Розділ 15 ШЛЯХ ЧЕРЕЗ
ГАРДИ

Розділ 15

ШЛЯХ ЧЕРЕЗ ГАРДИ

Вчені вважають, що під назвою «Гарди» у сагах та рунічних написах виступає Русь. Через Гарди колись проходив Аустрвег — «Східний шлях». Понад тисячу років тому його створення увінчало діяльність кількох поколінь політиків, воїнів і торговців. Цей шлях поєднав, нехай і на відносно коротких час Північ і Південь, різні країни Європи та Азії. Значна його частина проходила землями Краю. Великі князі — Віщий Олег, Ігор, Святослав та їх спадкоємці доклали неабияких зусиль, аби так сталося. Нині ми можемо дізнатися не лише імена князів та воєвод, причетних до становлення великого шляху.

Подорож по цьому шляху, а також імена звичайних подорожуючих близько тисячі років тому було увічнено на рунних каменях, які знайдено на землях від Скандинавії до берегів Чорного моря. Зберігає земля також й інші свідчення про один із наймасштабніших транзитних торгових шляхів середньовіччя.

 

Схема "Східного шляху" із "варяг у греки"Срібло у давні часи було одним з джерел, яке підживлювало владу на Русі. Отож влада у особі великого князя мусила постійно дбати про те, аби це джерело не пересихало. Задля цього слід було забезпечити умови для безперешкодної та вигідної (наскільки можливо) торгівлі. Константинополь-Царгород був тим місцем, де вигідно можна було збути товари і отримати бажаний метал, а також чимало інших приємних та корисних речей — від коштовних тканин до солодкого вина, які приємно урізноманітнювали таке важке князівське та дружинне життя на Русі.
Завдяки Костянтину Багрянородному, імператору ромеїв, до наших днів дійшов досить докладний опис цього важливого шляху. У ньому можна знайти не лише опис «логістики» процесу, але й назви міст і навіть перешкод — природних та політичних — на шляху варязько-руської торгівлі з «греками"1.
Спочатку, як сказано у главі 9 трактату «Про управління Імперією», кораблі з Немогарда, Мелініскі, Теліуци, Чернигоги і Вусегарда спускалися рікою Дніпро до фортеці Кіоава, яку називають Самбатас. Сучасні назви перелічених населених пунктів нині звучать трохи інакше — відповідно Новгород, Смоленськ, Любеч(?), Чернігів, Вишгород і місто (вже не фортеця) Київ. Сюди населення Славіній, данники і союзники русів, переганяють виготовлені взимку човни-«моноксили», де продають купцям для подальшого використання. У червні місяці караван прямує до Витичева, де впродовж двох-трьох днів збирається флотилія для подальшої подорожі.
Спробуємо ж і ми вирушити з Києва по давньому шляху, аби побачити на ньому ті самі місця, де тисячу років тому йшли Дніпром торгові каравани русів. Завдяки археологічним розкопкам подібних місць виявлено чимало так само, як і цілком матеріальних слідів давнього торгового бізнесу.


