Розділ 21. СТЕПОВІ
«СКАРБИ».

СТЕПОВІ «СКАРБИ».

Чи не найбільша кількість скарбів коштовних речей, знайдених на території України, потрапила у землю впродовж VII—VIII століть. Найбільші з них налічують сотні речей, вагу золота, що його було видобуто із землі, і срібла свого часу рахували на пуди, а деякі скарби отримали власні імена: Глодоський, Мартинівський, Перещепинський, Вознесенський... Дорогоцінний посуд, прикраси, прикрашена золотом зброя, монети. А речі ці походять часом з далеких країн і міст, назви яких нині звучать майже як казкові: Візантія, Персія, Константинополь, Дамаск...

Вчені і нині ведуть суперечки стосовно того, правителям яких народів належали ці скарби. Знайдені здебільшого випадково, вони є ключовими свідками часів, від яких залишилося надто мало повідомлень очевидців давньої історії Краю. Частина скарбів має відношення до епохи, коли у степах цієї частини Європи неподільно панував хазарський каганат.

Скарби або поховання?

Слово скарб у назві цього розділу взято у лапки не даремно. Адже виявлені у землі скарби були «скарбами» виключно з точки зору людей, що їх знайшли і чітко знали головні ознаки подібного щастя: у скарбі має бути багато золота і срібло (чим більше — тим краще), він має бути добре захований і знайти його можна лише випадково. Так воно в більшості випадків і відбувалося. Місця знахідом "скарбів" VII-VIII ст.

Частина знахідок була металевою фурнітурою від військового спорядження і кінської збруї — різні золоті і сріблені бляшки, накладки, що кріпилися на шкіряні ремінці. Такий набір речей типовий якраз для степового населення, на що неодноразово вказували фахівці, які не сприймали слов’янської приналежності скарбів. Окрім того, писали і казали вони, для степовиків взагалі не є типовим приховування скарбів. Бо коли придивитися як належить, то усі ці степові скарби не зовсім-то і на скарби схожі.

Саме ці фахівці і визначили, що у деяких випадках йдеться швидше не про приховані скарби, а поминальні дарах. З цим висновком погодилися більшість вчених. Сперечалися переважно про те, хто ж і коли здійснював ці ритуали, а також кого саме поминали в тому або іншому місці.

Про приналежність цих «скарбів», належних до так званого «перещепинського кола» (за назвою одного з них) дискусії тривають вже давно. Спектр думок вражає: писали про приналежність скарбів вождям антів-слов’ян, а також відомим з історичних джерел булгарським ханам — Кубрату або Аспаруху. Проте останнім часом частину з цих знахідок виділяють у особливу «перещепинську культуру», пов’язану з хазарами1.

Знахідка на будівельному майданчику Дніпрельстана

Один з подібних дискусійних «скарбів» було знайдено поблизу Вознесенка під час будівництві Дніпрельстана. Сталося це далекого 1930 року. На схід від згаданого села тоді розпочалися роботи з підготовки так званого «майданчика А». Там, де впродовж століть місцеві селяни орали свої поля, мали збудувати черговий індустріальний гігант першої пятирічки2.

Процес розкопок кам'яної споруди на Вознесенці, 1930 рікУ процесі підготовки будівельного майданчика входило планування поверхні розмірами 3´4 кілометри, тобто на площі 12 квадратних кілометрів. На щастя для археологів (а також пам’яток минулого) у розпорядженні будівельників тоді ще не було потужної землерийної техніки на зразок сучасних екскаваторів чи бульдозерів. Тому земляні роботи вели вручну. Тисячі робітників з ранку до вечора перекопували тонни землі, а переміщували її з місця на місце за допомогою транспорту, потужність якого вимірювалася в кращому разі парою кінських сил.

У архіві до наших днів збереглися скляні негативи, на яких збережено процес і результати розкопок, а також деякі знахідки. Місце, обране для майбутнього гіганта індустрії, займало височину. Як свідчать учасники розкопок, з неї можна було оглядати околиці на віддалі до 15 км. Подібні висоти у давні часи, як правило, обирали для здійснення поховань та священних обрядів.

Так було і у випадку з «майданчиком А». На поверхні тут ще були помітні насипи курганів, які були розкопані в першу чергу. Курганів дослідили понад три десятки, а виявлені у них поховання охоплювали період у декілька тисяч років — від бронзового віку до середньовіччя. У Подніпров’ї (і не лише тут) відомо чимало подібних місць, де поховання здійснювали впродовж декількох тисячоліть, часом починаючи з неоліту. Вочевидь, змінювалися народи, культури, а уявлення про особливий статус такої території зберігалися.

