Розділ 3. ЛЕГЕНДИ І
БУВАЛЬЩИНИ КИЇВСЬКИХ ГІР

Розділ 3

ЛЕГЕНДИ І БУВАЛЬЩИНИ КИЇВСЬКИХ ГІР 

Наприкінці минулого століття на схилах Дніпра, у Києві, утворилася площа, яку б можна було б назвати «Історичною». І не лише тому, що із неї відкриваються чудові краєвиди на Києво-Печерську лавру. За числом пам’ятників та пам’ятних знаків вона може конкурувати із більшістю центральних площ Києва. Тут, обернений обличчям до Дніпра стоїть із хрестом у руці Апостол Андрій, по праву руку від нього — каплиця його імені. Навпроти — храм Св. Миколи Мерлікійського, навколо якого можна знайти кілька пам’ятних знаків, присвячених подіям далекої і зовсім близької історії, урочистості біля яких нині відбуваються на державному рівні.
Щоправда, храм в ім’я Св. Миколая мало хто з киян і навіть гостей міста називає власним ім’ям. Для більшості — це «Аскольдова могила». І дійсно, обриси храму відмінні від звичної нам архітектури християнських святинь. Це кругла ротонда, увінчана куполом. Вона була зведена майже через тисячу років після низки подій, які, вірогідно, сталися саме у цьому місці над Дніпром і стали доленосними в історії кількох сучасних народів Європи.

Хрещення Аскольда і русі
Храм Св. Миколи Мерлікійського, споруджений у ХІХ ст. на Аскольдовій могилі. Фото початку ХХІ ст.Одним із наслідків походу 860 року на Царгород стало хрещення Аскольда та його братів по зброї. З послання патріарха Фотія, написаного на початку 867 року відомо, що руси1 направили послів, які повідомили, що «так званий народ Рос» готовий прийняти хрещення. Відповідь була позитивною, бажання русів задоволене — патріарх Фотій навіть направив до них єпископа. На жаль, у джерелах невідомо, куди саме. Повідомляється лише, що Руси прийняли єпископа і «з великою старанністю зустрічають християнські обряди». Традиційно прийнято вважати, що хрещення відбулося саме у Києві.
Є деякі відомості, які свідчать: справи з прийняттям християнства у країні русів не одразу пішли надто добре. Бо вже у правління імператора Василя І (867886) патріарху Ігнатію довелося розпочинати справу спочатку, а саме посилати до русів нового ієрарха, на цей раз вже у ранзі архієпископа. Виникає питання: чи йдеться про одну подію, чи ромеям насправді довелося двічі хрестити Русь у 860-ті роки?
Думка про хрещення у два етапи не видається дослідникам такою вже й неймовірною. Адже щось подібне сталося саме у ті роки в Болгарії, де хан Борис теж прийняв єпископа з Константинополя, однак згодом став вимагати вищого статусу для глави місцевої церкви. Володаря болгар також образило відношення з боку ромеїв до нього і його підлеглих, як до підданих імперії. Хан пішов на розрив відносин з Царгородом і навіть запросив місіонерів з Риму! І лише 870 року патріарх пішов на поступки та надіслав до Болгарії архієпископа.
Цілком вірогідно, що володар русів, недостатньо обізнаний з тонкощами візантійських «понятть» у галузі церковної та державної політики, міг зіткнутися із подібними проблемами. Можна лише уявити обурення Аскольда, коли він дізнався, що після добровільного хрещення його вважають підданим імператора, столицю якого він ледве не захопив силою! Та головне, як могли сприйняти подібний дипломатичний казус вояки з аскольдового війська.Вид на Поділ, де на березі Дніпра за переказами князь Аскольд збудував храм на честь Св. Іллі. Поштова листівка початку ХХ ст.
Навряд чи, щоб за короткий час, що минув після хрещення, князь войовничих русів встиг осягнути усю глибину християнської доктрини. Отож Аскольд цілком міг діяти в подібному випадку так само, як вчинив правитель Болгарії. І отримав зрештою своє, якщо вірити візантійському джерелу, і навіть трохи більше — і дари, і архієпископа замість єпископа. Політика надсилання новонаверненим «першим особам» держав, що приймали християнство, різноманітних дарів (у даному випадку золота, срібла, шовкових тканин) у ті часи була досить поширеною.
Появу християнських святинь у місті над Дніпром теж пов’язують з Аскольдом. Вважають, що саме він звелів збудувати у Києві перший християнський храм — церкву Св. Іллі, і що нинішній, той, що на березі Дніпра, на Подолі, стоїть саме на тому місці. Розкопок безпосередньо біля сучасного храму ще не проводили, отож підтвердити чи спростувати це нема можливості. Так само, як і з’ясувати, чи був взагалі Поділ заселений у часи Аскольда і Діра — адже дістатися до шарів ІХ ст. у цьому місці (якщо вони і існують) досить складно з технічних причин: надто високий рівень води — викликаний близькістю до Дніпра.

