Розділ 22 ЗМАГАННЯ ЗА
КИЇВ

Розділ 22

ЗМАГАННЯ ЗА КИЇВ

Коли князь Святослав прибув рятувати Київ від печенігів 969 року, він заразом встиг залагодити ще кілька справ. Деякі з них, як виявилося згодом, мали велике значення( і наслідки) як для Русі, так і її стольного града. Вперше великий князь розділив землі між синами, які по його смерті недовго жили у мирі та злагоді. Старшому, Ярополку, дістався Київ, Олегу – Вручій (Овруч), а Володимира було направлено у Новгород – як повідомляє літопис, на прохання «людей новгородських». За кілька років по загибелі Святослава між братами почалася війна не на життя, а на смерть. Сліди драматичних подій спробували відшукати археологи.

Спадкоємці

Розташування володінь нащадків князя Святослава та рух Володимира Святославовича на Київ 978 рокуЯк відомо, чим далі від столиці – тим спокійніше, а у давні часи – так взагалі більше шансів на виживання. Щоб потрапити у Новгород Х століття, яким управляв Володимир Святославич (під мудрим керівництвом свого дядечка — Добрині), нині достатньо заплатити якихось 130 рублів (близько 30 гривень). За ці кошти вам влаштують екскурсію по Троїцькому розкопу, де цілих 80 хвилин ви будете ходити по тому рівню «денної поверхні», де вирувало життя одного із найбільших і найбагатших міст Русі по­над тисячу років тому.

На Троїцькому розкопі, який отри­мав свою назву від давнього храму Св. Трійці вам доведеться спуститися на кілька метрів вниз. У бортах величезного і досить глибокого розкопу можна побачити переріз культурних нашарувань, які утворилися з часів правління тут майбутнього ве­ли­кого князя Володимира. На дні роз­копу – сліди давніх будівель, рештки зроблених з дерева парканів навколо садиб… Організатори екскурсії обіцяють можливість придбати автентичні(!) фрагменти кераміки, датовані спили з давніх колод, а також копії монет, печаток, прикрас, знайдених під час розкопок.

Однак досить складно було б віднайти у Новгороді якісь певні сліди перебування там майбутнього великого князя київського між 969—978 роками. Що таке оті вісім років для історії міста, вік якого вимірюється багатьма століттями? Не минуло і п’яти років по смерті батька, а старший син, Ярополк, вже пішов походом на володіння брата Олега і той загинув у фортечному рові власного міста Вручого, впавши туди з мосту під час бою. Літописець повідомляє, що Ярополк не сам замислив піти війною на брата, а його намовили погані люди. Однак сталося те, що сталося і та подія справила таке велике враження на Володимира, який перебував у далекому Новгороді, що княжич втік «за море». Втік, мабуть, не сам і не з порожніми руками.

Враховуючи те, що найближчим морем було Балтійське, то шлях втікачів лежав у Скандинавію, у ті краї, звідки родом були предки Володимира та його дружина. У ті краї, де князича називали не Володимиром, а на місцевий лад – Вальдамаром або Вальдемаром. Три роки знадобилося Вальдемару, аби повернутися не самому, а з варягами. За «спасибі» ці вояки у похід не вирушали. Навряд чи у княжича було при собі вдосталь готівки, а тих кількох тисяч гривень, які збиралися щороку з новгородської землі не вистачило б найняти військо, достатнє для походу на Київ. Як буває у подібних випадках, довелося, мабуть, розраховуватися обіцянками. Про вірогідний зміст обіцянок свідчить вимога, яку висунули найманці після захоплення Києва: по дві гривні «окупу» з «чоловіка».

Поява у Новгороді Володимира з варягами змінила баланс сил – посадник був відправлений до Києва із оголошенням війни: «готуйся насупроти битися». Як колись Віщий Олег, Володимир повів на південь цілу «збірну», у якій окрім варягів були словени, кривичі і чудь. По дорозі це військо захопило Полоцьк, знищивши родину місцевого князя – за ви­нят­ком князівни, яка стала (не з власної волі) жоною Володимира.