Будівельники знімали ґрунт на всій площі, тому у поле зору археологів потрапили не лише кургани, але і об’єкти, які за інших обставина навряд чи б було досліджено взагалі. Увагу вчених привернула невелика ділянка, розмірами лише 35´18 метрами, якай частково залишалася нерозораною. Вже на глибині у 20 см від поверхні дослідники натрапили на скупчення каменів, які саме і не давали місцевим селянам можливості як слід виорати це місце.

Одразу стало зрозуміло, що знайдено не природне утворення, а залишки давньої споруди. Хоча на Дніпрі чимало виходів каменю, одначе на плато поблизу Вознесенки вапняк було доправлено за 20—30 км, ближче родовищ такого каменю не виявлено. Те, що камінь не був оброблений, ще нічого не означало. Адже з нього невідомими будівельниками було складено вали, що обгороджували досить великий майданчик.

Коли розчистка кам’яних валів було завершено, трапилася нагода розглянути давню споруду в цілому. Ширина валів, що збереглися місцями на висоту 80—90 см, складала метрів 10—11. Розміри споруди (по зовнішньому периметру) досягали 82´51 м. Довгі сторони біля основи з’єднувалися прямим валом, а при вершині перемичка була заокруглена, нагадуючи храмову апсиду. Для її створення довелося перемістити чимало каменів — приблизно дві тисячі кубометрів. Подібні трудові витрати йдуть у порівнянні із зусиллями, що було потрібні свого часу для створення поховальних споруд скіфських володарів.

На площі, обмеженій кам’яним валом (а вона склала близько 1800 м2), було виявлено кістки коней — їх нарахували понад 800. Натрапили також на нечисленні фрагменти кераміки, серед них частини від розбитих амфор. Те, що ці знахідки були розсіяні на всій площі можна пояснити: господарські селяни все ж таки примудрилися виорати частину ділянки усередині огорожі. Добре, що у їх розпорядженні не було тракторів, інакше б рештки давньої споруди було б знищено ще до появи археологів.

Для того, аби нанести на план саму споруду і знахідки, дослідникам довелося розділити всю площу на квадрати, які немов мережею вкрили ділянку розкопок. Кожен квадрат отримав власний номер, після чого знайти його на плані і зрозуміти, де знайдена та чи інша річ — аж до окремої кісточки — не складало труднощів. Цей план так і було видано — разом з сіткою квадратів. Найважливіші знахідки було зроблено у квадраті під номером 59.

Скарби з квадрату 59

У квадраті 59 було знайдено яму, вирита за часів спорудження кам’яних валів. Спочатку натрапили на дві смуги іржавого металу, які стирчали із землі. Вони мали ширину близько трьох сантиметрів. Трохи глибше пішов суцільний завал з іржавих залізних предметів. Виявилось, яма містила безліч речей, покладених колись у декілька шарів. Археологи дуже ретельно все це спочатку розчистили, а потім пошарово розібрали знахідку, намагаючись зрозуміти, що і як було укладено в давнину.

Дві смуги заліза, знайдені першими, виявилися залишками двох клинків. У комплексі знайшли залишки трьох подібних виробів. Вони були прямі і загострені з одного боку. Разом з руків’ями їх довжина складала від 75 до 83 см. Часто їх іменують «шаблями», одначе відсутність у цих клинків навіть натяків на вигин дозволяє назвати ці вироби палашами. Отже, три клинки було колись під кутом встромлено у складені тут речі. На усіх знахідках було добре помітно сліди вогню — колись усі речі побували в полум’ї величезного вогнища.Золота прикраса піхов, Вознесенка. Початок VIII ст.

Описуючи знахідку, дослідники зафіксували три шари предметів. Верхній шар складався із залишків 58 стремен, яких могло вистачити для 29 коней. Оскільки у середньому шарі знайшли залишки 40 вудил, то по стременам бачимо некомплект. Середній шар складали також інші вироби із заліза. Серед них — трилопатеві вістря стріл, цвяхи, кільця і інші предмети, переважно пов’язані з військовим спорядженням.

Найкоштовніші речі було складено у долішній частині ями. Більш за все тут трапилося бляшок, що слугували колись прикрасами спорядження воїна і його бойового коня, точніше — коней, адже різноманітних за формою бляшок налічили понад 1400. Основа бляшок відлила з бронзи, а поверхню їх прикрасили тонкими платівками золота і срібла. Красиво, блищить, але водночас досить економно. Сюди ж потрапили деталі до палашів — залишки перехресть (залізних, але обгорнутих золотом), фрагменти золотих обкладок руків’їв. Одна з них була увінчана головою лева. Знайшли також деталі обкладання піхов, теж із золота. Накладки і пряжки для поясів, виконані із золота, на яких ці палаші колись носили, лежали поруч. На якомусь з поясів також носили кинджали, який виявили тут два.

