Розділ 11 КИЯНИ ТИСЯЧУ
РОКІВ ТОМУ

Розділ 11

КИЯНИ ТИСЯЧИ РОКІВ ТОМУ

Буденне життя та долі пересічних киян тисячу років тому не надто цікавили літописців та мандрівників. Самі ж мешканці давнього міста над Дніпром не залишили по собі не те що сімейних архівів, а навіть берестяних грамот, завдяки яким вчені, а за ними й інші поціновувачі історії дізналися багато про що із приватного життя новгородців. Дослідники київського Подолу лише мріють про подібні знахідки.

Археологічні розкопки все ж таки дозволяють відкрити деякі сторінки з життя давніх мешканців міста, навіть простежити певні пригоди, стан здоров’я і навіть спробувати порівняти тривалість життя у Києві з іншими землями Краю та його околиць і навіть «європейськими стандартами» доби середньовіччя.

 

Коли нині кияни та гості міста прогулюються асфальтом чи новомодною бруківкою на давніх пагорбах у центральної частини міста, а саме в околицях Святої Софії або Михайлівського монастиря, більшість з них не відає, що саме тут понад тисячу років тому ховали померлих мешканців міста над Дніпром. Це і не дивно. Адже давнє кладовище було забудоване міськими садибами ще у першій половині ХІ ст., у часи князя Ярослава, прозваного Мудрим. Адже йому довелося зводити укріплення і святині міста, гідного величі Русі, а придатне для цього місце було лише тут, на пагорбах, які височіли над Дніпром та Подолом. Більшість могил давно перестала існувати. Однак час від часу при будівництві натрапляють на зотлілі кістяки та різні речі, покладені колись, згідно звичаю, родичами та друзями небіжчика. Подібні знахідки можуть дещо розповісти і про господаря, і про час, у який він жив.


