Розділ 13 НАРОД
ПАЧАНАКИТІВ

Розділ 13

НАРОД ПАЧАНАКИТІВ

Впродовж майже двох сотень років народ печенігів був сусідом русів та слов’ян, займаючи майже усю степову частину Краю. Однак слідів його перебування тут збереглося набагато менше, ніж згадок у літописах, хроніках, повідомленнях давніх мандрівників та істориків.

Тим не менш із ним пов’язано чимало драматичних та героїчних сторінок історії Краю, від облоги Києва до загибелі князя Святослава. На згадку перемоги, яку здобув над їх військом київський князь під стінами своєї столиці, було споруджено найвеличніший храм Русі — Святу Софію. А деякі історії  стали навіть надбанням легенд — приміром, історія про білгородський кисіль. Одна ж із останніх сторінок історії печенігів стала одним із сюжетів скандинавської саги.

 

Один із родів Тогарма
Сучасні степові краєвиди. Донецька областьАнонімний автор «Книги Іосіпон» так оповідав про походження печенігів, виходячи із біблійної генеалогії: «Тагарма [тюрки] складають десять родів, від них Козар, Пецинак, Алан, Булгар, Канбіна, Турк, Буз, Захук, Угр, Толмац.
Усі вони живуть на півночі, імена країн їх — по іменам їх Лише Угр і Булгар, і Пецинак живуть на річці великій, званій Данубі, тобто Дунай"1. Ці рядки було написано тоді, коли пецинакипеченіги вже були витіснені із просторих степових рівнин на західні кордони колись своїх величезних володінь.
Абу-Касим ібн Хаукал ан-Насібі, купець (а, за сумісництвом, агент одного з численних арабських володарів), який багато мандрував по світу Х століття — від Африки до Індії, так писав про печенігів, що вони є частиною тюрків, які відірвалися від своєї країни і живуть між хозарами та Румом, тобто Візантією: „…не було їм місця на землі у минулі часи, і от прийшли вони у неї, і завоювали її.
Печеніги здобули ці землі мечем, змусивши відступати на захід мадяр та підкоривши булгарські та аланські роди у степах між Доном та Дунаєм. Так печеніги стали сусідами Русі, Болгарії та Візантії, які відтепер мусили зважати на них. Водночас печеніги були приречені стати знаряддям інтриг та боротьби, яку вели між собою володарі цих держав. Завдяки цим обставинам залишилися досить докладні записи, особливо візантійських авторів, які нині стали основою для реконструкцій історії, суспільного ладу та військової організації печенігів2.
Старійшини та „ліпші мужі у родах, зібравшись на раду, обирали хана — головного воєначальника. Свій голос мали також воїни — у справах, які стосувалися походів. Таку систему дослідники іменують військовою демократією, адже вона стосувалася насамперед воїнів, чоловіків. Загальна чисельність печенізького війська, яке включало важку і легку кінноту, а також піхотинців, могла досягати кількох десятків тисяч воїнів.Набір срібних прикрас кінського спорядження з печенізького поховання с. Булгакове на Миколаївщині
Відомо, однак, що за певних обставин і жінки мали право голосу. Так, існували жіночі військові товариства. Дівчата, які входили до них, не могли вийти заміж, не вбивши у бою хоча б одного ворога. Отже, печеніги продовжували традицію амазонок, легенди про яких народилися майже за два тисячоліття до того. Про участь жінок у військових діях за участю печенігів згадує у своєму творі Олексіада візантійська принцеса, Анна Комніна. Відомо, що печеніги якийсь час були союзниками князя Святослава під час його війни проти Візантії та брали участь у бойових діях на території Болгарії. Можливо, ті воїни-жінки, що на них натрапили візантійці, оглядаючи полеглих на полі бою під Доростолом, якраз і належали до печенізького військового жіночого товариства.
Печеніги були кочовиками, однак дійшли згадки про існування у них шести(!)чи то міст, чи то фортець. У візантійській версії вони звучать наступним чином: Аспрон (біла фортеця), Тун-Катай (можливо, Тунгати — мирна фортеця), Кракнати (Карак-Катай — сторож-фортеця), Салмакати (Салма-катай — патрульна фортеця), Ізукати (Йайу-катай — військова фортеця і навіть Сакакати (Сака-катай — фортеця на сваях). Аспрон дослідники ототожнюють за Аккерманом — Білгородом, середньовічним містом, що виникло на руїнах античної Тіри над Дністровським лиманом.
Слід зауважити, що у ІХ-Х ст. цим містом, на думку деяких дослідників, володіли правителі Болгарського князівства (а потім царства), колишні спільники печенігів у боротьбі проти мадяр. У Дунай-Дністровському межиріччі археологи і справді виявили сліди поселень з керамікою, типовою для так званої доби Першого Болгарського царства. Ясна річ, жодні союзи не є вічними, і одного дня колишні друзі стали ворогами, відтак печеніги цілком могли захопити для себе у Х ст. частину території сусідів, навіть з таким містом, як Аспрон. Що ж до решти печенізьких міст, то їх пошуки все ще є справою майбутніх археологічних досліджень.
Як ведеться у степах, у пече­нізькому об’єднанні були стар­ші, благородніші і молодші роди. Тих, хто стояв на чолі об’єднань, візантійці іменували архонтами, самі ж печеніги вживали інші слова — чур, гіла (схоже на мадярсь­ке „дьюла). Відомі досить екзотичні назви племен — йулів — наприклад, Хавунаксінгіла“ — тобто йула кольору кори дерева. Кольорова символіка, пов’язана із територіальним розташуванням, була у ті, як і в попередні часи, досить популярна. На чолі печенізького об’єднання стояв, знов таки за визначенням візантійців, великий архонт, якого на Русі називали каганом (ханом). Відомо чимало імен цих правителів, однак найвідомішим у Краї був каган Куря, якому вдалося 972 року знищити дружину київського князя Святослава біля дніп­ровських порогів.