Чутки про цей звитяжний  досягли Києва раніше за військо з півночі, яке нестримно йшло на столицю і зрештою окопалося на Дорогожичах. Звідси до Подолу нині пішки можна дійти, не поспішаючи, за якусь годину. Деякі прибічники князя Ярополка явно були деморалізовані наближенням великого війська і вступили у таємні переговори із заколотниками. Адже похід Володимира на Київ був явним заколотом, спробою військового перевороту. Однак літописець стриманий у оцінці цієї сторони подій, його значно більше хвилювали дії зрадника-воєводи, який привів князя Ярополка до загибелі. Воєвода Блуд замість того, аби порадити своєму володарю захищати добре укріплене місто і збирати війська на підмогу намовив свого господаря на втечу з Києва – після того, як не вдалося тихенько «прибрати» київського князя через пильність городян. Володимир навіть не оточив як слід Києва – шлях на південь залишався відкритим. Князь Ярополк попрямував до південних рубежів своєї держави. Там, у одній з прикордонних фортець, можна було не лише протриматися якийсь час, але й зібрати війська та запросити на поміч когось із сусідів, у першу чергу – печенігів. Грізна степова кіннота була б доброю допомогою у боротьбі не лише з кривичами, чуддю чи словенами, але й самими варягами. Залишаючи Київ не відав князь, що робить наступний, передостанній крок до власної загибелі.

Біда, як у Родні

Літопис зберіг назву міста, за стінами якого Ярополк збирався пересидіти спробу військового перевороту – Родень. Місто було обложене військами Володимира по-справжньому, захисникам довелося голодувати: «і був голод великий у ньому, і єсть примовка й до сьогодні: «Біда, як у Родні». І знову воєвода-зрадник почав намовляти князя, схиляючи його до капітуляції перед заколотниками. Ситуація і справді була безнадійною: війська зібрати не вдалося, розкидані по гарнізонам дружинники вичікували, хто ж візьме гору та не поспішали на поміч законному володарю Русі. Невідомо, чи встиг звернутися Ярополк  до печенігів.

Реконструкція давньоруського міста Родня (за Г.Г. Мезенцевою), створена за матеріалами розкопок на Княжій Горі Про те, що князь міг відправити гінців з листами по допомогу може свідчити одна цікава знахідка, на яку натрапили дослідники порта-фортеці у гирлі Сули, давнього міста Воїня. У південній частині фортеці, у 4 м від залишків наземного житла, яке стояло поруч із стіною, просто в землі виявили металевий диск діаметром 30—35 мм. Він виявився виготовленою з свинцю печаткою, яку колись прикріпили шнурком до важливого документа. Адже печатка, на думку вчених, якраз і належала цьому правителю Русі1! На лицьовій стороні можна розгледіти зображення людини у князівському, як вважають, вбранні, з скіпетром та державою в руках. Напис прочитати не вдалося – надто він затертий. На звороті – стилізоване зображення хреста. Сучасні історики мабуть дорого дали б, аби дізнатися, що ж було написано на тому пергаменті, який скріплювала княжа печатка. Можливо, цей документ, який не пішов далі Воїня, якраз і вирішив долю князівського столу та самого Ярополка Святославича.

Можливо, це було одне з послань, які встиг розіслати київський князь з наказом надіслати воїнів до Родня. А може печатку приклали до листа, який мав отримати володар печенігів, яких теж закликано на допомогу. Навряд чи князь засів у Родні, лише намагаючись перечекати лиху годину. Сам Володимир участі в облозі Родня не приймав – як увійшов у Київ, так і «сів тут із воями і з дружиною своєю» у батьківському теремному дворі. Не варто, мабуть, було полишати столицю, особливо під контролем нетерплячих найманців, які ніяк не могли дочекатися обіцяної винагороди.

Про місто Родень відомо було з літопису, що знаходився він «на усті Росі». На перший погляд це досить чітка вказівка. Здавалося, знайти це місце буде не дуже складно. Щоправда, міста з подібною назвою вже понад сім з половиною століть нема на карті Краю. Річка Рось зберегла свою назву, і так само впадає у Дніпро нижче по течії від давнього міста Канева. Ще у другій половині ХІХ ст. виявилося, що між Каневом і устям Росі в давні часи існувало не одне, а кілька міст, городища яких і досі можна побачити  на високих кручах Дніпра.

Де ж він, Родень?

Назва однієї з гір поблизу Канева – «Княжа Гора» ніби сама по собі вказувала на те, що тут колись існувало важливе місто. Не випадково найбільші розкопки проводили саме на Княжій Горі ще з ХІХст. Це місце з самого початку привернуло увагу численними знахідками скарбів, які складалися переважно із срібних виробів доби Русі. Деякі з них і нині можна побачити у вітринах Національного музею історії Украї­ни. Однак ці прикраси датовані більш пізнім часом, ніж драматичні події 978 року. Воно і не дивно, адже Княжа Гора знаходилася на південних кордонах Русі, які впродовж кількох століть не були ні затишними, ні мирними.