Мінлива доля

Однак доля далеко не завжди була такою ласкавою до нових володарів Києва. У наступних походах вони втрачали не лише кораблі і воїнів, але й родичів. І це були втрати невідплатні, адже гинули професійні, випробувані воїни, військо слабшало з кожним походом. До речі, так навряд чи сталося б, коли Аскольд і Дір, як спадкові правителі могли залучати до своїх акцій місцеві ресурси. Напевно, виникали проблеми у торгівлі і з каганатом, і з Константинополем.
Свідоцтво про хрещення Аскольда (надто у два етапи) може бути також і свідченням наявності внутрішньодержавної, так би мовити, кризи у правителів полян. Адже у державі, яка знаходиться на підйомі, богів без поважних причин не змінюють. Саме ж хрещення могло відвернути від Аскольда не лише слов’янських підданих, але, що головне — русів, які лишалися вірними Одину і Тору. Навряд чи їм сподобалася зверхність, з якою переможені ними ромеї ставилися до їх князя (а отже і до них) через зміну тим істинної (з їх точки зору) віри предків. Такий розкол знов таки послаблював позиції київських князів у випадку зіткнення із співвітчизниками з півночі. Події, що сталися, згідно літопису, 882 року стали наочним тому підтвердженням.


Про що не було складено саги
Сучасні історики часом пишуть про те, що їм важко збагнути, яким саме чином Віщому Олегу вдалося провести три сотні кораблів непоміченими повз Київ у 882 році, а потім виманити до місця їх стоянки надто довірливих київських князів, Аскольда і Діра. Справа, можливо, у тому, що багато хто із дослідників, можливо, навряд чи бував у місцях, де могли мати місце ті давні події, описані у літописі (автор якого, вірогідно, більш точно уявляв сучасну йому топографію міста та його найближчих околиць).
Район подій 882 року, сучасний супутниковий знімок. Жовтими стрілками позначено "офіційний" шлях до київської гавані на Подолі, червоними - вірогідний маршрут кораблів Олега у 882 р. Цифрами на карті позначено: 1 - район розташування "міста Кия"; 2 - Поділ; 3 - Аскольдова могилаОднак кожен, хто був у Києві і оглядав панораму лівого берега Дніпра хоча б від обеліска у Парку Слави міг побачити на власні очі, що зліва від моста Метро до основного русла впадає досить широка протока. Впадає якраз навпроти Аскольдової могили. Ще краще оглянути мережу дніпрових приток можна на мапі чи навіть супутниковому знімку. Тоді стане зрозумілим, як можна привести у разі необхідності в околиці Києва не те що триста, а тисячу кораблів. Головне — усі йдуть на веслах, чи під вітрилами — жодного галасу.
Старожили міста пам’ятають, що до 70-х років ХХ ст. у цьому місці, між мостами Метро та ім. Патона була величезна мілина, місцями поросла кущами, а ближче до берега — деревами. Під горою, на якій нині розташована Києво-Печерська Лавра, і нині є чимало джерел. У часи Аскольда і Діра Лаври, ясна річ, ще не було. Однак у горі до нашого часу збереглися печери, які іменують «варязькими». Назва та досить давня, у літописі навіть збереглися відомості про знахідку там відповідних скарбів. Отож перед нами постає просто таки ідеальне місце для стоянки великої флотилії: берег, на який можна витягти сотні кораблів, поруч вдосталь води, дров. І є місце, де можна сховати здобуті непосильною працею скарби, а у разі потреби сховатися самому.
Нема нічого дивного у тому, що про це місце могли знати не лише кияни та їх правителі, але і мандрівники з інших, часом далеких країв. Особливо ті, які воліли за краще оминути Київ, аби не платити якесь там мито його володарям. Можливо, коли на піщаній косі під горою з Варязькими печерами кияни виявили велику флотилію, то не забарилися переповісти це князям.Аскольд і Дір отримують звістку про прибуття Олега. Мініатюра з Радзивіллівського літопису (XV ст.)
Однак у літописі також не сказано, що Олег провів свої кораблі повз Київ. Отож історична подія, на думку деяких дослідників, взагалі могла відбутися зовсім не у районі нинішньої Аскольдової могили. Не менш підходяще місце було і на північ від давнього Подолу, десь під Лисою Горою.
Там нещодавно знайдено руїни давньоруського храму. Вище, на горах, досліджено чималенький некрополь з похованням ІХ-Х ст., де виявлено речі, що могли бути у вжитку русів. А на Лисій Горі ще на початку ХХ ст. можна було побачити рештки давніх укріплень. Стосовно них висловлено думку, що тут могла знаходитися резиденція Віщого Олега, фортеця Самбатас, згадана у творі Костянтина Багрянородного.