Сліди печенігів у степах
Прикраси до спорядження коня. Срібло, позолота. Частина набору, знайденного у печенізькому похованні в кургані біля с. Ново-Кам'янка на Херсонщині. Місце виготовлення - Крим, час - ХІ ст.Печенізька орда ділилася на два крила — одне кочувало на захід, інше — на схід від Дніпра. В свою чергу кожне крило ділилося на чотири частини. Власне, сліди їх кочування у вигляді поховань, переважно воїнів, і знаходять археологи. Подібні знахідки виявлені переважно на території Херсонської, Миколаївської, Одеської областей.
Одне з найбагатших печенізьких поховань виявлене біля с. Новокам’янка на Херсонщині. Особливо вражає комплект прикрас кінського спорядження. Його виготовлено з срібла, щедро прикрашено черню та позолотою. Вважають, що ці прикраси виготовлено в одній з майстерень на території Криму, більшість території якого у Х ст. опинилася під владою печенігів.
Традиція носіння поясів, прикрашених металевими накладками, мала місце і у печенігів. Матеріал, з якого виготовлені прикраси відповідав статусу воїна. Рядові мусили задовольнятися бронзою, старшина використовувала срібло. Відповідно виглядала і зброя воїнів. Однак навіть вироби з простих, найдешевших матеріалів печенізькі майстри могли перетворити на справжній шедевр прикладного мистецтва.
У похованні воїна, розкопаному біля с. Яблуня на Миколаївщині (його датують ІХ ст., тобто часами приходу половців у причорноморські степи), археологи виявили залишки піхов меча, виготовлені із звичайної берести. Їх прикрашала досить складна композиція з ліній, кіл, трикутників, яка, поза сумнівами, мала певне магічне значення. Можливо, для поважніших воїнів та правителів подібні вироби виготовляли із більш коштовних матеріалів.
Однак печенізький слід археологи знаходять і поза межами степів. Виявилося, що воїни-руси оцінили якість та перевагу деяких предметів військового спорядження, яке використовували кочовики, а також віддали належне певним виявам моди. Знахідки шабель, шоломів, поясної гарнітури та прикрас кінського спорядження — ось неповний перелік цих запозичень (трофеїв), які дісталися за різних обставин від заклятих друзів.
До речі, частина подібних речей була виготовлена за відповідними зразками далеко від печенізьких кочовищ. Приміром, на Київському Подолі під час розкопок на вул. Верхні Вал 1975 року було знайдено ливарні форми, у яких відливали прикраси для поясів, популярні серед степових сусідів. Археологи навіть спробували виготовити металеві речі, користуючись давніми прототипами. Вийшло непогано.
Ясна річ, що ремісники на Русі, так само, як їх колеги у Криму на півдні, були не проти того, щоб вигідно збувати свої вироби кочовикам та всім охочим придбати модні набори для прикрашання поясів і спорядження коня. Найцікавішим є те, що на одній з подільських знахідок дослідники виявили напис. Зроблено його було не кирилицею, а арабським куфічним письмом. Читають його по-різному — чи то „Йазід, чи то „Турк. Це може бути ім’я власника формочки — ювеліра, або ж того, хто вирізав цю річ з каменю. Але до якого народу б не належав майстер, працював він саме у Києві, на Подолі.