Один клинок непогано зберігся: він із заліза і загострений лише з одного боку, а лезо зігнуте, нагадуючи формою середньовічний ятаган. Цікаве те, що клинок прикрашено інкрустацією із золота. Його декор простий і невибагливий: збереглися чотири кола з крапкою у центрі, сполучені між собою «колючим дротом». Два таких зображення розташовані парою біля основи руків’я, ще два — на самому клинку, можливо, їх було і три — але вістря зламане.

Окрім того, у нижньому шарі ями траплялися виконані з дорогоцінних металів ґудзики, накладки на пояси, безліч уламків пластин, всіляких виробів, що колись кріпилися до поверхні виробів, які згоріли у вогнищі. Серед них було декілька предметів, призначення яких одразу важко виявилося пов’язати з рештою знахідок, приналежність яких воїнам-кочовикам ні в кого не викликала особливих сумнівів. Оплавлена фігурка лева, орел, що прекрасно зберігся, срібні платівки із зображеннями (усе явно візантійської роботи) якось не вписувалися до стандартного набору спорядження знатного степового воєначальника.

Тварини і птах з візантійських знамен

Срібний орел - навершя знамена з Вознесенського "скарбу"І насправді, звідкіля було б взятися посеред степу, за багато сотень кілометрів від кордонів Візантії срібному орлу, що колись вінчав легіонне знамено? Висота виробу — близько 13 см, а вага не багато — 1035 г. Орел відлито з срібла (фігурка порожниста), у очах колись були вставки з каменів (або скла). Його лапи обвив змій, що намагається укусити благородного птаха.

Орел прикрашений християнською символікою, а на грудях вирізано хреста з монограмою. Вона подібна до тих, які можна зустріти на візантійських перснях. Ці написи містили в собі «зашифроване» ім’я власника, а також його титул, коли такий був. У монограмі на грудях орла було збережено ім’я — «Петрон» (втім, є і інші прочитання).

Подібна фігура мала увінчувати держак знамена-значка, до конструкції якого могли входити й інші металеві вироби, золоті і срібні. Про те, як міг виглядати подібний прапор, можна дізнатися, придивившись до золотих солідів IV століття. Нижче за орла кріпилося полотнище з кольорової (як правило — червоної) тканини, на якому можна було прочитати номер легіону, пізніше, з часів імператора Костянтина Великого, тут почали зображати монограму з іменем Христа. А нижче від полотнища, прикріплені до держака, розташовувалися бойові винагороди, отримані легіоном з а участь у битвах, облогах і штурмі ворожих твердинь. Це були платівки, округлі або прямокутні. Знайдений у квадраті 59 набір міг бути використаний як мінімум для створення двох подібних, увінчаних відповідно зображенням орла і лева. Схема розташування деталей на візантійському знамені та знахідки з Вознесенки. Зліва - монета з зображенням імператора із легіоними знаменами

Інше питання, як потрапили до придніпровських степів знамена двох імперських легіонів. Історія не зберегла вістей про походи візантійського війська до дніпровських порогів. Втім, про існування цих порогів у Константинополі знали, а один з освічених імператорів навіть описав їх у своєму трактаті про управління державою. Інша версія — це трофеї, захоплені звитяжним військом супротивників Візантії. Але речі з Вознесенки були датовані часом приблизно між 700—725 роками. Однак у цей час мешканці степів Краю були союзниками, а не ворогами Імперії і вони спільними зусиллями намагалися чинити опір потужним арміям і полководцям арабського халіфату.

То може ці прапори колись було вручено союзникам-хазарам як символічні дари, які закликали до бойових дій і славних перемог над спільним ворогом? Така традиція відома для пізніших часів, пригадаємо хоча б запоріжців, які отримували прапори від государів сусідніх держав, що бажали залучити славне воїнство собі на службу.

Поява десь під Дербентом візантійських прапорів і справді могла б справити враження на арабських полководців. Щоправда, уявити собі хазарське військо, яке виступають до бою під знаменами з християнською символікою якось складно. Втім, у кагана були піддані-християни, ті ж аланські племена з Кавказу. Їм такі прапори могли б і справді підійти. А може, з Константинополя на схід відряджали радників-полководців, а то й «обмежений військовий контингент»? На разі загадку військових регалій з квадрату 59 до кінця так і не розкрито.

