Розділ 4. БИТВА ЗА
ЄВРОПУ.

Розділ 4

 

БИТВА ЗА ЄВРОПУ.

 

Далеко не усі готські королі примирилися з втратою земель, які звикли вважати своїми. А коли Атілла вирішив звести рахунки з візиготами, то виявилося, що останнім вже відступати далі нікуди — з Іспанії можна було піти хіба що до Африки. Однак там на разі ще існувало королівство вандалів, правитель яких був не проти руками гунів ослабити небезпечних сусідів. Окрім того, у гунів з’явилися найсерйозніші плани відносно не лише з приводу завоювання Галлії, але і Західної Римській імперії в цілому.

Здавалося, усі обставини складалися надзвичайно сприятливо для Атілли. Адже його на загал досить чисельні вороги були роз’єднані, вони не довіряли один одному. Серед них знайшлося чимало людей, готових на співпрацю, часом навіть ціною зради інтересів власних народів. Армії-орди владики гунів були численні, як ніколи. Вони були в змозі битися не лише у чистому полі. Гунам служили фахівці, здатні забезпечити облогу і захоплення найбільших міст та найміцніших фортець. Одначе в останню мить їх супротивники зуміли об’єднатися. Таким чином те, що за задумами Атілли та його оточення мало (і, зауважимо, цілком могло б) стати початком історії нової супердержави стало точкою відліку її краху.

Тонкощі європейської політики

450 року сталося так, що помер король франків. Його спадкоємці, а таких виявилося двоє, звернулися до сильніших сусідів — хто до римлян, хто до гунів. У Римі вирішили підтримати золотоволосого принца, засновника династії Меровінгів (і предка знаменитого короля франків Хлодвіга). Атілла встав на сторону старшого спадкоємця франкського престолу. Римляни, проте, до останнього моменту намагалися «умиротворити» небезпечних сусідів. Флавію Аецію простіше було домовитися з Атіллою, аніж із королем візиготів. Справа в тому, що римський політик впродовж тривалого часу воював супроти короля Теодоріха руками гунів, ясна річ, укріплюючи, як він вважав, становище імперії у Галії і її околицях.

Деякі події V ст. у ЄвропіДо того ж Рим вже не мав у своєму розпорядженні тих легіонів, які колись підкорили значну частину Європи. Та й за чисельністю армія, що була, не йшла ні в яке порівняння зі «гунською збірною» Атілли. Отож коли Флавій Аецій і став рятівником імперії, то, вважають, у першу чергу завдяки надзвичайно вдалим дипломатичним зусиллям. Він знайшов, кого відрядити для перемовин до короля візиготів, перетягнув на свій бік частину франків, аланів, бургундів. Спочатку король Теодоріх заявив, що готи теж уміють добре битися і зустрінуть гунів в Іспанії, хай ті лише спробують рушити за Піринєї. Однак згодом він все ж таки дав римлянам себе умовити і виступив у похід, який, до речі, виявився для короля останнім в житті. Отож склалося так, що раніше непримиренні вороги — Теодоріх і Аецій стали на якийсь час союзниками.

Що цікаво, то це те, що до останнього моменту у Римі не йняли віри тому, що гуни насправді почнуть війну. Ну так, трішки полякають, потім приймуть дарунки, кілька тон золота, якісь почесні титули — і вгамуються до часу. Тим більш, що у Римі добре знали: військова потуга гунів вже далеко не та, що у минулі часи. І справді, за десятиліття перебування в центрі Європи колись грізна кіннота кочовиків скоротилася в числі. Позначилися довгі роки, проведені в набігах і... на римській службі, далеко від рідних степів. Порідшали орди умілих кінних стрільців, страшних навіть для римських легіонів. Тепер багатотисячне військо Атілли значною мірою складалося з піхоти, до того ж вельми різноплемінної і не надто вивченої та озброєної. Римський полководець Флавій Аєцій на тлі комп'ютерної реконструкції його війська. Кадр з кінофільма.

