Розділ 3. ПЕРЕД НИМИ
ВІДСТУПАВ ВСЕСВІТ.

Розділ 3

 

ПЕРЕД НИМИ ВІДСТУПАВ ВСЕСВІТ.

 

Час появи гунів на сторінках європейської історії — сімдесяті роки IV століття, хоча окремі згадки про кочовиків під такою назвою з’являлися і раніше. Відомо, що вони зі сходу прийшли на землі племен сарматів. По тому настала черга остроготів на узбережжі Азовського моря. Дісталися гуни і Дунаю, і навіть римських володінь в Галії. Плани їх наймогутнішого володаря, зауважимо, навіть Галією не обмежувалися.

Майже сто років проіснував племінний союз гунів. Облаштувавшись поступово в самому центрі Європи, він підпорядкував собі не лише кочовиків, що розмовляли різними мовами, але і не менш багатомовних землеробів — від войовничих остроготів до слов’ян. Настав час, і для сусідів усі вони стали «гунами». Перекроївши політичну карту європейського світу, держава гунів зникла, залишивши по собі недобру пам’ять та ще назву країни — Хунгарія, «країна гунів». Суперечки стосовно того, хто ж такі оті гуни і кому по праву належить їх спадщина, тривають і досі.

Гуни: від Скіфії до Галії

Вторгнення гунів до Скіфії почалося з гучних перемог над місцевими племенами. Історик пише, що усіх скіфів, полонених ще на початку війни, вони принесли у жертву перемозі. Тобто поступили з переможеними так само, як і скіфи свого часу поступали зі своїми ворогами. Отож меч Арея у черговий раз вдосталь напоїли кров’ю у приазовсько-причорноморських степах. Перелік підкорених племен говорить про досить строкатий склад населення нової степової імперії: алпідзури, алцилдзури, ітимари, тункарси, боїски. По тому настала черга чисельних войовничих аланів, які намагалися чинити опір, але теж вимушені були підкорятися. Навіть великий король готів, Германаріх, і той, оповідають, дуже замислився над ситуацією. А його спадкоємці і родичі — хто визнав владу гунів, хто біг від них подалі на захід, у Європу. Деякі зупинилися лише у Іспанії.

Поява та просування гунів у Європі, IV-V ст.Обставини появи гунів в Європі змушують шукати їх батьківщину десь на сході. Дослідники знаходять її на північно-західних околицях Піднебесної. І справді, адже з китайських письмових джерел чимало відомо про народ «сюнну». Багато століть він воював, мирився, вступав у союзи з правителями давнього Китаю. Китайці належним чином оцінили умілих воїнів, прекрасних кінних стрільців з лука. Отже враження європейців і мешканців Китаю стосовно гунів в цій частині цілком збігаються.

Збігаються до дрібниць описи як побуту, так і особливостей зовнішньої політики сюннугунів. Головним джерелом доходів еліти сюнну була данина, а також щедрі посольські дари, які вона отримувала з Китаю. Подібною «дійною коровою» у Європі для гунів стали правителі обох римських імперій. Оскільки подібне джерело доходів вимагало постійного нарощування військової потужності, а ворог теж не дрімав, підточуючи єдність еліти зсередини за допомогою спецслужб і посольств (що часом одне і те ж), час від часу налагоджений механізм отримування прибутків переставав працювати належним чином. Одне слово, на всіх грошей не вистачало. У такому випадку «кочова імперія» могла розпастися, а її «уламки» змушені починати весь свій «бізнес» майже з нуля.

Власне, до Європи якраз і потрапила такий собі «уламочок»орда1, яку очолювали предки найбільш відомого (у Європі) правителя гунів — Атілли. Втягуючи у орбіту свого панування все нові і нові племена, усіх отих алпідзурів, алцилдзурів, ітимарів, тункарсів, боїсків, аланів та інших вона набирала військову потугу. Руїни римського міста-фортеці у середній течії Дунаю

Однак гуни, зіткнувшись з готськими королівствами, а потім і з імперіями римлян, досить швидко зрозуміли, що їм не обійтися без хліба і піхоти своїх нових підданих. До того ж і степи тут просто не до порівняння з масштабами азійської прабатьківщини кочовиків. Якою б благодатною не була країна Хунгарія, і навіть країна Скіфія, скільки б там не було степів і трави, але коней у кількості, достатній для війська і ведення довгої звитяжної війни тут не прогодувати.