Вид на Княжу Гору біля Канева, початок 60-х років ХХ ст.Востаннє великі розкопки провела на цьому місці та у його околицях археологічна експедиція, ор­га­ні­зована Київським університетом ім. Т. Шевченка, яка працювала тут наприкінці 50-х – на початку 60-х ро­ків ХХ ст. Тут відробляли археологічну практику майбутні історики, які мали унікальну можливість зробити особистий внесок у пошуки слідів подій, зафіксованих у літописі. Про дослідження було відзнято фільм, який ще у 70—80-ті роки показували наступним поколінням студентів на кафедрі археології та музеєзнавства, а з багатьма знахідками можна було ознайомитися у фондах, які розташовувалися тоді у одному з темних підвалів «жовтого корпусу» університету. Усі студенти знали точно: археологічна експедиція досліджувала давньоруське місто Родень2.

Розкопки на краєчку гори показали: тут і насправді була добре укріплена фортеця площею близько 1,5 га. Основу стін складали зруби-городні, засипані землею. Брама була укріплена дерев’яною вежею – її рештки теж було знайдено. Споруда була, мабуть, досить монументальною. Знайдені зітлілі колоди мали колись діаметр близько 40 см. Брама і вежа над нею були розташовані посеред валу, який відокремлював частину мису з стрімкими схилами. Висота валу ще наприкінці ХІХ ст. складала від 5 до 6 м, перед ним було вирито рів глибиною 5—6 м.

На перший погляд, укріплення не надто потужні, аби не спробувати їх захопити штурмом. Навіть з врахуванням зведених на вершині валу стін, оборонні споруди Княжої Гори, на перший погляд, не мали б стати перешкодою для воїнів Володимира серед яких, вірогідно, були й ветерани болгарських походів з великим практичним досвідом захоплення не те що дерев’яних, а зведених з каменю твердинь. Однак відносна скромність укріплень компенсувалася їх ма­лою протяжністю – на вузькому (не більше 20 м) перешийку кілька десятків воїнів могли зупинити цілу армію. Адже одночасно дертися на стіни фортеці так само могли б лише кілька десятків, щонайбільше – сотня супротивників.План розкопу "Д" на Княжій Горі (за Г.Г. Мезенцевою), початок 60-х років ХХ ст.

З внутрішнього боку вал було підсипано так, що його висота складала лише 4 м. Тут, лишаючись недосяжними для ворогів, кілька десятків лучників могли засипати атакуючих зливою стріл, самі лишаючись невразливими для ворожого обстрілу. З інших трьох боків схили виглядали надто стрімкими, аби по ним можна було успішно видертися на гору. Природою і людьми Княжа Гора була перетворена на досить потужну фортецю, штурм якої міг надто дорого обійтися ворогам.

Всередині укріплень були споруджені невеликі житла, можливо – двоповерхові. Жодних палаців – резиденцію князя виявлено не було. Хоча на реконструкції міста і зображено гостроверхі тереми на краєчку мису. Мабуть, Ярополку довелось розміститися у одній із звичайних будівель, споруджених з дерева. Можливо, це була одна з найбільших садиб, розташована навпроти брами, на рештки якої дослідники натрапили у розкопі «Д». За стінами дитинця-цитаделі знаходився посад площею у 2,5 га. Його укріплення були скромнішими за розмірами, але подвійними. Насипи зовнішнього валу збереглися на висоту 1,2, а внутрішнього – на 1,5 м, а глибина ровів не перевищувала 1,2 м. Все це нагадує швидше укріплення міських садиб, а не прикордонної фортеці і навряд чи могло зупинити військо Во­ло­димира. Якщо можна було відсидітися на Княжій Горі , то лише у цитаделі. Посад цього міста потрапив би до рук ймовірного супротивника вже першого ж дня.

