Розділ 1. ЗВІДКИ
"ПІШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ"

Розділ 1

ЗВІДКИ «ПІШЛА РУСЬКА ЗЕМЛЯ»

Це запитання, порушене у давньому літописі багато століть тому і досі зостається темою палких дискусій. Здавалося, літописець вже дав колись вичерпну відповідь, однак виявилося, що далеко не усі з нею згодні — як колись, так і тепер.
Як і колись, у шукачів істини немає достатньої кількості аргументів та фактів, а часом також і бажання погодитися із тими і з другими. Археологічні розкопки надали окремі «підказки» стосовно того, що могло відбуватися понад тисячу років тому, однак і вони не поставили крапку у суперечках. Звичайно, питання можна вирішити вольовим, суто політичним шляхом — власне, подібне відбувалося вже не раз. Зрештою, є у Києві камінь, на якому написано, що саме звідси «пішла Руська земля», він був встановлений 1982 року. Однак, як показала історія тієї ж Русі, подібне кардинальне, на перший погляд, вирішення проблеми ніколи не буває остаточним.

Те саме місце

Вид на місце розташування пам'ятного знака на честь Русі біля Національного музею історії УкраїниЯкшо вийти на край гори поблизу сірої будівлі Національного музею історії України у Києві, то на алеї, вимощеній плитами, можна побачити  велику брилу із згладженими часом краями, місцями вже порослу мохом. На камені є напис, вирізаний, на перший погляд знайомими літерами кирилиці, однак серед них є кілька знаків, що давно вийшли з обігу. Однак при бажанні напис можна прочитати: «Отсюда є пошла Роускаіа земля». Орфографія цього тексту не співпадає з жодною із сучасних слов’янських мов, написи якими можна побачити у Києві. Та й почути слово «Роускаіа» теж мало шансів, хіба що на лекції з історії або філології.

Це і не дивно — адже напис на камені то лише трохи «підправлена» славнозвісна фраза з давнього літопису, «Повісті минулих літ», скоріше навіть відповідь на питання, яким переймався літописецьДіорама Києва у ХІІІ ст. Національний музей історії України. Стрілкою показане приблизно те місце, де 1982 року встановлено пам'ятний знак із повідомленням, що саме звідти "пішла Руська земля" кілька сотень років тому. Порослий мохом камінь — зовсім не сенсаційна археологічна знахідка, яка остаточно вирішила «руське» питання. Він створений майстрами у ХХ ст. і потрапив на своє місце напередодні святкування 1500річного ювілею заснування Києва у 1982 році. Таким чином це швидше пам’ятник певній концепції, яка мала як науковий, так і політичний виміри1. Однак встановлюючи тут пам’ятний знак, напевно керувалися також словами Віщого Олега, записаними у тому ж таки літописі про те, що Київ має стати «матір’ю міст руських». З цього висловлювання при бажанні дійсно можна дійти висновок, що саме звідси «пішла Руська Земля», звідки ж їй піти, як не від «матері»? Однак дослідники на півночі поставили питання у іншій площині, ніби сперечаючись з київським князем (та своїми київськими колегами): якщо Київ — мати, то хто батько? Ладога-Альгейда не зовсім підходить, а от Новгород — якраз чоловічого роду і цілком міг би називатися батьком2. Враховуючи роль Новгорода та північних земель у просуванні русів на південь, та пов’язане із цим подвійне захоплення Києва у 860 та 882 р., а також деякі наступні події, у даному питанні мову швидше слід було б вести про «хрещеного батька», у специфічному розумінні цього поняття. Можливо, добре розуміючи цю обставину, ті, хто колись попрацював над текстом літопису, створили більш-менш пристойну історичну концепцію, особливо не наголошуючи на деяких темних сторінках з передісторії русів. А для цього, не поступаючись спритністю сучасним політикам, перевели питання про походження русів3 у питання стосовно походження Руської Землі.

