут-Кале, Тепе-Кермені і в інших місцях.

Розкопки будинку VIII-IX ст. біля с. ПоляниДеякі із укріплень були настільки значними за площею, що цілком могли вмістити населення цілої округи, навіть із стадами. Або великої армії, якби одного дня імператор вирішив би рушити на завоювання навколишніх земель. Так, площа захищеної території на Мангупі становила близько 90 гектар. Вважають, що це і була та сама фортеця Дорі, багато разів згадана у давніх документах. Хто зна, може стратеги у Константинополі розробляли далекосяжні плани зосередження в Тавриці непереможних легіонів Велізарія і Нарзеса. Легіонів, які одного дня мали почати наступ зі сходу на тили варварів, які панували у Європі?

Проте найпотужніші башти і високі стіни ніщо без стійких захисників. У цьому питанні візантійці поступили згідно традиціям — прийняли на службу одних варварів, аби вони вартували кордон проти інших варварів. Серед гір у ті роки ще проживали нащадки готів, які прийшли сюди ще у часи «скіфських воєн» другої половини ІІІ століття. На рівнині кочували алани. З числа минулих ворогів Імперії удалося навербувати ополчення у 3000 чоловік. Для великої битви у полі замало, але для оборони фортець — цілком достатньо.

По імперському закону від 530 року такі формування іменувалися федератами. Їх вважали військовими — milites (звучить цілком сучасно — «міліція»), за статусом прирівнявши до стратиотів і схоларіїв, солдатів регулярних військ. Археологи час від часу розкопують поселення і могильники нових союзників (і сусідів) імперії, які зберегли свої колишні звичаї, як у спорудженні будинків, так і в одязі, побуті, поховальному обряді.

Поселення

Ще більше, ніж фортець було виявлено слідів давніх поселень. Їх знаходили і у горах, і на морському узбережжі. Виявлені вони і на вершині, і біля підніжжя гори Аю-Даг, знаменитої Ведмідь-гори, є сліди таких селищ і на території не менш знаменитого табору «Артек». Щоправда, повсякденне життя мешканців цих селищ було не надто подібним на дозвілля сучасних курортників.

Знайдено залишки будинків, колись споруджених із місцевого каменю. Складені вони були «насухо» або ж на глиняному розчині. Часом використовували самі скелі, до яких робили прибудови із зібраних довкола каменів. У одному звіті, складеному археологами, про такі споруди довелося прочитати, що вони нагадують швидше лігва тварин, аніж людське житло. Можливо, таке враження склалося у дослідників ще і тому, що багато селищ було знайдено у місцях, які нині досить віддалені від населених і обжитих місць, часто порослі лісом. Втім, деякі давні селища розташовувалися в долинах і досить гарній місцевості.

Сліди одного такого селища було виявлено на полі біля села Маркур. Його територія була під оранкою, лише у двох місцях збереглися залишки будинків. Вони мали вигляд порослих травою і бур’яном пагорбів, де у землі було виявлено «завали каміння, що щільно злежалося». Завал зачистили і почали розбирати. Серед каменів виявили чимало фрагментів посудин — переважно великих, призначених для зберігання припасів, так званих піфосів.Фрагменти покрівлі, знайдені під час розкопок Баклинського городища і клейма на черепиці, виявлений під час досліджень храму на Ескі-Кермені

Подібні посудини мали гостре дно, власники вкопували їх в землю. Тому придонні частини залишилися і були виявлені саме там, куди їх свого часу поставили господарі — у комори. Піфоси були досить надійними сховищами, використовували їх переважно для зерна. Адже зберігати рідину в такій тарі без спеціальної обробки неможливо, вона за декілька годин просочиться крізь пористі, не покриті поливою, стінки.

Житла біля села Маркур були невеликі. Від одного з них зберігся фундамент розмірами 5´5 м, а також сліди прибудованого приміщення шириною лише 0,8 м. У кутах споруди були використані оброблені камені-квадри, між ними на глиняному розчині був покладений звичайний камінь. Як були влаштовані стіни, встановити не вдалося. Можливо, вони також були складені з каменю, можливий варіант з саманними або навіть дерев’яними стінами, що їх обмазали глиною. На користь останнього припущення свідчать шматки обмазки з відбитками дерев’яних конструкцій. А ось рештки підлоги, обмазаної глиною, збереглися.

Шар землі над підлогою був насичений дрібними вуглинками. Це все, що залишилося від конструкції покрівлі, яка згоріла понад тисячу років тому. Крокви мали бути досить потужними, аби витримати чималу вагу черепиці, уламки якої були також знайдені серед завалу. Щоправда, на думку автора розкопок, її виявлено замало — такою кількістю черепиці неможливо перекрити усю споруду. У зв’язку з цим висловлено припущення, що частина приміщення мала дах, критий дерном або ж соломою. Втім, він же звернув увагу на те, що частина черепиці була взята з якоїсь більш давньої споруди. Отже можливий інший варіант: дефіцитний будматеріал з руїн згорілого будинку підібрали хазяйновиті люди, які дісталися сюди першими.

