Вступ

Це видання є продовженням теми давньої історії нашого Краю, початок якої викладено в книзі
«Україна: Від Трипілля до Антів», яка була присвячена історичним епохам, які змінювали одна одну впродовж шістдесяти шести століть. Цього разу мова піде «всього лише» про п’ять сотень років історії. Вони охоплюють період від першої згадки про племінний союз антів (375 р.) до появи відомостей про Русь (біля середини Х століття). Звідси і назва — «Від Антів до Русі».
Слід зазначити, що порівняно з більш давніми епохами ці століття набагато краще забезпечені письмовими свідоцтвами — від офіційних документів, хронік і літописів до путніх записок купців і «Житій» християнських святих, а також записаних в пізніші часи легенд і билин. Однак навіть із відносно чисельних свідоцтв і повідомлень скласти цілісну картину виявилося не так просто. Часто версії подій, викладені в різних джерелах суперечливі. Тим більш суперечливі тлумачення цих повідомлень дослідниками. Про інші події вдалося дізнатися виключно завдяки археологічним розкопкам.
Восени 1973 року, після закінчення школи, мені вдалося влаштуватися на роботу до археологічної експедиції1. Саме тоді, поблизу села Ніцаха, що на Сумщині, вперше довелося зіткнутися із слідами життя тих самих «темних віків», почути назви археологічних культур і розповіді про історію цих земель в VIII–XIII століттях. Залишки споруд і розвали печей, знайдена в них ліпна кераміка з відтисками шнура або зроблена на гончарному крузі — і все це було створено за часів «літописних» мешканців півночі. Це вони, за повідомленням літописів, платили дань хазарам. Колись могутні земляні вали городищ, порослі травою, розріз рову, в якому можна було побачити кожен прошарок, викладена із каміння основа насипу укріплень, — і холодний осінній вітер, що піднімає хмари пилу після кожної кинутої на відвал лопати землі.
Раскопки святилища на Старокиевской горе, 1907 г. Рисунок В. В. Хвойки. Научный архив Института археологии НАН УкраиныЩе одне з числа вражень часу розкопок — це те, що знаходишся на рубежі між «цивілізованим світом» і «дикістю» безкрайніх степів. З високого берега річки, на якому височіли стіни фортець, колись вдивлялися в глиб степу вартові в очікуванні чергового набігу «нерозумних хазар». Виявилось, що це враження не зовсім відповідало дійсності. Точніше — відповідало точці зору сучасних нащадків полян, древлян, сіверян решти і мешканців слов’янської півночі. Однак вони — ще далеко не всі мешканці Краю. Його історія тієї доби (так само як попередньої і наступних) більш складна, аніж двома фарбами вималюване у шкільних підручниках з історії протистояння «хороших», «своїх» слов’ян і «поганих», «чужих» (від «підступних» ромеїв — візантійців до «поневолювачів» — хазар).
П’ятнадцять століть тому політична (і етнографічна) мапа нашого Краю досить помітно відрізнялася від сучасної. Держави Германаріха і Атілли, країна Дорі, Херсон і візантійська фема у Криму, аварський, західнотюркський і хазарський каганати, Велика Булгарія, союзи антів і склавінів, князівство дулібів, племінні утворення древлян та полян (та багатьох інших) — ось неповний перелік «політичних реалій» п’ятисотлітнього періоду його історії. Авари, алани, булгари, готи, греки, гуни, слов’яни, угри, представники балтських та тюркських племен — вважали в ті часи Край своєю Батьківщиною (або ж її частиною). Тут народжувалися великі та могутні правителі, знаходили притулок (або загибель) можновладці, чиї імена потрапили не лише на сторінки давніх літописів, написаних різними мовами, але й у епос багатьох народів Європи та Азії.
Які і раніше, у ті далекі часи саме тут перетиналися «зони життєвих інтересів» великих імперій, назви їх яких збереглися лише в історичних працях, у давніх билинах та легендах. А тоді це була реальність, і долі не те що багатьох тисяч людей, а цілих народів в межах Краю час від часу вирішували десь там у Константинополі, Пекіні, Багдаді та інших столицях, назви яких сьогодні відомі не багатьом фахівцям з історії раннього Середньовіччя. Від деяких взагалі збереглися самі назви, адже місце розташування міста Атиль (Ітиль), столиці могутньої Хазарії, археологи шукають і досі.Раскопки раннеславянского металлургического центра на «Железном острове» у Гайворона. Рисунок из отчета В. И. Бидзили. Научный архив Института археологии НАН Украины
Одного разу склалося так, що один із правителів кочовиків (булгар), хан Кубрат, 632 року отримав титул патрикія од візантійського імператора, якому допомагав у боротьбі із аварами. Вороже налаштований до булгар повелитель хазар, натомість, отримав підтвердження свого титулу «каган» від китайського імператора. По правилам того часу це означало, що влада імператора поширюється (в даному випадку, ясна річ, суто формально) на територію отримувача відповідного титулу або звання. Отож на території Краю після описаних вище подій 632 р. проходив (за тогочасними уявленнями) кордон між володіннями двох імперій: ромеїв та Піднебесної.