Страшні гуни

Слід віддати належне римлянам. Вони уміли формувати «образ ворога», подаючи його у відразливому, огидному вигляді. Ті, хто ніколи у житті не мав справ із кочовиками, цілком міг повірити у байки про те, що дітям чоловічої статі ці варвари розтинають щоки залізом, аби привчити до болю — раніше, ніж до молока, а також уникнути надалі появи рослинності на обличчі. І взагалі, що гуни «при людському вигляді живуть у звіриній дикості», а обличчя їх, подібні на «потворну грудку сиру з дірками замість очей» з цілком здатні налякати навіть звичних до усього варварів.

Римська спата, як вважають, попередниця мечів середньовіччя. Сучасна реконструкціяЩоправда, реляції фахових римських дипломатів позбавлені подібних барвистих подробиць — адже вони працювали на владу. У Римі і Константинополі потрібна була точна інформація, а не «страшні» байки про те, які страшні оті гуни. Відтак було занотовано, хоча зростом нові вороги не вражають, однак є вправними вершниками, які «майже все життя проводять у сідлі». Усі вони також є чудовими кінними лучниками.

Лук у гунів, як і у скіфів, був предметом особливо шанованим. Відомі знахідки такої зброї, зроблені повністю із золота. Подібні вироби слугували, ясна річ, не для військових дій, а були символом влади. Лук складної конструкції був зібраний з окремих деталей, у тому числі кістяних. Подібні деталі виявлено під час археологічних розкопок. Від скіфського лука гунський відрізнявся більшими розмірами, відтак мав більшу потужність, а відтак — і далекобійність. Стріли були споряджені виключно тригранними залізними вістрями. Подібний «боєприпас» міг із пристойної відстані пробити практично всі види захисних обладунків, що були на озброєнні у ті неспокійні часи. Навіть непереможна до того римська піхота мало що могла протиставити потужному обстрілу з боку невловимих кінних стрільців. Звичайно, коні у гунів були меншими римських, адже годувалися травою. Однак під час походів у степах полководці гунів могли особливо не перейматися тим, як прогодувати цих витривалих і невибагливих тварин. Один з сучасників пришестя гунів до Європи, писав про те, що римлян розгромили люди, які навіть не могли, як слід, ходити пішки і взагалі вважали що помруть у тому випадку, коли злізуть із коня на землю.

Ситуація складалась таким чином, що не лише королеві Германаріху, але навіть імператорам було про що замислитися. Римські стратеги швидко збагнули, що новий супротивник через особливості кочового господарства найбільш ослаблений навесні. Саме тоді коні ще не від’їлися після важкої зими, і, отже, можна не те що не побоюватися набігу, а навіть самим при потребі перейти в наступ.

Археологічні розкопки можуть додати до цих описів конкретнішу інформацію про життя і побут, а також звичаї гунів. Наприклад, про штучну деформацію черепів. Її практикували у знатних сім’ях, ще у дитинстві бинтуючи відповідним чином голову. У похованнях знайдено неприродно витягнуті черепи, власники яких і насправді за життя досить помітно виділялися серед оточуючих.

Зауважимо, що знахідок, які можна було б пов’язати з перебуванням гунів на території Краю небагато. Це близько півтора десятка місцезнаходжень, коли рахувати випадково виявлені речі. Є декілька поховань, всі вони виявлені у степу і на території Криму. Досліджені поховання підтверджують повідомлення стосовно різноманітності складу гунської спілки, адже помітно різняться за поховальним обрядом. Одні небіжчики були спалені, інші — покладені у могили, обкладені каменями. Під Керчю знайдено навіть поховання у кам’яних склепах. Поруч із могилами знаходять сліди поховальної трапези-тризни. Декілька поховань за своїм багатством напевно належали знаті. У них знайдено прикрашене золотом і дорогоцінним камінням зброю, золоті прикраси, у тому числі для кінської збруї.

Проводячи коли не усю, але значну частину життя у сідлі, гуни піклувалися про те, аби цей виріб виглядав належним чином. До речі, саме гунам Європа зобов’язана поширенням цього корисного винаходу. Найбільш заможні вершники замовляли сідла, прикрашені золотими платівками, інкрустованими кольоровими (переважно — червоними) каменями або склом. Ремені також виблискували золотом і сріблом. Коли до цього додати прикрашену золотом зброю (у першу чергу руків’я і піхви мечів), різні сережки, персні, то можна спробувати уявити собі, як виблискували коштовностями «кращі люди гунів».

