Розділ 20. ПРО
ПОСЕЛЕННЯ ХАЗАРІЇ.

ПРО ПОСЕЛЕННЯ ХАЗАРІЇ.

У цих рядках начебто все у риму і до ладу, одначе при заглибленні у зміст тексту помітними стають деякі протиріччя. З одного боку виходить, що хазари кочовики, схильні до «буйних набігів». З іншого боку — які ж можуть бути у кочовиків «ниви» (тобто засіяні хлібами поля) і тим більш села? Вони ж мають жити у юртах, переганяючи з місця на місце отари овець і табуни коней. Там, де є «села і ниви» зазвичай живуть хлібороби, людність начебто цілком мирна за визначенням. Але войовничий київський князь плюндрує лише села, випалює хлібні поля, яких у хазар не мало б бути. І натомість не нападає на кочовища і відбиває табуни скакунів, що з точки зору зменшення бойової потуги супротивника виглядало б більш виправданим.

Одначе поет, який написав свій твір ще до початку археологічного вивчення слідів Хазарії, мав рацію: у організаторів «буйних набігів», як виявилося згодом, були не лише сіла і ниви, але навіть справжнісінькі міста. Причому такі міста, поряд з якими Київ у часи Віщого Олега виглядав досить непоказно.

Кочовища і села

Археологам вдалося знайти і розкопати залишки самих різних населених пунктів того часу. Найважче, виявилось, знайти степові кочовища булгар та інших племен. Від них збереглося не так багато слідів — вогнища, кістки тварин, трохи битого посуду. Це — на літніх або зимових стоянках, розташованих, як правило, на берегах невеликих річок або біля моря. Є об’єкти, які археологи назвали «заселеною смугою». Це коли на ділянці узбережжя протяжністю у 20—30 км. трапляються знахідки фрагментів кераміки і кісток тварин.Залишки печі з житла на поселенні салтовської культури і розріз ії конструкції, розкопки 50-х рр. ХХ ст.

Декілька сезонів пішло на те, аби у 50-і роки ХХ століття розкопати залишки невеликого селища поблизу села Жовтневе у Харківській області. Копати не довелося дуже глибоко — більшість знахідок було зроблено на глибині не більше 40 см. На значну глибину, часом понад метр, були тут опущені ями і котловани від житла. Для цього селища типовою виявилася садибна забудова, коли житла, господарчі і навіть ремісничі споруди були розміщені певними групами.

Житла мало досить скромні розміри: від трьох—чотирьох метрів у довжину і ширину. Під стінами подекуди знайшли сліди вкопаних колись вертикально плах, що являли собою стіни житла. Це дерево, ймовірно, колись обмазували глиною — інакше щілини у стінах закрити неможливо. Така конструкція, опущена в землю, добре захищала від вітру і зберігала тепло.

Печі мешканці споруд складали з місцевого вапняку і розташовували в кутку, зазвичай північно-східному, топкою на південь. Ці споруди розміром в середньому 1´1 м нагадують печі-кам’янки празької культури. Часом печі споруджували на останці, вирізаному з глини, — тоді вони підносилися над земляною долівкою на 30—40 см.

У заповненні котлованів споруд і довкола них було знайдено тисячі фрагментів кераміки, переважно зробленої на гончарному крузі. Цікавими є клейма-обереги, виконані на денцях горщиків — круг з хрестом, прямокутник, інші знаки. Частина горщиків прикрашена хвилястими лініями, прокресленими у верхній частині судин. Вони зовні нагадують нечисленну зроблену на крузі слов’янську кераміку VIII—IX століть.

Гончарі працювали безпосередньо на поселенні. Знайдено групи споруд, серед яких розкопана і відповідну майстерня, причому з двох’ярусним гончарним горном. Ще тут жили і працювали ковалі, які забезпечували сусідів всім необхідним інвентарем, — сапами, серпами, сокирами, не кажучи про дрібні вироби — ножі або цвяхи.

Мешканці подібних селищ не кочували, а обробляли землю, розводили худобу на навколишніх пасовищах. Благо у лісостепу земельних угідь тоді вистачало. Знахідки залізних мотик відомі не лише з розкопок могильників, але і по знахідкам на поселеннях. Зерна було багато, його зберігали у ямах і мололи на жорнах, знайдених серед решток жител. Кожне селище забезпечувало себе усім необхідним, а те, що не могли виробити на місці (бронзове литво, прикраси) вимінювали у містах. Життя було досить заможним, коли місцеві мешканці дозволяли собі купувати амфор з привезеним за багато сотень кілометрів вином.

