Розділ 2. ПЕРШЕ
ЯВЛЕННЯ АНТІВ.

Розділ 2

 

ПЕРШЕ ЯВЛЕННЯ АНТІВ.

 

По смерті великого короля Германаріха його наступнику довелося йти війною вже не у землі підкорених колись венедів, а «у межі антів». А це може свідчити про те, що колишні перемоги готської зброї не були ані повними, ні остаточними. Мало того, їх сусіди явно зуміли домовитися і вирішили відстояти свою незалежність зі зброєю в руках.

У впертій боротьбі готи перемогли антів, жорстоко розправилися з їх елітою — з метою залякування. Одначе, як часто буває в подібних випадках, справжнім переможцем виявилася третя сторона — гуни. Саме їм вимушені були підкоритися і переможціготи, і переможені анти.

Анти, Бож і готи

Виргідні місця перебування Антів у IV ст.Знайшлося чимало дослідників, які побажали більш детально з’ясувати, хто ж такі анти, звідки вони з’явилися і звідки походить їх гучне ім’я. Не кажучи про те, яка ж археологічна культура, з числа вже відомих, їм відповідає. І тут виявилось, що не все так просто — і з іменем, і з археологією.

Найдавніша (за часом подій) згадка про них є у творі Йордана «Про походження і діяння гетів». Так от, анти на сторінках «Історії» постають ворогами готського короля Вінітарія, який веде проти них війну. Драматичні події відбуваються на тлі появи на теренах Краю нових завойовників — гунів. Навіть у такий критичний момент його мешканці, як це частенько бувало і раніше, не знайшли актуальнішого заняття, ніж з’ясування стосунків.

Коли ж почали шукати витоки етноніму «анти», то з’ясувалося, що слово це цілком імовірно взагалі не слов’янське, а... сарматське, або як кажуть — «іраномовного походження». Що ж, про те, що войовничі сармати були сусідами слов’ян, було відомо. Ну а давні історики сповна могли використовувати першу назву, що трапилася. Перекласти слово «анти» можна, як «крайні», тобто ті, що живуть десь на околицях території, яку займають автори цього найменування, у даному випадку — іраномовні сармати-алани. Одразу по тому постали сумніви, чи про слов’ян у даному випадку йде мова взагалі. А, може, «крайнім» було взагалі якесь сарматське, аланське плем’я? Мешкали ж свого часу аси (яси)-алани на між Прутом та Дністром, у Прикарпатті? Втім, подібному припущенню, здавалося, суперечили інші повідомлення про слов’ян. З іншого боку, подібні етноніми у давні часи взагалі могли стосуватися не окремого племені, а племінного союзу, утворення (за певних обставин) більшою мірою політичного, аніж етнічного.

Подібні союзи не раз створювали для ведення війни, при переселеннях, або при потребі згуртуватися проти ворожого нашестя. При цьому найсильніший учасник союзу поширював своє ім’я на всіх учасників такої спілки. У даному випадку саме ім’я відігравало неабияку роль, особливо, коли це був достатньо відомий у навколишньому світі «бренд». Щось подібне вже сталося на теренах Краю у часи, коли чи не усіх його мешканців сусіди іменували «скіфами». Будини, гелони та інші, схоже, були не проти, аби за певних обставин їх ідентифікували з войовничими кочовиками, які мали відповідну репутацію у сусідів. Здається, подібне сталося в Краї, коли сюди прибули готи, а потім — гуни. На цьому тлі «анти» зовсім не виглядають виключенням. Коли до Краю з півночі прибули готи, то створення потужного військового союзу між сарматами, які проживали тут, і слов’янами виглядало цілком доречним кроком. «Крайні» із числа аланів цілком могли очолити таке об’єднання, спираючись на міць кінних загонів. А те, що з часом у союзі за певних обставин запанували слов’яни, то це, схоже, вже інша, пізніша історія.

Повернемося тепер до тієї самої першої згадки антів, оскільки саме вона дає певні підстави для обрахунків вірогідної чисельності ворогів готського королівства, положення їх правителя та навіть міркувань стосовно структури антиготського союзу. Зазвичай уривок з «Історії» Йордана, у якому йде мова про війну готського короля Вінітарія проти антів, перекладають таким чином: «Вінітарій... рушив військо у межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі став діяти рішучіше, і розіпнув короля їх Божа з синами його і з семидесяти старійшинами для залякування, аби трупи розіпнутих подвоїли страх підкорених».

