Розділ 24
ПРИКАРПАТСЬКА ХОРВАТІЯ

Розділ 24

ПРИКАРПАТСЬКА ХОРВАТІЯ

Хорвати – один із слов'янських племінних союзів, згадані у літописі кілька разів. Тричі – у зв’язку із подіями, які мали місце у Х ст. Увагу до хорватів та Хорватії виявили не лише автори літопису, але й імператор Костянтин Багрянородний і навіть арабські мандрівники та купці. Здавалося б, де Хорватія а де Русь – перша на півдні Європи, інша знаходиться далеко від цього півдня, за високими горами. Однак виявляється, у давні часи, понад тисячу років тому, існувало кілька Хорватій. І одна з них, принаймні частково, розташовувалася у межах Краю.

Археологічні розкопки на цій території , яка охоплює землі в межах кількох областей на заході України, розпочалися ще у ХІХ ст. і дали змогу додати до писаної історії чимало нових сторінок, а подекуди навіть розібратися у плутаних повідомленнях давніх авторів і наповнити змістом, часом драматичним, скупі літописні рядки.

 

Хорватія сьогодні і тисячу років тому
Розташування двох Хорватій: на узбережжі Адріатичного моря та на схід від КарпатНа сучасній політичній карті Європи незалежна держава з назвою Хорватія (офіційно — Рес­пуб­ліка Хорватська) з’явилася того ж року, що й Украї­на — 1991-го. Однак вона так само має давню історію, початок якої губиться у добі ве­ли­кого розселення сло­в’ян1. З трактату Кос­тян­ти­на Баг­ря­но­род­но­го відомо про поя­ву хорватів на Дунаї у VII ст. та домов­ле­ність з ві­зан­тійським імператором Ірак­­лієм про охорону кор­до­нів. У Далмацію вони ніби-то прийшли під керівницт­вом братів Клюкоша, Ло­бе­ла, Косенча, Мюхло і Хрва­та, разом з якими мандрували і їх сестри на ім’я Тугі і Бугі.
На початок ІХ ст. на півдні існували два хорватські князівства, одне з яких завоював Карл Великий, що прискорило хрещення хорватів. 925 року володар Хорватії отримав з Риму титул короля. Молодому королівству довелося воювати з Болгарським царством (942 року їм навіть вдалося подолати царя Симеона). У ті часи Хорватське королівство, на думку Костянтина Багрянородного, могло виставити 6000 кіноти і стотисячне піше військо, а також флот з 180 кораблів. Проте час минав, держава хорватів опинилася в оточенні більш сильних сусідів і на початку ХІІ ст.
(1102 року) їй довелося об’єднатися з Угорсь­ким королівством. По тому майже на дев’ять століть держава з назвою Хорватія зникає з політичної карти Європи, аби постати на ній року 1991-го.
Однак у середньовічній Європі, виявляється, іс­ну­вала не одна і навіть не дві Хорватії. У писемних джерелах згадують про хорватів «білих» і «чорних», навіть «червоних». Що головне — з описів історичних подій можна зрозуміти, що йдеться про зовсім різні місця їх проживання. То — «на північ від турків» (так візантійці іменували мадярів) десь біля гір, то на кордоні з «франками» (тобто імперією Карла Великого на заході Європи), то по сусідству з древлянами (а це вже на схід від Карпат). І це не все. Ще на початку ХХ ст. іммігранти з півдня Польщі, які виїжджали за океан, іменували себе не поляками, а «білими хорватами» — і таких було близько 100000.Історичні полотна художника Отона Івековича, які оповідають про прихід Хорватів до Адріатичного моря та коронацію першого короля Хорватів Томислава
Костянтин Багрянородний навів тлумачення етно­німу «хорвати» — «володарі великої країни». Якщо врахувати усі писемні по­ві­домлення про носіїв цього гордого імені, з ним складно не погодитися, адже видно, що сучасна Республіка Хорватія і згадана імператором Хорватія (а скоріше — кілька Хор­ва­тій) Х ст. це далеко не одне й те саме. Є підстави вважати, що вчений монарх не по­ми­лявся, переклавши та­ким чином племінну назву.
Враховуючи літо­пис­ні повідомлення, мож­­на вважати, що при­­наймні частина од­но­го з хорватських племінних союзів знаходилася у При­кар­пат­ті та на Бу­ко­вині, на сході межуючи із землями древлян. Займала вона чималу територію, яка частково від­по­відає трьом сучасним областям України — Львівсь­кій, Івано-Фран­ківсь­кій та Черні­вець­кій, а також частині Терно­пільсь­кої. Отож за розмірами вона могла бути навіть більшою за Хор­ватсь­ке королівство, проголошене 925 року. І досі вчені сперечаються стосовно того, яким саме чином називати цю Хорватію, яка знаходилася на схід від Карпат: Великою, а може Білою. Справа в тому, що писемні джерела досить суперечливі стосовно як назви, так і локалізації цього утворення. Аби не заглиблюватися у дискусію, яка, здається, далека від завершення, надалі іменуватимемо це утворення «При­карпатською Хорватією».
Тому нині особливу вагу мають пошуки матеріальних свідчень існування давніх хорватських племінних союзів на тих землях, які їм відводять давні автори або сучасні дослідники. Що слід шукати? Сліди давніх поселень та міст, які могли бути давніми столицями, похованнями, святилищами. Потрібно шукати також прояви матеріальної культури, які б підтвердили існування тисячу років тому (у ІХ-Х ст.) на певних землях якихось спільнот з відповідним рівнем суспільного розвитку і близькою культурою. Віддамо належне археологам: їм вдалося все перелічене знайти та проінтерпретувати2.