Безпосередньо підійти тут до підніжжя гір кораблі Олега не могли — їх відділяла досить широка заплава, зате місця на березі тут було скільки завгодно — і для трьох сотень, і для тисячі кораблів. От лишень вояків у засідці довелося ховати під човнами -до лісу на схилах гір надто далеко.
Олег (праворуч на троні, його людина у червоному показує малого князя Ігоря Аскольду і Діру (на малюнку в центрі), на яких ззаду підступно нападає воїн із мечем. За їх спинами зображено корабель з воїнами. Сцена на тлі високого урвища (в центрі) та зарослого лісом пагорба (у правому куті). Подібний пейзаж цілком природний для правого берега Дніпра, де розташована Аскольдова могила у Києві.Як бачимо, для досвідченого воєводи, яким, поза сумнівами, був Віщий Олег, не становило особливих труднощів таємно привести під Київ чимале військо і обрати відповідне місце для засідки.
Історик XV ст. Ян Длугош вважав, що Олег князів Аскольда і Діра «зрадницьки замордував», адже вони «не сподівалися від нього жодної напасті». Історики сучасні лише дивуються довірливості київських князів, які вирушили на зустріч з прибульцями, не подбавши, як слід, про власну безпеку.
Якщо вважати, що Аскольд і Дір були з місцевої династії і не мали жодного відношення до Рюрика і його дружинників, то і справді їх поведінка виглядає дивною. Князі з місцевих, дізнавшись про прибуття під стіни міста величезної флотилії з 300 кораблів мусили або зачинитися у фортеці на київських горах, або ж сховатися десь у непролазних лісах, рятуючи своє життя та майно. Адже така потуга, що складалася чи не з найкращих витязів того часу, була більш ніж достатньою, аби впоратися із племінним ополченням полян і їх найближчих союзників, якби такі і знайшлися.Вид на місцевість навколо Аскольдової могили та Дніпро. Видно зарослі лісом схили Дніпра та мереживо проток. Поштова листівка початку ХХ ст.
«Довірливість» Аскольда і Діра легше пояснити у випадку, коли вони йшли до своїх, до русів, які прибули з півночі і не викликали особливого занепокоєння. Яким можна було рідною мовою пояснити місцеві обставини, розповісти про свої подвиги під стінами Константинополя та інші усім зрозумілі речі. Хоча, якщо пригадати повідомлення арабських джерел про те, що руси навіть до вітру без відповідної охорони не ходять, то і у цьому випадку, довірливість київських правителів у даному випадку виглядає просто аномальною.
Що виглядає на перший погляд насправді дивним, то це пасивність князівських дружинників. Вони не стали на захист і не намагалися помститись за своїх володарів, яким, за звичаєм, колись присягали на зброї. Навіть якщо військо Аскольда і Діра скоротилося за часи правління у Києві, а початково воно виходило до бою чи то на 200 чи то на 360 кораблях, на загал могло бути не набагато меншим за те, яке привів Олег (300 кораблів).
Чому у такому разі не було ні битви, ні помсти? Може, дружинники Аскольда просто злякалися нерівного бою? Але це суперечить тому, що відомо про вікінгів, які не завжди зважали на чисельну перевагу ворога, воліючи за краще загинути у бою, аніж вкрити себе ганьбою і втікати. Знаючи місцевість, Аскольд і Дір могли влаштувати засідку на вкритому лісом березі, підпалити вночі ворожі кораблі, потім спробувати відбитися від поріділого ворожого війська у фортеці — варіантів, зрештою, безліч. Не стали до бою — отже не вважали за потрібне так чинити.
Можна лише спробувати уявити, чому так сталося. Перед київськими дружинниками, лави яких стали не надто щільними після походів на Царград та на схід, був непростий вибір. З одного боку, вони б мали виконати присягу, а саме померти за свого володаря. Однак вони могли зберегти життя, своє і дітей, які народилися і виросли тут, на київській землі (не кажучи про здобуті у походах статки), якби присягнули новому князю. Тим більше, що сила у нього була чимала, і зрештою перед такою силою не надто ганебно схилитися.
Монумент на вулиці Володимирський, складений із виявлених залишків храму Св. Ірини. Зліва видно стіну, яка оточує садибу Софійського собору. Десь неподалік, за повідомленням літопису, було поховано князя ДіраІ ще одне питання, важливе, з огляду на ті давні часи. Питання Віри. Чи зберігає силу клятва про вірність у тому разі, коли князь, прийнявши хрещення відступився від віри предків? Чи радився з кимось князь, приймаючи нову віру, не кажучи про присутність у Києві (чи деінде) архієпископа від ромеїв? Забагато складних питань для простих русів-дружинників. Та і статус конунга-князя Олега, опікуна спадкоємця — сина конунга Рюрика Ігоря був для них, мабуть, більш поважним, ніж статус їх зверхників, які здобули колись своє князівство мечем. До того ж конунг з півночі не зраджував віри предків.