Саме звідси, з цього невеличкого уривка, ведуть початок всі історії про могутнього князя антів Божа, викладені в багатьох працях з вітчизняній історії і ще мальовничіше зображені у численних творах красного письменства. Однак при зіставленні перекладу з оригіналом не все так просто і зрозуміло. Якщо здобути текст оригіналу (а завдяки Інтернету це завдання не дуже складне, було б бажання), то у цьому не складно переконатися. Адже вчений гот склав свою «Історію» латиною. От як виглядає те саме місце «Історії»: «...in Antorum fines movit procinctum, eosque dum adgreditur prima congressione superatus, deinde fortiter egit regemque eorum Boz nomine cum filiis suis et LXX primatibus in exemplum terroris adfixit, ut dediticiis metum cadavera pendentium geminarent».

От і відмінності. Марно шукати в цьому уривку такі слова, як «король» (rex) або «старійшини» — їх там зовсім немає. Адже для позначення соціальних реалій Йордан використовував термінологію, прийняту в Римській Імперії. У оригіналі Бож (Boz) позначений, як такий, що «правив» (або що «управляв») — «regemque». Слово, звичайно, одного кореня із словом rex, але все таки чомусь не «король». А ось «старійшини» названі «primatibus», тобто «найпершими», мабуть, «кращими людьми» в своєму народі-племені.

Отже виходить, що насправді титул короля-князя Божу надали перекладачі давнього тексту. Не є зрозумілим, чи визнавали за ним цей титул сучасники, скажімо ті ж готи або римляни. Бож, який «правив ними», тобто антами, міг бути одним із племінних вождів, а то й взагалі «польовим командиром», воєводою, який взагалі не мав відповідного гучного титулу. В того ж Йордана ( і в цьому знов таки нескладно пересвідчитися, маючи текст «Історії» латиною) верховні правителі готів, вандалів, гепідів (не кажучи про єгипетських фараонів, навіть давні володарі Скіфії і Вавилону) — усі, як один, отримали від вченого гота титул «rex», тобто «король». А ось анти на свого короля-рекса якось не спромоглися. Можливо, річ у тому, що самі готи не вважали антське об’єднання таким, що мало статус королівства, тим більше — незалежного від королівства Германаріха. Адже він силою зброї підкорив же венедів, незважаючи на їх численність. Отож які там ще можуть бути королі у нащадків переможених?

Стосовно «старійшин», які виявилися «найпершими», то мова може йти як про племінну, родову знать, так і просто про воїнів-дружинників правителя — військову еліту антів. Якщо це вожді племен, то перед нами достатньо значний союз. Адже у такому разі за кожним із «перших людей» могло стояти принаймні 3000—5000 одноплемінників. Якщо помножити ці цифри на вказане число Іорданом 70, то отримаємо від 210 до 350 тисяч антів. Цифра досить поважна, як на ті часи, адже у роки «скіфських воєн», які сталися ще за століття до першої згадки про антів, увесь «народ готів» вирушив у похід на землі Імперії приблизно у такому ж кількісному складі. У такому випадку анти цілком могли виставити кілька десятків тисяч вояків і мали (при розумному керівництві) великі шанси знищити готське королівство у відкритому протистоянні.

Однак у випадку, коли мова йде про старійшин, як зверхників родів, то загальна чисельність антів мала бути на порядок меншою, в межах 20—40 тисяч душ. Досить, щоб виставити декілька тисяч воїнів, вести тривалу партизанську війну у хащах Полісся або Придніпров’я, навіть перемогти за певних обставин у першій битві, однак замало, аби відбитися від більш могутнього супротивника, у даному випадку готів. Якщо поглянути на дальший перебіг подій, то схоже на те, що антська спілка у часи цієї війни мала відносно скромний військовий потенціал.

Межі «антської землі»

Де ж знаходилися оті «межі антів», у які рушив військо готський король? Стосовно їх розташування існують найрізноманітніші думки. Одні вважають, що бойові дії розгорнулися десь на півдні, неподалік від узбережжя Азовського або Чорного морів, або на лівому березі Дніпра, по сусідству з основними володіннями готів, котрі сусідили із землями, населеними аланами. Інші, більш патріотично налаштовані дослідники, шукають місце для земель антів десь у Середньому Подніпров’ї, ближче до річки Рось — так би мовити, на «споконвічних слов’янських землях».

