Розділ 17 КНЯЗЬ
СВЯТОСЛАВ І ХАЗАРІЯ

Розділ 17

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ І ХАЗАРІЯ

Відомій заяві князя Святослава про те, що середина його землі буде знаходитися на Дунаї, передували не аби які успіхи, які могли живити амбітні плани. Святослав, здобувши усю повноту влади, зробив кілька серйозних кроків до здійснення вірогідної давньої дитячої мрії. Спочатку він спробував — і досить успішно – убезпечити шляхи на схід і на захід по степам. А для цього слід було воювати з хазарським каганатом. У дружинників молодого князя (особливо старших) були власні рахунки з володарями Атіля після того, як свого часу гвардія кагана досить підступно повелася із русами, які поверталися із походу на Каспій. Це було ще за правління князя Ігоря. Минуло майже два десятиліття, а за порушення урочистих обіцянок так ніхто і не був покараний, не кажучи про кровну помсту.

 

Від Дніпра до Волги
Таким уявив собі князя Святослава скульптор О. Зобенко з ДніпропетровськаСтепи Краю у ті роки, принаймні на схід від Дніп­­ра, теоретично мали контролювати піддані хо­зарсь­кого кагана. Того самого, який свого часу отримував данину з полян, сіверян та інших «Славіній». Най­пе­ре­кон­ли­ві­шим аргументом у діалозі з степовою імперією була сила. Князю Свя­то­славу вдалося її продемонструвати, орга­нізувавши масштабну виправу проти сусідів на Схо­ді. Його союзником стали пе­че­­ніги та огузи, кочовики, які успішно тіснили Ха­за­рію від теплих морів, однак не по­спі­шали (або не могли) опанувати її фортеці, серед них споруджену за участю ромеїв, Саркел (або Білу Вежу, як її почали з часом називати на Русі).
Недосяжними для них лишалися також і міста на півночі, Сарада — Сал­тівське городище, не кажучи про столицю Хазарії — Атіль. Інтереси нових во­ло­дарів степу та русів співпадали, відтак вони виступили єдиним фронтом. На слі­ди бойових дій того часу че­рез тисячу з лишком років натрапили археологи. Ці слі­ди — пожежі у селах та містах, спалені укріплення та знахідки зброї і кістяки загиблих.
Переможний шлях на Атіль розпочався 965 ро­ку, коли союзники атакували міста каганату на Сі­версь­кому Донці. Під час розкопок городищ археологи виявили тут не лише сліди пожежі, яку можна бу­ло датувати другою половиною Х ст., але подекуди знай­ш­ли тіла загиблих, так і не поховані після штурму. Тоді ж було зруйновано величезне місто поблизу сучасного Харкова — нині воно більш відоме, як Сал­товсь­ке городище, а про давню назву вчені спе­ре­чають­­ся і досі. Навіть складені з каменю стіни та вежі місь­кої цитаделі не змогли зупинити на­ступ русів. До наших днів збереглися руїни цієї ко­лись неприступної фортеці, які відкрили і дослідили археологи. По­тім союзники ру­шили далі, на схід. Подальший їх шлях проходив уже за межами Краю — головною ме­тою був Атіль, столиця Хазарії.Схема розташування місць, згаданих у зв'язку з "хазарською війною" князя Святослава
Стосовно того, якими шляхами потрапили туди Руси, є різні думки. У літописі описано таку по­слі­дов­­ність подій: битва з хазарським військом, очолюваним каганом, далі захоплення ворожої столиці (десь на Волзі), за нею, через кому, іде хазарська фортеця — Біла Вежа, розташована на Дону. Одні вважають, що похід був через степ, разом з союзниками-печенігами. Інші — що військо русів обрало більш безпечний шлях, по Волзі, на човнах.
Літопис повідомляє, що каган вийшов назустріч війську Свя­то­слава і була жорстока битва, з якої руси вийшли переможцями. Ця перемога відкривала їм шлях на столицю каганату Можна сподіватися, що дорогу до Атіля (Ітиля) у ті часи на Русі знали непогано. Це нині вче­ні сперечаються про те, де ж саме стольний град каганату слід шукати.