Один з сучасників тих подій, мешканець Галії, склав перелік народів, що їх привів у римські краї володар гунів: руги, гелони, гепіди, скіри, белоноти, неври, бастарни, бургунди, тюринги. Для рими у свої вірші поет вставив навіть ті племена, які уже декілька століть як зникли із політичної карти континенту. Наприклад, ті ж неври і гелони чи не востаннє були згадані Геродотом за багато століть до описуваних подій. При всьому тому він «не помітив» остроготів на чолі Баламіром і Відімером, а також бургундів та франків, частина яких виступила на боці гунів.

Навіть коли все це військо перетнуло рубежі Галії, сплюндрувало чималий край, а до того досить успішно обложило сильно укріплені міста, у Римі все ще розраховували якось там домовитися із Атіллою. Правителі імперії прийшли до тями, лише отримавши від Атілли послання, у якому владика гунів зажадав підготувати для його прийому імператорський палац у столиці. Імператор Валентініан ІІІ та його головнокомандуючий, Флавій Аецій, нарешті зрозуміли, що їх супротивник вже не вдовольниться ані золотом, ані гучними титулами, оскільки вирішив стати владикою Риму, спираючись на військову потугу.

Каталаунські поля

Битва на Каталаунських полях. Зображення на мініатюрі XV І тоді старий римський полководець повів своє чисельне, але також різноплемінне військо назустріч гунам, які вже дісталися до центру Галії та обложили велике місто Ауреліанум1. Армії зійшлися на захід від сучасного міста Труа, у знаменитій нині своїми винами провінції Шампань. Це місце називають по-різному, але найчастіше — Каталаунськими полями. Пошуки реального місця однієї з найбільших (і найкривавіших) битв давньої європейської історії тривають і досі, так само, як і суперечки відносно дати — чи то 152, чи то

20 липня 451 року. Всі сходяться на одному: битва почалася в дев’ять годин ранку і продовжувалася до вечора.

Відомо, що у центрі свого бойового шикування Флавій Аецій поставив аланську кінноту, вважаючи цих степовиків не надто надійними союзниками. Правий фланг він доручив візиготам на чолі з Теодоріхом, а сам став на лівому фланзі. Головні супротивники, гуни, стали в центрі, розраховуючи чи то легко впоратися з аланами, чи то на їх зраду римлянам. Одначе затиснутим між готами і римлянами аланам особливо відступати не було куди. Остроготів Атілла поставив проти родичіввізиготів, а на римлян мала рушити різноплемінна піхотна потуга на чолі з гепідами. Гуни обложили Ауреліанум - Орлеан. Мініатюра з середньовічного рукопису.

Отже коли нащадки венедів або антів і були того дня на Каталаунських полях, то їм випала доля битися саме із римлянами. Утім, вони могли також охороняти укріплений табір, відступ до якого наприкінці битви врятує гунів від остаточного розгрому. Однак про усе по-порядку.

Гунам і насправді вдалося на початку битви зламати аланський центр і навіть спробувати атакувати у фланг візиготів. Ті відчайдушно билися з остроготами, не поступаючись полем родичам. У запеклому бою поліг король Теодоріх, проте командування зумів перейняти його син, Торісмунд. Його військо не лише вистояло, але навіть перейшло в наступ, розлючене смертю старого короля. У цей момент Аецій, що відбив атаки гепідів та їх супутників, зайшов у тил гунам. Таким чином кінні загони Атілли опинилися затиснутими між візиготами та римлянами, при цьому опинилися в гущавині жорстокої (і згубної для кінноти) рукопашної. Атіллі все ж таки вдалося вивести якусь частину свого війська і відступити до укріпленого возами (за готським звичаєм) табору. Сюди ж зібралися, ймовірно, і інші уціліли у битві підрозділи.

Візіготи, які жадали остаточної помсти, рвалися штурмувати табір. Одначе повне винищення війська Атілли явно не входило до планів мудрого політика Флавія Аеція. Він зумів умовляннями спровадити із поля бою частину союзників, в першу чергу — Торісмунда і Меровея, натякнувши, що їм слід тепер перейматися своїми правами на престоли власних королівств, а не про остаточною перемогою над гунами.