Початкова версія: військовий табір і програна битва

Перші висновки було зроблено та оприлюднено ще учасниками розкопок. На їх думку, склад знахідок свідчив про те, що вони належали одному або декільком воїнам, які, «поза сумнівом, не могли померти усі і одразу звичайною смертю». Тобто могли мати місце невдала битва, повстання у війську, — словом, «серйозна катастрофа, під час якої загинули полководці і певна кількість воїнів». Катастрофа була настільки серйозною, тим, хто вижив, довелося спалити разом із полеглими бойові знамена, аби вони не дісталися ворогові. Було висловлено припущення про приналежність знайдених предметів слов’янам або хазарам, які мали тісні економічні і політичні зв’язки з Візантією.

Можна зрозуміти авторів таких висновків: не минуло і двох десятків років, як відгриміла Перша світова війна, слідом за нею — Громадянська. Подібних драматичних епізодів у нещодавній історії вистачало. Були вони також і у історії давнішій, до того ж її події мали місце саме тут, на Дніпрі.

Трапилося це 972 року3, коли Великий київський князь Святослав змушений був зазимувати біля порогів «з малою дружиною» і загинув, захоплений переважаючими силами ворога, печенігами. Отже знахідка була, як видавалося тоді декому, прямо-таки ілюстрацією до літописної історії. У тому, що останній бій князя Святослава мав місце поблизу дніпрових порогів, здається, ніхто не мав сумнівів. Одначе саме ця знахідка не мала до неї жодного стосунку.

Річ у тім, що усі речі, знайдені у квадраті 59, були виготовлені років так за двісті з гаком, тобто задовго до народження (не кажучи вже про дату кончини) славного князя-воїна. Наприклад, подібні шаблі перебували на озброєнні степової кінноти у VII—VIII століттях. Дружина Святослава, та і сам князь, була озброєна двосічними мечами. Навіть шаблі у його часи вже досить помітно відрізнялися від зброї часів хазаро-арабських воєн за Кавказ. Тоді ж створювалися портупеї до них, знайдені в нижньому шарі завалу. Такі пояси і набори накладок і пряжок у Х столітті не можна було б відшукати навіть в музеях — їх тоді ще не існувало. Подібну фурнітуру взагалі не могли використовувати понад двісті з гаком років. Чи можна собі уявити, наприклад, генерала вітчизняної армії у сучасному однострої, але з ґудзиками і при шаблі часів війни 1812 року? А часова дистанція, між іншим, приблизно подібна.

Глодоський скарб

До речі, Глодоський скарб після його виявлення4 початково також було визначено фахівцями, як «залишки військового табору з похованням вождя». У його складі — прикрашене золотом або виготовлене з нього спорядження двох коней, а також палаш, кинджал, вістря списа, сережки, дві великі пірамідальні підвіски головного убору, два персні, чотири шийні ланцюжки.. Поруч знайдено перепалені кістки людини і барана.

Золоті вироби з Глодоського "скарбу"За рівнем майстерності виконання піхви меча не поступалися аналогічному виробу з Перещепинського «скарбу». Зберігся також виконаний із золота портупейний ланцюг, до складу якого входили два «медальйони». З його допомогою меч носили при поясі. І ланцюг, і обробка піхов меча явно були виконані одним майстром, на замовлення.

Кинджал з Глодос і формою клинка, і обробкою досить нагадує знахідку, зроблену на Вознесенці. На ньому золотом інкрустовано такі самі кола з крапкою в центрі, зв’язані між собою «колючим дротом».

Одна з перших версій, озвучена дослідниками — знайдено поховання знатного воїна, «оточене двома паралельними ровами». Як добре видно на опублікованому кресленику, рови і насправді паралельні. Проте вони зовсім не «оточують» місце знахідки. Тому, що паралельні.

Було висловлено більш аргументоване припущення, що у даному випадку «скарб» — це, можливо, речі, похапцем приховані після вдалого пограбування багатого поховання. Схоже, їх зібрали в мішки і так прикопали. А «паралельні рови», спочатку прийняті за «військовий табір», — сліди траншей, проритих невдахами — грабіжниками, які забули, де сховано скарб.

Дійсно, разом з благородним металом частенько знайдено перепалені кістки людей і тварин, залишки тканини, залізні деталі кінської збруї, клинки. Наявність кісток, а також та обставина, що коштовні речі цілеспрямовано було пошкоджено, що насправді не цілком вписується в уявлення стосовно складу «звичайного» скарбу.