Доля варяга у Києві
Сучасний вид на Софіївську площу. Тисячу років тому це було "поле поза градом", де кияни ховали небіжчиківНа вулиці Велика Житомирська під час рятувальних розкопок, які передували черговому будівництву, було розкопане поховання воїна. Його поховали у спеціально спорудженому для цього зрубі-домовині. Тіло поклали на дерев’яних ношах, які могли бути вкриті тканиною або хутром. Знайдені при ньому речі свого часу можна було побачити на виставці у музеї Збройних Сил України.
Зберігся залізний меч, бронзове навершя до піхов меча, вістря стріл, пряжки від портупеї, кілька ґудзиків, бронзові платівки, які колись прикрашали гаманець воїна, а також чотири монети з цього гаманця. Поруч з ношами поставили дерев’яне відро з напоєм, можливо медом. Відро давно зітліло, залишилися лише його залізні частини. Виявлені у цьому похованні речі при уважному вивченні дають змогу скласти цілу історію про життя варяга у «матері міст руських», Києві, понад тисячу років тому.
Важкий широкий меч, можливо, виготовлений ковалем на далекій батьківщині. Таку зброю батько, якщо вірити давнім авторам, давав малюку при народженні, аби той мав змогу досягти бажаного у житті за допомогою грізної зброї. Меч довгий — понад половину зросту господаря. На широкому лезі і нині можна побачити сліди від ударів важкого ковальського молота.
Меч виглядає досить важким, однак він був чудово збалансованим — для цього, між іншим, якраз і слугувало масивне навершя, що обрисами нагадувало шапку. Вістря меча заокруглене, адже грізна зброя була призначена передусім для того, аби рубати. Якісний сталевий клинок в умілих руках міг цілком впоратися із кольчугою. Лезо вірного товариша господарю доводилося гострити регулярно. Для цього він мав точильний брусок, який вірні друзі не забули покласти, коли виряджали у вічну путь. Збереглося також бронзове закінчення піхов меча — відлита з бронзи бутероль. Колись вона, дбайливо начищена, виблискувала, наче золота. На ній можна розгледіти стилізоване зображення хижого птаха. Можливо — це Ворон Одина, всевидюче око божественного опікуна відважних воїнів Півночі. Смерть з мечем у руці гарантувало кожному з його відважних дітей місце у палатах раю для загиблих воїнів — Валгаллі.
Вступаючи до складу дружини, воїн, поклавши праву руку на руків’я цього меча присягав вірно, до самої смерті, служити своєму військовому вождю (ярлу, конунгу, а може і самому великому київському князю). Окрім іншого, це означало зобов’язання в разі потреби не пошкодувати свого життя, виконуючи наказ.Руків'я меча з поховання Х ст.
Дещо можуть повідати також вістря стріл. Байдуже, що вони окислені, немилосердно поїдені іржею та навіть поспікалися між собою. Це — давні боєприпаси. І хоча на них не викарбовано, як це роблять на сучасних гільзах патронів, відомості про час і місце виготовлення, все одно можна спробувати визначити їх походження та призначення.
У цього вояка боєприпаси було підібрано на усі випадки, які можуть трапитися у бою, і вони розраховані на те, щоб вразити найрізноманітніших супротивників. Ось великі наконечники з пером у вигляді ромба. Цими можна обстрілювати ворога, який не має обладунків, а також коней супротивників. Страшні рани завдадуть наконечники з лезом, перпендикулярним черешку, вони придатні також і для полювання. А от вістря з вузьким лезом пройдуть крізь кольчуги, їх не втримає жодне «Бойове Полотно».
Наступне вістря, лезо якого нагадує скальпель-ланцет і має відносно короткий черешок. Це — «візитівка» справжнього вікінга. Дослідники свого часу вже звернули увагу на те, що у військових похованнях з скандинавськими речами обов’язково трапляються подібні «ланцетоподібні» наконечники. Їх небагато, один-два, мало коли більше. На півночі подібні вістря — звичайна знахідка, а от для Русі — екзотика.
Проблема в тому, що ці стріли були призначені для поширеного на півночі лука. На півдні усі досвідчені вояки мусили переозброюватися, аби воювати на рівних із місцевими лучниками. Адже останні вже давно прийняли на озброєння більш потужний, а отже далекобійніший і більш смертоносний кочівницький складний лук. Стріляти з подібного лука стрілами, озброєними «варязькими» вістрями не можна — черешок просто зіпсує древко. Потрібні відповідної конструкції вістря з довшими і тоншими черешками.
Бронзові монети з Європи - все, що залишилося у гаманці варяга з Великої ЖитомирськоїДослідники вважають, що вікінги, як справжні професіонали, досить швидко оцінили переваги та можливості кочівницької зброї. Відтак мусили користуватися відповідними боєприпасами, які, на щастя, можна було замовити у будь-якій кузні — чи то у Києві, чи то у Чернігові і навіть на Коровельському Подолі. І лише ховаючи товаришів по зброї вони клали у могили «ланцетоподібні» вістря, як символ, як згадку про далеку Батьківщину, а може для того, аби у останній битві воїн міг скористатися з «рідної» зброї.
Отож про цього варяга можна сказати, що на Русь він потрапив з власним мечем і може з луком та стрілами. Однак на місці йому довелося міняти «стрілецьку зброю» і запасатися відповідними «боєприпасами». Лук і стріли навряд чи тоді видавали з князівського арсеналу. Однак можна було придбати все необхідне у київських зброярів. Адже тут уміли виготовляти і те, і друге. І подібні вироби цінувалися високо. Через кілька сотень років навіть славнозвісні татарські воїни вимінюватимуть цілий віз солі на в’язанку київських стріл.
Коли з екіпіруванням справу було вирішено, настав час вирушати за славою і багатством. Можливо, цей воїн і здобув славу, однак багатства йому не перепало. Адже у його розкішному гаманці лишилося чотири монети, і ті бронзові. Вони були карбовані на заході, у Європі. Якби служба була успішною, воїн міг би розраховувати на срібло, а то й золото з князівської скарбниці. Якому ж київському князю міг скласти присягу цей воїн? Знайдені монети були карбовані близько 920 року. Може, їх власник служив князю Ігорю, наступнику Віщого Олега? А може й самому Олегу, якщо праві ті дослідники, які вважають, що славний князь пішов у інший світ 922 року. Отож цей варяг міг потрапити у Київ якраз під час якихось подій, пов’язаних з утвердженням при владі нового князя. Можливо, він був знайомим з іншим воїном-земляком, поховання якого виявили ще 1946 року на подвір’ї будинку по вул. Житомирській, 4. Той також спочивав у зрубі-домовині, поруч знайшли меч «франкського типу» та вістря стріл. Зліва від кістяка чоловіка знайшли зотлілий жіночий кістяк, який визначили, як рештки рабині. Вона, згідно звичаїв русів, мала супроводжувати свого господаря у потойбічному світі. Можливо, цей варяг був навіть заможнішим за свого колегу — адже вартість рабині в Києві у ті часи коливалася від кількох десятків до сотні диргемів.


