Розділ 10. МІСТО
МАЙСТРІВ НА КОРДОНІ ЗІ СТЕПОМ.

Розділ 10

 

МІСТО МАЙСТРІВ НА КОРДОНІ ЗІ СТЕПОМ.

 

У ті неспокійні часи пересічні люди, як і завжди, прагнули жити добре: мати достаток, мир, спокій, піклуватися, по можливості, про майбутнє дітей та онуків. Хтось мріяв збудувати місто і князювати в ньому. Інші мріяли про свій лан, який дасть щедрий врожай, затишну і теплу хату. Заради цієї мрії всі вони часом знімалися із насиджених місць і переселялися за сотні, а той за тисячі кілометрів. Так слов’яни з Подніпров’я свого часу помандрували шукати щастя на далекий Дунай. Але не всім вдавалося відшукати його, це щастя навіть там, у теплих і багатих краях. І тоді знайшлися такі, що вирішили повернутися у рідний Край і ще раз спробувати там збудувати щасливе життя, скориставшись здобутими на чужині скарбами, знаннями та вміннями. І це їм вдалося, було б тоді жити їм довго та у щасті, аби не почалася війна…

Вони повернулися з Дунаю

Про одну із таких давніх історії вдалося дізнатися виключно завдяки археологічним дослідженням на Пастирському городищі, яке знаходиться на землях сучасної Черкащини. Підсумки цих розкопок, які розпочато було ще на початку ХХ ст., а головне — осмислення їх результатів було видано в останні роки1.

У ХХ столітті в цьому місці можна було побачити невеликий хутір з гучною назвою Свинолупівка. Навряд чи ця назва дісталася у спадщину місцевим жителям від скіфів, які заклали тут свою фортецю понад дві з половиною тисячі років тому або від тих, хто оселився тут у VII—VIII ст. План пастирського городища і розкопок на ньому, складений ще В.В. Хвойкою

Ще у ХІХ ст. ця місцевість була вкрита досить густим лісом. Коли ж з часом його вирубали, готуючи площі під поля, знову стали помітні вали давнього городища. А на зораних ланах стали знаходити не лише величезну кількість фрагментів битого посуду, шматки обпаленої глини, іржаве залізяччя, але й більш цікаві речі — приміром, ювелірні прикраси, виготовлені із срібла. Іноді навіть цілі скарби траплялися на місці старого лісу.

Вали городища місцями збереглися на висоту до трьох з лишком метрів, були помітні рови, глибина яких і сьогодні складає від двох до чотирьох метрів. Укріплення складалося із двох частин, поділених невеличкою річкою. Так що давні мешканці цього місця попіклувалися не лише про безпеку, але й достатню кількість води для потреб селища. Розкопки показали, що перше городище, збудоване ще у скіфський час, вже давно стояло пусткою, поросло травою, а місцями навіть лісом, коли прийшли нові люди та спорудили власні укріплення на давніх валах. Це були стіни з дерева висотою десь 1,5—2 м, можливо навіть із парапетом та амбразурами. Однак і ці укріплення було одного дня спалено і зруйновано. А по тому заросло лісом і стояло так понад тисячу років.

Всередині археологи натрапили на сліди жител, які спорудили жителі цього нещасливого поселення. За сучасними мірками ці споруди були досить скромними — в середньому 4´5 м. Нижня частина жител була заглиблена в землю, а стіни каркасної конструкції зроблені з дерева, обмазаного глиною. Цілком екологічно, тай теплоізоляція відмінна.

Приміщення опалювали печами, складеними з каменю. Виглядає така споруда не надто показною, однак достатньо того, що добре акумулює тепло а по тому довго його віддає. Такі самі житла споруджували слов’янські племена по всій Європі, від Дунаю до Балтики.

Серед залишків жител виявлено чимало посуду — розвалів горщиків, серед них були виготовлені на гончарному крузі, камінні жорна, інструменти ремісників і навіть дещо зі зброї. Подібна картина не є типовою для дослідження ранньослов’янських поселень. Вона є свідченням того, що житла не були просто полишені, як це бувало при переселенні на нове місце. Хазяйновита людина не полишає у хаті стільки цінного майна, цілком придатного у господарстві. Поруч із будівлями розташовувалися господарчі приміщення і навіть ремісничі майстерні. Запаси харчів — зерна, городини мешканці городища зберігали старим, випробуваним способом — у глибоких ямах поруч з житлами.

