Розділ 4. РУСЬ І ВІЩИЙ
ОЛЕГ

Розділ 4

РУСЬ І ВІЩИЙ ОЛЕГ 

Хто ж очолив величезну флотилію, яка таємно підійшла 882 року до давнього Києва? Хто об’єднав північні та південні володіння русів (або приєднав до них давнє князівство полян) за три роки по смерті легендарного конунга Рюрика? Його наступник був ще більш легендарною особою. Недаремно до його імені — Олег міцно прикріпився додаток — «Віщий», тобто той, що може віщувати майбутнє, отож людина не з простих, чародій.
Можливо саме через це історики і досі сперечаються, якого року помер Віщий Олег: одні називають 912
-й, інші — 922-й, є й інші версії. Та й цього виявилося замало. На території Русі відомо кілька могил Віщого Олега, який прийняв смерть, як відомо, «від свого коня». Одну могилу показували у Києві, на горі Щекавиці, що над Подолом, іншу — далеко на півночі, біля Старої Ладоги, а є, кажуть, й інші.
Літопис містить повідомлення, які межують із билинними оповідями та сагами. Адже вони оповідають про те, яке число народів та племен він підкорив, які величезні війська водив проти двох могутніх імперій того часу — Хазарії та Візантії. Оповідають про те, як перемагав у битвах і отримував данину у величезних розмірах. Дійсно, великим воїном мав бути Віщий Олег, аби залишити по собі таку пам’ять.

Родич князя Рюрика
За версією, викладеною у одному із втрачених ще у XVIII ст. літописів, Олег був шурином славного Рюрика, за якого видав свою сестру, Єфанду. Якщо так, то це пояснює ту обставину, що він не лише князював на півночі по смерті родича, але й став опікуном малолітнього спадкоємця престолу Русі — Ігоря Рюриковича. Подібна ситуація в історії Русі повториться через кілька десятків років, у часи князя Володимира — ним опікуватиметься Добриня, так само брат матері князя. І знов цей опікун потрапить не лише на сторінки літопису, але й у билини.
Віщий Олег прощається з конем. Картина М. ВаснецоваОднак на відміну від Добрині, який, на думку дослідників, походив із племені древлян, Олега більшість вважає скандинавом. Справа не лише у імені. Воно і справді, має досить виразні північні корені, де звучало, як Helgu, що можна тлумачити, як «присвячений богам» — такому імені і справді дуже пасує додаток «Віщий». У билинах це ім’я могло звучати, як «Вольга», а то і «Волх». Вже у ХІ ст. ім’я Олег стане цілком слов’янським. Є ще більш екзотична, тюркська версія походження імені від давньоболгарського «олгу», що можна перекласти, як «Великий». На її користь наводять титулування візантійського імператора у давньому написі булгарською мовою «олгу таркан».
Можна додати, що на думку інших дослідників, він взагалі ніякий не Нельгу і не Олег, а взагалі Одд Орвар (Стріла) скандинавських саг. І взагалі, жив у ті часи не один Олег, а цілих два. Перший — опікун малолітнього князя Ігоря і таке інше, той самий, який захопив 882 року Київ і правив там до кінця днів своїх у 912 (або 913, або 922 році). Інший, Олег ІІ, не князь, а лише воєвода, який вирушив на схід, воював на Каспії, де, вірогідно, і загинув десь між 930940 рр. Можливо, у цьому поділі на двох Олегів теж щось є. Адже між 882 р. і походами на Каспій минуло мало не півстоліття, а опікун князя Ігоря мав бути щонайменше повнолітнім. Хоча що таке для Віщого Олега сім (або навіть вісім) десятків років?