Проте не всі поховання належали знаті. Були серед гунів і ремісники. У одній з могил знайдено набір інструментів для виготовлення і ремонту бронзових казанів. Такий казан — річ абсолютно необхідна у далекому поході. Подібні вироби з’явилася у побуті кочовиків ще у часи кіммерійців. Казани гунів можна розпізнати по ручках, які нагадують… гриби. Щоправда, таких знахідок у цілому вигляді відомо не так вже багато.

Часом сліди перебування гунів вдається виявити найнесподіваніших місцях. Так, на одному із поселень черняхівської культури, розташованому на півночі Одеської області, археологи натрапили на яму, заповнену переважно землею. Крім того знайшли уламки кісток тварин та дрібні фрагменти кераміки. Лише на дні було виявлено масивний, позеленілий від часу предмет, відлитий з бронзи. Він нагадував декілька пласких грибів, сполучених між собою перемичками. Яким же було здивування дослідників, коли вони з’ясували, що їм до рук потрапив фрагмент гунського казана, а саме частина його ручки.

Нині можна лише висловлювати припущення, за яких обставин черняхівці стали власниками казана степових войовників. Цілком може бути, що це військовий трофей, який готи порівну поділили між рядовими учасниками переможної сутички чи набігу на гунські кочовища. Щоправда, щасливий володар декількох кілограмів кольорового металу так і не встиг пустити його в справу. А може, він і не збирався цього робити, присвятивши його богам — на знак вдячності за повернення із походу. Адже поряд із частиною казана знайдена ще й кістка, з подряпаним зображенням орла, а також інші кістки тварин — можливо, сліди жертвопринесення. Якщо ж врахувати той факт, що поселення це розташоване на шляху до Дністра, то його мешканці, швидше за все, пішли від гунів на територію Імперії, за Дунай, полишаючи своє добро, нажите непосильною працею.

Гуни і Рим

Після 445 року одноосібним правителем гунів стає Атілла, син Мундзука. Саме у роки його правління держава гуна досягає зеніту своєї могутності. Стягувана з римлян дань просто приголомшує уяву. Попередник Атілли задовольнявся 350 лібр золота, що становить за сучасними мірками близько 115 кг. Проте новий володар гунів «стартував» вже з 2000 (близько 688 кг) лібр золота, а з 447 року зажадав (і отримував) цілих 7000 лібр, тобто десь 2292,15 кг золота. Йдеться, відзначимо, не про одноразові, а щорічних виплати з східно-римського бюджету.Аттила - правитель гунів. Мініатюра з середньовічного рукопису.

На перший погляд може видатися, що оте щорічне надання гунам декількох тонн золота мало б спустошити імператорську казну. Одначе слід мати на увазі, що навіть у ті важкі часи щорічний прибуток одного римського сенатора міг складати, за деякими даними, від 1000 до 4000 лібр золота. Отож півдюжини сенаторів цілком могли б «скинутися» на відступне варварам. Щоправда, імператор і гадки не мав про такі побори — усі витрати несла казна.

Невигідно? Усе виявляється, залежить від того, що і з чим з чим порівнювати. Наприклад, лише одна військова кампанія супроти вандалів (йдеться про королівство германців), які облаштувалися в римських провінціях у Північній Африці, обійшлася скарбниці імперії у фантастичну суму — 100000 (сто тисяч) лібр золота. На такі гроші навіть у Атілли можна було б викупити років так 15 миру. По смерті імператора Феодосія II (а саме він найбільше витратив жовтого металу на забезпечення миру з кочовиками) у державній скарбниці залишалося майже 33 тонни золота! І це не рахуючи особистого майна імператора, не кажучи вже про казкові скарби Церкви.

Часом якось забувають про те, що гуни повинні мали б десь витрачати отримане у вигляді виплат або посольських дарів золото. Адже навіть прибуток від продажу рабів римлянам вони віддавали за ті ж римські товари — тканини, дорогоцінну збрую для коней, ювелірні прикраси, зброю, нарешті, вино. Відтак багатіли саме римські купці, отримували гроші за виконані замовлення ремісники у містах, власники виноградників, навіть гончарі, які виготовляли амфори для вина — до них дрібними струмочками пливло золото, виплачене гунам від імені римської держави. Ну, а імператорські чиновники справно викачували-вибивали податки з підданих, завершуючи цей круговорот скарбів. Щоправда, не усім перепадало однаково, та й взаємовигідний кругообіг золота час від часу переривався.