«Принцеса» з Михайлівського монастиря
Михайлівський Золотоверхий монастир, поштова листівка початку ХХ ст. Стрілкою показано будівлю, під стіною якої у 1999 році археологі натрапили на поховання "принцеси"Одразу слід сказати, що жінка, про поховання якої піде мова, жодного відношення власне до монастиря не має (адже похована задовго до його заснування), а титул свій отримала виключно від археологів, які навесні натрапили на місце, де її поклали понад тисячу років тому. Інша справа, що на цьому місці було зведено Михайлівський Золотоверхий монастир, який простояв сотні років, після чого був частково зруйнований 1935 року і шаленими темпами відтворений у останні роки ХХ століття.
У зв’язку з цим будівництвом було запрошено археологів, які ледве встигали розчищати і фіксувати та описувати старожитності, на які тут натрапляли чи не кожної години, особливо при прокладанні нових комунікацій. Виявилося, що з часів Русі рівень ґрунту виріс у цьому місці-де на один, де на два і більше метри. А ще встановили, що тут у часи славних київських князів — Віщого Олега, Ігоря та Святослава ховали киян. І не просто киян, а заможних киян. Більшість могил була пограбована ще у давні часи — грабіжники, потрапивши всередину гробниць-домовин вичищали насамперед речі з дорогоцінних металів та зброю. Це могло відбуватися зе у ХІ ст., коли цю ділянку було віддано під забудову.
Зрештою, частину монастиря було зведено прямо на кістках давніх мешканців Києва, які, щоправда, з огляду на обряд поховання, навряд чи були християнами. Споруди монастиря зводили у різний час і з різних матеріалів, віддаючи перевагу цеглі. Під такі споруди потрібні міцні підвалини, для яких копали траншеї відповідно до плану будівлі. Навколо цих траншей земля лишалася непорушеною, і це давало шанс уціліти хоча б окремим давнім похованням. Це при сучасному будівництві, коли риють величезні (і глибочезні) котловани вціліти не може нічого.Початок розкопок на місці, де буде знайдено поховання "принцеси" на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, під стіною Варваринського корпусу
Одне з давніх поховань було виявлене археологами під самісінькою стіною Варваринського корпусу. Повз цей довгий цегляний будинок проходять пасажири до станції фунікулеру. Знахідка трапилася 30 квітня, напередодні свята. Спочатку дослідники лише зітхали, розчищаючи безнадійно зітлілі за тисячу з гаком років кістки. Аж ось біля черепа блиснув жовтий метал — золото. Надвечір стало остаточно зрозуміло, що доведеться усю ніч чергувати на розкопі, охороняючи досить цінні та рідкісні знахідки.
Адже біля похованої тут жінки натрапили на залишки шкатулки, срібну чашу, золоті дрібні прикраси і срібну застібку для плаща. Навіть вкрита фіолетовими окислами вона дивувала своєю витонченістю і довершеністю. Частину черепа було акуратно зрізано при копанні фундаментів будівлі. Лишалося лише поспівчувати невдахам-копачам, які колись знаходилися у якихось 15-20 см від дорогоцінних речей. У шкатулці, яка повністю зітліла, виявили не прикраси, а якісь залізні окислені речі — схоже все, що залишилося від давнього манікюрного набору.
Знахідки передали реставраторам, яким довелося добряче попрацювати перед тим, як ці речі почали свої мандрівки по різним виставкам у музеях Києва, до речі, разом із спорядженням варяга з Великої Житомирської. Однак про давніх киян можуть розповідати не лише покладені у могили речі. Навіть їх тлінні останки, досліджені експертами, багато про що можуть повідомити.


