Розділ 14 ПЕЧЕНІГІ
ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Розділ 14

ПЕЧЕНІГИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Як правило історію печенігів для теренів Краю завершують на останній битві під стінами Києва, опісля якої князь Ярослав, згідно літопису, і звів на місці перемоги величний храм Святої Софії. Однак історія печенігів на тому не закінчилася. І надалі вона досить тісно перепліталася з подіями на Русі. І ще на початку ХІІ ст. київський князь Володимир Мономах виявився причетним до останньої великої війни з участю печенігів.

Щоправда, війна ця велась далеко від кордонів Русі. Однак під час вирішальної битви, у якій загинула більшість печенігів, обличчям до обличчя зустрілися ті самі персонажі, які зі зброєю в руках впродовж століть з’ясовували стосунки на землях Краю. Адже останню печенізьку фортецю, споруджену із похідних возів у оспіваній в скандинавських сагах битві, штурмували варяги з гвардії візантійського імператора.

 

Спірний скарб Святого Миколая
Скарб Св. Миколая, малюнок з видання ХІХ ст.До
 відомого святого цей скарб має те відношення, що був знайдений біля села з відповідною назвою у Банаті  нині це територія Румунії. До нього входило 23 посудини, виготовлені із щирого золота загальною вагою близько 10 кг. Оскільки знахідку було зроблено 3 липня 1799 року, то скарб опинився у Відні — адже у ті часи весь цей край був складовою Австрійської імперії, там він перебуває і досі, незважаючи на спроби повернути давнє золото у край, де воно було колись знайдене.
Якщо за володіння скарбом нині сперечаються дві країни, то за право вважати його приналежним до власної історії сперечається значно більше народів, точніше вчених, які склали досить довгий список претендентів. У ньому як давно зниклі народи — авари, печеніги, так і сучасні — румуни, мадяри, болгари. Останні навіть виготовили точну копію усіх посудин і експонують у Національному історичному музеї в Софії. Оригінали ж виставлено у Відні, в Художньо-Історичному музеї.
Особливо відомим є зображення воїна на одній з посудин. Це кінний кочовик у повному бойовому обладунку. На голові шолом, зроблений із кількох частин та прикрашений двома пір’їнами — саме у таких зображують своїх легендарних вождів на пам’ятниках та історичних полотнах мадярські митці. Обличчя широке, з великими вусами та короткою борідкою. Тіло воїна вкриває довга, до колін кольчуга. На руках — наручі із довгих металевих платівок, клепками прикріплених до шкіряної основи. Ноги прикрито поножами аналогічної конструкції.Воїн-кочовик веде полоненного, реконструкція за зображенням посудини із скарбу Св. Миколая
У правій руці вершник тримає спис, біля вістря якого прикріплено прапорець. Збруя коня має прикраси у вигляді платівок, що їх знаходять під час розкопок кочівницьких поховань. Лівою рукою богатир тримає за голову переможеного довгобородого воїна невеликого зросту. Той зображений теж у довгій кольчузі, але без пояса та босоніж. Біля пояса переможця, прикрашеного круглими бляшками, підвішено відрубану голову ще одного довгобородого ворога.