На Княжій Горі під час розкопок знайшли кілька сотень залізних вістрів стріл, - мабуть, лише маленьку частину з числа тих, які було випущено по фортеці впродовж сотень років ії існуванняНа Княжій Горі, ще наприкінці ХІХ ст. було знайдено уламок мідної платівки із золотою інкрустацією, на якій збереглося зображення фортеці. Платівку датували ІХ—Х ст., тобто часом подій, про які йде мова у цьому розділі. Збереглася лише частина, на якій можна побачити чотириярусну башту під дахом, увінчаним кулею, праворуч – стіна із зубцями. На її тлі вишикувалися три воїни – без шоломів, з списами та круглими щитами. У лівому куті збереглася носова частина лодії, отже зображувана фортеця знаходилася десь на березі – річки або моря. Ця знахідка стала своєрідним символом Княжої Гори, а деякі дослідники вважали, що приблизно так і мав виглядати давньоруський Родень. Більш імовірно те, що це частина оформлення ікони (або іконостасу) з місцевої церкви, а вояки і фортеця мають відношення до певного біблійного сюжету.

У розкопаних житлах та культурному шарі Княжої Гори траплялася переважно кераміка ХІ—ХІІІ ст., хоча трапляються знахідки і з Х ст. Час розквіту міста – ХІІ – перша половина ХІІІ ст. Про його долю, а також долю мешканців промовисто свідчить яма № 15, на яку археологи натрапили неподалік бра­ми дитинця. Тут було складено рештки загиблих, а саму яму навіть як слід не за­си­пали, щоб це можна було на­звати похованням.

Про те, що місто не раз ста­вало ареною бойових дій, свід­чать численні знахідки зброї, а особливо — вістрів стріл – понад 600. Вони можуть бути датовані різним часом – від Х до ХІІІ ст. Є серед них і так звані ланцетоподібні – «візитівка» варягів. У тому, що тут побували найманці та дружинники київських князів особливих сумнівів у до­слідників не виникало. Що викликає певні сумніви, так це те, чи насправді саме на Княжій Горі потрапив у облогу князь Ярополк3. Адже знаходиться вона не безпосередньо близько устя Росі, а у кількох кілометрах вище по течії Дніпра. Між Княжою Горою і місцем впадіння Росі є ще одне городище, біля села Пекарі. Воно розташоване на плато високого берега р. Рось і складається з двох частин. Місцеві жителі називають давні укріплення «городками». Тут на по­верх­ні знайдено фрагменти кераміки, які можна датувати Х—ХІ ст. Отже, ці «городки» біля села Пекарі так само можуть вважатися кандидатами на ім’я стародавнього Родня, у якому марно намагався змінити свою долю князь київський Ярополк Святославич. Зреш­тою, воєвода Блуд зумів умовити князя і той повернувся до Києва, де на нього чекала сумна доля: він загинув від рук варягів, воїнів свого брата у дверях княжого терема. Звідти ж відомо і про людину, яка лишилася вірною князю – це його боярин. Ім’я – «Варяжко» швидше нагадує етнонім або прізвисько. Цей боярин не лише намагався застерегти свого пана, але й став на стежку помсти, коли вбивство все ж тра­пилося: «Варяжко ж, поба­чив­ши, що вби­то Ярополка, утік із двору в Печеніги і багато воював з печенігами проти Во­ло­ди­ми­ра. І той ледве прихилив його, поклявшись йому…»Схема розташування міст, які згадано в зв'язку з історією князя Ярослава Святославовича

Ставши повноправним київським князем, Володимир заходився роздавати нагороди соратникам. Головним призом стали міста Русі, які дісталися обраним, мужам добрим, хоробрим, а головне – «тямущим». «Іншим», (вірогідно, менш тямущим), довелося мандрувати аж до Царгорода-Константинополя. Імпе­ра­тора князь завбачливо попередив, хто до нього прямує у гості і навіть дав пораду не тримати варягів у столиці, і тим більше не відпускати «сюди», тобто до Києва. Так в літо 977 Володимир Святославич став єдиним володарем усієї Русі.

1          1                      Печатку визначив В. Л. Янін, відомий дослідник давнього Новгорода, а її опис опубліковано у книзі, присвяченій розкопкам Воїня: В .Й. Довженок, В. К. Гончаров, Р. О. Юра Давньоруське місто Воїнь. – Київ, 1966. – С. 95—96.

2              2                  Результатам досліджень Княжої Гори, в тому числі проведеним експедицією університету присвячено монографію: Г. Г. Мезенцева Давньоруське місто Родень. – К., 1968.

3              3                  Ці сумніви, а також версію стосовно вірогідного місця розташування літописного міста Родень біля с. Пекарі, зміст якої подано далі, викладено у книзі: П. П. Толочко Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ—ХІІІ веков. – К., 1980. – С. 149—150.