Атіль: зруйнований, загублений і знайдений?
Збереглися різні описи хазарської столиці. Три­ва­лий час лише завдяки свідченням давніх купців, манд­рівників та дипломатів можна було спробувати уявити, як виглядала столиця каганату. От що роз­по­ві­дали вони про великий і багатий Атіль.
Величезне місто було розташоване на річці і скла­далося із трьох частин, між якими пересуватися слід було на човнах, по річці. У західній частині, на бе­резі річки, розташовувалася адміністрація — тут мешкали придворні (їх нараховували до 4000) під охороною від 7000 до 12000 вояків.
Східна частина міста, теж розташована на березі річки, була населена торговим людом. Ринки, бані, караван-сараї, житла ремісників і торгов­ців, які походили з різних країн і сповідували різ­ні релігії — від ісламу та християнства до іудаїзму, вистачало і язичників.
Лише мусульманська колонія налічувала у кращі часи до 10000 осіб, а квартальних мечетей було до трьох десятків. Тут були іудеї і руси, болгари, ала­ни — перелік племен і народів, які мали своїх пред­став­ників у столиці великої і могутньої (колись) ім­пе­­рії вийшов би досить довгий. Кожен жив власним звичаєм — хто у будинку з цегли, хто у землянці, хто у юрті. Сім суддів, належні до різних релігій, відправляли правосуддя у столичному місті.
На острові посеред ріки височіли стіни ще од­нієї фортеці. Тут проживали можновладці, які стояли на чолі Хазарії — каган і бек. Помешкання для них були зведені з випаленої цегли — і більше ніхто у місті не мав привілею на використання цього будівельного матеріалу. З острова у торгову частину мож­на було потрапити також і по наплавному (на човнах) мосту.
Жодна армія кочовиків не мала шансів подолати водні перешкоди, аби здобути острів у центрі столиці. Однак місто виявилося беззахисним перед ру­са­ми, які прибули човнами по воді — для них подібне планування хазарської столиці виявилося пречудовим подарунком. Літописець з гордістю повідомляв, що князь Святослав успішно захопив і сплюндрував столицю держави, яка ще кілька десятиліть тому збирала данину з його нинішніх підданих. Сталося це чи то у 968, чи то у 969 ро­ці. Кагану довелося рятуватися втечею у південні землі далекого, але дружнього Хорезму.
Здавалося, віднайти таке велике і значне місто не складе великого клопоту. Однак марно дослідники тривалий час намагалися знайти його сліди впродовж ХІХ і майже усього ХХ ст. Деякі вважали (і переконливо доводили), що столиця Хазарії вже давно похована на дні Каспійського моря, наводячи беззаперечні докази, здобуті геологами та іншими представниками природничих наук. Однак у другій половині ХХ ст. рівень Каспію якийсь час катастрофічно падав, сягнувши мінімуму за останні кількасот років, однак омріяне місто вперто не виринало на поверхню.