Зразок горщика, зробленого на гончарному крузі, один з багатьох, знайдених під час розкопок на Пастирському городищіЗагалом за розрахунками археологів тут було достатньо місця для проживання кількох сотень людей, тобто відносно невеликої громади. Знахідки переконливо свідчили: місцеві жителі досконало володіли передовими (точніше, призабутими з часів черняхівської культури) для цього краю технологіями, приміром, робили посуд на гончарному крузі. При цьому і форма, і технологія виготовлення посуду подібна до традицій, поширених у Подунав’ї, витоки яких слід шукати у провінційній культурі доби римського панування.

Навіть у хліборобстві ці мешканці Пастирського городища виявилися новаторами, бо вирощували голозерну м’яку пшеницю, чечевицю — культури, раніше небачені для цих місць, однак типові для більш південних регіонів, тобто знов таки римських провінцій. Водночас тут продовжували вирощувати традиційні культури — просо, жито, пшеницю-двозернянку та голозерний ячмінь.

Значна кількість ювелірних прикрас, знайдених на городищі свідчить: рівень заможності його господарів був достатньо високим. Виявилося, що частина виробів виготовлена на місці. Знов таки типи виробів та застосовані для їх створення технології вказували на південь, на Дунай.

Нині у музейних збірках налічують понад 200 виробів, у різний час знайдених на Пастирському городищі: це фібули, підвіски, браслети. Особливо знамениті так звані пальчасті фібули. У Західній Європі вчені вважають їх виробами «готського стилю», на Сході — типово слов’янськими, вони були надзвичайно популярними у VI—VII ст. Якщо врахувати, що прототипи цих виробів так званого «типу Аквілея» з’явилися знов таки на Дунаї ще у V ст., то саме там з ними могли познайомитися представники варварської Європи — від готів до слов’ян. Відзначено, що майстри-ювеліри з Пастирського створили власну модифікацію цих фібул, при цьому деякі збільшили аж до 20 см у висоту. Крім того тут робили застібки із антропоморфними щитками.

Знайдено також сліди місцевої обробки заліза. Ковалі забезпечили городище необхідним реманентом і зброєю. В одній з майстерень знайдено цілий комплект ковальських інструментів, схований господарем. Ще один скарб, на цей раз — не срібла-золота, а заліза, за яким ніхто так само не повернувся.

Реконструкція житла давніх слов'ян. Археологічний музей Інституту археології НАН УкраїниДослідники дійшли висновку, що натрапили на типове «місто майстрів», триста або й п’ятсот мешканців якого жили не лише за рахунок хліборобства, тваринництва, але й торгівлі високотехнологічними (як на той час) виробами — від посуду до продукції ковальського та ювелірного ремесел. Все було розраховано вірно: сусіди, необізнані з гончарним колом та не знайомі з модними ювелірними технологіями не були на разі жодними конкурентами. Хто ж вони, звідки прийшли на давно покинуте скіфське городище ці умілі, підприємливі та цивілізовані люди?

Пастирське городище знаходиться на кордоні зі степом. Ці землі слов’яни у VII ст. ще як слід не заселили. Вони проживали трохи північніше, там, де виявлено відомі пам’ятки пеньківської культури. Однак культура мешканців городища певними рисами досить нагадує пеньківську (візьмемо хоча б житла із печами-кам’янками), але значно збагачену традиціями Подунав’я — від набору злаків та виготовленої на гончарному крузі кераміки до вишуканих ювелірних виробів. Схоже на те, що нові мешканці городища встигли побувати на півдні, дечому там навчилися, але згодом вирішили повернутися на батьківщину. Але довелося їм осісти у цих неспокійних, як виявилося трохи згодом, місцях. Чи то далі на північ їх не пустили ті, хто не ходив на Дунай, а лишався в рідних місцях, чи то громада вирішила оселитися ближче до торгівельних шляхів, ринків збуту, якими були степові кочовища та не такий вже далекий Крим-Таврика.