Визначити місце розкопаних археологами старожитностей у цій химерній історико — політичній картині буває не так те просто. Чимало сил було витрачено, наприклад, аби визначити археологічні культури, які б відповідали так званому «переддержавному» періоду в історії слов’ян, а потім з’ясувати походження цих культур. Часом старожитності, оголошені «антськими», або такими, що належали «русам», з часом потрапляли до числа тих, що належали кочовим народам. Поховання з кремаціями, знайдені в горах Криму, що спочатку оголосили слов’янськими, виявилися такими, що належали готам, які переселилися сюди під час «скіфських воєн». Знахідка біля дніпровських порогів, яку вважали могилою київського князя Святослава, виявлялася поминальним храмом, зведеним за дві з лишком сотні років до народження войовничого володаря Русі, на честь невідомого нам правителя чи то булгар, чи то хазар
Часом над ученими і висновками, які робили вони стосовно тих або інших знахідок, тяжіли ті або інші політичні установки «згори». Подібних прикладів у вітчизняній археології «темних віків» можна знайти немало. У науці таке відбувалося і в ХІХ, і в ХХ століттях, трапляється і сьогодні. Традиція давня, адже книжники і півтори, і тисячу років тому по різному уявляли (і описували) не таке вже й далеке минуле, та ще й працювали «на замовлення», згідно своїм переконанням та світосприйняттю.
У перших розділах цієї книги оповідання починається з розповіді про перші відомості та археологічні свідчення, пов’язані з появою на історичній арені Європи слов’ян під ім’ям венедів, а потім антів. Для цього довелося повернутися до подій, вже частково описаних в останніх розділах першої книги, детальніше розповісти про готську державу на території Краю і конфлікт її властей з антами. Сюжет класичний — доки дві сторони з’ясовують стосунки між собою, з’являється «третя сила» і змітає всіх.
Цього разу такою силою став племінний союз гунів, що досяг піку своєї могутності в V столітті, при Атіллі. У новій політичній реальності, завдяки якій минулі кордони були назавжди перекроєні в межах більшої частини європейського континенту, своє місце довелося шукати і антам, і гордим спадкоємцям готських королів, не кажучи вже про інших мешканців Краю. При цьому деякі з них опинилися досить далеко на заході Європи, а деякі і взагалі дісталися до Північної Африки. Тому у розділі, присвяченому гунам та їх державі, довелося розповідати про місця і події, вельми віддалені від нинішніх кордонів Краю.
Окремий розділ присвячений пошукам прабатьківщини слов’ян. Ці пошуки здійснювали представники різних наукових дисциплін — історії, археології, лінгвістики, класичної антропології і навіть молекулярної біології. Отримані результати дозволили на початку ХХІ століття визначити місце розташування загадкової «прабатьківщини», з якої колись поширилися слов’янські племена на просторах Європи (і не лише, виявляється, Європи). Значна частина цієї землі сьогодні знаходиться на території України.
Одним із найбільш згадуваних в історичних джерелах VI — початки VII століть є племінний союз антів. Сліди антів були виявлені не лише на сторінках древніх хронік, але, так би мовити, і в землі, причому у тих краях, де вони розселилися за століття з лишком. Клади і поселення, давні городища — все це було знайдено, а, головне, ідентифіковано дослідниками, так що тепер антську добу можна представити у багатьох подробицях.
Особливе місце в історії Краю займає Київ. Легенда про його заснування, записана близько тисячі років тому, і нині не дає спокою тим, хто намагається визначити, коли і як виникло це місто. Матеріалу стільки, що його ледве вдалося умістити в двох розділах.