 

Відлік часу

Європа у V-IX ст., звідки ж пішла Руська земля?Літописець чітко вказав рік, якого «нача ся прозывати Руская земля»: 6360, індікта 15, коли почав царювати Михаїл ( мався на увазі візантійський імператор Михаїл ІІІ), що у більш зрозумілому сьогодні літочисленні відповідає 852 року від Різдва Христова. Однак вчені, добре обізнані на подробицях монаршого життя, вже давно звернули увагу на те, що формально зазначений імператор отримав свій титул дещо раніше, а саме 842 року. Однак йому тоді було лише 2 роки (народився 19 січня 840 року, того ж року його батько, імператор Феофіл проголосив його співправителем). Оскільки 842 року Феофіл помер, то мати малого, імператриця Феодора. була в.о. імператора аж до 855 або 856 р. Отож бачимо, що існує розлога нива для дискусій стосовно того, коли ж саме Михаїл ІІІ «почав царювати» — тоді, коли був проголошений співправителем, або ж за два роки, коли отримав титул імператора? Або ж по досягненню якогось мінімального віку, який надавав йому право на початок «царювання» згідно законів імперії? Деякі історичні мапи Русі, складені у останні десятиліття: скільки карт, стільки версій ії меж

Нині деякі історики стверджують, що сталося це 842 року, коли він був проголошений імператором. Виходить, що малюк Михаїл почав керувати державою лише навчившись ходити і починаючи розмовляти. Що й казати, часи були суворі, от вам і безхмарне, щасливе дитинство у імператорському палаці.

Чому таким важливим для сучасних істориків стали 840 і 842 роки в якості відліку «царювання» Михаїла ІІІ? А тому, що ця дата на 14 років ближча до згадки русів (та їх правителякагана) у «Бертинських аналах», не кажучи про те, що поглиблення «руської» хронології може призвести до перегляду інших дат, «прив’язаних» літописцем до цієї події. Про загадковий каганат поговоримо трохи згодом, а нині повернемося до Михаїла ІІІ.

І справді, літописець на Русі міг не знати усіх таємниць та подробиць життя імператорського двору у Константинополі, тим більше, що працював над своїм твором через багато років, використовуючи, між іншим, і  візантійські хроніки. І якщо ромейські хроністи вважали, що царювати почав імператор у 12 років, то лишалося лише повірити їм, як людям більш обізнаним на цій справі. Тим більш, щоформально отримати імператорський вінець і отримати реальну владу — далеко не одне й те саме. Саме тому, цілком вірогідно, що рік 852 у літописі було вказано не випадково — адже у віці 12 років Михаїл більш реально міг брати у руки правління імперією ромеїв, а у 15—16 став повновладним імператором.

 

Літописні згадки і загадки

Вдячні нащадки, по крупицям збираючи відомості про історію Русі, створили монументальне видання — «Полное собрание русских летописей», скорочено — ПСРЛ. Воно налічує десятки томів, перший з яких вийшов 1775 року, а останній — 2007. Це видання суто наукове, у ньому зібрано різноманітні версії-списки давніх літописів, літописних збірок, написаних (і переписаних) у різний час і у різних містах. Зроблено це задля того, аби дослідники, і навіть усі бажаючі мали можливість порівнюючи між собою різні джерела та шукати у них зерна істинного знання. Щоправда, вчені давно вже виділили кілька версій, на їх думку найбільш авторитетних, і у повсякденній праці звертаються переважно до їх змісту.

Європа у VIII-IX ст., позначено приблизне місце розташування реконструйованного деякими дослідникамиНаступним кроком став пошук на їх сторінках словосполучень зі словом «Русь» та випадків їх застосування до тих чи інших географічних реалій. Цим способом можна було отримати інформацію про те, що ж саме могла являти собою та сама «Руська земля» та спробувати збагнути, звідки ж саме вона могла «піти». Подібний аналіз дозволив дійти обґрунтованого висновку, що еволюція назв людності та територій є типовим явищем для доби, коли з’являються нові держави та формуються нові етнічні спільноти. За подібних обставин нема нічого дивного у тому, що скандинавське (за походженням) слово «русь» стосувалося скандинавів лише на початковому етапі становлення державності у слов’ян, з якими вони «взаємодіяли»4.