Перша зупинка після Кіоава
Так зобразив кораблі на Дніпрі М. Реріх на одній із своїх картинНа жаль, сьогодні регулярне судноплавство по Дніпру майже припинилося. А ще якихось років 30 тому не було проблемою сісти на теплохід у Києві, і кілька днів милуватися краєвидами берегів однієї з найбільших річок Європи. Звичайно, за тисячу років ці краєвиди значно змінилися, так само, як і темпи пересування по воді. Та відстань, яку раніше лодії та моноксили долали за день, сучасний моторний човен подолає у гіршому випадку за кілька годин. Однак у давні часи відстані вимірювали саме денними переходами у 3040 км, часом — до 70 км. І до них була пристосована уся берегова та ынша «інфраструктура».
Згадана у описі фортеця Витичів якраз і розташована на відповідній відстані від Києва. Взагалі, розташування більшості «літописних градів» на берегах Дніпра у цьому районі таке, що вони прикривають саме водний шлях, адже поставлені, крім іншого там, де у широку заплаву виходять річкові долини, біля бродів, у вузьких місцях тощо — тобто там, де можна, при бажанні, спробувати вчинити напад на караван. Крім того, фортеці прикривають можливі місця стоянок.
Знайти навіть нині фортецю Витичів не проблема — вона знаходиться на території сучасного села Витачів Обухівського району Київської області. Однак марно було б шукати нині тут зручної стоянки не то що для лодії, а для рибальського човна — ріка під самою кручею. За тисячу років природа і людина встигла змінити берегову лінію. Останні значні зміни відбулися із заповненням Канівського водосховища у 70-ті роки ХХ т. Тоді пішли під воду заплавні луки, острови, а разом з ними і сліди давніх селищ, корабельних стоянок і ще багато чого, пов’язаного з давньою історією Краю.
Однак фортеця вціліла, вона і зараз височить над Дніпром на вершині гори, яку з боку Києва видно за добрий десяток кілометрів. Вона і у давні часи була чудовим орієнтиром для подорожуючих — адже саме у цьому місці після Києва високий берег чи не впритул виходить до основного русла ріки. Панорамою цієї місцевості можна помилуватися сьогодні з високого пагорба, на якому нині розташована частина села Трипілля. Якщо поглянути ліворуч, то сонячного дня ще можна розгледіти лівобережні райони Києва. Праворуч над водою височить мис, на якому колись стояла фортеця Витичів. Між Трипіллям та цією горою вздовж берега йшла широка надзаплавна тераса, на якій можна було без проблем розмістити не те що десятки, а сотні лодій та моноксилів.
Ця стоянка була у часи імператора Костянтина Багрянородного не менш масштабною, аніж славнозвісний Поділ у Києві. І охороняли її не менш пильно. Окрім Витичева на цьому відрізку берега були ще дві фортеці — одна у Трипіллі, друга — у Халеп’ї. Щоправда, у давньому літописі ці назви звучали дещо інакше — Треполь і Халеп. Причому обидві вони належали містам, а не селам, як сьогодні. Однак сліди давніх міст все ще збереглися, на відміну від давніх назв, відомих переважно історикам та археологам. Імператор не згадав про них можливо тому, що засновані вони, схоже на те, дещо пізніше за Витичів.
А міста то були чималенькі і непогано укріплені. Дитинець-цитадель Треполя займала вершину височезного пагорба, а у долині навколо розкинувся величезний посад, на кілька десятків гектар. З півночі його прикривала річка Красна, а з півдня і заходу — канал. Його сліди були помітні ще наприкінці ХVIII ст., отож давня споруда потрапила навіть до рукописного «Опису Київського намісництва» поруч з іншими визначними старожитностями. Прохід по каналу охороняли згадані у літописі Водяні ворота. Сюди, у разі небезпеки з боку Дніпра, можна було сховати десятки лодій, спокійно ремонтувати їх та вантажити товарами, які прибували до узбережжя з західного напрямку.