Датують скарб по-різному. Болгарські дослідники — другою половиною ІХ століття. Угорські вчені називають верхньою датою Х ст. При цьому у складі скарбу є речі, виготовлені ще у VI ст., серед них і такі, що походять з Ірану доби Сасанідів. Частина посуду знаходить аналогії серед знахідок, зроблених у Сибіру, на території Хозарії, якісь мають візантійське походження. Тобто скарб має вигляд такої собі фамільної скарбниці, яка утворилася внаслідок збирання військових трофеїв та дипломатичних подарунків впродовж кількох сотень років. У цьому плані він дуже нагадує Перещепинську знахідку на Полтавщині, у якій теж було все — від уральських смарагдів і перстнів з візантійськими монограмами до посуду з палацу шахіншаха Ірана1.
ІХ-Х ст. це епоха, коли у цій частині Європи йшли війни усіх проти всіх за участю не лише мадяр, болгар, але й печенігів. Пригадаймо 896 рік, коли мадяр з Ателькузи змусили піти скоординовані дії болгарського князя та печенізької орди. Описане вище зображення якраз і стало символом тих кривавих часів. Без цієї ілюстрації не обходиться жод­не поважне видання про цю добу, вона при­красила чимало обкладинок книжок, виданих у різних країнах.
Історичне полотно угорського художника Берталана Шекелі, створене у 1896-97 рр. На ньому зображено клятву мадярських вождів. Краплі своєї крові вони збірають у золоту посудину, яка стоїть на пні зрубаного дерева. Художник використав золоту посудину з скарбу Св. Миколая. На думку дослідників, ця річ виготовлена в Ірані не пізніше VІІ ст.Окремі речі зі скарбу надихали художників, тому вже впродовж ХІХ ст. з’явилися на історичних полотнах, які відображали ключові події напівлегендарного європейського минулого. Так, на картині, яка ілюструє описану у знаменитому творі «Gesta Hungarorum» клятву семи вождів, останні збирають краплі своєї крові, що мала навіки скріпити спілку мадярських племен, не інакше, як у золоту чашу з скарбу Св. Миколая. Ця чаша має чотири ніжки і ручку, майстерно виготовлену у вигляді бородатої голови цапа, оберненої до центру посудини. У подібну чашу і справді могли збирати кров при жертвопринесеннях.
Напевно, до цього скарбу мають те чи інше відношення усі претенденти — і булгари, і мадяри і печеніги. Усі вони в різний час перебували на сході, в степах, а саме там знаходяться витоки художніх традицій, у яких виконано частину речей. Усі перелічені народи в силу обставин рушили далі, на захід, змагаючись дорогою за право панувати у степах на північ від Азовського та Чорного морів в межах Краю. При цьому вони були втягнуті у міжнародні інтриги, спровоковані великими імперіями того часу — Хозарією та Візантією, які вели боротьбу з третьою потугою — арабським халіфатом. Візантія, до речі, теж предствлена у цьому скарбі — розкішним золотим блюдом, напевне взятому як військова здобич у якомусь багатому місті за Дунаєм.
Ці інтриги також супроводжували війни із здобиччю, дипломатичні місії з багатющими дарами вождям, а потім починалися нові війни, у яких трофеї та здобич знаходили собі нових господарів, а наймачі степових воїнів ставали черговою жертвою їх нападів.
Над цим давнім золотом клялися у вір­ності, за нього убивали — аж до часу, поки во­но за невідомих нам обставин не було на довгі сто­ліття поховане у землі. Минули віки, поки його знайшли, і тепер воно виставлене у вітринах музеїв, як свідок давніх, кривавих часів війни усіх проти всіх. Подальша історія склалася так, що сліди печенізьких племен, які упродовж двох сотень років панували у степах Краю, досить швидко загубилися на просторах Європи.