Пам'ятник князю Святославу, встановлений біля села Холки у Білгородський області Росії на честь 1040-ї річниці перемоги у війні з Хазарським каганатом. Скульптор В.М. КликовЗа збігом обставин, який може видатися навіть символічним, археологам вдалося натрапити на сліди якогось невідомого (і великого) міста у дельті Волги 1990 року1, тобто напередодні розпаду однієї з найбільших імперій ХХ ст. — СРСР. Як наслідок, розкопки російським археологам у цьому місці вдалося ор­га­нізувати майже через десятиліття, після чого, особливо у останні роки популярні видання та інтернет за­полонила новина про те, що столицю Хазарії на­реш­ті знайдено!
І насправді, на острові посеред Волги і на найближчих берегах, лише за якихось 40 км від Астра­ха­ні було виявлено рештки фортеці зі стінами, складеними із цегли, сліди численних і різноманітних будівель, в тому числі юрт. Рештки міста займали площу близько двох квадратних кілометрів. Найдавніші знахідки датували VIIIIX ст., тобто часами розквіту каганату. У культурному шарі (загальною товщиною понад 3 м) виявили шари з слідами руйнувань, які можна було датувати Х ст., тобто часами походу кня­зя Святослава. Сучасна назва цього місця — Са­мо­сдєльс­коє городище.
Постає питання, а чи насправді знайшли Атіль, чи може його все ж слід ще пошукати десь в іншому місці? Ар­гу­мен­ти археологів такі: тут є шари IXX ст., центральна частина міста знаходиться на острові, між двома руслами річки, що були судноплавними ще у ХХ ст. На острові аерофотозйомка виявила сліди укріплень. Вистачає на городищі випаленої цегли — а її використання в будівництві було, як відомо з писемних джерел, монополією вищої влади. Місто було багатонаціональним, юрти типові для кочовиків-булгар — подібні ж знайдено у хазарських фортецях на Дону (додамо: і на Салтовському городищі теж). Про інші великі міс­та  200 га — це вже не заштатне містечко) окрім столиці Хазарії у цьому районі писемні джерела не згадують.
Це місто продовжувало іс­ну­вати і після походу Свя­то­сла­ва. Воно дожило до XIV ст., коли і справді було підтоплене внаслідок загального зростання рівня Каспію (а відповідно — і Волги). Вже у часи панування в цих краях нащадків ханів Джучі та Батия останні мешканці назавжди залишили місто, і його руїни впродовж якогось часу навіть описували подорожуючі у цих місцях. Потім настало повне забуття, аж до кінця ХХ ст. Звичайно, для стовідсоткової впевненості, жартують археологи, непогано було б натрапити на табличку з написом на зразок «Ласкаво просимо у Атіль».