Поселення поблизу Жовтневого не мало укріплень, отже, покладалося на певний захист, наявність неподалік надійного та безпечного сховища. Але період життя поселення припадає на VIII—IX століття, часи посилення позицій каганату в цьому регіоні. Слов’яни — поляни і мешканці півночі не влаштовували нищівних набігів, а справно платили хазарам дань.

Гончарний цех в балці Канцирка

Вид на місце розкопок у балці КанциркаЩе під час будівництва Дніпрельстану археологи розкопали у балці Канцирка залишки 10 гончарних горнів. Потім виявилося, що знайшли далеко не всі — у середині 50х років ХХ ст. було вирішено провести нові дослідження, які тривали понад десятиліття. Нижня частину балки на той час вже було затоплено, але ще лишалося достатньо місця для розкопок. Нові горни знайшли у трьох кілометрах від знайдених у 1929—31 рр.

Загальне число розкопаних горнів склало майже три десятки. Це були великі, двох’ярусні споруди, вирізані в глині на схилі балки. Вони складалися з топкової камери і череня з продухами, над яким в давнину був влаштований масивний купол. Діаметр горнів був понад 1,5 м. Поруч лежали гори відходів, фрагменти розбитого посуду найрізноманітніших типів. Тут були уламки великих глеків з високою шийкою і трьома ручками (заввишки до 75 см), а також глеки, що нагадували кулю, з широкою горловиною і однією ручкою. Тут виготовляли і великі судини — піфоси для зберігання запасів, прикрашені валиками і прокресленими лініями. Деякі посудини мали на дні «клейма» у вигляді круга з хрестом у центрі.

Весь посуд було виготовлено на швидкому гончарному крузі, з добре підготовленої глини. У ній була помітна домішка органіки і дрібного піску. Ймовірно, сировину видобували десь поблизу гончарних печей, тут же розташовувалися і самі майстерні.

Подібний посуд широко відомий завдяки археологічним розкопкам на Північному Кавказі і в Прикубанні. Там його датують переважно VIII століттям і знаходять на аланських поселеннях.

Виникає питання: заради чого аланські гончарі помандрували так далеко на Дніпро, аби тут виробляти у величезній кількості горщики, глеки і навіть піфоси? Навряд чи робили вони їх тут «на експорт». Адже транспортувати на якусь більш-менш пристойну відстань такі великі і водночас відносно крихкі предмети досить складно. Можливо, поблизу знаходилося велике поселення, скажімо, десь на березі Дніпра?

Його мешканцям, якщо вони займалися сільським господарствам, цілком могли б знадобитися піфоси. Глеки з трьома ручками зручні для води, менші глеки потрібні у будь-якому господарстві, необхідні вони також як поховальні дари. Керамічні вироби з Канцирки могли б знадобитися не лише мешканцям такого поселення, але і кочовикам, які регулярно навідувалися до цих місць влітку.

Адже розташований цей виробничий центр у північних районах Степу. До речі, подібна знахідка була зроблена і на лівому березі Дніпра, на території Полтавської області — у с. Мачухи. Там знайшли горн з такими ж посудинами, як у Канцирці. Так от, на північ стада могли переганяти в літню пору, коли на півдні, у степах ставало надто спекотно. Тут кочовики могли вимінювати у сезон необхідний ним посуд. До речі, майстерні працювали теж сезонно — і теж у теплу пору року.

На зиму і майстри, і покупці, могли вирушати на південь, до теплого моря. А гончарні центри залишали (може, під наглядом сусідів-хліборобів) до наступного сезону. В цілому масштаби такого підприємництва виглядають вражаюче.

Міста північно-західної Хазарії

Однак, не лише селища, кочовища і гончарні майстерні відому у регіоні поширення салтовської культури. Були на цій далекій, здавалося б мирній і благополучній околиці Хазарії, і великі міста і навіть фортеці. Їх укріплення не лише насипали із землі, але також будували з каменю. Деколи використовували давно покинуті городища скіфського часу, відновивши оборонні споруди.

Розташування поселень салтовської культури, згаданих у текстіНайбільшим серед досліджених на території Краю є Салтовське городище поблизу Харкова1 Воно розташоване на високому (місцями до 20 м) березі Сіверського Донця. Загальна його площа складає 120 гектар, що до порівняння з розмірами Києва другої половини Х — початку ХІ століть, на той час — вже столиці Русі.