Серед виявлених у літописі можна побачити такі словосполучення, як «Руська земля» і «землі Руські», є також «Руські городи»(гради), «Руська область» і, ясна річ, «князі Руські». Бачимо, що і земель, і князів Руських було багато — недаремно ці словосполучення вжито у множині. І досить часто синонімом «Руської землі» виступає «Русь», «Русь» з великої літери.

Чого у літописах не виявилося, так це таких звичних нам сьогодні словосполучень «Київська Русь», «Новгородська Русь», «Володимиро-Суздальська Русь» (і тому подібних), нема там також і «Давньої Русі». Воно і не дивно, адже всі перелічені «Русі» з’явилися на сторінках написаних істориками книжок (не літописів) лише у ХІХ ст. Як бачимо, для того, аби звикнути до нової назви, сприймати як належне і використовувати у повсякденному житті потрібно не надто багато часу — років 100—150 цілком вистачить. Подібну ситуацію можемо спостерігати і з «автентичною», літописною «Руською землею».

Інше питання — до яких саме територій у літописі застосовано назву «Руська земля». Виявляється, що і тут все залежить від часу запису і навіть від того місця, де його зроблено — у Києві чи Новгороді. Боротьба за першість і владу між північчю і півднем всередині клану Рюриковичів (ясна річ, за найактивнішої підтримки їх «оточення») була справою буденною і у ХІ, і у ХІІІ столітті. Отож все залежало від конкретних обставин.

На початку «Русь» охоплює усі підвладні нащадкам Рюрика землі, особливо впродовж Х ст. Надалі дослідники відзначають поступовий «дрейф» назви на південь. Поступово «Руська земля» стає чи не синонімом назви кількох територій у Подніпров’ї. Це землі Київська, Чернігівська і Переяславська, межі яких у ХІ—ХІІІ ст. переходили сучасні державні кордони Білорусі та Росії. Є випадки, коли «Руська земля» на сторінках літопису скорочується до землі Київської.

Виходить так, що для сучасників межі Русі не були чимось незмінним, навіки даним. Так і було у реальному житті — силою зброї київські володарі розширювали її впродовж і Х, і ХІ століть. Однак політика є політика, і кожен із Рюриковичів, отримавши уділ, хоча і мав перспективу колись сісти на київському престолі, однак синицею в руці була та земля, де він тримав владу. А хто поділиться нею з власної волі? Отож могли бути зовсім не поодинокі випадки, коли ліпше, вигідніше (а може навіть і безпечніше) було вважати себе чимось осібним від «Руської землі».

А сама Руська земля на початку була тісно пов’язана з «першою особою» — великим князем. Власне, саме вони, Віщий Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав — якраз і уособлювали в очах сучасників державу. Там, де перебував великий князь, там і була Русь. Починаючи з ХІ ст. склалася ситуація, коли Рюриковичі стали повноправними володарями обширних земель, остаточно витіснивши місцевих князів.

Настали часи, коли поняття «Русі», як чогось великого та єдиного з огляду на політичні обставини стало не надто актуальним. До нього почнуть повертатися згодом, де у ХІІІ, де у ХIV, а надто у XVII—XVIII ст., коли постане потреба у «ідеологічному забезпеченні» претензій на верховенство і «законне об’єднання» тих країв, які колись називали «Руською землею», і навіть тих, які послідовно намагалися свого часу від цього гордого і славного імені відмежуватися.

 

Привид Руського каганату

Вже не раз було згадано про те, що у давніх хроніках та повідомленнях арабських мандрівників вченим вдалося знайти кілька повідомлень про те, що у русів був правитель, який носив титул «каган». З чого було зроблено цілком логічний висновок про існування держави, яка отримала відповідну назву: «Руський каганат». Державне утворення під такою назвою з писемних джерел невідоме, так само, як і «Київська Русь». Однак з часом з’явилися реконструкції навіть кількох каганатів русів із різноманітною їх локалізацією. Мова пішла про два етапи формування держави Русі — першого, який мав місце до «літописного» запрошення варягів, і другого, пов’язаного з появою Рюрика та діяльністю його спадкоємців5.