Зустіч Аттили з папою римським Левом. Мініатюра з середньовічного рукопису.Аецій також явно не хотів ризикувати власною армією. Та й тотальне винищення гунів особливого сенсу не мало. Вони сповна могли знадобитися у найближчому майбутньому — і для «заспокоєння» Галії, і утихомирення тих таки візиготів, франків, і ще багато для чого. А от союзники-варвари, що керувалися законами кровної помсти, так ті й насправді могли зіпсувати тонку римську політику. Утім, є версія, що союзники теж особливо не палали бажанням проливати кров за римські інтереси. Як би там не було, одначе Атілла із рештками війська полишив не лише Каталаунські поля, але і Галію.

І знову у Римі недооцінили наполегливість гунів. Минув лише рік, і Атілла з новою потугою перейшов Альпи. Тепер він попрямував до столиці, Риму, але за нез’ясованих обставин дав себе умовити посольству, яке очолив сам папа Лев. Чи то блюститель престолу Святого Петра виявився кращим дипломатом, аніж Флавій Аецій3, який остаточно вийшов із довіри, чи то самі апостоли Петро і Павло допомогли (а є і така версія), проте гуни того року полиши межі імперії. А наступного, 453 року не стало Атілли, по чому держава його незабаром зникла.

На золотих монетах імператора Валентініана ІІІ можна побачити зображення воєначальника, який придавив ногою змію з людською головою. Інколи пишуть, що це алегорія, що вона відображує перемогу над Атіллою. Начебто і відповідний символ, проте монети із таким зображенням вперше карбували між 426—430 рр., за два з гаком десятиліття до цієї самої перемоги. Швидше за все, тут йдеться про іншого ворога4.

Слов’яни і гуни

У працях істориків, дякуючи яким переважно і реконструйовано події тієї пори, можна знайти досить різноманітні описи гунів та їх союзників. Одначе часом досить складно розібратися, де йдеться власне про гунів, а де описані їх спільники. Ті ж самі римляни, сучасники Атілли, розрізняли далеко не усіх варварів. Отже цілком зрозумілі спроби через тисячу—півтори тисячі років ототожнити, приміром гунів та слов’ян.

Ясна річ, що слов’яни не лише познайомилися з гунами, але це знайомство мало для них різноманітні наслідки. Одним із них стало те, що у історії слов’янських племен був досить тривалий період, коли вони, схоже на те, втратили не лише свободу, але і своє ім’я, ставши на якийсь час не венедами або антами, а гунами. Правда, з цієї обставини деякі роблять висновок, що гуни і слов’яни — одного роду-племені. Ну а найбільш послідовні борці за «гунську спадщину» стверджують, що великий володар Атілла не хто інший, як славетний київський князь Богдан Гатило.

Вчиняючи так, вони, можливо самі не відаючи, лише повторюють «досягнення» готського історика Йордана, на твори якого ми неодноразово посилалися у попередніх розділах. Однак є у них і такі уривки, які із цілком зрозумілих причин в нашому Краї якось не прийнято цитувати. Адже вчений гот свого часу «приватизував» (на користь свого народу) без малого тисячу років історії Скіфії, причому разом з усіма давніми правителями та їх великими звершеннями. Починаючи із міфічних походів у межі Єгипту до звитяжної війни з Дарієм Гістаспом, «королем» Персії. І не лише це. Історію Йордан переписав, ясна річ, із найпатріотичніших почуттів та задля слави готської вітчизни. Однак нині подібні вчені розшуки у кращому випадку викликають посмішку. Те саме можна сказати про сучасних збирачів «слави» гунів часів Атілли до скарбнички історичної спадщини слов’ян.

І насправді, нові піддані степових володарів за певних обставин теж приймали грізне ім’я «гунів», отримуючи якусь дещицю великої слави завойовників Всесвіту. Таке могло статися як із кочовиками, так і з хліборобами. Щоправда, останнім було відведено найнижчі щаблі у ієрархії нової держави. Адже вирощування зернових у системі цінностей кочового світу у всі часи стояло невимірно нижче за таке благородне заняття, як розведення коней і навіть випасання овець.