Вид на сучасне с. Трипілля з Дівич-гори. Під пагорбом, на якому розташувалося Треполь, зараз впадає у Дніпро р. Красна. На горизонті - мис, на якому у Х ст. розташовалося с. ВитачівАрхеологи свого часу дискутували, де саме знаходився літописний Треполь — чи на Дівич-Горі, яка височить поруч, чи в іншому місці. Наприклад, пам’ятний знак з нагоди 1000-ліття міста поставлено було навпроти сільської ради, у новій частині села, яка виникла у 70-ті роки ХХ ст. Хоча місцеві жителі вже досить давно у іншому місці час від часу знаходили на городах давні черепки та інші речі, а саме на високому пагорбі у гирлі р. Красної та навколо нього. І нині знаходять. 2003 року, коли у старій частині села прокладали труби для газу, у багатьох місцях натрапили на сліди спалених споруд, господарчих ям-смітників різного часу. Найдавніші знахідки належали до доби трипільської культури, а історія Русі тут починалася з ХІ століття. Не лише уламки горщиків та візантійських амфор знайдено у Трипіллі-Треполі. Є тут і рештки зброї — вістря стріл, списів, амулети, хрести, в тому числі енколпіони київської роботи, навіть уламки цегли-плінфи. Отож місто було чимале і заможне.
А сліди міських укріплень, хоча і стерті сучасною забудовою та дбайливо вирівняними городами, все ж таки ще можна відшукати. Вперше це вдалося зробити завдяки аерофотознімку, надісланому знайомим із США. Він знайшов його у німецькому архіві часів ІІ Світової війни. Коли пілот якогось «юнкерса» навесні 1944 року заходив на бомбування переправи через Дніпро, він і гадки не мав, що у об’єктив фотокамери потраплять сліди давніх валів Треполя, які можна розгледіти на пагорбі в центрі села. Підтвердили цю знахідку спостереження за земляними роботами 2003 року: у одному місці півтораметрової глибини траншея перетнула рів, який було вирито колись перед валом. Вал розрівняли, а сліди рову виявилися похованими на значній глибині і збереглися. Знахідки з давнього Треполя сьогодні можна побачити у вітринах Обласного археологічного музею. Його споруджено на головній площі давнього Треполя.
Так само зникли з поверхні землі сліди літописного Халепа. На городах сучасного Халеп’я, у прибережній частині, і сьогодні можна знайти чимало давньоруського череп’я та інших старожитностей. Ще більше їх щороку випадає із зсувами на берег Дніпра. Розгледіти сліди давніх споруд та ям можна у зрізі височезної кручі. Розкопати все це у археологів не вистачає поки що ані часу, ані коштів.
Витичеву пощастило трохи більше — ним займався свого часу академік Б. О. Рибаков. У звітах та публікаціях можна побачити не лише чудові, нині докорінно змінені людською діяльністю давні дніпровські краєвиди, які відкривалися із валів давньої фортеці, але й рештки будівель, розрізи оборонних споруд. Знайдено чимало слідів від пожеж. Можливо, частина із них пов’язана із бойовими діями, якимись нападами.
Три міста-фортеці забезпечували можливість зосередження на відстані одноденного переходу від Києва величезного каравану, флотилії із сотень, а коли треба — може і тисяч лодій та моноксилів. Місцеві жителі мали чудову можливість підзаробити і на обслуговуванні подорожуючих — кораблі треба було ремонтувати, комплектувати веслами, вітрилами, іншими речами, запасати харчі та одяг на дорогу (хто у Києві не закупився), нарешті, подорожуючим треба було їсти-пити і розважатися. Можна було щось заробити і на перепродажі товарів — як на шляху до «греків» так і на зворотньому.
Отож існування тисячу років тому аж трьох міст на кілька кілометровому відрізку берегової смуги не було випадковістю, а викликане економічним розвитком території. Однак часи змінилися, і там, де колись були три досить великих та заможних міста, нині животіють три села, значна частина мешканців яких щодня змушена вирушати на заробітки до Києва. Все тече, все минає