Так Пастирське городище стало їх новою домівкою. Вони відбудували, як могли, укріплення, звели житла, майстерні, розорали лани в околицях, можливо, збудували ще декілька селищ в окрузі. Потім налагодили виробництво потрібних в побуті речей — горщиків, ножів, сокир, цвяхів і ще багато чого. Ремісничі вироби добре розходилися серед ближніх і дальніх сусідів. Деякі ювелірні прикраси досягали навіть Таврики ! В обмін можна було отримати не лише монети (більшу частину яких потім перетоплювали для виготовлення прикрас), але й інший «імпорт» — приміром, вино у амфорах. Чимало таких посудин, як цілих так і розбитих, знайдено під час розкопок.

Мешканці городища не були самотніми у неозорих стопових краях. Археологам вдалося відшукати сліди ще кількох подібних неукріплених селищ. Можливо, Пастирське було стольним градом невеликого племені, яке ризикнуло розселитися на вільних у той час землях.

На цьому місці стояла трохи заглиблена в землю будівля - збереглися сліди котлована та ямки від стовпів, а також зруйнована пічГородище знаходилося досить далеко від літніх кочовищ, однак не настільки, щоб було невигідно збувати туди ремісничі вироби, починаючи із глеків та ножів, закінчуючи срібними прикрасами. Якщо поглянути на карту, можна помітити, що звідси не так вже й далеко до таких місць, де виявлено досить показні комплекси, що їх пов’язують із кочовиками — приміром, Вознесенський «скарб» або гончарний центр у балці Канцирка.

 Однак усе те квітуче життя тривало лише кілька десятків років. Речі, виявлені на городищі дають змогу датувати чай його заселення з кінця VII до першої половини VIII ст. В історії Подунав’я останні десятиліття VII ст. були часом далеко не мирним. Адже саме сюди з степів Краю пішли кочовики-булгари на чолі з ханом Аспарухом, не погодившись визнати зверхність хазарського кагана. Сталося це 680 року. Тепер вибір постав перед слов’янами, які вже встигли облаштуватися на цих землях. Одні підкорилися завойовникам, а решта вирушила у батьківські краї — хто на Дніпро, хто на Віслу, хто на Моравію. До речі, в усіх перелічених місцях по тому з’явився набір речей, схожий на виявлений під час досліджень Пастирського. Однак різною виявилася дальша доля тих, хто тоді повернувся з Дунаю.

Як з’ясувалося, життя у тій частині Краю, де виникло місто майстрів, часом залежало від наслідків подій, які відбувалися далеко, навіть дуже далеко від невеличкої ріки із красивою назвою — Ляна.

Хто зруйнував місто ?

Є різні версії стосовно того, як, коли і за яких обставин загинуло місто на Пастирському. Власне, відносно мирне життя на березі малої річечки було можливе насамперед тому, що більш могутнім сусідам до цього та навколишніх місць справи не було. Адже саме тоді далеко, за степами і за горами, йшла жорстока війна між Візантією, державою хазар та арабським халіфатом. Успіхи мали обидві сторони, однак з часом все частіше почали перемагати полководці халіфа.

Одному з них, на ім’я Мерван ібн Мухаммад, вдалося перемогти хазарське військо. Арабські історики повідомляють, що він дійшов до берегів Волги та Слов’янської ріки, де взяв чималий полон та захопив здобич, спустошивши все довкола. Назви вчених праць мають різні цікаві назви2, а також подають не менш різноманітні відомості з приводу діянь великого войовника.

Один пише, що було зруйновано 20000 будинків невірних, інший — що взято 20000 полону, третій — захоплено 20000 сімей. Таким чином кількість постраждалих від переможного походу могло складати від 20000 до 100000 осіб. Крім того описах нема згоди стосовно того, проти кого ходив війною Марван ібн Мухаммад. Одні пишуть, що то були «сакаліба та інші сусідні племена», інші — що ходив він на «слов’ян, які жили в землі хазар», інші — просто «проти невірних». 738 року переможець хазар вивів своє військо з степів. Минуло кілька років, і він став халіфом у Багдаді та увійшов до історії, як Абу Абд ал-Малік Марван ІІ ібн Мухаммад і правив від 744 по 750 рік.

Інструменти з кузні. Пастирське городищеЯкщо вважати Слов’янською рікою Дніпро (а чому б ні?), то цілком могло бути, що саме військо майбутнього халіфа сплюндрувало містечко на Пастирському і взяло в полон його мешканців. Щоправда, «Слов’янською рікою» більшість дослідників вважає Дон, який у ті часи ще називала Таною, Танаїсом. Однак на разі археологам не вдалося віднайти на Дону не те що 20000, а й 200 слов’янських селищ, які б можна було датувати першою половиною VIII ст. А взагалі є версія, що 737 року правовірні далі Передкавказзя не рушили, а взяли полон десь там, поплутавши місцевих жителів із сакалібаслов’янами. Версія цікава, але маловірогідна, адже із сакаліба арабські полководці мали на той час справу і вміли розрізняти їх поміж своїх супротивників3.