Сліди хорватських племен
Буковина і Прикарпаття багаті на археологічні пам’ятки, однак тривалий час саме слов’янські старожитності з різних причин лишалися поза увагою. Лише з 50-х років ХХ ст. їм стали приділяти більше уваги3. І це дало надзвичайно цікаві результати. Лише на Буковині тепер відомо понад дві сотні поселень та городищ, більшість з яких виникла у VIII-ІХ ст., тобто в часи, коли населення цього краю входило до великого хорватського племінного союзу. Саме з цих країв могли вирушити на Дунай і далі легендарні засновники хорватських князівств на півдні Європи.
Розкопки залишків житла з пічкою-кам'янкою та майстерніНайбільше виявлено слідів неукріплених се­лищ. У багатьох випадках, щоб дізнатися про число жител на поселенні та їх розташування, археологам навіть не треба було проводити розкопки. Там, де територію давніх селищ не використовували у пізніші часи під поля (багато ділянок нині вкрито лісом), на поверхні землі і досі можна побачити за­падини від котлованів споруд, зведених понад тисячу ро­ків тому. На поселеннях досить часто налічувалося понад сотню, а іноді по кілька сотень будівель. Хоча трапляються такі, у яких було лише по кілька садиб — все залежало від розмірів та якості навколишніх земель, наявності інших природних ресурсів та інших обставин.
Будували у ті часи житла з дерева, лісу вистачало на всіх. Для того, щоб споруда міцніше стояла, її основу вміщували у неглибокий (0,81,2 м) котлован, стінки якого обшивали деревом, яке тримали вкопані у долівку стовпчики. Розміри зрубів визначала довжина колод, яка була в межах 45 м. Аби спорудити щось більше, доводилося будувати поруч кілька зрубів.
Опалювали при­міщення за допомогою масивних пічок, складених з каменю. Вони добре тримали тепло, що давало змогу заощаджувати паливо. Відомі й інші типи опалювальних пристроїв, для побудови яких використовували глину і каркас з дерева. Дахи пе­ре­кри­вали деревом, на яке на­сипали шар землі. По­діб­на конструкція теж сприяла «енер­го­збе­ре­жен­ню». Ці­ка­во, що за особ­ли­востями жит­лобу­ду­вання, конструкцією «системи опа­­лення» житла на цій території знаходять най­більше аналогій у Київському По­дніп­ро­в’ї, у землі полян, що, окрім іншого, може свідчити про спільні корені цього населення.
Ті споруди, у яких не виявлено опалювальних пристроїв, дослідники схильні вважати господарськими. Стіни їх могли робити плетеними — знайдено відбитки лози на глиняній обмазці. В таких приміщеннях влаштовували ями для зберігання зерна. У кожному господарстві був свій «земляний елеватор» діаметром до 2 і глибиною близько 1,5 м, форма якого у перетині іноді нагадувала грушу. Стінки для надання міцності випалювали. Можливо, для підсушування та дезінфекції цю операцію повторювали щороку. Крім того викопували і ями-погреби, які від негоди захищали зведеними зверху куренями.
Мешканці селищ займалися сільським господарством. Землі вистачало усім, в разі потреби можна було переселитися трохи далі, поближче до полів. Під час розкопок знайдено залізні частини орних знарядь — широколопатеві наральники і чересла. Чис­лен­­ні знахідки уламків керамічних сковорідок, які використовували для прожарювання зерна є свідченням того, що як і в давніші часи були популярними плів­часті пшениці. Каші та хліба вистачало на всіх, лишалося й на обмін. Адже було чимало речей, які не­мож­ливо було виробити у кожному господарстві.Вироби з заліза з розкопок хорватських поселень, Х ст.
Проте більшість потрібного для життя, меш­кан­ці селищ виготовляли самі. В першу чергу — тканини для одягу. Про це свідчать знахідки пряселець, в тому числі виготовлених з місцевого каменю — мергелястої крейди. Для виготовлення подібного виробу було досить мати залізний ніж. У с. Ди­нівці якось знайшли скарб пряслиць з каменю. На деяких виробах виявлено про­дря­пані знаки та хрестики. Вва­жають, що так господині мі­ти­ли на­лежні їм речі, аби не пе­ре­плу­та­ти з чужими під час довгих зи­мо­вих посиденьок.
Все ще ли­ша­лися в ужитку ар­хаїч­ні вертикальні ткацькі верстати з керамічними важками, які натягали нитки основи. Однак і їх намагалися вдосконалювати. На території сусідньої Молдови на одному з слов’янських селищ виявили кістяний циліндр-юрок, який використовували при виготовленні тканини на більш досконалому, горизонтальному ткацькому верстаті. Лишався популярним і шкіряний одяг, для виготовлення якого, як і в прадавні часи користувалися кістяними проколками і такими ж голками, а для обробки шкір застосовували знаряддя, зроблені із кісток тварин.
Впродовж VIII-ІХ ст. прабатьківщина південних хорватів переживає, на думку дослідників, економічне піднесення, ві­до­бра­женням чого, на їх думку, стало зростання числа селищ та їх розмірів. І все це відбувалося в першу чергу за ра­ху­нок розвитку господарства та освоєння місцевих ресурсів При­кар­паття та Буковини — роль зовнішньої торгівлі у зростанні ба­гатств місцевої еліти (і ря­до­вого населення), якщо судити по археологічним ма­те­ріа­лам, лишалася досить скром­ною.