Устахольм на Дніпрі
Міста на Дніпрі згадано не лише у візантійському трактаті та літописах. Згадку про них можна знайти за тисячі кілометрів, далеко на півночі, де їх назви висічено на камені. «Етіль поставив цей камінь по Торальду, своєму сину. Він помер у Вітахолмрі, між Устахольмом і Гардами». Стосовно назви Гарди особливих питань нема, а от-де знаходилися Vitaholmr та Ustaholm? У Скандинавії нічого подібного дослідникам на разі знайти не вдалося, тому вважаютьи, що як перший так і другий топоніми мають відношення саме до Русі, а саме, до дніпровського шляху. Хід думки був такий: «Вітахолмр» — це Витачів (Vita+holmr — холм, місто на пагорбі), а за назвою «Устахольм» криється якийсь holm — холм в Usta, тобто в усті якоїсь ріки, а саме Трубежа2. Там і насправді є давнє городище — біля с. Циблі. І назва у літописах під різними роками, починаючи з ХІ ст. є: щоправда, пишеться переважно з малої літери, чи то устьє чи то Устьє або Оустіє. Усі зійшлися на тому, що йдеться переважно про гирло річки, але якої?
Дослідження укріплень міста Воїнь, вид з боку р. СулиДніпро на відтинку від Витачева до Переяслава (в якості гавані цього міста часом розглядають Устьє) досить спокійний, хоча вистачає і мілин, а до появи Канівського водосховища ріка була суцільним лабіринтом з проток між численними островами, шлях між якими треба було знати. Отож плавання навіть тут не було цілком безпечною справою.
Однак таємничий Устахольм міг знаходитися і в іншому місці. Відомий факт — пороги на Дніпрі мали подвійну назву — слов’янську та надану подорожуючими скандинавами. І міста на шляху відповідно мали по кілька назв, які часом звучали не надто схоже. Хольмгард — Новгород, Кунігард — Київ, Вітахолмр — Витачів Отож і «Устахольм» міг отримати від місцевої людності назву, яка не лише звучала інакше, але могла лишатися невідомою «заморським гостям». А стосовно розташування-то на Дніпрі більшість міст були засновані при впадінні якоїсь меншої річки, адже саме подібна місцевість найбільш придатна для розміщення населених пунктів.
У гирлі однієї з лівих приток Дніпра розташоване ще одне місто, яке у давні часи було добре відомо мандрівникам по славному шляху. І воно було якраз у гирлі річки, і річки не маленької — Сули. Нині і це місце теж змінилося до невпізнання — Торальд, син Етіля точно не впізнав би його. От вже півсотні років сліди давнього міста, яке впродовж трьох сотень років зустрічало мандрівників, можна побачити лише тоді, коли міліє рукотворне Кременчуцьке море.
На щастя, археологи таки встигли розкопати його руїни. На це знадобилося чотири роки3. Дослідили площу у 8000 м² рештки укріплень, житлових і господарських споруд, знайшли тисячі речей, які можуть чимало розповісти про життя у давньому місті та сторінки його історії. Найближче до місця розкопок село мало назву Воїнська Гребля. Отож думка про те, що ця назва має якесь відношення до давнього міста видавалася дослідникам цілком логічною.
І дійсно, у літописах згадано якийсь Воїнь, і не один раз — у ХІ та ХІІ століттях. Щоправда, є ще село Воїнь на території сучасної Польщі, однак і у літописних згадках про давній Воїнь у більшості випадків йдеться про бойові дії чи замирення з кочовиками — торками чи половцями. Навряд чи київський князь став би воювати або укладати мир з ними десь на Підляшші, логічніше припустити, що подібні події могли мати місце десь на південь від Переяслава, який, до речі, теж згадано у відповідних місцях літопису поряд з Воїнем. Отож ідентифікація фортеці біля Воїнської Греблі з стародавнім Воїнем нині не викликає у дослідників особливих сумнівів.Панорама міста Воїнь. Художник О.В. Казанський, реконструкція за матеріалами археологічних досліджень