Пам'ятник на честь антів біля с. Синява Рокитнянського району, КиївщинаНаприклад, мешканці села Синява, яке знаходиться у Рокитнянському районі Київської області вважають, що війна антів з готами сталася саме у їх краях. У околицях села є Божа Гора. Саме її місцеві знавці давньої історії і пов’язали з подіями 1600-річної давнини. На їх думку саме тут, на Божій Горі «згідно народних переказів» прийняв мученицьку смерть правитель антів. І насправді, коли поміняємо місцями ці два слова у наведеній вище назві, отримаємо цілком відповідне історичній події словосполучення: «Гора Божа».

Навіть пам’ятник у цьому історичному місці вже поставили. Це велика брила сірого граніту, розташована на виїзді з села. До каменя прикріплений бронзовий барельєф, під ним є напис, який повідомляє про те, що цей пам’ятник споруджено жителями Рокитнянщини «на честь народу антів — предків українців». Слід сказати, що подібних Божих Гір в Україні можна знайти чимало.

З іншого боку, віднайти сліди подій 1600-річної давнини, покладаючись виключно на «народні перекази», що охоплюють реально від сили останні років 200—

300, складно. От якби були якісь матеріальні сліди...

Одначе археологи поки що мовчать, оскільки розкопок в околицях села Синява, які б підтвердили або спростували «народні перекази», не проводили. З іншого боку, шукати місце битви або страти антської еліти справа непроста, коли не безнадійна. Утім, деяка інформація стосовно археологічних реалій тої далекої доби у Рокитнянському районі все ж таки існує. По-перше, біля села виявлено сліди двох поселень черняхівської культури. Одного — у лісі, в урочищі під назвою Монастирище, другого — на захід, на березі річки Рось. Загалом черняхівських поселень у Рокитнянському районі відомо аж 24, знайдено також два могильники.

Тепер нагадаємо, що численні черняхівські старожитності Київщини (а тут їх відомо вже понад 400, серед них поселення і могильники) фахівці пов’язують з розселенням... готів. З іншого боку відзначено сліди контактів із носіями ряду інших культур. І ніхто серед вчених не заперечує, що за черняхівськими старожитностями у різних районах могли стояти різні племена, об’єднані колись силою зброї. А спільність культури, що так впадає в око — так би мовити наслідок політики «центру», суспільно-економічного розвитку. Однак головною «направляючою силою» у даному районі найвірогідніше все ж таки були готи.

Але у випадку, коли «черняхівці» Київщини — і справді готи, то виходить, що за часів Божа Рокитнянський район був вельми щільно заселений саме одноплемінниками короля Вінітарія, а не антами. Якраз їх слідів (якщо мати на увазі, услід за деякими археологами, під антами того часу київську археологічну культуру) у цьому районі поки-що не виявлено. Тобто похід на Синяву у жодному разі був не вторгненням у землі антів, а рейдом у рідні, готські краї. Чи не означає це, що «межі антів» і справді слід було б пошукати десь у іншому місці? Або виходить, що Вінітарій просто намагався відбити «споконвічно готські» землі у загарбників-антів? Коли б це було так, то навряд чи Йордан відмовив собі у тому, аби оголосити війну, розв’язану співвітчизником «визвольною», проти «антських загарбників». Однак історик натомість відзначив, що мало місце саме вторгнення в межі чужих земель.

За що воювали?

Порізному пояснюють причини гото-антської війни. При цьому сучасні історики більше наголошують на тому, що «анти повстали», аби скинути ненависне слов’янам готське ярмо. Одначе Йордан пише про інше — що саме Вінітарій нерозважливо вдерся у межі антів, саме він, таким чином, став ініціатором конфлікту. Може, правитель готів вважав, що має право вчинити саме так, пам’ятаючи про минуле підпорядкування всього Краю великому королеві Германаріху? Те, що анти мали стосовно ситуації, яка склалася, іншу точку зору, нового короля готів не обходило.