Подібний комплекс знахідок дозволив дослідникам говорити про поховання, поминальні комплекси, навіть храми, згадки і описи яких є у письмових джерелах, які оповідають про звичаї кочовиків тієї доби. Знайшлися подібні пам’ятки старовини і у безкраїх степах Євразії, часом досить далеко від території України.

Прощання з великим вождем

Звичай спалювати небіжчиків був характерний для кочових тюркомовних племен, які мешкали у VII столітті в степах Євразії. Цей обряд відомий за розкопками могильників салтовської культури, а також поховань у степових курганах Краю. Знайдена в них зброя — шаблі, кинджали — схожа на ту, що зображена на кам’яній скульптурі Середньої Азії. Наприклад, дуже схожий на згадані прототипи інкрустований золотом клинок кинджала з Глодоського скарбу.

Відомо, що серед звичаїв тюрок було влаштування поминальних святилищ. Для цього вибрану ділянку захищали, чимось оточували. Це міг бути виритий у землі рів, насип з каменів, навіть кам’яна стіна. Розміри огорожі залежали, як правило, від того, яке положення в суспільстві займав за життя небіжчик. Нагадаємо, розміри кам’яної огорожі «табору» на Вознесенці складали 81´51 м, а камінь для її спорудження довелося підвозити до місця будівництва за 20—30 км. Йдеться про значні трудових витратах, які можуть бути порівнянні з тими, що мали місце при спорудженні курук, — поминальних храмів тюркських каганів (і членів їх сімей) у VII—VIII століттях.

У центрі куруки ставили юрту, в якій віддавали вогню тіло небіжчика і супровідні поховальні дари. Їй відповідає коло з каменів, викладене всередині кам’яної огорожі на Вознесенці. Те саме коло, біля якого і була виявлена яма у квадраті 59.

Деякі речі навмисне пошкоджено — це була частина ритуалу. Все, що залишалося на поверхні після того, як полум’я згасло, у певному порядку поклали до виритої тут же ями. На місце проведення такого ритуалу надалі могли повертатися ще не раз. У менш розкішній (і спрощеній) формі подібні обряди виконували і по відношенню до рядових представників тюркських племен, а також інших кочовиків, що прилучилися до них.

В наші дні на місці знахідки «Вознесенського скарбу» знаходиться завод по виробництву скла. Це вже територія Запоріжжя, причому далеко не околиця. Як і раніше звідси відкривається чудовий краєвид на Дніпро. Через річку вже не треба переправлятися на човнах — є мости. Місцеві дослідники витратили чимало зусиль, аби встановити місце тих самих розкопок.

Нині постали цілком реальні плани встановити на Вознесенці пам’ятний знак із відповідним написом. Якщо це вдасться зробити, то це буде не лише пам’ятник археологічному відкриттю, але і великому вождеві, воїнові, ймовірно — одному з давніх каганів Хазарії, що правив у перші десятиліття VIII ст. Лише стосовно його імені історики, швидше за все, сперечатимуться ще досить довго.

А пам’ятник Святославові, переможцю хазар у Х столітті, на Вознесенці вже поставлено. Князь стоїть на повний зріст, у кольчузі, з непокритою головою. Він підняв меч, який чомусь нагадує хрест, рукояттю до верху — чи то на знак примирення, не то капітуляції. Дивна річ історія, незбагнені її шляхи: в одному місці над Дніпром неначе зустрілися один з наймогутніших правителів Хазарії доби її розквіту та князь Русі, який поклав край існуванню «степової імперії».

  1. ­­­Стосовно приналежності перещепинського «скарбу» хану Кубрату докладніше в   розділі: Булгарія у понтійських степах».
  2. Докладно процес розкопок та знахідки було оприлюднено лише 1950 року: В. А. Грінченко. Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі// Археологія, 1950. — Т. І.
  3. Один з учасників розкопок, М. Міллер, 1951 року видав (у Канаді) книжку під назвою: «Могила князя Святослава». Присвячено її було розкопкам та знахідкам, зробленим 1930 року на Вознесенці горе, яку професор запропонував надалі називати «Горою Святослава». Вже на час видання згаданої книги подібний висновок виглядав дивним через те, що знахідки вже було датовано більш давнім часом. Відтак висновки пана М. Міллера тоді не отримали ані визнання, ані поширення. Про книжку на якийсь час забули, однак у 90-ті роки ХХ ст. давню байку відшукали і за сприяння журналістів запустили до газет а відтак — до Інтернету, де вона себе нині непогано почуває.
  4. Цій знахідці присвячено окрему монографію: А. Т. Сміленко Глодоські скарби. — К., 1965.