Панораму давнього Воїня, виконану художником О. В. Казанським, виконану за результатами розкопок, нині можна побачити (так само, як і деякі знахідки) у Археологічному музеї Інституту археології у Києві. Впадає в око незвичність планування фортеці. «Стандартні» на вигляд укріплення — рублені з дерева стіни, башти розташовані зовсім не на височенному пагорбі, а прямо на березі річки. Фортифікації захищають не територію, забудовану якимись житловими спорудами, а пристань з лодіями. Дві башти стережуть вхід до гавані, повз них на веслах входять лодії.
Це не фантазія митця. Так було насправді. У цьому можна впевнитися, якщо поглянути на план фортеці, зроблений дослідниками. Укріплення мають форму підкови, відкритою стороною оберненої до річки. Всередині — заболочена низовина, яка колись була водоймою. Виявилося, що фортифікації Воїня перебудовували вже у ХІ ст.
Воїнь, дитинець. План розкопу із залишками жител та дерев'яної мостовоїСпочатку було насипано дві лінії валів до 5 м заввишки, які в основі мали ширину 2022 м, а між ними проходив рів глибиною до 6 м і шириною близько 16 мет­рів, в якому мало стояти вода. Для будівництва використали підвищення у заплаві Сули, яке збільшили за рахунок насипного ґрунту. Тоді ж спорудили ще одну лінію оборони — рів (шириною 78 і глибиною до 3 м), який проходив на віддалі 100 м від описаних вище укріплень. Біля нього, мабуть, теж був насип, який зрівняли ще у давні часи, засипаючи цей рів.
У ХІ ст. на місці двох валів спорудили один, зате більший. У його основі археологи виявили три ряди клітейзрубів, загальною шириною від 6 до 8 м, причому частина обгорілої та напівзотлілої деревини навіть збереглася у товщі землі. Подекуди кліті вдалося розчистити на висоту у 67 вінців. Зруби, засипані землею всередині, піднімалися над валом, утворюючи суцільну дерев’яну стіну відповідної товщини. Вгорі йшла бойова площадка, вірогідно укріплена заборолом з бійницями. Вдалося визначити і породу деревини — виявилося, давні зодчі використовували дуб. Виявилося також, що на різних напрямках конструкція укріплень була відмінною від сусідніх ділянок. З півдня стіну зробили із двох рядів однакових зрубів, засипних землею, з півночі — ширина клітей була різною, з заходу — дерево-земляна конструкція без зрубів. На думку археологів, так сталося через те, що ділянки ці перебудовувалися у різний час, відповідно до можливості господарів фортеці. Зруби будували тоді, коли вистачало робочих рук і матеріалів. Потім ситуація змінилася, і довелося добудовувати тими силами, які були, і з того, що залишилося під рукою.
У частині клітей з внутрішнього боку виявили залишки печей, побутові речі. Отже, укріплення, принаймні їх частина, були і житлом для мешканців Вої­ня. Ситуація, типова для прикордонних фортець Ру­сі, адже в усі часи влада намагалася вирішувати «квар­тирне питання» для військовослужбовців із міні­мальними видатками. Тим більше, приватизувати фортечні стіни дружинники не мали жодних шансів, отож питання з будівництвом нового житла для наступних «контрактників» відпадало на багато років вперед. Можливо, про оборонні споруди Воїня вдалося б дізнатися дещо більше, якби під час ІІ Світової війни давній вал у деяких місцях не використали для спорудження бліндажів.
Потрапити всередину головних укріплень можна було або з ріки, або через браму, збудовану у товщі валу. На дні рову шириною близько 3 м виявили сліди спаленого мосту, який вів до брами та навіть 8 метрів мощеної деревом дороги (шириною до 2,5 м), до воріт фортеці. Її зробили із розколотих стовбурів дерев (знову дуб), покладених на поздовжні лаги. Цікава деталь — під дерев’яною мостовою археологи натрапили на виростку з кісток тварин, так само, як це не раз траплялося під час розкопок у далекому північному місті Новгороді. Щоправда, Воїнь — не Новгород, тут вуличний рух, напевно, був менш інтенсивним, тому стару мостову відремонтували лише раз, уклавши згори новий шар колотого дерева.


