Розділ 2. ПРИГОДИ
АСКОЛЬДА І ДІРА

Розділ 2


ПРИГОДИ АСКОЛЬДА І ДІРА

Сучасні історики так і не дійшли згоди стосовно походження згаданих у літописі князів київських Аскольда та Діра. Літописна оповідь про те, що вони були лише «боярами» князя Рюрика, які були відпущені у похід, під час якого привласнили собі князівські титули, влаштовує далеко не усіх. Досить популярні інші, часом досить логічно вибудовані версії стосовно їх належності до полянської князівської династії, яка вела свій родовід від легендарного князя Кия. І це не дивно — надто скупі та неоднозначні письмові джерела. Те саме можна сказати і про перебіг їх майже 20-річного княжіння у славному Києві.

Таємниця київських князів
Реконструкція можливого вигляду міста Кия. Малюнок Ю. ВідейкоВ історії Києва другої половини IX ст. сталися дві події про які цілком могли бути складені саги. Тим більш, що у обох відзначилися відважні воїни з півночі, які полюбляли складати поетичні твори про свої походи та перемоги. Однак учасники давніх подій у Києві повелися таким чином, що їх подвиги лише скупо описані в літописах та пізніших історичних творах.
Отож, у літописі сказано, що Рюрик «відпустив двох мужів із дружиною». Припливли вони до Києва, де місцеві жителі їм повідомили про те, що були колись три брати, збудували місто. Потім померли, а їх нащадки — «род їх», сидять тут і платять данину хазарам. І тоді Аскольд та Дір, згідно літопису, зайняли вакантне князівське місце. Зайняли, напевне, насамперед по праву сильного.
Скільки вояків могли мати під орудою ці славні мужі, коли прибули до стін давнього Києва у 862 р.? Про це можна лише міркувати, виходячи із відомостей про те, що на Константинополь ці мужі водили флотилію із двохсот кораблів, які могли вмістити від 6000 до 8000 вояків. За мірками доби вікінгів це чимала сила, яка є достойною навіть королів. Приміром, король Норвегії Гаральд виграв битву за Британію маючи майже таку армію. Для оволодіння Парижем у 885/886 рр. вікінги привели вояків на 700 кораблях, але для здобуття Києва і екіпажів з сотні дракарів цілком могло б вистачити.Слов'янський воїн, озброєний списом. Малюнок Ю. Відейко
Коли у Києві і справді ще сидів князь з Києвичів, то його дружина, чи навіть племінне ополчення навряд чи могли б іти у кількісне (і якісне) порівняння з армією, подібні до якої у ті часи оволодівали великими країнами і містами. Тим більш, що досвідчені у подібних військових виправах нормани навряд чи дали б йому час на те, аби зібрати дружину, не кажучи про ополчення.
Якщо передивитися перелік європейських міст, які впродовж ІХ ст. зазнали успішних нападів вікінгів, то серед них побачимо і більші, і значно краще укріплені за Київ тих часів. Від рейдів страждали володіння Священної Римської імперії, арабського халіфата в Іспанії та Африці, на Сицилії. Обидві згадані вище держави мали значно більше військ та ресурсів, аніж відносно невелике полянське князівство Києвичів у другій половині ІХ ст. Отож у підкоренні чужинцями полянської столиці немає нічого випадкового і тим більше ганебного для її мешканців. За обставин, що склалися, навіть тисяча досвідчених вояків являла для киян непоборну потугу.