Городище було обнесене земляним валом з півночі, заходу і півдня, а з східного боку і без того круті схили підрізували під кутом в 45°. Його площа була поділена ровом на південну і східну частини. У південній частині розташовувалася відносно невелика цитадель — всього 100´140 м. Це була споруда із складеними з каменю стінами і баштами. Збереглися фундаменти стін, викладені з плит, внутрішній простір між якими забутовували щебінкою і дрібними каменями на глиняному розчині. Товщина мурів цитаделі місцями досягала 4 м. Плити, слід зазначити, частково обтесали (з лицьового боку) і мали вони досить великі розміри. Вважають, що висота стін могла досягати 10—12 м. Від однієї розкопаної башти зберігся прямокутний фундамент розмірами майже 6´3 м. За параметрами описана вище цитадель могла б позмагатися з кращими візантійськими твердинями Таврики.

Забудова Салтовського городища свідчить про те, що тут мешкали представники різних племен — алани, булгари. З останніми пов’язують виявлені при розкопках сліди основ юрт. Вони поглиблені в ґрунт на 20—50 см і округлі в плані, діаметром 3—4 м. По краю котловану деколи знаходять ямки від жердин каркаса, які встромляли в землю. Схоже на те, що ці споруди стояли на одному місці досить тривалий час.

Окрім юрт місто прикрашали споруди з каркасною конструкцією стенів, від яких залишаються стовпові ямки по периметру. Вважають, що стіни цих будівель робили з в’язок очерету, обмазуючи усередині і зовні глиною. До речі, такий спосіб спорудження стенів чи не востаннє був зафіксований етнографами на Київщині ще у ХІХ столітті! Були серед будов і так звані «напівземлянки», поширені і на поселеннях сільського типа. Залишки укріплень на Салтовському городищі, розкопки 50-х рр. ХХ ст.

Отже забудова міста у Верхнього Салтова (та інших великих міст Північно-західної Хазарії) за своєю різноманітністю не поступалася картині, що склалася за тисячу з гаком років до того у межах Бєльського городища, міста Гелона скіфською доби2. Як і у давні часи, кожен у такому місті зводив будинок і жив згідно звичаїв свого племені — у наземній будівлі, напівземлянці або ж в звичній для кочовиків юрті.

Дослідники намагалися знайти у давніх документах назву цього величезного, як на ті часи міста. Адже окрім укріпленої частини площею у 120 гектар він мав ще і «передмістя», сліди яких знаходять впродовж 3 кілометрів навколо. Поруч були два грандіозні могильники: аланський, з катакомбами (їх згідно деяких розрахунків налічувалося до 45000) і булгарський, з ямними похованнями (вірогідно — до 15000 могил). У цих похованнях знайдено предмети, привезені з глибин Азії, Північної Африки, Центральної Європи, не кажучи про Кавказ і Поволжя. Це означає, що місто біля Верхнього Салтова відвідували купці, навіть арабські, як правило, охочі до опису своїх далеких мандрів.

Було б дивно, якби таке велике місто не залишило по собі пам’яті у творах сучасників. Серед міст Хазарії арабськими мандрівниками (а їх мандри датують IX—X століттями) серед інших згадано населений пункт під назвою Сарада, трапляється також назва Савгар. Тюркською мовою, вважають, ці назви могли б звучати, як «Салрада» і «Савгалрт». Деякі фахівці навіть знаходять ці назви співзвучними найменуванню селища, розташованого у цій місцевості, — «Салтов».

У степовій зоні трапляються також городища менших розмірів, укріплені земляними валами. Їх площа досягає 25—30 гектар. Є також фортеці, які деколи іменують замками, що займають високі миси. Кам’яні стіни деяких досягають у товщину 4—5 м. Кладка влаштована з двох рядів великих каменів, простір між яким забутовано. Зазвичай стіни утворюють трикутник, що розширюється у бік поля.

Уся ця непроста система — кочовища, селища, виробничі центри, міста, фортецізамки виникла не відразу, а була наслідком цілеспрямованих зусиль, склалася через певні історичні події впродовж понад сотні років.

 

1                    Описание городища, история его открытия, а также изучения, как и сопутствующих ему некрополей, содержится в статье: А. В. Крыганов. Крупный пункт (город) Хазарии// Восточноевропейский археологический журнал, 2001. — №1(8): http://www. archaeology.kiev.ua/journal

2                    Докладно про Бєльське городище та його вигляд: М. Відейко Від Трипілля до Антів. — К., 2008 ; розділ: «Країна забутих міст».