Печеніги і Русь
Печенігі та їх сусіди у ІХ-Х ст. Умовні позначення: 1 - напрямки походів; 2 - місця деяких масштабних бойвих дій. Цифрами позначено роки подійЯк відомо, у політиці нема вічних друзів і вічних ворогів, а є певні інтереси, які можуть носити більш сталий характер. Доброю ілюстрацією до цього положення є історія взаємовідносин Русі та печенігів, яка розпочалася ще наприкінці ІХ ст., з появою нової орди у степах. Той же цитований раніше Абу-Касим ібн Хаукал висловився з приводу взаємин Русі та печенігів у тому сенсі, що останні-то шип ру­сійїв та їх сила». Тобто за певних обставин — вороги, а за інших — союзники. Арабсь­кий аналітик вірно збагнув суть русько-печенізьких відносин впродовж першого століт­тя співіснування.
Власне, вже похід Віщого Олега на Константинополь міг бути успішним у разі домовленості із вождями нащадків Тогарма. Його наступнику, князю Ігорю, домовитися, очевидно, не вдалося — під 920 роком згадується про військові дії.
Сину Ігоря, воїну Святославу по-різному велося з степовими володарями. То вони виступали союзниками, вирушаючи у похід в землі болгар та ромеїв, то за відсутності князя печеніги влаштовували облогу Києва. І тоді князю доводилося поспішати додому з далекого походу, аби врятувати родину і столицю. Союзники могли стояти на смерть у Доростолі (справа дійшла навіть до харчування конями кочовиків під час облоги), що не завадило кагану Курі перестріти Святослава біля порогів.
Цілком вірогідно, що відносини Русі та печенігів могли розвиватися інакше, однак обставину їх сусідства уміло використовували досвідчені у інтригах сусіди. Складаючи свою монументальну інструкцію з управління імперією, Костянтин Багрянородний пояснював своїм нащадкам, що одним з способів нейтралізувати надто войовничих русів є направити проти них печенігів, які здатні припинити рух потенційних ворогів Імперії не лише через степи але й по Дніпру, перехопивши їх біля порогів. Можливо, цією порадою хтось і насправді скористався 972 року.
Печеніги були задіяні під час з’ясування стосунків між нащадками Святослава, а потім не раз воювали руську землю на власний розсуд. Саме їх військова активність наприкінці Х ст., на думку дослідників, якраз і спонукала князя Володимира до будівництва грандіозних прикордонних укріплень — «змієвих валів» на Київщині3. У часи, коли військова могутність Русі зростала, а нова держава землеробів і воїнів відгороджувалася від «Дикого Поля», як у далекі славні скіфські часи, неприступними укріпленнями та фортецями, шанси кочовиків відновити золотий вік грабіжницької економіки впали як ніколи до того.Похід князя Святослава з союзниками-печенігами у Болгарію. Мініатюра до Монасієвої хроніки, створена у ХІV ст. (Ватиканський рукопис)
Про печенізькі облоги деяких міст Русі було складено легенди, деякі з них потрапили навіть на сторінки літопису. Широко відомі історії про підлітка, який врятував Київ, коли пройшов через печенізький табір із вуздечкою, удаючи, що шукає коня. Для цієї легенди складно знайти матеріальне підтвердження, хіба те, що під час розкопок у Києві знайдено металеві прикраси кінського спорядження, типові для степовиків у Х ст.
В. В. Хвойка вважав, що йому вдалося натрапити на матеріальне підтвердження знаменитої історії про «білгородський кисіль». Йдеться про облогу печенігами розташованого неподалік Києва літописного міста Білгорода у часи князя Володимира. Облога була тривалою, князь не поспішав на допомогу і зголоднілим білгородчанам довелося демонструвати печенізьким посланцям два колодязі, які їх годують. З одного діставали мед, з іншого — кисіль. І те й інше походило з останніх припасів, які хитромудрі мешканці обложеного міста помістили у колодязі у дерев’яних ємностях.
Досліднику і насправді вдалося виявити сліди давнього і дуже глибокого колодязя у Білгородці, стіни якого були обшиті деревом. Дійти дна йому так і не вдалося, але збереглися фото процесу розкопок. Переконливо довести, що то насправді один із «тих самих» колодязів досліднику не вдалося, однак київська громадськість сприйняла цю знахідку з великим ентузіазмом.
Щоправда, значно більше враження справили розкопки потужних фортифікацій, земляних валів із складними конструкціями, які оточували величезне, як на давні часи, місто. Можливо, саме ці вали і стіни на них мали під час облоги вирішальне значення, а захід з колодязями-кормильцями став лише приводом, аби мужні печенізькі вояки могли надалі не перейматися «втратою обличчя» і піти собі геть у степи.