Тим більше, що на той час поляни платили данину хазарам і будьяке надмірне посилення військового потенціалу Києва (чи то збір військ, чи то зміцнення укріплень) не лишилось би непоміченим у каганаті. Водночас хазарине мали змоги (а може і бажання) захистити своїх данників. До того ж з півночі над їх державою нависали володіння Рюрика, прикликаного місцевими жителями.
Хоча, князівська дружина могла виконати свій обов’язок до кінця, і разом з племінною елітою полянського вождівства покласти голову у нерівному бою. Отож нікому було складати билини про їх подвиги і загибель останнього із князів — Києвичів. А переможці, ясна річ, не оспівували своїх супротивників. Зосталася сама назва — поляни і простий люд, який підкорився силі зброї. Однак і переможці не знали, що і їм лишилося жити лише 20 років.
Не менш поширена нині думка стосовно належності Аскольда і Діра до місцевої династії. Вона не є новою. Адже ще у XV ст., тобто у часи, коли «Повість минулих літ» ще активно переписували, у Польщі з’явилася версія Битва часів Русі. Парк "Київська Русь" біля с. Копачів на Київщиністосовно місцевого походження Аскольда та Діра. Її виклав у своїй монументальній праці краківський канонік Ян Длугош. Він написав, що по смерті Кия, Щека і Хорива сини та онуки їх, передаючи владу у спадок, правили Руссю (!) багато літ, аж поки та спадкоємність припинилася на двох братах, Окальді та Дірі1.
Подібний виклад подій припав у ХІХ-ХХ ст. до смаку тим дослідникам, які з різних причин воліли вважати братів нащадками місцевих князів. Якщо згадати, що розробка питання припала на часи, коли йшла безкомпромісна боротьба з «норманською теорією», подібні висновки дивними не виглядають. Важливою обставиною стало і те, що «Русь» при подібній точці зору існувала ще до приходу варягів і була державою, створеною саме Києвичами за кілька століть до того.
Однак ці дослідники не надто переймалися тою обставиною, що середньовічному польському історику Яну Длугошу ця версія (ним, вірогідно, і сконструйована на підставі відповідних місць з «Повісті минулих літ») була до смаку з цілком іншої причини. Адже походження полян він пов’язував з рідною йому країною, відтак стверджував (додаючи й інші, вагомі з його точки зору аргументи) «одвічні» та «незаперечні» права Корони польської на східні землі. Все було викладено цілком у межах правосвідомості тієї феодальної доби, коли давнина володіння (підкріплена відповідною військовою потугою) могла бути чи не вирішальним аргументом у суперечці за право володіння тією чи іншою землею.
Ясна річ, сучасні прибічники місцевих коренів Аскольда і Діра, згадуючи працю Яна Длугоша, мають на увазі насамперед давність та місцеве походження правлячої у Києві полянської князівської династії, її споконвічність та укоріненість.