Черепиця з дахів давніх кримських споруд цікава чисельними клеймами, у тому числі рельєфними. Тут можна зустріти букви, одне або декілька (частіше два), зображення рослин і тварин, навіть пентаграми і тризуб. Можливо, деякі клейма грали роль оберегів, а не просто були лишень знаком виробника.

Серед решток будинків було знайдено також фрагменти давно розбитих глеків з ручкою, амфор, а також декілька керамічних пряселець. Остання знахідка ознака того, що господиня цього будинку про все — від пряжі до тканини для одягу піклувалася сама. А господар працював на полі і у винограднику. Біля стіни знайдено масивну залізну сапу, форма якої пристосована для обробки кам’янистого ґрунту.

Поряд з сапою лежали дві потужні петлі, на таких цілком можна було б і двері навісити. Про те, що такі двері в будинку були, свідчить знайдена тут же накладна залізна платівка з отворами для ключа. А ось ключ (і замок також) під час розкопок не знайшли. Може господар забрав їх для нового будинку? Або залізо (продукт на ті часи дорогий) хтось знов таки підібрав на попелищі — разом з уцілілою черепицею.

Поселення відрізнялися за розмірами і числом будинків. Одне з селищ, розташоване на південнозахідному схилі Аю-Дага, налічувало до півсотні будинків, складених з місцевого діориту на глиняному розчині. На стінах, товщина яких досягала метра, збереглися залишки тиньку. Деякі із споруд могли мати два поверхи. Збереглися навіть залишки кам’яних огорож довкола ділянок, на яких ще можна було побачити здичавілі виноград, дерева — інжир, маслини. Знайдені тут кераміка, черепиця і навіть візантійська монета свідчать про те, що селище було засноване ще у ранньому середньовіччі. Тут жили і працювали хлібороби, пастухи і рибалки.

Серед залишків будинків на таких поселеннях знаходять жорна. Камені невеликі, значить, зерна мололи небагато — якраз на сім’ю. Злаки вирощували на невеликих полях, часом на терасах, влаштованих на схилах гір. Там же вирощували і виноград. Визначення кісток тварин, знайдених під час розкопок свідчать, що місцеві жителі розводили худобу, свиней, овець, — на щастя пасовищ в околицях гірських селищ було більше, ніж полів. Збереглися залишки загород і хлівів для дрібної рогатої худоби. Це кладки, що нагадують в плані равлика, які підносилися на висоту до метра. Над ними споруджували шатрове перекриття — і захист для тварин від негоди готовий.

Не лише селища і стоянки пастухів було знайдено археологами. Виявлено немало місць виготовлення кераміки — як посуду, так і будівельної, в першу чергу — черепиці. Декілька печей, наприклад, знайшли (а одну розкопали) в лісі під Місхором ще у

50-ті роки. Щоправда, першими на місці гончарного комплексу, як це часто бувало (і буває) у Криму, «попрацювали» шукачі скарбів. Переконавшись, що золота тут немає, вони залишили після себе яму розмірами 2´3 метри, гори переритої землі, змішаної з великою кількістю фрагментів кераміки.

Дослідникам вдалося розчистити рештки величезної гончарної печі. Площа випалювальної камери досягала 16 м2. Під нею було прокладено 9 опалювальних каналів, а у черені влаштовано продухи діаметром 10—12 см. Товщина череня місцями складала 0,3 м. Висота центрального опалювального каналу досягала 1,4 м, так що у топку можна було доправляти ледь не стовбури дерев.

При вивченні фрагментів посуду встановили, що тут виробляли амфори, тару для вина. Знайдена піч не єдина, так що тут працювала, вочевидь, ціла артіль. Хтось мав був заготовлювати дрова, глину, хтось виготовляв самі амфори. Чому печі влаштували у такому місці, досить віддаленому від поселення? Напевно, майстрів влаштовувала наявність сировини — глини, та ще велика кількість лісу, тобто палива для величезних, ненажерливих печей. Ну і жителі селища, напевно, були раді позбавитися від надто близького сусідства з таким «неекологічним» виробництвом. Такі обсяги готової продукції навряд чи можна було транспортувати по суші — можливо, частину виробів перевозили на судах, тим більш, що розчистити дорогу до моря від місця розташування гончарних печей було не дуже складно. Працювали майстри не весь рік, а у сезон, забезпечуючи тарою експорт вина, що його виробляли у Тавриці.