Імператор Людовик І Благочестиви. Середньовічна мініатюра. Це до його двору прибули посли "кагана росів". Імператор вів війни з болгарами, а під його владою знаходилися слов'янські племена у центральній частині та на півночі Європи.Хронологію існування цього державного утворення встановлюють звичайно за писемними згадками про «кагана русів», яких вже нарахували шість. І справді є велика вірогідність того, що якесь територіальне об’єднання на чолі з амбітним вождем і справді виникло, і навіть охоплювало величезну територію, яку за площею та багатоплемінністю населення цілком можна було б співставити з пересічною середньовічною імперією. Однак, кажуть скептики, для такої значної держави, яка межувала з хозарським каганатом, вела справи і воювала з Візантією, посилала послів у Європу кілька згадок у писемних джерелах(і то не прямих) надто мало.

Отож до писемних джерел було підтягнуто археологічні свідчення — знахідки срібних диргемів та скарбів з ними VIII ст., речей скандинавського походження які датувалися другою половиною того ж століття — першою ІХ. Нарешті, важливим аргументом стали розкопки Ладоги-Алдейгьюборга та інших поселень, де торгова активність русів фіксується починаючи з того самого VIII ст. Між цим часом та свідченням Бертинських анналів — 50—90 років, цілком достатньо часу, аби якийсь конунг, якому вдалося обкласти даниною певну територією та достатньо збагатитися на работоргівлі зі Сходом , міг проголосити себе «каганом».

Розміщують той каганат у різних місцях. Називають межиріччя Волги, Трубежу і Которослі, басейн Волхова і навіть Подніпров’я. В якості столиці основним претендентом є Ладога-Алдейгьюборг (хоча фігурує і Київ). Оскільки у Старій Ладозі виявлено культурний шар зі слідами пожежі, датований 860 р., то цей момент вважають поворотним у історії каганату — адже він приблизно співпадає у часі з літописним повідомленням про запрошення варягів. Їх якраз і запросили після того, як місцева еліта не змогла поділити владу і навести лад на Русі. Так завершилася, на думку деяких дослідників, недовга, але буремна історія «Руського каганату».

Можливо, ця версія була б більш-менш спокійно сприйнята більшістю істориків та археологів, якби задля більшої достовірності деякі її прибічники не стали доводити беззаперечну першість Півночі у розвитку державності східних слов’ян. Іншим дослідникам нескладно було представити археологічні дані, які так само свідчать, що і сліди торгівлі зі Сходом, і сліди проникнення русів для того ж періоду зафіксовано у Подніпров’ї. Тут є скарби та поодинокі знахідки монет, а, головне, ті самі сліди русів, що і на півночі — адже найдавніші підкурганні поховання з речами північного походження у тут також можна датувати кінцем VIII — початком ІХ ст. І літописні рядки для аргументації певних висновків теж можна підібрати відповідним чином6.

Зрештою, саме Дніпро називав Аль-Хорезмі у своїй «Книзі картин землі» рікою Д’рус. Написана книга між 836—847 рр., тобто у часи вірогідного існування каганату русів. Однак той же автор розміщує витоки ріки Д’рус на горі Джабал-Рус. Де знаходяться витоки Дніпра нині знає кожен школяр і в Україні, і в Росії. Можливо, у майбутньому дослідники більш аргументовано зможуть довести існування державного (протодержавного) об’єднання, відгомін існування якого проник у давні письмові джерела і навіть окреслити його вірогідні межі, не намагаючись із самого початку віддати перевагу якійсь території. А також з’ясувати його роль в утворенні «Руської землі».