Мінливість долі
Розкопки колодязя у літописному Білгороді під Києвом, які проводив В.В. Хвойка. Фото з архіву ІА НАНУПереможені, зрештою, у кількох битвах, гнані більш потужними ордами половців, печеніги впродовж Х ст. з ворогів Русі перетворюються на союзників, які перебували у залежності від Києва. Власне, ці історичні перетворення дали змогу вченим намалювати цілу схему еволюції відносин між Руссю і печенігами: союзники-найманці-федерати-вассали, складовими якої також були чисельні війни, замирення, зрада і підступи.
З історичної арени печеніги зійшли так само, як і більшість їх попередників, що за минулі тисячі років багато разів змінювалися у степах Краю. Прийшли більш сильні племена, на цей раз — зі сходу, і стали витискати з степів тих, хто володів ними впродовж останніх сотень років. Перед тим печеніги вчинили кілька рейдів проти Русі, однак були зупинені на річці Альті під Переяславом, а потім під стінами Києва.
У цих битвах полягло чимало воїнів, а перед живими постав вічний вибір: загинути у бою або піти кудись. Після поразок, яких вони зазнали у першій половині Х ст. у причорноморських степах та на Русі, печеніги вчинили приблизно так само, як колись нащадки хана Кубрата: вони розділилися. Одні пішли шукати кращої долі на Русі, приєднавшись до «своїх поганих», які стали живим щитом на півдні Київської землі.
Навколо річки Рось і нині археологи натрапляють на поховання степових воїнів, які вірно служили правителям своїх колишніх ворогів. Мине ще дві сотні років, і перед ними знову постане вибір: виконувати присягу, яку дали їх предки київським князям, або ж приєднатися до переможних монгольських туменів і йти під стіни Києва. До цієї історії ми ще повернемося у свій час.Металеві вироби "степового" в тому числі печенізького зразка, поширені у русів. Знахідки з поховань Шестовицького могильника, малюнки з щоденника П.І. Смолічева
У ХІІ ст. не було також дивиною зустріти у стольному Києві чимало печенігів, які прибули туди, як найманці. Абу Хамід Мухаммад ібн Абд ар-Рахім ал-Гарнаті ал-Андалусі, який відвідав місто над Дніпром у 50-ті роки ХІІ т. записав, що зустрів тут тисячі «магрибинців», на вигляд тюрків, які розмовляли тюркською мовою, та були відомі у цій країні під іменем беджн (ак), тобто печеніги. Крім іншого, баджнаки займалися тим, що «метали стріли», тобто, вірогідно, перебували на військовій службі, або збиралися стати «контрактниками» у війську київського князя.
Якась частина увійшла до складу половецького об’єднання і продовжила важке і неспокійне життя у степах, розділивши у ХІІІ ст. долю своїх переможців. Їх сліди вчені намагаються виділити серед степових старожитностей ХІІ-ХІІІ ст.
Якась частина вирушила кількома хвилями за Дунай. Від «закордонних» походів печенігів до наших часів дійшли не лише записи у хроніках та літописах, але й цілком матеріальні, в тому числі дорогоцінні речі. Експонуються вони, щоправда, у європейських музеях — Відні, Софії та інших місцях, засвідчуючи драматичну часом долю колишніх мешканців причорноморських степів.

1                    Перелік із «Таблиці народів»: Древняя Русь в свете зарубежных источников. — Хрестоматия. — М., 2009. — Том ІІІ. — С. 170—171

2                    Військова організація печенігів у різні періоди їх історії (на підставі вивчення переважно писемних джерел) докладно описана у книзі: В. Г. Бережинский, А. К. Бороздина Военная организация печенегов VII—XIII вв. — К., 2008. — 142 с.

3                    Про це монументальне будівництво згодом у розділі «Змієві вали і застави богатирські»