Розділ 6. У ПОШУКАХ
АНТІВ.

Розділ 6

 

У ПОШУКАХ АНТІВ.

 

Опісля невдалого опору готам та загибелі свого правителя Божа 375 року анти надовго щезли з поля зору давніх істориків і знову з’явилися на сторінках хроніках аж на початку VI ст.

Вони досить гучно відзначили свою об’яву не лише чисельними сутичками із сусідами, але й вторгненнями у межі Візантійської імперії. Однак виявити їх ім’я у давніх творах виявилося легше, ніж матеріальні сліди. Археологам певною мірою вдалося це зробити лише у 50-ті роки ХХ ст. Щоправда, довелося не лише шукати, але й доводити, що знайшли саме поселення, поховання, скарби тих самих антів. Про належність окремих знахідок суперечки тривають і досі. Так само, як і про те, хто ж такі анти.

Карта поширення пеньківської археологічної культури у V-VII ст.Досить довго взагалі н вдавалося ідентифікувати старожитності, датування яких би відповідало періоду між зникненням черняхівської культури у V ст. та появою пам’яток доби Русі через кількасот років, тобто між приблизно 500 та 900 роками. На археологічній мапі Краю цього періоду тривалий час була така собі «біла пляма», у якій загубилися анти та склавіни, відомі з стародавніх хронік. Спробували довести, що черняхівська культура продовжила своє існування, як «анто-слов’янська». Однак до часів Русі дотягнути її не виходило. Трохи поліпшували ситуацію скарби, з яких конструювали то «старожитності антів», то «старожитності русів». Проте знайти більш прозаїчні сліди антів — рештки поселень, звичайних горщиків, які відповідали б цьому зачарованому періоду не вдавалося.

Розкопки біля села Пеньківка і анти

Справа рушила з місця, коли наприкінці 50-х років ХХ ст. у басейні ріки Тясмин археологам вдалося натрапити на декілька давніх поселень, що, виявляється, якраз і виникли та існували у ті часи, коли черняхівська культура вже щезла, а відносно добре вивчена «класична давньоруська» культура ще не виникла. Поселення в урочищах із місцевими назвами Макарів Острів та Молочарня біля села Пеньківка мали досить скромні розміри, а площа власне будівель не перевищувала 16 м2.

Вони були частково заглиблені у землю, мали стіни каркасної або зрубної конструкції. Опалювали приміщення масивними печами, викладеними із каменю. Печі ці не мали димаря, тому приміщення доводилося провітрювати. Однак камені добре тримали тепло. Траплялися також і відкриті вогнища із глиняними черенями.

Розташовані були житла, як вказують дослідники без особливої системи1, на віддалі 15—40 м одне від одного. Навколо них було виявлено господарчі споруди та ями. Частина ям виявилася сховищами для запасів зерна. За розмірами господарські будівлі часом були удвічі більшими за житлові. Воно й не дивно, адже їх не треба було опалювати. Всього на поселенні одночасно могло налічуватися близько 10—15 жител, однак не усі вони, схоже, існували одночасно.Вид на заплаву Тясмина - місце розташування (і перших розкопок) поселень пеньківської культури

Навколо селищ розташовано чималі сільськогосподарські угіддя. Багато землі, придатної для вирощування хліба, пасовищ. Можливо, господарі час від часу полишали поселення і переходили на інше місце, щоб дати землі відпочити.

«Пеньківці» забезпечували себе не лише продуктами харчування, але й потрібними залізними інструментами і навіть зброєю. Те, що під час розкопок трапилися вироби із срібла, щоправда, не дуже справні — фібула, шийний обруч-гривня свідчило про деяку заможність місцевого населення. Найбільш давніми визнали поселення, де виявлено лише ліпний посуд. Це горщики з ледь виділеним ребром. У VII ст. з’явилася кераміка, виготовлена на гончарному крузі. Це — вірогідний наслідок знайомства з більш високими гончарними технологіями деяких сусідів.

Небіжчиків місцеве населення спалювало, а попіл ховало у ямках діаметром 40—60 см — відносно неглибоких, всього 0,3 — 0, 6 м від сучасної поверхні. Трапляються рештки кремації, складені в горщики. У потойбічний світ небіжчика супроводжували досить скромні дари: прикраси із бронзи чи срібла, застібка-фібула для плаща.

Декілька рис, а саме виразний ліпний посуд, житла із печами-кам’янками, дозволили досить швидко віднайти й інші поселення та могильники цієї археологічної культури, названої пеньківською. Їх виявили на лівобережжі Дніпра, у басейні Південного Бугу, далі на заході — аж до Дністра і навіть на території Румунії.

Скарби Залізного острова

Не лише славу грізних войовників або скромні поселення із битим посудом лишили у спадок носії пеньківської культури. Знайдено також інші, не менш цікаві та важливі сліди їх діяльності. 1960 року археологів запросили провести розкопки на одному із островів Південного Бугу, поблизу міста Гайворон. Неподалік було вирішено спорудити гідроелектростанцію із водосховищем. Новий рівень води мав піднятися до вищої позначки, на дні чергового «рукотворного моря» опинялися найрізноманітніші пам’ятки археології — від поселень доби неоліту та трипільської культури до слідів перебування тут давніх слов’ян.