Переселення на Балкани
Останні походи печенігів, ХІ-ХІІ ст. Умовні позначення: місця битв (цифрами вказано роки, коли вони відбулися); 2 - походи печенігів; 3 - наступ половцівУ степах за синім Дунаєм надто багато чого змінилося з тих часів, коли болгарські князі були союзниками печенігів, або їх запрошував до співпраці князь київський Святослав, щоб перемагати тих же болгар і візантійців. Болгарія занепала під тиском імперії, зате на півночі міцніло королівство мадяр. Останні напевне не забули ані велику битву на Південному Бузі, ані обставин, через які їм довелося омандрувати з Ателькузи за Карпати.
Спочатку, як завжди, була серія спустошливих набігів, а потім — запрошення послужити, ясна річ — збройно — справі захисту імперії ромеїв. Таким чином хан Кеген та 20000 його співвітчизників 1047 року отримали службу і місце для поселення за Дунаєм. Із наступними прибульцями, які з’явилися на чолі з вождем Тірахом, у 104849 рр. повелися менш чемно — їх для початку розгромили у бою, а потім розселили там, де вважали за потрібне — деяким довелося навіть зайнятися хліборобством.
Візантія спробувала використати нових підданих у війнах з турками-сельджуками, які спустошували імперські володіння у Малій Азії. Власне, ще у Х ст. імператори робили спроби укріпити гарнізони печенізькими воїнами. Про це згадує арабський автор Ал-Масуді: «…наповнили ими фортеці полизу сирійського кордону, і обернули їх проти бурджан та інших народів, ворожих їм…» Чергова спроба вийшла не дуже вдалою. І раніше було надто мало охочих гинути на малоазійських кордонах імперії — пригадаймо невдачу Юстиніана ІІ з переселенням туди слов’ян2.
Печеніги, потрапивши у «гарячі точки» вийшли з під контролю і з «друзів» знову перетворилися на небезпечних ворогів, взявши участь у війнах, заколотах та повстаннях, які потрясали підвалини імперії впродовж 10641086 рр. Діставалося і сусідам, мадярам. Однак цього разу перевага була на їх боці: печеніги 1168 року були розбиті у битві при Керлесі. Надалі частина з них навіть вирішила оселитися на землях, підвладних угорському королю. У цих краях вони відомі під ім’ям «бісені». Топоніми, які вважають печенізькими, вчені відзначають на території сучасної Румунії.Долина річки Мариці (Болгарія). Тут, у битві пра Левоніоні, 29 квітня 1091 року було переможене військо печенігів
Однак і за Дунаєм інші печеніги не сиділи склавши руки. Вважають, що їх активність ледь не зашкодила першому хрестовому походу, адже бойові дії відбувалися саме у тих краях, якими 1096 р. пройшли загони перших хрестоносців. І справді, якби дії печенігів у Європі були більш успішними, сельджуцькі правителі мали вірний шанс взагалі ніколи не побачити воїнство Христове під стінами Єрусалиму.
Чергова поява великого війська печенігів у 109091 рр. співпала (дослідники вважають — зовсім не випадково!) із черговим наступом турків-сельджуків на Візантію. Знову, як і колись, її вороги будували плани спільного походу на Константинополь, адже рухалися саме до столиці імперії, кожен з свого боку.
Спочатку доля сприяла печенігам. У одному з боїв вони ледь не захопили в полон імператора. Олексій І очолював ромейське військо, тримаючи в руці прапор, коли ворожий воїн з довгим списом наніс йому сильний удар нижче спини. Імператор врятувався втечею з поля бою до міста Боруя і змушений був міркувати над тим, яким чином викупати з полону своїх вояків.
Зрештою, печенігам вдалося наблизитися до Константинополя. Візантійці уклали спілку з куманами-половцями, але весь час побоювалися, що ті перейдуть на сторону печенігів.
Однак на річці Мариця (тоді її називали Мавропотам) 29 квітня 1091 року візантійська армія, очолювана імператором Олексієм І Комніним здобула вражаючу перемогу над кочовиками. Зберігся опис цієї битви, у якому сказано, що імператор сам став у лави атакуючих. Кумани підтримали атаку союзників, і перемогу було здобуто у жорстокій битві, яка тривала майже весь день.
Печеніги йшли усією ордою, отож того дня на Мариці загинули не лише воїни, але й їх жінки та діти. Тих, хто вижив, оселили на території, яка нині входить до складу Греції.
Це був час, коли імперія ромеїв вперше за багато років спромоглася перемогти варварів та почала відновлювати свої давні кордони у Подунав’ї. Не випадково на монетах Олексія І зображували поруч із Св. Димитрієм. Святого зображали не інакше, як у повному озброєнні і з мечем у руці. Вони стоять на монетах поруч, імператор і святий воїн, тримаючи прапор візантійського війська або хрест, як символ перемоги над язичниками.