Давні храми
Слід сказати, що жи­телі Прикарпаття у ті часи піклу­ва­лися не ли­ше про хліб на­сущ­ний, але й про душу, вшановуючи давніх богів за предківським звичаєм. Окрім ве­ли­ких святилищ, по­діб­них до виявлених на Збручі, існували менші, у які збирався люд із навколишніх сіл. Вони були зведені приблизно за тією ж схемою: оточена валами те­ри­торія, всередині — «святая святих», місце, де встановлювали зображення божества.
План розташування святилища ІХ-Х ст. та найближчих до нього поселень біля с. РжавинціОдне з них було розкопане біля села Ржавинці у Чернівецькій області4. Воно знаходилося на території селища, оточеного валами, які збереглися ще з раннього залізного віку. У південній, найвищій частині давніших укріплень нові господарі звели два кола валів з площадкою в центральній частині. Діаметр зовнішнього кола складав 70, а внутрішнього — 24, віддаль між ними — від 6 до 10 м. Вони були невисокими — до 1,5 м. Розкопки показали, що перед тим, як спорудити вали, були розпалені вогнища. Від них зберігся шар попелу, вуг­линок, обпаленої гли­ни та камінців товщиною до 10 см. Для спорудження звичайних укріп­лень цього не треба було б робити, в даному ж випадку проводили обряд очищення місця розташування майбутньої святині.
Конструкція валів була укріплена глиною та дерев’яними конструкціями, камінням. Вершина внутрішнього валу була в давні часи викладена камінням, на якому розпалювали вогнища під час проведення обрядів, знайдено їх сліди і на зовнішньому валі. Там збереглися лінзи з попелу та вуглинок діаметром до 1 м. Глина насипу виявилася пропаленою на глибину до 20 см. Це означає, що вогонь тут горів впродовж тривалого часу і розпалювався, вірогідно, неодноразово.
Із зовнішнього боку обох валів було виявлено рови метрової глибини та до 56 м завширшки. Вони виявилися неглибокими, а схили недостатньої крутизни, аби являти собою якусь поважну перешкоду. На дні ровів траплялися вуглинки та перепалене каміння, які могли потрапити сюди з вогнищ, що їх розпалювали на гребенях валів. Та найцікавіша знахідка чекала на дослідників на схилі внутрішнього валу. Тут вони натрапили на масивний чотиригранний кам’яний стовп, який, напевне, колись увінчував ритуальну площадку в центрі святилища.
Камінь зберігся на висоту до 2,5 м, він мав прямокутний перетин 0,9´0,6 м, тобто був масивнішим за Збруцького ідола. Було видно, що камінь скинули на землю, від нього відкололися уламки, які потрапили на дно рову. У горішній частині стовп тоншав — можливо його колись увінчувало зображення голови божества. Куди вона поділася — невідомо. З європейських хронік відомо, що під час руйнування давніх слов’янських святилищ відрубані голови зображень давніх богів відправляли у якості подарунка (і свідоцтва виконаної місії) церковним ієрархам. Так що голова стели з Ржавинців (якщо вона була) цілком могла помандрувати, як трофей до Києва чи найближчої резиденції княжого намісника чи єпископа, який опікувався хрещенням цього краю.