 

Ім’я і свідомість

Для становлення ідентичності не менш важливим, ніж сприйняття сусідами(яке знаходить відображення у письмових джерелах, на свідчення яких так люблять посилатися історики), є утвердження нових реалій у свідомості людей, які перебувають під владою чи то князів, чи то каганів. Стосовно доби Русі подібний підхід може дати не зовсім звичну для пересічного мешканця сучасної України чи Росії картину. Адже у середні віки «нацією» офіційно себе вважали лише представники еліти — представники династії, знаті, дворяни, духовенство, тобто лише частина населення тієї чи іншої країни. Лише вони мали доступ до хронік і літописання, отже саме їх точки зору і світосприйняття нині аналізують історики, відтворюючи ту епоху. Гривні Русі - у кожній землі свої

Навряд чи ситуація на Русі кардинально відрізнялася від європейської. Відчувати єдність на рівні «народності» могли, на думку дослідників, окрім згаданих верств населення, ще й городяни, мешканці нечисленних монастирів, дружинники та їх сім’ї. Разом з князями, боярами та духівництвом можливо набереться до 10% населення Русі. Їх кількість, яка у Х—ХІ ст. могла обчислюватися десятками тисяч, надалі зростала, однак не надто високими темпами. Більшість підданих київських князів у повсякденному житті залишалася новгородцями, киянами, чернігівцями, переяславцями, а також древлянами та сіверянами (перелік, ясна річ, далеко неповний). Адже селянину на Поліссі чи навіть на Середньому Дніпрі було байдуже, який був князь у Києві — платити данину чи податки доводилося у будь-якому разі. Тож висновок про те, що 90% люду на Русі не мали жодного поняття про загальноетнічну єдність, не виглядає таким вже й неймовірним7.

 Та обставина, що усвідомлення загальноетнічної спільності існувало лише на рівні «носіїв елітарної культури» дає змогу пояснити наступну історію Русі, а саме появу білорусів, росіян та українців. Разом із тим з часом неминуче відбувалося також поширення цієї «елітарної свідомості», відтак все більше людей у містах і навіть селах усвідомлювало себе не лише підданими певного князя, але й належними до «роду руського»8. Таке відбувалося навіть із тими людьми, предки яких кілька поколінь тому розмовляли шведською, фінською, печенізькою та іншими мовами, відмінними від мов слов’янських.

Щоб спробувати розібратись у тому, звідки ж «пішла Руська земля» слід познайомитися із нею ближче — з її містами і селами, «родом руським», його звичаями та повсякденним життям, а також з її сусідами. Цій подорожі довжиною у понад 150 років присвячено наступні розділи.

1                    Докладніше про пошуки дати заснування Києва у попередній книзі, «Україна: Від Антів до Русі», розділ «В пошуках граду Кия»

2                    Науково-популярний виклад цього питання у книзі: А. Буровський Отец городов руських. – М., 2007.     

3                    Докладно про русів у попередній книзі, «Україна: Від Антів до Русі», розділ «Русь і руси»

4                    Цю тему докладно розглянув у своєму дослідженні доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України О. П. Моця, зібравши згадки про Русь і русів із найшанованіших істориками літописів. Серед них — Іпатієвський, Лаврентієвський, Радзивіллівський та Новгородський перший (старшого і молодшого ізводів): О. Моця Південна «Руська земля». — К., 2007. — С. 210—257 (Додаток 1—4).

5                    Докладніше про «Руський каганат» і його пошуки: О. Пріцак Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – Т.І. – К., 1997; Цукерман К. Два этапа формирования древнерусского государства// Археология, 2003. - №1. – С. 76-99

6                    Погляд на пошуки руського каганату з Києва: П.П. Толочко В поисках загадочного русского каганата// Київ і Русь. – К. 2008. – С. 29-39

7                    Докладно це питання розглянуто у вже згаданій раніше книзі О.П. Моці на с. 189-200

8                    Поняття «роду руського» було не менш мінливим, ніж розглянуте вище «Руська земля». Докладніше у розділі «Люди роду руського»