Остання велика битва печенігів
Дослідники вважають, що ця війна була спровокована далеким нащадком князя Святослава, а славний князь, як відомо, загинув якраз від рук печенігів біля Дніпрових порогів 972 року). Якщо так, то Володимир Мономах учинив цілком по закону предків і виявився гідним діянь своєї пра-пра- бабки, княгині Ольги, яка не подарувала древлянам смерті свого чоловіка, князя Ігоря. Однак сумна доля спіткала нащадків кагана Курі не лише через підступи могутнього київського князя, але і внаслідок цілої низки інших обставин.
Мозаїчне зображення Іоанна ІІ Комніна, 79-го імператора Візантії (1118-1143 рр.). переможця печенігів при Боруї.Спочатку великий похід 1122 року був цілком успішним, і нападники спустошували землі на пів­но­чі Болгарії (яка на той час стала складовою частиною імперії ромеїв). Імператор Іоанн ІІ Комнін виступив у похід проти «скіфів» (так називали тоді вчені ві­зан­тій­ці у своїх творах печенігів) з великим військом, у якому, окрім греків, були найманці з різних країн. Взяв він у похід і свою особисту гвар­дію, яка називалася «варязькою». Цей військовий під­розділ на ві­зан­тійській службі з’явився ще у часи князя Володимира Святославича. Мудрий князь тоді не лише якось спровадив у Царгород варягів, які виявилися зайвими у Києві, але при нагоді надіслав туди цілий 6000-тисячний контингент.
Воїни з Півночі добре зарекомендували себе не лише у бою, але й як особиста охорона. Їх вірність та відданість імператорам ромеїв змалювала у своєму творі візантійська принцеса, Анна Комніна, яка зауважила, що «варяги, які носять мечі на плечах», розглядають свою вірність імператорам та службу їм, як спадковий обов’язок». Вони такі вірні, що не бажають навіть нічого чути про зраду. Можливо, серед воїнів варязької гвардії, яку імператор Іоанн ІІ Комнін привів до міста Боруй (нині воно у Болгарії і носить назву Стара Загора), були нащадки, або родичі дружинників князя Святослава.
Один з поетичних описів цієї битви належить ісландському скальду, Сноррі Стур­лусону. Можливо, він не зовсім точ­но описує усі події, які тоді мали місце, але дух часу пе­ре­дає, напевне, точно.
Хвиля за хвилею на Печінаволлум3 про­кочувалися атаки війська ромеїв, на шляху якого стояла неприступна фортеця із печенізьких возів, за якими за­сіли тисячі лучників. Кіннота греків, а потім і фран­ків марно намагалися здолати їх опір. Здавалося, що жодна сила у світі нездатна подолати його. Імператор почав навіть докоряти воякам, які відступили, за слабкість духу. А у відповідь почув дружню пораду — послати в чергову атаку проти укріпленого табору пече­нігів «оті бурдюки з вином». При цьому вояки-невдахи мали на увазі варязьку гвардію, яка, між ін­шим, і справді мала у Константинополі репутацію неперевершених пияків.
І тоді перед імператором вийшов командир варязької гвардії, якого звали Торір із Гельсінгланда, і сказав, що навіть у випадку, коли б на полі палахкотів пекельний вогонь, він зі своїми воїнами пройде крізь нього, якщо це принесе мир. Набожний імператор, почувши про пекельний вогонь, порадив варягам прикликати на поміч короля Олава Святого, а ті, у відповідь, дали обітницю у разі перемоги спорудити на честь свого небесного покровителя іменний храм у Константинополі.
Після цієї розмови клин, який складався з 450 (або 540) варягів, озброєних дворучними сокирами та мечами, рушив на печенізький табір. Сага оповідає, що печенізький вождь (який був сліпим), спитав своїх воїнів, чи не бачать вони часом попереду атакуючих вершника на білому коні. Ті, ясна річ, бачили лише варягів, які наближалися, не зважаючи на зливу печенізьких стріл. І це було останнє, що вони бачили у своєму житті. Стіна з возів не встояла під сокирами варягів, і вони повбивали стільки ворогів, скільки мали змоги. У чому їм, ясна річ, добре допомогли і греки, і франки. Так скінчився Пачанавеллір, або ж битва при Боруї.
Вдячні варяги збудували храм на честь Олава Святого у Міклагарді-Константинополі. І в тому храмі імператор звелів помістити реліквію — чудом віднайдений меч святого короля. Так, дякуючи відвазі варягів, заступництву Олава Святого (та інтригам Володимира Мономаха) скінчилася велична доба у довгій історіі печенігів, яка так тісно переплелася з історією русів та їх нащадків.

1                    Докладніше про Перещепинський скарб, який відображає буремні події більш давніх часів у книзі «Україна: від Антів до Русі», розділ «Булгарія у Понтійських степах»

2                    Докладно про цю історію у книзі «Україна: від Антів до Русі», розділ «Від Украненланда до Хісн-Ас-Сакаліба».

3                    Pechinavollum — «печенізьке поле»