Руси під стінами Константинополя
У літописах названо дату цієї виправи — рік 866, або «14 рік правління імператора Михаїла». Відомі, однак, й інші свідчення про похід русів на Константинополь. Так з’явилася інша дата, а саме 860 рік.Солід імператора Михайла ІІІ, карбованний у Констанинополі між 842 та 843 роками. З одного боку - імператриця Феодора, з іншого - Михаїл і Фекла, які тримають патріарший хрест. Таким чином глава церкви символічно присутній на монеті
Солід імператора Михайла ІІІ, карбованний у Констанинополі між 856 та 866 роками. На аверсі - Спаситель, на реверсі - зображення імператора, у правій руці він тримає лабарум - священий прапор імператора КостянтинаСлов’яни на той час встигли вже кілька разів побувати під стінами столиці Імперії ромеїв. Кожного разу вони приходили туди не самостійно, а у складі об’єднаного війська-то з аварами, то з булгарами. Спроби ці були невдалими, але наслідки для історії різних слов’янських племен мали2. Так сталося і цього разу.
Цікавим є факт, що візантійці цього разу іменують своїх супротивників не слов’янами, а виключно «русами». І це при тому, що з слов’янськими племенами знайомі, так би мовити, давно і особисто.
Те, чим займалися князі Аскольд та Дір — походи на Царград-Константинополь, це не прості походи, а морські виправи. Вони скоріше нагадують подвиги вікінгів, аніж рейди-переселення слов’ян минулих часів, які відбувалися по суходолу. Та і наслідки цих походів надто скромні — за ними стоїть хоч і професійне військо, але аж ніяк не міць об’єднаних слов’янських племен.
Інша справа, що у другій половині ІХ ст. суходолом потрапити під стіни Константинополя з Подніпров’я було досить складно, практично неможливо. Адже на шляху вже виникли дві потужні держави. У степах між Прутом і Дніпром, у країні під назвою Ателькьюза кочували мадяри — угри, кіннота яких у ті далекі часи наводила жах на багатьох сусідів. Далі на південь розкинулися володіння ще більш потужної держави, Болгарії, заснованої вихідцями із причорноморських степів, нащадками славного хана Кубрата. Під владою хана-князя Бориса тоді знаходилися також і слов’яни, які свого часу оселилися на Дунаї. Східні ж кордони болгарської держави сягали Північного Причорномор’я, в тому числі у межах сучасної Одеської області. Оминути володіння грізних сусідів, прямуючи із Києва було складно, хіба що по річці, по Дніпру, а далі — морем.
Руси Аскольда і Діра під стінами Константинополя. Руси зображені у кораблі (справа), посередені - вежа, що символізує обожене місто, зліва - імператор, що поспішає на захист столиці. Мініатюра із Радзивіллівського літопису (ХV ст.)Отож спочатку Аскольд і Дір вирушили на чолі цілком поважної як на той час флотилії з двох сотень кораблів морем до Константинополя. У «Венеціанській хроніці» йдеться про те, що кораблів тих було 360, а прибули на них ніякі не руси, а «Normannorum gentes», тобто нормани. Враховуючи те, що автором венеційського джерела був посол дожа Іоанн (людина у військовій справі та етнографії достатньо обізнана), а писав свій твір на межі Х-ХІ ст., тобто раніше за Нестора, то його свідчення стосовно не лише числа кораблів, але і етнічної належності русів варто взяти до уваги. Етнічна характеристика ворогів, яку можна знайти у візантійських джерелах не менш цікава, йдеться про «народ, який іменують Рос» і який є «найбільш заплямованим убивствами, аніж будь-хто із скіфів3».
З візантійських джерел відома навіть дата, коли флотилія русів з’явилася під стінами міста. Вони свідчать, що у 5 рік царювання Михаїла, сина Феофіла, 18 червня у 8-й індикт, літа 6358, прийшли Роси на двостах кораблях. Між іншим, цілком обґрунтована зміна дати походу на Константинополь з 866 на 860 рік ставить інше питання: а звідки ж прибули під його стіни кораблі Аскольда і Діра? Якщо автор «Повісті минулих літ» вказав дату приходу їх у Київ
862 рік, то і свій похід на Царгород князі розпочинали не від стін полянської столиці. Хіба що повернулися сюди із багатою здобиччю. Або ж у цьому місці літопису дати переплутано, або ж 866 року мав місце іще один похід на Царгород. Стосовно числа воїнів, яких Аскольд і Дір могли привести до Константинополя влітку 860 року можна рахувати принаймні 40 на корабель — тобто від 8000 (коли кораблів було 200) до 14400 (якщо кораблів було дійсно 360). Цілком поважний, як на той час, військовий контингент, особливо враховуючи відсутність у місті головнокомандувача і значних сил — вважають, що імператор прихопив з собою у похід на далекий Мавропотам (тобто Чорну річку) навіть частини міського гарнізону. А це було далеко від столиці, приблизно за 500 км у Каппадокії, де Імперія вела чергову кровопролитну війну із військами арабського халіфату. Імператорський флот теж перебував на далекому театрі бойових дій. І знову, так само, як далекого 626 року, оборону міста очолила вища особа не у світській, а в церковній ієрархії — патріарх Фотій4.