Хіба що військова еліта на чолі із родовою знаттю могла розраховувати на якусь частку здобичі, і то під час успішної війни. Навряд чи гунно-слов’янам перепадала якась частина від щорічних виплат Імперії на користь Атілли. Щось римського золота на теренах Краю не знайдено. Хоча Атілла щороку отримував його спочатку центнерами, а потім і взагалі тоннами! Є срібло, скарби монет, однак відносяться переважно до часів готської слави.

Враховуючи особливості гунно-римського товарообігу, золото, звичайно, могло бути витрачене на придбання багатьох корисних та приємних речей. Того ж вина, яке, за свідченням очевидців, піддані Атілли так поважали. У такому разі слов’янські поселення Краю мали б бути просто завалені битою амфорною тарою. Подібні знахідки не є рідкісними на поселеннях скіфського часу, дещо менше амфорного бою у черняхівців, а от на пам’ятках, які пов’язують із слов’янами, — навіть окреме череп’я не часто трапляється під час розкопок. Можливо, гунно-слов’яни надавали перевагу вітчизняним напоям (скажімо, меду) перед заморськими? Але вже без зброї точно не могли обійтися. Однак «імпортної» зброї п’ятого століття на землях Краю майже не знайдено, утім, як і слідів його виготовлення.

Археологія слов’янського світу часів могутності гунів малює той самий простенький побут «варварів» доби Тацита, а не правлячого стану чи заможного «середнього класу» могутньої держави, що підкорила племена від Волги до Дунаю. Коли б центр гунської держави насправді був пов’язаний із Подніпров’ям, то сліди його існування мали б виглядати принаймні на рівні золотого віку Скіфії, з його похованнями, напакованими зброєю, золотом і сріблом, коштовностями, зідраними і багатих сусідів.

До речі, ученими було складено словник мови гунів. Її звучання нагадує мову тюрків-кочовиків, які були сусідами (а часом і володарями) деяких слов’янських земель у пізніші часи. Так от, слово «Бог» у гунів звучало, як Tengri «Тенгрі», «жінка» — katun «катун», «армія» — orda «орда», «країна» — El «ел», нарешті, «меч» — «кіліч». Помітно, що у слов’янські мови такі важливі слова, як країна, Бог, жінка, меч прийшли зовсім не від гунів. Коли ж у Краї кажуть: «орда», то, як правило, мають на увазі зовсім не вітчизняну регулярну армію.

Однак гуни мають пряме відношення до історії Краю, навіть якщо не вважати їх слов’янами. Адже їх кочовища розташовувалися не де-небудь, а у степах — в тому числі у причорноморських, приазовських та Кримських. Швидше за все, десь тут, у цих степах і з’явився на світ хлопчик, що став одним з найвідоміших завойовників в історії Європи, — Атілла. Саме звідси розпочинали походи керовані ним та його полководцями орди-армії до кордонів обох Імперій, Західної та Східної. Саме у степах Краю знайшли собі притулок після поразок у Європі нащадки гунів, які вирішили забути колись грізне ім’я і повернути собі (або придумати нові) племінні назви. Саме у Краї прямі нащадки Атілли згодом до розпочнуть розбудову нової держави5, яка існує і понині, щоправда, на Балканах. Назва цієї держави, нині цілком слов’янської — Болгарія. Отож за певних умов не лише слов’яни можуть стати гунами, але і нащадки гунів — слов’янами, віддавши своє ім’я слов’янським племенам.