Життя у місті на Східному шляху
Дитинець був лише укріпленою частиною міста. За його стінами виріс посад, досить щільно забудований. Археологам вдалося розкопати лише його частину. Виявили заглиблені частини жител, іноді із печами. Дерево і тут було основним матеріалом для спорудження жител та господарчих будівель. Зруби могли бути двоповерховими, нижнє приміщення використовували не для проживання, а для господарських потреб. Розміри споруд при цьому визначав будівельний матеріал — стандартна довжина колод, як правило, не перевищувала 4 м. Частина буді­вель мала в основі не зруб, а каркас із кількох вкопаних у неглибокому котловані стовпів. Таку основу обшивали деревом, могли обмазати глиною — і житло готове, у ньому тепло взимку та прохолодно спекотно­го літа.
У кутках приміщень знаходили розвали печей, виліплених з глини. Їх розміри, як правило, в межах 1,11,2 м у довжину і ширину. У заплав річки, на посаді, було підвищення, яке місцеві жителі називали «Іван­ків бугор». Розкопати його археологи не встигли, хоча встановили наявність на ньому потужного (до 1 м!) культурного шару. Зроблені при цьому зна­хід­­ки — за­стібка від книги, гральні кості, а також ливарні формочки та інструменти свідчать про те, що тут могли знаходитися садиби більш заможних мешкан­­ців Воїня, в тому числі ремісників-ювелірів. На жаль, бугор цей так і не був досліджений в ті роки, а зараз став об’єктом для підводних археологічних розкопок.
Знахідки з досліджених жител та укріплень свід­­­чать: у місті жили не лише воїни та купці але і ре­міс­­ники. Городянам доводилося займатися і сільсь­ким господарством — знайдено уламок наральника, чересло від плуга, фрагменти серпів і навіть уламок коси. У клітях дитинця виявили обгоріле зерно — про­со, жито, горох, пшениця. Проса знайшли найбільше, а це культура типова для степових районів, її охоче вирощують кочовики як додаток до свого ра­ціо­ну. Поля проса не потребують особливого догляду — посіяв і повертайся, коли настане час збирати врожай. Для городян, зайнятих у ремеслі чи торгівлі, теж культура ідеальна.
Зерно мололи на борошно чи крупу у багатьох житлах — жорен знайдено чимало. Отож пайку державним службовцям тут, мабуть, видавали натуральними продуктами, які слід було переробляти самотужки. Борошно зберігали у мішках — на його грудку із відбитками тканини дослідники натрапили під час розкопок. А у кліті № 42 виявили навіть обвуглений буханець хліба. Згори на ній було прокреслено маленький хрестик.
Мешканці міста були завзятими рибалками. Знайдено не лише чимало кісток та луски — у кліті № 36 вона залягала суцільним шаром, але й грузила до рибальських сіток, вироблені з вапняку, свинцеві грузила, риболовні гачки, серед яких є чималенькі (най­більший має 18 см у довжину) і навіть предмет, який «нагадує блешню», як сказано у звіті. Били рибку і остями — двозубими і навіть чотиризубими. Видно, рибоохоронної інс­пек­ції у ті часи ще не було і риби вистачало, що у Сулі, що в Дніпрі. Навіть взимку воїнчани не відмовлялися від рибалки — у одному з приміщень виявили за­лізну пешню — масивну залізяку довжиною 34,3 см з діаметром втулки 4,8 см.
Вид на околицю з висоти укріплень міста Воїня. Копиці сіна на лузі перед валами фортеці вишикувані, ніби вороже військо до боюМайстри з Вої­ня уміли працювати із залізом, виробляючи його з болотної руди на міс­ці. На руду та улам­ки криць до­слід­ни­ки натрапляли не раз, хоча домниць так і не знайш­ли. Одна із майс­­терень — кузня знаходилася у фортеці, в клі­ті № 5. Тут виявлено заготовки, невеличке ковадло, яке кріпили, вбиваючи у колоду, молот вагою понад 2,5 кг). Можливо, саме тут лагодили зброю та обладунки для гарнізону. Про це можуть свідчити зна­хідки тут за­лізних платівок до панцира, які спеклись між собою під дією вогню (майстерню було спалено).
Прямокутні за­ліз­­ні пластинки розмірами 78´33,5 см товщиною близько 1 мм з маленькими отворами для кріплення є типовими складовими для поширених у ХІ-ХІІІ ст. на Русі та у її степових сусідів обладунків. Свідченням присутності останніх є також три перехрестя шабель і оковка від піхов.
На городищі та біля нього знайдено цілий арсенал — зброя, обладунки. Серед них не лише фрагменти панцерів, але й обривки кольчуг, вістря стріл (їх — десятки), списів, перехрестя від меча, уламок кинджала, кистені, кістяні накладки до композитних лу­ків, дві бойових сокири. Залишки відповідного спорядження вказують на те, що в гарнізоні Воїня могла бути і кіннота.
Та головне життя міста зосереджувалося навколо гавані. Тут, між іншим, лагодили після тривалої подорожі лодії. На деяких міняли дошки обшивки. У ті часи її кріпили не цвяхами, а особливими залізними клепками. По­дібні знахідки є типовими не лише для північних торгових міст, але й усіх пунк­тів на великому шляху через Гарди чи на менших, із ним по­в’я­заних (пригадає­мо городище Коровель на Десні4), є вони у Воїні.
Часом корабель міг потребувати більш капітального ремонту, або ж навіть могла виникнути потреба у будівництві нової лодії, так би мовити, «з нуля». Для цього мало було лише звичайної сокири, потрібні спе­ціа­лі­зо­вані інструменти. Наприклад, відомо, що основну складову, кіль, треба було вирубати з цілого стовбура застосовуючи масивне залізне тесло. І от якраз таке тесло, подібне до знайдених на батьківщині варягів у Скандинавії було виявлено під час розкопок у Воїні.
З торговими справами пов’язані знахідки уламків візантійських амфор. Дослідники навіть вказували у звіті, що «складаєть­ся враження, що саме вони (тобто амфори) були найпоширенішим типом кера­міч­ного посуду». Однак враження оманливе, адже йдеться про чималі посудини, які можна розбити на біль­ше число фрагмен­тів, аніж звичайні горщики. Коли рахувати по він­цям, виявилося, що амфор не так вже й багато.
Вивчення «битої тари» дало важливі свід­чення стосовно торгової активності на шляху. Частина її припала на Х ст., трапляються вироби, датова­ні ХІ-ХІІ ст. і навіть першою половиною ХІІІ ст. Отже хміль­ний на­пій через Воїнь везли впродовж усіх трьох сотень ро­ків його існування. Частина ім­пор­ту йшла з Пів­нічного При­­чорномор’я, вірогідно — з Таврики, частина — з ін­ших володінь Візантії. На уламках амфор можна побачити графіті — написи та окре­мі знаки і літери, надряпані колись господарями цього посуду. Серед цих знаків трапляються і такі, що дуже схожі на скандинавські руни5. У цьому нема ні­чо­го дивного, адже вихідці з північних країн були одними з основних «гравців» на цьому шляху впродовж сто­літь.
У місті, мабуть, було чимало складських приміщень, які замикалися надійними замками. Знайдено їх відносно небагато, зате ключів трапилося археологам і у дитинці і на посаді чимало. Їх різноманіття свід­чить про наявність кількох типів конструкцій зам­ків, які, мабуть, вважалися надійними у ті часи.