Однак Пастирське могло постраждати і не від вояків Мервана ібн Мухаммада. Адже його вороги, хазари, теж не були в ті часи друзями місцевого населення. Після поразок від халіфату хазарський каганат взявся за облаштування околиць своєї держави на північ від Кавказу, не кажучи про збирання данини і полону: на продовження війни потрібні були гроші. Саме тоді хтось із невідомих нам хазарських полководців міг накинути оком на маленьке місто та його околиці. Тут було кілька сотень чоловіків, жінок, дітей, яких можна було захопити в полон і продати в неволю за блискуче срібло. Та й срібло у місцевих теж було — про це сусіди-кочовики не могли не знати.

Серед решток спаленого міста археологи натрапили на нечисленні рештки прикрас від військового спорядження. Подібні речі були типовими для мадяр, які в ті часи ще були підданими каганату. Хоча такі речі в якості трофеїв могли при нагоді потрапити і до мешканців городища. Вістря стріл, виявлені серед руїн, теж вказують на кочовиків.

Завдяки розкопкам дослідникам вдалося відновити історію останніх днів існування міста майстрів. Напад відбувся восени, адже у засіках згорів вже зібраний врожай, обвуглені рештки якого збереглися впродовж століть. Час чи не найкращий для нападу, є що захопити на хліборобських поселеннях.

Фібула пастирського типуСпочатку невелика група вершників обстріляла місто запалювальними стрілами. По цьому чоловіки вирушили за стіни, аби відігнати ворога. Нападники вдали, що тікають, почалося переслідування. Але це була пастка — у засідці чекало основне військо. Назад до міста ніхто із його захисників-чоловіків так і не повернувся. Адже під час розкопок ні вони, ні їх зброя знайдені не були.

Однак відтепер напад перестав бути несподіванкою і ті, хто лишився, почали готуватися до оборони. Перше, мабуть, що зробили місцеві жителі — так це сховали своє майно, від срібла до ковальських інструментів. Добре сховали, ворогам добро не дісталося. Його буде знайдено через тисячу з лишком років.

Ані двометрові стіни з дерева і глини, ані вали, рови, стріли та списи захисників не зупинили і не могли зупинити ворогів, загартованих у битвах під стінами неприступних твердинь Кавказу та Закавказзя. Злива стріл змела зі стін тих, хто наважився чинити опір. Дерев’яні укріплення запалали. Безнадійний бій тривав на вулицях і у садибах міста, на згарищі знайдено сокири захисників та вістря стріл, випущених нападниками. Але тут від стріл та під ударами шабель гинули вже жінки та діти. На попелище не повернувся ніхто. Так, у полум’ї завершилося «друге життя» Пастирського городища. З літописів відомо, що хазари дійшли до земель і далі на північ, підкоривши там слов’янські племена. І там люди ховали в землю своє срібло, та ніколи за ним не повернулися. Ті з власників срібла, хто не загинув під час нападів, відбули далеко закордон, точніше кажучи, помандрували Багдаду і Дамаску, невільниками на далекі невільницькі ринки, аби бути проданими за блискучі срібні диргеми.

1                    Докладно історія досліджень Пастирського городища та зроблені там знахідки описано у гарно ілюстрованій книзі: О. М. Приходнюк Пастирське городище. — Київ—Чернівці, 2005. — 244 с.

2                    Ось перелік цих книжок та вірогідні роки написання: Ат Табари «Всемирная история» (ок. 914—915 гг.), Ал-Балазури, «Книга завоеваний» (60-е годы ІХ века), Абу-ал-Куфи — знову «Книга завоеваний» (до 926 г.) Обставини походу та думки з приводу його спрямування докладно розглянуто у виданні: А. А. Тортика. Северо-Западная Хазария в контексте истории Восточной Европы. — Харьков, 2006. — С.262—293.

3                    Про одну таку історію у розділі: «Від Украненланду до Хісн-Ас-Сакаліба».