Загальний вигляд берега Залізного острова біля м. Гайворона перед початком розкопокНа одному з островів, основою якого були велетенські гранітні брили, виявили сліди виробництва заліза. Мав цей острів чималі (як на таку річку) розміри: майже кілометр в довжину, а завширшки — від 250 до 300 м. На ньому ніхто не жив, адже навесні паводки вкривали це місце шаром води. Острів не мав навіть власного імені, отож працівники експедиції дали йому свою назву — «Залізний». Під такою назвою він зберігся у звітах про розкопки, а нині похований під товщею води.

Сліди перебування людей, як було встановлено, перекривали місцями річкові намули товщиною де метр, а де й більше, річка попрацювала для цього впродовж кількох століть. Лише на березі, у обривах, вдалося щось розгледіти. Звідси і почалися планомірні розкопки, які виявили рештки стародавнього «металургійного комбінату». Окрім решток печей та домниць виявлено чимало фрагментів посуду та інших речей, належність яких до пеньківської культури не викликала сумнівів.

У звіті дослідники 21 об’єкт визначили, як рештки горнів, а ще 4 — як залишки агломераційних печей. Стінки горнів були зроблені з глини, у яку додали піску. Така суміш є більш стійкою до високих температур. Самі споруди були округлими в перерізі, їх діаметр складав 40—45 см. Вгорі вони вужчали до 13 см. Товщина стінок складала від 5—6 до 1 см. Збереглися лише нижні частини горнів, адже щоб видобути залізо кожного разу горндомницю доводилося розбирати. Загальна висота споруди могла досягати 70—80 см. У горнах та поруч із ними знайдено велику кількість залізного шлаку. Залізна горна, знайдені під час розкопок на Залізному острові

Розміщувалися горни групами по два—три, причому було зрозуміло: працювати вони могли лише одночасно. Було виявлено сліди ремонту стінок, отож використовували їх по кілька разів. Коли споруди ставали непридатними, неподалік будували нові.

Але спочатку сировину для плавки слід було підготувати. Неподалік виявили чотири агломераційні печі кількох типів. Одна з них була овальною в плані, з подом із камінних плит, щілини між якими замазали глиною. На цю поверхню намастили черінь товщиною до 6 см із тої таки глини. Серед решток печей трапилися уламки товченої та пропеченої у вогні залізної руди.

Такі печі були потрібні для збагачення руди, вони були останньою ланкою у процесі, який розпочинався із її видобутку. Далі руду транспортували на острів, ймовірно — по річці. Далі, на місці , подрібнювали, промивали — води навколо — хоч залийся, під рукою ціла ріка. В агломераційних печах отриману масу сушили та прожарювали, аби збагатити. Достатньо було досягти температуру у 300—400°С. Кожна така піч за один цикл могла видати кілька десятків кілограмів руди, а горн вміщує лише 10—12. Тобто одна піч забезпечувала працю кількох горнів.

Горни-домниці пошарово завантажували збагаченою рудою та деревним вугіллям. Місць його випалювання на острові не виявлено, можливо його завозили на острів з території, де лісу вистачало. Потім вугілля підпалювали, і лишалося чекати, поки все як слід пропечеться. Коли процес завершувався, з кожного горна видобували залізну крицю вагою до 3 кг, вкриту шаром шлаку. Залізо майстри вивезли, залишивши археологам купи шлаку. Розкопані два десятки горнів за одну плавку могли дати 70—75 кг заліза. Мабуть, знов таки, вивезли човнами по річці. Отож чиясь думка заснувати» металургійний комбінат» на острові була надзвичайно вдалою з усіх точок зору — від постачання сировини і палива, до збагачення руди і навіть вивезення заліза.

Процес виробництва заліза виявився справою не простою і трудомістскою. Експеримент у Інституті археологіїУ 70-ті роки ХХ ст. в Києві дослідники проводили експерименти по отриманню заліза за допомогою подібних горнів. Безпосередньо біля лабораторії (а розташовувалася вона на території Видубецького монастиря, у господарських будівлях), було збудовано копії давніх горнів-домниць. Виявилося, однак, що отримати метал на практиці не так то й легко. Здавалося б, технологія примітивна, пристрої — ще простіші, однак довелося чимало попрацювати. По завершенню експериментів залізні чушки та шлак ще довго прикрашали квітник перед лабораторією, нагадуючи про спроби дослідників старовини отримати залізо за рецептами предків.

У часи пеньківської культури Залізний острів, нині відомий більше як Гайворонський металургійний центр, міг забезпечити кілька слов’янських родів сировиною для виготовлення не лише наральників або цвяхів, але і зброї. Можливо, так само як і в часи готських походів диміли домниці по всьому слов’янському світу, віщуючи близьку війну?