Спадкоємці Сарматії

Ще один народ, із числа тих, які мешкали у Краї, виявився захопленим круговертю Великого Переселення народів. Це плем’я сарматів — аланів. Частина їх була витіснена на захід після того, як до Краю вдерлися готи. Був час, коли землі уздовж Прута, скажімо, іменували «Аланією», а саму цю річку не інакше, як Alanus Fluvius — Аланська річка. З перебуванням тут східних аланських племен пов’язують топоніми з коренем «яс» — наприклад, місто Ясси. Є думка, що саме тутешні алани стали одними із засновників племінного союзу антів, який пізніше, столітті так у VI, стане вже слов’янським. Сармати ж і у ІІІ, і у IV ст. продовжували випробовувати на міцність римські кордони, а імператори один за іншим брали перемоги і отримували почесне звання «сарматських».

Навала гунів привела до відходу частини аланів далі на захід. У 378 році вони разом з готами вийшли на звитяжне для них поле битви при Адріанополі, перемога в якій відкрила їм два шляхи. Перший лежав далі на захід, другий — на службу римлянам. Вже у 402—408 роках вони билися проти візиготів у складі римської армії. В той самий час інше угрупування, спільно з вандалами, вирушило воювати проти римлян та їх союзників до Галії. 418 року вестготи на римській службі громили аланів — одні варвари під керівництвом римських полководців утихомирювали інших варварів. У вирішальній битві поліг цар аланів Аддак, а залишки його народу знайшли притулок у вандалів, що закріпилися в той час на території Іспанії, в Галісії. Король вандалів на честь цього навіть прийняв новий титул: Rex Vandalorum et Alanorum. Але на цьому пригоди вихідців із далеких степів не завершилися. 429 року вони, спільно із вандалами, переправилися через море і захопили римські провінції у Північній Африці. Там їх сліди з часом губляться.

Застряглі ж у Галії алани встигли послужити римлянам, повоювати проти візиготів та інших ворогів імперії, на Каталаунських полях разом із римлянами і тими ж візиготами зупинили просування орд гунів на захід. У Франції про ті часи нагадують щонайменше понад три десятки «аланських» топонімів. Чи не найвідоміший з їх числа — назва міста Алансон.

З перебуванням аланів на Заході пов’язують знахідки у похованнях маленьких бронзових дзеркал, а також характерні золоті бляшки, нашиті на одяг. Як би там не було, а з часом матеріальна культура мимовільних мандрівників зазнала такі зміни, що розшукати їх сліди суто археологічними методами не є можливим.

Чимало аланів стали супутниками гунів у їх поході на Захід. Такою ж була доля сарматського населення Хунгарії. Знаходячись на службі у гунів, сармати, схоже на те, займали вище положення, аніж деякі інші підкорені племена. Все ж таки кочовики, а не хлібороби. Так волею долі вони стали на чолі адміністрації, поставленої гунами для управління «на місцях». Отут знову перетнулися історичні дороги, долі сармат і слов’ян.

Є версія, що навіть такий, здавалося б, споконвічно слов’янський етнонім, як «серби» спочатку міг належати одному із східних аланських племен. Він відзначений ще в І столітті (у Плінія Старшого) і у ІІІ столітті (у Птолемея) для територій, розташованих у степовій зоні, на північний схід від побережжя Азовського моря. Минуло дві сотні років, і на початку V століття римський автор писав, що річка Ельба розділяє свевів (германців) і… сербів.

На той час частину земель на схід від Ельби контролювали гуни, тобто серби знаходилися на їх території. Вважають, що йдеться про сербів-аланів, поставлених Атіллою на чолі місцевих племен. Якраз десь тут мали б знаходитися венеди. Мабуть, з часом вони спромоглися позбавитися від опіки сербів-аланів, а от ім’я цілком могло залишитися за новим племінним союзом.

1                    Нині — Орлеан у Франції.

2                    У такому випадку це співпадає із датою іншої великої битви — Грюнвальдської 1410 року.

3                    До речі, був убитий за наказом імператора, прямо у палаці. Помста прибічників старого полководця (і політика) не забарилася — вони вбили самого Валентиніана ІІІ.

4                    Найімовірніше алегорія має витоки у християнській традиції, а вороги імператора, ясна річ, за визначенням є породженням темних сил.

5                    Докладніше про ці події у розділі: «Булгарія у понтійських степах».