Здобутки наступника
У спадщину 879 року Віщий Олег отримав не лише опікунство, але й чимале військо, яке не можна було лишати без діла. Його столицею на разі лишалося Рюрикове городище під Новгородом-Хольмгардом, а володіння Русі — як і раніше, обмежувалися північними землями, які населяли слов’яни та їх найближчі сусіди. Срібло зі сходу як і раніше текло струмочком сюди, але навряд чи цього могло вистачити надовго. Та й годувати вояків треба було. Відтак Олег не сидів у своєму теремі, а діяв.Радимичі і сіверяни приносять данину Віщому Олегу. Мініатюра із Радзивіллівського літопису (ХV ст.)
За три роки до володінь Русі було приєднано Смоленськ і Любеч, а далі настала черга Києва. Олег, напевне, мав докладні відомості про здобутки та невдачі Аскольда і Діра, їх стосунки із хазарами, Царгородом, хрещення та інші речі. Після вдалої спецоперації на дніпровому березі Олег, який діяв від імені малолітнього Ігоря, осів у Києві. У його розпорядженні була не лише приведена на трьох сотнях кораблів власна дружина, але й те, що лишилося у Києві від загону його попередників.
Відтак новий володар Києва мав у своєму розпорядженні один із найбільших військових контингентів у цьому місці Європи. Більш серйозні сили мали хіба що хазари, але вони були за сотні кілометрів, а також угри-мадяри, які кочували у степах. Тому на початку свої походи Олег цілком логічно мав спрямувати проти значно слабших сусідів. Одне за одним слов’янські вождівства визнавали його зверхність.
Почав він із древлян, які до того не платили данини нікому. Тепер стали давати по «білці з диму», тобто з кожного домогосподарства. Головним аргументом стала військова потуга. Деякі дослідники останнім часом припускають, спираючись на результати археологічних розкопок в Іскоростені, столиці Древлянської землі, що там вже Олегом було розквартировано якусь частину війська, приведеного з півночі. У його складі, судячи із знахідок (прикрас, побутових речей, зброї), були переважно вихідці з балтських племен, але були й скандинави. Вважають, що пізніше конфлікт Ігоря з древлянами (який коштував київському князю життя) стався через суперечки саме між окремими підрозділами «варязької» дружини, які не поділили між собою данину з слов’ян.
З сіверян, радимичів та в’ятичів Олег став брати не хутром, а сріблом. Вони мали його, бо вели торгівлю з Хазарією. Але зазначені слов’янські об’єднання не лише торгували, але й сплачували данину хазарам. Діалог між Олегом і місцевим населенням, викладений у літописі (на зразок «кому платите? Тепер будете платити мені»), нагадує дещо добре знайоме нам із сучасної історії України. Але оскільки данина, що її встановив князь русів, була меншою за хазарську, а аргументи у вигляді чисельного і добре озброєного війська, напевне, достатньо вагомі, охочих заперечувати не знайшлося. Не могли на разі заперечувати проти дій Олега і хазари, достатньо заклопотані безкінечними війнами на Кавказі та у його околицях, наведенням ладу у степах, де кочували войовничі орди мадярів-угрів і пачанакитів-печенігів.