Початок походу виявився досить вдалим — околиці Константинополя русам вдалося пограбувати як слід. Однак оточене потужними стінами місто з ходу взяти не вдалося. Почалася облога. З послання патріарха відомо, що руси намагалися звести облоговий насип, аби досягти міських стін. А подібні роботи вимагають певного часу. З того ж послання відомо, що весь цей час у обложеній столиці відбувалися молебні, хресна хода, під час якої найбільш шановані реліквії, серед яких були і ризи Богородиці, проносили вулицями і стінами міста.
Згідно найбільш поширеної версії наступних подій, саме це і стало вирішальним для врятування столиці. У другій проповіді, яка так і називається: «На нашестя росів» патріарх казав, що як тільки ризи Діви «обійшло стіни», варвари одразу ж відмовилися від облоги, знялися з табору і відступили. Згодом у візантійських хроніках з’явилися нові подробиці, а саме ті, що ризи Богородиці не лише носили по стінам, але й опускали у воду затоки. Цей вирішальний момент зображено на фресці, яка нині прикрашає одну із стін храму на честь покладення риз Богородиці у Московському Кремлі. На ній можна побачити у правому куті маленькі, схожі на іграшкові, кораблі «безбожних росів», які гинуть у бурхливих хвилях блакитного моря.
А далі все пішло так, як і далекого 626 року: шторм, кораблі нападників гинуть, ворог панічно відступає. Саме з цього твору, схоже на те, і брав інформацію про події 860 року автор «Повісті минулих літ», датувавши їх роком 866-м.Мініатюра з Радзивіллівського літопису (ХV ст.), на якій показане диво, яке сталося під час облоги Константинополя русами 860 року. Патріарх Фотій (зліва) занурює одяг Богородиці у море, на якому зображено корабель з русами. Зверніть увагу на червоний прапор з двома хрестами, піднятий над кораблем
Ця подія нібито справила неабияке враження на Аскольда, який пізніше прийняв хрещення. Про це повідомляє, до речі, не лише літопис (так званий Никонівський). Патріарх Фотій у своєму посланні пише про те, що горді руси хоча спочатку і підняли руку на Ромейську імперію, проте проміняли «еллінську і безбожну віру» на «чисте християнське вчення» та «з великою старанністю справляють християнські обряди».
Однак той самий патріарх у іншому творі більш тверезо прокоментував події, зауваживши, що місто ледве не було «взяте на спис» (тобто захоплене штурмом). І що саме від ворогів залежала доля міста, а та обставина, що вони пішли власною волею посилює «хворобливе відчуття», мабуть, страх.
Якщо вожді росів зрештою повернулися «додому», тобто до Києва, то не уся їх флотилія загинула під час шторму. З точки зору «безбожних росів» похід був цілком вдалим. Так вважав і автор «Венеційської хроніки», який занотував, що славні «normanorum gentes» повернулися додому «triumpho ad propriam regressa est», тобто з тріумфом і здобиччю. Які перешкоди довелося долати кораблям, завантаженим багатою здобиччю, можна тільки уявити. Так само, чого коштували домовленість з правителями болгар та угрів, аби ті пропустили переможців повз свої володіння.
Однак, і це цілком можливо, що цей тріумф навіть був подвійним, бо супроводжувався захопленням полянської столиці, яка мала стати тиловою базою для наступних подвигів русів. Вони прийшли сюди, на Дніпро, із під стін казково багатого міста, як переможці — зі славою і золотом.

1                                         ­­­­­­­­­­­­­­­­­­1   «Окальд» — так у тексті. В іншому місці — «Оскальд». Дано: за польським перекладом із латинського оригіналу, що його 1867 року видано у Варшаві: http://www.pbi.edu.pl/show.php?pub=43577&page=1

2                                         2   Див. у попередній книзі — «Україна: від Антів до Русі», розділ 17 — «Обри і слов’яни»

3                                         3   Тобто варварів

4                                         4   Патріарх був визнаним святим через 1000 років після тих подій — 1860 року.