Поруч з святилищем було джерело, з якого витікав струмок. Його по-господарському обклали кам’яними плитами, аби можна було набирати воду, не скаламутивши її. Культурного шару на «городищі» нема, так само, як і слідів будівель. Вони знаходилися на ближніх пагорбах, як на північ, так і на північний захід та північний схід. Отже, сюди приходили лише для того, аби вшанувати богів. Ржавинське святилище «обслуговувало» цілу округу, у які було кілька поселень і укріплене селище, можливо — місто. Знахідки дали змогу датувати Ржавинське святилище ІХ-
Х ст., воно було діючим понад століття.
Той, хто зруйнував давнє святилище, витратив час не лише на те, аби скинути з площадки кам’яну стелу та відбити їй голову, але й знести, перекопати саму площадку. Це могли зробити як з ідеологічних, так і суто практичних міркувань. Адже земля святилища могла містити чи­ма­ло матеріальних цінностей — серед жертвопринесень у храми могли бути вироби із золота, срібла, інші корисні і коштовні речі5. Отож відповідальні за боротьбу з язичництвом у землях хорватів могли під час виконання цієї місії державної ваги ще й трохи підзаробити, проводячи грабіжницькі розкопки. І вони, і той хто їх послав на цю справу відав, які скарби були посвячені давнім богам впродовж кількох століть існування святилищ.

1        Попередня історія хорватів, яка має найдивовижніші версії, виходить за межі періоду, про який йде мова у цій книзі. Докладніше: М. Відейко Україна: від Антів до Русі. – К., 2009. – Розділи «Битва за Європу» та «Пошуки прабатьківщини слов’ян»

2        Опису старожитностей цього регіону вже присвячено декілька монографічних досліджень, починаючи з праць Б.О. Тимощука. В останні роки вийшли книжки його колег та послідовників: І. Возний Історико-культурний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в Х—ХІV ст. – Київ—Чернівці, 2009. – Ч. 1—2; Л. Михайлина Слов’яни VIII—IX ст. між Дніпром і Карпатами. – К., 2007.

3        Історія питання коротко викладена у книзі: Б. О. Тимощук Слов’яни Північної Буковини V—IX ст. – К., 1972. – С. 3—7.

4        Ржавинське святилище стало однією з перших пам’яток подібного типу, досліджених на цій території: Б. О. Ти­мо­щук Слов’яни Північної Буковини V—IX ст. – К., 1972. – С. 82—89.

5        Про коштовності виявлені під час розкопок слов’янських святилищ докладніше у розділі «Святі гори давніх слов’ян».