Спадщина візантійсько-хазарської дружби
По дорозі чи то до Хазарії, чи то з неї у будь-якому разі слід було подолати потужну перешкоду — фортецю Саркел, цей спільний хазарсько-візантійський проект, спрямований у свій час проти вороже налаштованих сусідів, в тому числі і русів. Ар­хео­логам вдалося свого часу до­слідити його руїни та з’ясувати деякі подробиці з життя ха­зарської фортеці і її подальшу долю.
Найбільші розкопки її при­пали на 1949-51 рр., після чого цю місцевість назавжди поховано під водою — нині на цьому місці Цим­лянсь­ке водосховище, споруджене на річці Дон. Цікаво, що у най­давніших культурних шарах дослідники поруч з матеріалами салтовської культури виявили кераміку роменської археологічної культури, яку вважають належною сіверянам, слов’янським данникам каганату. Однак настав час, і владу над сіверянами перебрав князь у Києві, а одного дня з військом (у якому, можливо, були і сіверяни) прийшов під стіни хазарської фортеці.
Вона була захищена потужними стінами з цегли, складеними на вапняному розчині. Їх товщина досягала 3,75 м, а висота могла складати до 10 м. Це був прямокутник, споруджений на острові — з одного боку ріка, з іншого — рів. Окрім міцних стін було споруджено й башти. Всередині фортеця була поділена на частини, кожна з яких могла оборонятися у випадку, коли іншу захоплено. Три сотні воїнів (а у давніх джерелах згадано саме такий гарнізон) цілком успішно могли б захищати подібну твердиню від тисяч ворогів.
План фортеці Саркел за даними археологічних досліджень 1949-52 рр.Подібних укріплень на Русі на­віть не будували. Однак досвіду у захопленні фортець святославовим воякам, вірогідно, вистачало: Саркел не встояв перед русами і був захоплений. У культурному шарі (а його товщина тут сягає трьох метрів) ви­яв­лено сліди пожежі, яка досить ви­раз­но відділяла шари ІХ-Х ст. від наступних. Як показали розкопки, у давній фортеці після буремних по­дій окрім колишніх мешканців оселилися також прибульці-руси та якісь кочовики. Кожен будував жит­ла на свій смак. І не лише житла. Ко­ли на Русь прийшло християнство, тут теж збудували храм божий. Нові мешканці протрималися до початку ХІІ ст.2, охороняючи важливий торговельний шлях на схід та заробляючи, напевно, на обслуговуванні караванів, які рухалися по ньому, а може і на торгівлі.
Так, життя на цьому місці не припинилося — руси вирушили далі, а місто було перейменоване у Білу Вежу. Хоча цегляним стінам більше пасувало б дещо інше визначення кольору, як жовтого (є відповідна версія назви — «Шаркел», де «шар» — «жовтий»). Отож і справді виходить, що «Біла Вежа» то одне, а «Шаркел»-то щось інше.
Щоправда, у цьому місці на березі Дона збереглися руїни не однієї, а кількох фортець хазарської доби — принаймні дві з них мали стіни із вапнякових блоків. Одну з них було зруйновано, на думку деяких дослідників, ще до будівництва цегляної фортеці. Можливо, її власник не погодився з діями центральних властей каганату, які переймалися питаннями безпеки і за це був покараний. Однак цілком можливо, що білі стіни фортеці (а може і не однієї) на берегах Дону побачили також і воїни Святослава, яким довелося тут мати справу з цілим укріпрайоном, а не лише цегляною фортецею Петрони Каматіра3.
У зв’язку із цими зна­хідками дослідники ще раз перечитали літописні повідомлення про по­хід Свя­то­сла­ва і звернули увагу на те, що сказано там наступне: «…і град їх, і Білу Вежу взяв…». Тобто якщо під­ра­хувати, то виходить принаймні два населених пункти — «град» (без на­з­ви) і щось, назване «Бі­лою Вежею». Ар­хео­ло­гіч­ні дослідження у цьому районі тривають і кожен дослідницький сезон при­носить нові відкриття4. Одне не викликає сумніву: войовничий київський князь захопив на донській переправі усі хазарські фортеці, усі міста і села, які трапилися йому на шляху. А по тому, як повідомляє літописець «… і ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва». Після походу Святослава Хазарія так і не повернула собі колишню велич і вагу у європейських справах, та й у азійській політиці теж.