Шоломи доби великого переселення народів, яки використовували як римляни, так і варвари.Не слід також забувати, що римляни тривалий час отримували чималий зиск, наймаючи на службу кінноту гунів. Усе починалося все із відносно невеликих загонів чисельністю близько 1000 вершників. Проте вже 425 року справа дійшла до найму 60000тисячного війська. Особливо потрібні були такі найманці для підтримання правопорядку у Західній Римській імперії, перш за все для утримання римських порядків у Галії. Гуни були взагалі незамінні для боротьби з місцевим «опором» — рухом богаудів, що зазіхав на благоденство аграрних латифундій. На ниві цієї безконечної війни Атілла навіть отримав одне з найвищих військових звань, до якого, ясна річ, належали відповідні грошові виплати, а також «продовольчий пайок» — запаси зерна, достатні для забезпечення невеликого війська. Отже були часи, коли римляни і гуни жили просто душа в душу, підтримуючи (і збагачуючи) одне одного. Ясна річ, йдеться лише про римську і гунську еліти, а не про рабів, колонів або простих кочовиків.

Одначе, відносно дешево купуючи мир, імператори несли відчутні збитки на ниві престижу політичного. Далеко не всі у римському суспільстві мали зиск на подібній співпраці із варварами, адже багато хто платив податки, не отримуючи нічого, крім миру. Та й військовим (особливо у Східній імперії) часто було «соромно за державу» і вони час від часу щось там казали супроти поступок варварам, наполягаючи на жорсткішій силовій політиці.

До того ж факт подібних виплат принижував колись непереможних римлян. Та й самі гуни часом підливали масла у вогонь. Вони навіть не соромилися робити заяви про те, що є переможцями і навіть дивляться на римлян, як своїх рабів — адже лише раби платять своїм господарям. Зміст подібної промови, виголошеної після доброї чарки на банкеті у володаря гунів зберігся в записках одного з сучасників банкету. Втім, незалежного підтвердження такому факту нема, однак у будь-якому випадку звістка про щось подібне сповна могла бути використана для розпалювання політичних пристрастей у імперських столицях і провінціях.

Слід також визнати, що варвари непогано вивчили обидві Імперії і були ознайомлені із усіма тонкощами місцевої політики — як у Римі, так і у Константинополі. І золота для купівлі таємниць у них вистачало. Одначе і римські спецслужби, судячи з усього, також не дрімали. Тим більш, що секретарі у канцелярії Атілли працювали за рекомендаціями тих самих римлян.

Настав час, коли Атілла, скориставшись певними обставинами спробував одного дня конвертувати своє гучне, проте лише номінальне римське військове звання, у цілком реальні владні повноваження. При цьому зажадав собі в управління не багато не мало, а усю Галію.

Тоді ж, якось дуже доречно, він отримав пропозицію руки і серця від сестри імператора. Юста Грата Гонорія на той час була вже не першої молодості. Її красу можна спробувати оцінити за профілями, карбованими у Равенні на золотих солідах. Однак подібне одруження відкривало перспективу здобуття, і то у найближчому майбутньому, імператорської діадеми. Атілла був, напевне, дуже здивований, коли римський істеблішмент став протидіяти укладанню такого шлюбу — адже він, здавалося б, діяв відповідно до усіх традицій Імперії.

 Були ж серед імператорів нащадки варварів: фракійці, галли, македоняни, жителі Африки та інших провінцій? Атілла, проте, не врахував, що Рим ще не «дозрів» побачити на престолі гуна, до того ж язичника, а не християнина. Втім, прийняття Христової віри навряд чи врятувало б становище — ані імператор Валентініан ІІІ, ані фактичний правитель держави полководець Флавій Аецій зовсім не збиралися нікому поступатися здобутою у нелегкій боротьбі владою задарма. І тоді розпочалася війна, під час якої Європа розділилася на два табори: на тих, хто виступив разом з Атіллою (із власного бажання чи з примусу), і тих, хто виступив супроти гунів. Щоправда, була ще Східна Імперія, Константинополь... Одначе там на разі вважали за краще відсидітися, перечекати, чим таки скінчиться ота чергова загальноєвропейська сутичка не на життя, а на смерть.

­­­­­­­­­­­­­ 1         У перекладі з гунської «орда» означає «армія».