Цілком можливо. Адже дослідники вважають, що за пеньківською культурою якраз і стоять ті самі войовничі анти із праць давніх авторів. Ті самі анти, які одного разу рушили на далекий Дунай, до кордонів все ще могутньої Візантійської держави, спадкоємниці Риму. Одні оселилися там, деякі повернулися додому, хто на Дніпро, хто на Південний Буг. Зрозуміло, що під час цих мандрів вони не могли обійтися без продукції Залізного острова.

Хто ж такі «пеньківці»?

Думки стосовно етнічної належності носіїв пеньківської культури, як це буває, у археологів є різні. Частина вчених вважала і вважає, то вони і є тими самими антами, які «лютували» у Подунав’ї з початку VI ст. Витоки пеньківської культури вбачають у частині черняхівської культури, дехто поточнює — «у слов’янській частині». Коріння останньої губиться у дочерняхівських старожитностях Подніпров’я та його околиць. У поліетнічності черняхівської культури вчені не сумніваються, отож у її спадкоємців могли зберегтися риси, типові для всіх вірогідних складових — від готів до сармато-аланів. Що, до речі, добре видно на прикладі «антських скарбів».

Горщики пеньківської культуриНаявність у пеньківській культурі «неслов’янських рис» дало підставу твердити, що це взагалі то пам’ятки болгар-кутригурів, кочовиків. Щоправда, останнім висновкам суперечили такі дані, як територія поширення пеньківської культури, що охоплювали не тільки (і не стільки) степи, характер поселень. Останні за знахідками, наявністю стаціонарних жител, місцем розташування, нарешті, належали не кочовикам-скотарям, а хліборобам. Інша справа, що ці хлібороби могли перебувати під владою войовничих степових племен. Таке траплялося на землях Краю — приміром, у часи скіфів.

Однак на півночі «пеньківці» просунулися до річок Рось (на правобережжі Дніпра), та Псьол (на лівому березі). На півдні заселили околиці сучасного Дніпропетровська, на сході потрапили у межі Харківщини. Навіть на острові Хортиця виявлено сліди їх селища. Є сліди пеньківської культури і поза межами Краю. Приміром, землянку з характерними уламками горщиків розкопали на місце римської фортеці Диногеція, є подібні матеріали на теренах Молдови та Румунії. Всього відомо близько трьох сотень пенькіських пам’яток, причому на заході територія їх поширення певною мірою співпадає із місцями, у яких візантійські хроніки відзначали присутність антів. Не менш важливим є і те, що датування пеньківських старожитностей у межах кінця V — VI та початку-середини VII ст. в цілому співпадає з хронологією антських виправ на Дунай.

За цими походами стояла антська «оборонна промисловість», як слід забезпечена власною сировиною, як показали дослідження на Залізному острові. Що ж стосується певного різноманіття пеньківської культури, то до складу цього племінного союзу цілком могли входити не лише нащадки давніх слов’ян. Про це промовисто свідчать знахідки поховань із «типово антськими» предметами спорядження та прикрасами, зроблені не за обрядом кремації. Водночас спалювали небіжчиків не лише слов’яни, але й їх сусіди — гуни, булгари і частина сарматів.

Що вражає, так це майже повна відсутність укріплень, городищ у ареалі поширення пеньківської культури аж до початку VII ст. До цього часу ми бачимо лише невеликі селища, подібні до епонімної пам’ятки, площа найбільших не перевищує 1—2 га. Що цікаво, пеньківці оселилися у регіонах, де все ще височіли могутні вали давніх городищ скіфського часу. Однак нові господарі цих земель не переймалися ані ремонтом, ані використанням цих укріплень. Лише у VII ст. деякі пеньківці виявили інтерес до таких місць. Так, приміром, виникло містечко на Пастирському городищі2.

Подібне нехтування небезпекою в умовах проживання на кордоні зі степом можна пояснювати по-різному. Або у степах не було грізного супротивника, або ж там кочували «свої». Були ними якісь нащадки гунів, булгари чи ще хтось — однак впродовж VI ст. пеньківці, схоже на те, не сприймали їх, як ворогів. То ж цілком можливо пеньківська культура на певному етапі свого існування якраз і відображає якусь міжплемінну спілку, побудовану як на етнічній основі, так і на спільності політичних інтересів багатоплемінного населення Подніпров’я та його ближніх і дальніх околиць. Адже у хаосі, який настав опісля падіння гунської держави у другій половині V ст. виживати якось треба було усім — і хліборобам, і нащадкам войовничих володарів степу.

1                    Точніше цю систему не вдалося встановити через відносно незначну розкопану площу. Можливо, вона була подібною до вживаної на поселеннях культури культури Луки-Райковецької — докладніше на початку розділу «Між Карпатами і Дніпром»

2                    Докладніше про це місце у розділі «Місто майстрів на кордоні зi степом».