Вперед, на Захід!
Експозиція Національного музею Збройних Сил України, присвячена князю СвятославуНа послаблену поразкою Хазарією за кілька років напали ще якісь руси. Про це написав арабський автор Ібн-Хаукаль. По дорозі руси спустошили місто Булгар, дійшли до Атиля-Ітиля і Самандара (Семендера). Сталося це у 968/969 рр., після чого «.не лишилося у тому місті ані винограду, ані ізюму». Мабуть, місцеві жителі не дорахувалися, окрім перелічених солодощів, багато чого іншого. А руси подалися по тому «до Руму і Андалус». Ві­ро­гід­но, йдеться про якийсь загін про­фе­сій­них вояків, що найнявся на службу у Візантії (Рум), а частина подалася ще далі. Інші дослідники доводять, що князь Святослав ходив у похід на Волгу двічі. Про ці походи нагадують сліди пожеж у культурних шарах давніх міст, які археологи датують другою половиною Х століття.
Однак схоже на те, що коли руси вдруге палили Атіль, князь Святослав переймався більш поважною справою, ніж збір ізюму та винограду у Се­мен­де­рі. На­ступною перешкодою у справі наближення кордонів Русі до Візантії було Болгарське царст­во. На деяких істо­ричних мапах його східні кордони доводять аж до нижньої течії Дніпра. Там і справді могли кочувати якісь болгарські клани, особливо опісля перемоги, яку здобув цар Симеон у битві на Пів­ден­ному Бузі. Якщо ці карти відображають реальний стан речей, то це означає, що для того, аби потрапити на Дунай су­хо­долом, військам з Києва довелося б пройти через болгарські землі сотні кілометрів.
І вони були місцями щільно населені. На Одещині археологи виявили вже кілька поселень,матеріальна куль­тура мешканців яких цілком подібна до зна­­хідок з території Болгаріїї. Гончарну ке­­ра­міку, виготовлену на них, знаходять ча­сом досить далеко на півночі, куди підприємливі торгівці підніалися по Дністру аж до зе­мель тиверців та хорватів. І цей торговий шлях, між іншим, міг конкурувати із дніпровським.Дружинник доби Русі - голова захищена шоломом з кольчужною бармицею, корпус - кольчугою; за поясом - бойова сокира. Не вистачає ще меча і списа. Сучасна реконструкція, фестиваль у парку "Київська Русь" біля с. Копачів на Київщині, 2009 рік.
Отож вихід на пониззя Дністра та Дунаю, окрім іншого, віддавав контроль чи не над головними шляхами краю у руки київського князя та його соратників. Віднині ніхто навіть при бажанні не міг обійти їх у вигідній торгівлі з Константинополем.
Однак навіть об’єднаних сил Русі і печенігів могло не вистачити у боротьбі з спадкоємцями могутнього царя Болгарії, який свого часу цілком успішно (і неодноразово) громив як угрів, так і ромеїв. Однак, здавалося, що сама доля подарувала київському князю ще одного сильного (хоча, як показали подальші подіїЮ досить підступного) союзника у цій боротьбі — Візантійську імперію, яка крок за кроком почала відроджувати свою колишню могутність.
Русам довелося повертатися з переможного походу на схід можливо раніше, аніж вони на те розраховували. Адже на Балканах почалася нова війна, до участі у якій їх так гостинно запросив імператор Никифор ІІ Фока. А щоб зробити запрошення більш вагомим, додав до нього кругленьку суму. У джерелах йде мова про 15 кен­тенаріїв золота5.
Від такої пропозиції важко було відмовитися, тим більше що Святослав отримав цілком законний привід, як союзник імперії йти на Дунай, і не сам, а з великим військом. Він мав додати до ромейського золота дещо з власних запасів, які мали зрости після вдало проведеного походу на Волгу. Це від­кривало можливість набрати величезну ар­мію. На магічний блиск золота і срібла до Києва з усієї Європи злетілися відважні воїни. Вони вірили у вдачу князя-завойов­ни­ка, ще не відаючи про те,яке майбутнє на них чекає.

1                    ­­­За іншими даними про це місце було відомо і раніше, однак городище вважали ординським містом, тому воно особливої уваги дослідників не привертало – адже подібних руїн на Волзі та в околицях вже було відомо достатньо.

2                    Поява половців у степах, які ворогували з Руссю, поклала край існуванню Білої Вежі

3                    Докладно про хазаро-візантійський проект у книзі «Україна: від Антів до Русі», розділ «Форпост імперії».

4                    Одна з статей із оглядом відкриття, досліджень та інтерпретації укріплень хазарського часу на Дону має відповідну назву: П. А. Ларенок, А. И. Семенов Саркел, Саркел, ещё Саркел…// http:// sarkel.ru/ istoriya/sarkel_sarkel_ewe_savrkel/

5                    Деякі дослідники вважають, що візантійський кентинарій відповідає приблизно 32,7 кг. Отже 15 кентинаріїв – це майже півтони жовтого металу. Якщо порівнювати із часами Аттіли, то ромейські розцінки по найму союз­ни­ків значно впали. Однак і державу Святослава, мабуть, складно за розмірами та потенціалом порівнювати з гунсь­кою.