Але ж Київ був далеко не єдиним населеним пунктом, який збудували давні слов’яни на землях Краю. Однак імена більшості з них до нас не дійшли. Драматичній історії одного з таких давніх міст, яку вдалося відновити виключно завдяки археологічним дослідженням, присвячений наступний розділ, в якому йдеться про Пастирське городище. Два розділи присвячено історії склавинів, їх розселенню на землях Європи, а також непростим взаєминам з кочовикамиаварами — «обрами» давньоруських літописів.
Однак історія Краю тих часів зовсім не обмежується історією венедів, антів або склавинів, історією Києва та Пастирського городища. На півдні, у Тавриці, не особливо переймалися справами далеких північних територій, про які хіба що всюдисущі купці розповідали просто неймовірні байки. Тут кипіли свої політичні пристрасті. Колись незалежні поліси і навіть царства остаточно перейшли під тверду руку імператорів, що сиділи на берегах Босфору. Лише Константинополь, його потужний флот і непереможна армія, могли захистити і врятувати Херсон (колись вільне місто Херсонес), інші великі і малі міста від варварів, які приходили з півночі чи сходу. До цього відносно невеликого острівця стабільності тягнулися, не забуваючи про власну вигоду, нащадки готів і алан, що мешкали в горах і степах півострова. Цьому життю на межі двох світів, новій епосі і християнській вірі, що проникла сюди, присвячено наступні чотири розділи.
У навколишніх степах часи Скіфії або Сарматії могли здатися періодом застою або ж дивовижної стабільності. Спочатку кочові орди (до речі, само слово «орда», що означало армію кочівників, з’явилося в лексиконі народів Краю саме в ті часи) і каганати змінялися по декілька разів за століття. Сліди бурхливих політичних подій — багатющі «клади» дорогоцінного посуду, ювелірних прикрас і зброї, більшість з яких виявилася похованнями або поминальними храмами.
Суперечки вчених стосовно приналежності цих скарбів тим або іншим племенам, а часом — навіть певним історичним особам, не замовкають до цього дня. Так сталося з Перещепинським «скарбом», знайденим на території Полтавщини. Його оголосили похованням хана Кубрата, засновника держави древніх булгар, «Великої Булгарії». Разом із тим існує й інша думка відносно приналежності перещепинського скарбу, а саме — раннім хазарам. Цій темі присвячений окремий розділ.
Історія склалася так, що одна частина земель Краю входила до складу хазарського каганату, а інша платила йому дань. Саме на сході Краю археологами були виявлені не лише численні поховання тієї пори, але також і одне з найбільших міст Хазарії, відоме нині, як Салтовське городище поблизу Харкова. Опису старожитностей та окремих подій, пов’язаних з каганатом, присвячено ще чотири розділи.
Завершальні розділи розповідають про життя слов’янських племен Краю у часи, що передували появі тут русів і Русі. Поляни і древляни, волиняни і білі хорвати, уличі, сіверяни і тиверці — всі успішно створювали великі і малі союзи, кожен з яких в майбутньому цілком міг стати самостійним князівством або і королівством, причому не найменшим за європейськими мірками. І якщо на політичній карті Європи в межах Краю не з’явилися країни з назвами «Полянія», «Севера», «Древлянь» або якимись іще, то цим ми зобов’язані новій епосі, добі Русі. Але це вже інша історія, теми для подальших розділів і розповідей.
Матеріал для книги було зібрано порізному. Тут і враження автора від археологічних розкопок, спілкування з дослідниками і знайомства з написаними ними книжками, подорожей по археологічним пам’яткам і музеях, як в Україні, так і поза її межами. Я вдячний колегам, які допомогли уточнити і отримати унікальні відомості, поділилися ілюстраціями для видання. Чимало сюжетів виникли на підставі вивчення старожитностей, видобутих із землі України і виставлених в музеях і приватних колекціях. Були використані дані наукових звітів про археологічні розкопки. Всі відомості, викладені на сторінках цієї книги, здобуті працею декількох поколінь дослідників.
Ця книга не є систематичним викладом давньої історії нашого краю. Вже із назв розділів видно, що це лише окремі сторінки, епізоди, які видалися достатньо яскравими і цікавими, про які є можливість розповісти детальніше. Роздуми про історію реальну і вигадану змусили задуматися над тим, що багато що з того, що відбувався у далекому минулому, має дивну властивість повторюватися і в нашому сьогоденні, на землі, яку сьогодні називають Україною. Можливо, розповідь про давню історію змусить задуматися над минулим і сьогоденням, а заразом подумати про майбутнє нашої країни.

Михайло Відейко