Забуті святині

Не лише про хліб насущний піклувалися мешканці країни Дорі. З поширенням християнства храми стали невід’ємною частиною міст і навіть невеликих селищ. І хоча жоден з них із зрозумілих причин не зберігся до нашого часу, археологи зуміли знайти і розкопати чимало культових споруд, споруджених з VI по VIII століття. Найбільш поширеним типом храмів були базиліки, які досягали часом досить значних розмірів.План храму на Пампук-Кая

Базиліка в урочищі Пампук-Кая розташовувалася на вершині плато над р. Бельбек1. Її розміри не вражають — близько 10´11 м, отже розрахована вона була на сотню прихожан, не більше. Рештки стін збереглися на висоту лише 0,3—0,5 м. Цоколь був обкладений плитами, простір між якими був заповнено каменем на вапняному розчині. Стіни, ймовірно, були вкриті тиньком і, швидше за все, розписані, лише ось сліди такого декору так і не були виявлені.

Зате збереглися залишки підлоги. Її влаштували досить ґрунтовно, виклавши кам’яними плитами і цеглою на вапняному розчині. Ділянки підлоги збереглися. Цікаво, що у одному з нефів знайдено навіть мармурові плити — річ привізна і не дешева. Збереглися також уламки кам’яного декору з різьбленням, залишки вівтарної перешкоди і капітель від колони з різьбленим, зубчастим аканфом. Від покрівлі збереглися лише уламки черепиці.

Вважають, що храм було споруджено наприкінці VIII або на самому початку IX століття. Проте, знахідки різьбленого каменя можуть свідчити про те, що храм вперше побудували ще у VI столітті, або ж використали деталі від споруди, зведеної у іншому місці.

Залишки підлоги, вимощеної плитами та цеглою у храмі на Пампук-КаяХрам на Пампук-Кая був не лише місцем для молитви, але і поховання. У ниші-костниці, влаштованій у одній з галерей, кістяки лежали у чотири яруси. А на самому низу, під кістками, знайшли золоту монету імператора Іраклія, що правив з 610 по 645 рік. Поховання були виявлені також і поряд із спорудою.

У похованнях були знайдені хрестики. Вони і різні, серед них є виготовлені майстрами у приморських містах, а то і у самому Херсоні. А є зроблені місцевими умільцями. Один з них, що ймовірно використовувався в самому храмі, заввишки близько 9 см — вигнутий з вузької залізної смуги таким чином, що три його кінці мають форму петель, а нижній — призначений для встановлення у підставці. Від хрещення до смерті — все життя мешканців древніх селищ Таврики, країни Дорі було пов’язане з місцевими християнськими храмами.

Життя у країні Дорі

Життя у країні Дорі було досить суворим і часто неспокійним. Поблизу селищ були сховища, збудовані на неприступних скелях, де у разі небезпеки можна було сховатися з домашніми пожитками і живністю від чергового набігу. Як тимчасові притулки могли правити також і печери. Якщо люди переживали напад, житла та комори завжди можна було відбудувати. Деякі сховища з часом перетворилися на замки, резиденції місцевої еліти.

У гірських селищах не розкошували. Тут майже не знаходять розбитих амфор для вина або масла, скляного або поливного посуду. Знахідки монет теж рідкісні. Зате трапляється ліпна кераміка. З чого роблять висновок: тут господарство, як і мало бути за доби для середньовіччя, стало суто натуральним. Навіть горщики на місці ліпили, а не купували (або вимінювали).

Інша справа — приморські селища, що розташовувалися на нинішньому курортному південнобережжі. Тут перераховані вище знахідки (окрім ліпної кераміки) не є рідкісними, трапляються й інші предмети, отримані в результаті торгівлі. Та й самі селища більші, заможніші. Це може означати, що тут процвітала торгівля.Знахідки з розкопок поблизу храму на Пампук-Кая

З письмових джерел і навіть давніх легенд Таврики можна скласти уяву про місцевих посадових осіб і знать. Великі сільські поселення, ймовірно, перебували у безпосередньому управлінні рад старійшин, зрозуміло, за участю місцевого священика. Згадуються «протоси» — ймовірно, щось подібне до протевонів у херсонеситів, можливо, старости менших сіл. Власників окремо розташованих великих садиб (часом навіть укріплених) дослідники іменують «тимаріотами» — землевласниками, зобов’язаними у імперії нести військову службу.

З фортецями пов’язані згадки про таких керівників, як топархи і архонти — воєначальники і правителі вищого рангу, належні у певні періоди історії Таврики до числа посадових осіб візантійської адміністрації. Вірогідно, область країни Дорі за суспільною структурою особливо не відрізнялася від звичайної європейської країни того часу. Тут були бідні села і селища рибалок, вільні і залежні хлібороби, лицарі і монастирі, солідна знать — словом, набір сповна достатній для створення власної незалежної держави. Отже виникнення на цих землях невеликого князівства було лише питанням часу, і коли відповідний момент настав, воно і виникло — держава на ім’я Феодоро2.

1          Рештки будівлі було відкрито О.І. Домбровським в 1955 року, досліджено О..Л. Якобсоном 1961 року: Якобсон А. Л. Новый памятник раннесредневековой архитектуры в Крыму // КСИА АН СССР. — №99. — 1964. — С.65—72.

2          Цю подію історики відносять нині до XIV ст.