Давня київська статистика
Нині ми звикли до таких показників, як середня тривалість життя, співвідношення різних вікових груп, жінок та чоловіків, захворюваність, тощо. Давні літописці цими показниками не переймалися, хіба що повідомляли про черговий «мор», який певного року спустошував ту чи іншу країну чи місто. Нині є можливість як відновити проігноровану колись статистику, так і встановити, які проблеми зі здоров’ям мали кияни понад тисячу років тому1. Адже і тоді Київ був великим містом, принаймні одним із найбільших у цій частині Європи. Насамперед статистика поховань показала, що у місті того часу кількість чоловіків у віці від 20 до 40 років значно переважала число представниць прекрасної статі. Це і не дивно — адже Київ був місцем зосередження органів влади та значного військового контингенту, у якому головну роль, судячи з тих таки поховань, відігравали воїни з півночі. Відповідно у місті було відносно мало дітей. Що здивувало дослідників — це те, що більшість підлітків у тогочасному місті успішно переживала «важкий вік» — на відміну від інших місць. Це означає, що підлітки у ті часи були винятково пристосовані до життя у міському середовищі, або ж про них із цілком зрозумілих причин добре дбали. Адже ці підлітки-то спадкоємці, продовжувачі слави «роду руського». Несподівано багато виявилося людей літнього віку, отже тривалість життя киян була вищою, ніж в околицях. Теж зрозуміло — поважні люди не йшли у перших рядах воїнів, вони мали більше шансів дожити до похилого віку, а не згинути на чужині.Фрагмент діорами давнього Києва. Національний музей історії України
Середній вік смерті для мешканців міста становив у ті часи від 41 до 44 років. Він виявився різним для чоловіків (4042) та жінок (4447) — ця тенденція, як бачимо, з часів Русі не змінилася. Тривалість життя киян за тисячу років, що минула, все ж таки зросла на два-три десятки років. Ці цифри слід порівняти із відомостями про середню тривалість життя представників різних «літописних» племінних союзів. Найдовше жили радимичі — близько 38 років, найкоротшим виявиться середня тривалість життя новгородських словен — близько 32 років. Як бачимо, усім їм не вистачало до киян — кому 10, кому 34 роки. Середньовічний «європейський стандарт» тривалості життя за різними даними знаходився тоді на рівні 3035 років.
Однак для заможних киян у ті часи була своя, дещо відмінна статистика. 1114% із них доживала до 60 і більше років. Трапляються довгожителі (за мірками того часу) — 70 і навіть, «ймовірно», на думку дослідників, 90 років. Цікаво, що у ті часи в Києві відсоток «осіб пенсійного віку» виявився, за даними антропологічних досліджень, навіть вищим, ніж у містах Західної Європи. Нині можна лише шкодувати, що у ті часи рейтингів європейських столиць ще не складали. Значний вплив на умови життя в давньому місці мав такий показник, як «популяційна щільність», адже із ним пов’язане поширення інфекційних хвороб, епідемій, які могли суттєво вплинути на демографічний потенціал. Київ доби Русі із своїм показником у 130140 чоловік на гектар хоча і лишив позаду давні Афіни (100 чол./га), однак поступався Флоренції (158 чол./га) і досить помітно — Парижу (233 чол./га). Київські розрахунки не беруть до уваги «тимчасове населення» — військових, купців. Ці приїжджі, хоча і не потрапили у статистику, могли істотно збільшувати популяційну щільність, а відтак суттєво зростала загроза епідемій, які, під виразною назвою «мор», згадано у літописі.

1          Докладно із «київською статистикою» можна ознайомитися у працях О. Д. Козак, зокрема статті О. Козак Особливості демографічної структури населення середньовічного Києва за даними антропології// Наукові записки з української історії. — Вип. 10. — Переяслав-Хмельницький, 2005. — С. 116—122. На тему здоров’я: А. Д. Козак,

М. І. Шульц Исследования следов воспалительных заболеваний среднего уха и околоносовых пазух у представителей древнерусского населения Киева//Вестник антропологии. — Выпуск 10. — М., 2003.