Отож «яблуком розбрату» цілком могли стати якісь землі, у тому числі і у Подніпров’ї, колись, можливо, і населені готами, однак покинуті внаслідок наступних багаторічних походів-переселень. Та ще і заселенні по тому антами. А може анти — то нова коаліція племен, що поставили своєю метою здобуття незалежності від готського королівства, що на якийсь час підкорило племена від Балтики до Азовського моря? Адже королівство по смерті Германаріха почало ділитися на частини, коли через внутрішні чвари та інтриги можновладців, а коли під тиском могутніх ворогів.

Потребу Вінітарія у поверненні «споконвічних» володінь пояснити досить просто. Навала гунів поставила нову готську владу перед вибором — підкоритися або спробувати відстояти незалежність, минулу велич королівства. Тут анти могли придатися. Поперше, як потенційні союзники, яких можна, хоч би силоміць, змусити до спільної боротьби проти гунів. По-друге, як коштовний крам (раби), яких в разі успішного «бліцкригу» можна вигідно збути римлянам. За отриману готівку можна було б не лише спробувати відкупитися від гунів (так, як римляни купували за золото мир у Атіли та його попередників), але й закупити зброю, навербувати союзників і навіть найманців для переходу в контрнаступ. Врешті-решт, можна було на якийсь час сховатися від гунів в десь у непролазних хащах. Але у такому випадку землі антів слід було б звільнити від місцевого населення.

Усі три версії готської «антикризової програми» навряд чи могли зацікавити антів і тим більш знайти серед них хоч якусь підтримку. Придніпровські племена вже мали сумний досвід боротьби з кочовиками-сарматами, яка привела їх до підпорядкування, а потім до спілки із степовиками. Тим більш, що під владою гунів вже опинилися аланські племена на Кавказі, можливо — навіть родичі учасників антського союзу. У першому випадку антам довелося б воювати проти своїх — за готські інтереси. Перспектива бути проданими в рабство римлянам також не могла влаштувати антів, так само, як і відступ з рідних лісів або степів кудись подалі на північ. Втім, якась частина населення Подніпров’я помандрувала світ за очі ще у часи Германаріха. В результаті цього, як вважають деякі дослідники могла з’явитися іменьківська археологічна культура, поширена на прикордонній території сучасної Росії.

Отож запеклий опір, який вчинили анти, а також жорстокість, із якою діяв Вінітарій, знаходять певне пояснення. Надто вже високими були ставки у цій боротьбі, адже супротивники билися за виживання, билися відчайдушно. Однак фінал конфлікту виявився сумним для усіх його учасників. Антське військо було переможене, а його вожді — жорстоко страчені. Чи залякало це антів? Навряд чи, адже Йордан нічого не пише про їх наступне добровільне підпорядкування готам. У нього анти взагалі на якийсь час зникли зі сторінок історії. А от готам — тим добряче перепало від нових господарів Краю — гунів.

Археологи датують загибель поселень черняхівської культури у Подніпров’ї, в тому числі на Київщині, останньою чвертю IV століття, тобто часом після злощасного 375 року. На багатьох поселеннях виявлено досить виразні сліди пожеж. Це знахідки обпаленої глиняної обмазки стін споруд, серед решток яких збереглися рештки нехитрого хатнього начиння — посуду, ткацьких верстатів. Однак кістяки загиблих серед руїн не лежать, нема і більш-менш цінних предметів, скарбів, зброї. Схоже на те, що люди з цих поселень встигли піти, причому зробили це, не чекаючи карального походу гунів. Чимало люду тоді — готи, сармати — знялося тоді із насиджених місць і подалося шукати порятунку на землях Римської імперії.

Скальди та давні історики не надто шанували готського короля Вінітарія. Йордан згадує, що, вигравши дві битви, король поліг від стріли, посланою твердою рукою правителя гунів Баламбера. Готи, які все ж таки залишилися на землях Скіфії, отримали у правителі короля Гезімунда, призначеного гунами.

Ну а анти — ті взагалі зникли, зачаїлися на якийсь час. Є підстави вважати, що вони (або якась їх частина) тимчасово стала... гунами. У цьому немає нічого дивного — адже у давнину підкорені племена часто входили в союзи, очолювані колишніми ворогами, приймаючи при цьому грізне ім’я переможців. Ну, побули деякий час антами — «крайніми», стали гунами, завтра будемо полянами, волинянами, а треба буде — то і древлянами, нарешті, русами. Справа звичайна — політика.