Доля давнього Воїня
У одному із звітів про розкопки Воїня мене вразив звичайний на перший погляд фотознімок, зроблений із висоти давнього валу. На широкому лузі, ледь не до горизонту, вишикувалися копиці заготовленого селянами сіна. Одні з них утворювали стрункі ряди, інші, колони по двоє. Можливо, подібну панораму не раз і не два спостерігали захисники Воїня багато століть тому, з тією лише різницею, що одного дня замість копиць сіна на лузі могли побачити подібні шикування ворожого війська, налаштованого до штурму.
Вид на залишки міста Воїнь з боку річки Сули. Фото другої половини 50-х років ХХ ст. (до заповнення Кременчуцького "моря" - водосховища). Фото зі звіту про розкопкиІ справді, у досить довгій, майже трьохсотлітній історії фортеці були різні події, про які свідчать мате­ріа­ли розкопок. Кілька разів місто горіло — одна із пожеж сталася якраз напередодні капітальної перебудови укріплень. Воно і не дивина для прикордонного міс­та, та ще й розташованого у стратегічному пункті — мало що на Дніпрі, але й у гирлі Сули, прикордонної річки, магістралі, по якій вів шлях з північного сходу. Востаннє місто було зруйноване і спалене у першій половині ХІІІ ст. і більше не відновлювалося.
Воїнь — досить дивна, на перший погляд (як для Подніпров’я) фортеця. Однак зовсім не унікальна для ін­ших земель, північних. Там-де розташоване біля моря чи річки місто або фортеця мали дати прихисток торговим кораблям та купцям, де саме гавань була найважливішою складовою частиною населеного пункту. Проведені у по­діб­них місцях розкопки виявили наявність прича­лів для кораблів, житлових та складських будівель. Тут проживалили не лише торговці, але і воїни, які охороняли купець­кі каравани, ремісники — усі, хто годувався біля торгових шляхів. На сторінках середньовічної іс­то­рії Європи можна знайти імена багатьох подібних міст. Найвідоміші серед них — Бірка, Хедебю.
Власне, з цих та інших місць на Півночі якраз і починався «Східний шлях», шлях через Гарди-Русь до МіклагардаКонстантинополя. І не дивно, що на ньому зводилися аналогічні за конструкцією гавані, можливо, скромніші і не такі відомі, але не менш необхідні та важливі. Хто першим оцінив значення цього місця? Під час розкопок у Воїні вчені натрапили на кераміку роменської культури. Схоже на те, що у гирлі Сули свій форпост першими збудували сіверяни. Сталося це ще у VIIIIX ст. А вже потім тут більш ґрунтовно окопалися представники київського князя, перебравши контроль над важливими торговими шляхами.

1                    Чимало цікавого про наукові дослідження, пов’язані з шляхом «із варяг у греки» можна знайти у праці: Г. С. Лебедев Эпоха викингов в Северной Европе и на Руси. — С.-Петербург, 2003. — Часть III, глава 8.

2                    Переклад напису та коментарі до нього: Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. — М. 2009. — Т. V. — С. 42; про літописні згадки та можливу локалізацію назви: Етимоголічний словник літописних географічних назв Південної Русі. — К., 1985. — С. 168.

3                    Докладно про розкопки у книзі: В .Й. Довженок, В. К. Гончаров, Р. О. Юра Давньоруське місто Воїнь. — Київ, 1966.

4                    Докладніше про це місце і знахідки у розділах «Острів русів на Чернігівщині» та «Життя на острові русів».

5                    Руни, рунічні написи і «Східний шлях» — тема наступного розділу.