Отож є вагомі причини вважати, що зовсім не винищення місцевої династії полегшило Олегу захоплення Києва. Її, законну і місцеву, цілком могли знищити ті ж Аскольд і Дір задовго до 882 р. Для місцевого населення найвагомішим аргументом на користь князя-прибульця були ті самі 300 кораблів із тисячами озброєних войовничих русів на борту. Отож вони були лише спостерігачами у драмі, яка розігралася на піщаній мілині навпроти варязьких печер.
А київські руси зробили свій вибір на користь Олега. Літопис не зберіг свідчень про те, що вони виконали свою клятву, яку колись дали Аскольду і Діру. Хоча у разі її виконання усі мали шанс гарантовано отримати місце у Валгаллі. Оскільки пісні про останній бій вояків Аскольда до наших днів не дійшли, то маємо підстави припустити, що вони, поклавши праву руку на руків’я меча, заприсяглися служити новому, сильнішому (і законнішому) князю.
Старих князів поховали, слід гадати — з належними почестями. Аскольда — неподалік місця, де він загинув. Так з’явилася на карті Києва Аскольдова могила. Літопис повідомляє, що на тому місці було поставлено храм в ім’я Св. Миколи. За переказами, саме тут таємно збиралися перші київські християни. Саме тому у цьому місці в Х столітті було поховано княгиню Ольгу. З цього місця останки Св. Ольги було перенесено до Десятинної церкви.
Причому на думку сучасних дослідників це не обов’язково те саме місце, де нині стоїть храм Св. Миколая — знайома усім киянам ротонда. Хоча і на її місці в ХІХ ст. під час будівництва нового храму і було виявлено сліди печерного монастиря — його печеру із давньоруськими написами на стінах. Вважають, що про старе місце події просто забули — адже подільський храм зруйновано ще у ХІІІ ст. Змінилося багато поколінь киян. У XVII ст., коли відбувався активний пошук київських святинь, могилу Аскольда, не стільки, як князя, а як мученика за віру, віднайшли, з певних міркувань, поближче до святинь Печерської Лаври.
Діра, як повідомив літописець, було поховано у іншому місці — за храмом Св. Ірини. Він знаходився приблизно у районі сучасної Володимирської вулиці, поблизу Софійського собору. З решток фундаменту давнього храму свого часу було споруджено так званий «Ірининський стовп», який височів серед проїжджої частини. Однак у 882 році церкви Св. Ірини, як кажуть, ще у проекті не було. Проте літописець, можливо, мав на увазі ту обставину, що у ІХ-Х ст. ця територія була величезним кладовищем, на якому ховали киян. Ці давні могили час від часу знаходили під час будівництва і археологічних розкопок у ХІХ-ХХ ст. Серед них є такі, що за обрядом поховання та інвентарем цілком могли належати скандинавам. Отож на цьому давньому київському некрополі, вірогідно і спочив вічним сном князь київський Дір. Коли місто у часи князя Ярослава розширювали, старий некрополь зрівняли із землею, збудувавши на його місці нові храми — Св. Софії, Михайлівський та інші, в тому числі і Св. Ірини, про який йде мова у літописі.
А на дружинників-русів знову чекали нові походи — на хазар, древлян, сіверян, нарешті до Царграда, на них чекали золото-срібло і слава, вічна пам’ять. І знов не було кому скласти сагу про події, що сталися біля Києва. Та і про що було співати? Про князя, який зрадив давніх Богів? Про дружинників, які не виконали священну присягу? Про зраду і порушення священних клятв? А от про Віщого Олега співають і досі
До речі, є версія подальших подій (знов-таки викладена Яном Длугошем), згідно якої зрадницьке убивство київських князів не минулося безкарно. Причому помста чомусь впала не на організатора вбивства — Олега, а на Ігоря: «… недовго убивство і князеві Ігорю миналося безкарно», бо ж і він людьми, «древлянами званими» був «підступно забитий». Історик вважав тих древлян «племенами Русі». Однак це, схоже на те, вже трохи інша історія.

1                  Слід зауважити, що Аскольд та Дір поіменно у жодному з іноземних джерел, які стосуються походу 860 року та наступних подій не згадані.