Київ у часи Віщого Олега
Виникає цілком закономірне питання, а чи збереглися у Києві хоч якісь сліди діяльності і перебування князя Олега та його супутників, якщо не рахувати вже згаданих раніше Аскольдової могили та варязьких печер? Завдяки археологічним дослідженням на це питання можна відповісти: так, подібні сліди є, хоча виявити та інтерпретувати знайдене виявилося не надто просто.
Для початку про те, де ж могли мешкати новий володар Києва, спадкоємець Ігор та супроводжуючі їх особи, а мова йде про тисячі людей, що прийшли сюди з різних місць. Якась частина дружинників могла повернутися до Хольмгарда, якісь гарнізони Олег міг розмістити у градах залежних від нього земель. Але ж когось мав залишити при боці.
Олег панував на київських пагорбах впродовж щонайменше тридцяти років. Впродовж цього часу він мав десь жити, і це мало бути добре захищене місце, якась фортеця, замок. Десь мали жити приведені ним дружинники. Для обслуговування війська потрібні були ремісники — від зброярів до шевців. Усі ці люди користувалися багатьма речами, частина яких могла потрапити у землю з різних причин. В тому числі — як поховальні дари, адже у ті часи небіжчика мали забезпечити усім необхідним для потойбічного життя. Так, соратники Віщого Олега були смертними і десь тут, на київських пагорбах тисячу років тому знайшли вічний спочинок. Самих лише поховань тут мало бути не одна і не дві тисячі.
Смерть Віщого Олега. Картина М. ВаснецоваТак от, поховання тих часів були виявлені археологами ще у ХІХ ст. і стали першими свідченнями того, що дружина, сформована із скандинавів у Києві таки була. Її бійці були людьми поважними, добре озброєними і добре одягнутими, а часом досить розкішно, як на ті часи. Загальна площа некрополів, за деякими сучасними підрахунками, складала кілька сотень гектар. Старокиївська гора, територія Михайлівського монастиря, Св. Софії — тут були не лише прості могили, а й курганні насипи, висота яких могла сягати кількох метрів. Залишки ще одного величезного некрополя виявили на висотах між Кирилівською церквою і Подолом. І всюди знаходили (знаходять, до речі, і досі, переважно під час будівельних робіт) поховання, знахідки у яких, а часом і обрядовість вказують на далеку скандинавську північ.
Але ж-де жили ці люди, якщо на Старокиївській горі, там, де пізніше стояли палаци князів та було зведено християнські святині Руської землі слідів їх проживання (а не поховання) майже не виявлено? Нема їх і на Замковій горі. Частина нових господарів могла обрати за резиденцію град Кия, якщо він займав одну із зниклих гір, десь у районі сучасної Андріївської церкви1. Але та фортеця могла виявитися замалою для Віщого Олега. Сучасні дослідники вважають за доцільне шукати сліди його резиденції десь неподалік того місця у Києві, де він, за переказами, був похований2. Київська могила князя знаходилася на горі Щекавиці, що і нині височить над Подолом, навпроти споруди Житнього критого ринку. Нині височину прикрашає пофарбована у червоне і біле залізна вежа, а тисячу років тому її частину, звану в народі Лисою (дехто з дослідників ототожнював її з літописною горою Хоревицею), увінчував могутній замок. Його сліди ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. були помітні, тому археологи встигли його описати. Фортеця була круглою, її оточували земляні вали. Їх було збирався розкопувати В. Б. Антонович, потім щось там замалював Хвойка, але укріплення так і не дослідили. Можливо, ще й з тієї причини, що на горі тоді розташовувалося Йорданівське кладовище, поховання якого остаточно попсували давні укріплення. Місцина була зручною для оборони, з усіх боків оточена стрімкими кручами та ярами. Згодом частину мису знищили, видобуваючи глину для виготовлення цегли.
Лише 1965 року тут провели розкопки, щоправда в пошуках старожитностей зарубинецької культури. Останні виявили у досить глибокому рові, який, вірогідно, являв собою залишки укріплень доби Русі. Крім того натрапили на поховання та житло, які датували ІХ-Х ст. До речі, в околицях укріплення знаходили монетні скарби давніх часів. Так, 1863 року натрапили на 192 диргеми і два срібних персні, сховані у глиняному горщику. Більшість монет датована кінцем ІХ, решта — початком Х ст.
Сусідні з фортецею висоти та схили зайняті похованнями переважно Х-ХІ ст., тобто там у ті часи не жили, а ховали небіжчиків. Багато поховань розкопали при освоєнні ділянок уздовж Кирилівської вулиці (нині — Фрунзе) у другій половині ХІХ ст. Так, при спорудженні пивзаводу 1872 року робітники натрапили на поховання дружинника з конем, поруч з кістяком воїна лежав двосічний меч, а біля плеча — застібка-фібула.
Круглі у плані фортеці в часи віщого Олега були добре відомі і у слов’янських землях, і на півночі, у скандинавів — взяти ті ж славетні Бірку чи Хайтхабю. Особливо полюбляли тамтешні володарі споруджувати досконалі круглі фортеці у якості військових таборів, готуючись до чергової великої війни.
Отож Віщий Олег, споруджуючи укріплення на Лисій горі, діяв цілком у дусі знайомих йому із дитинства традицій вікінгів. Висловлене також припущення, що це городище і могло бути тим самим Самватасом, про який згадував у своєму відомому трактаті візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний. Дослівно фраза звучить «фортеця Кіоава, названа Самватас». З одного боку виходить, що Кіоава-Київ дорівнює Самватасу. Однак при бажанні цей вираз можна трактувати таким чином, що давній Київ був сам по собі, а Самватас, його фортеця, була якимось окремим місцем, що і роблять деякі дослідники.
Переконливих пояснень самій назві на разі нема. Поширена «хозарська» версія, де «Самватос» перекладають, як «верхня (висока) фортеця». І насправді, укріплення на Лисій горі стояли на високому місці. А що слово хозарське-то воно цілком могло фігурувати у донесеннях місцевої агентури каганату, який, як відомо, мав тісні (і часом досить приязні) стосунки з Візантією. Так Самватас, фортеця Києва, міг потрапити на сторінки відомого трактату, автор якого за посадою мав доступ до матеріалів спецслужб. У будь-якому випадку усіх людей Олега ані нова фортеця, ані давні укріплення вмістити не могли, не кажучи про «старих» киян. То-де ж вони мешкали?

Варяги на Подолі
Ситуація із Самватасом-Києвом кінця ІХ
  початку Х ст. певною мірою чимось нагадує ту, яка склалася з київським замком у XIVXVII ст. Тоді потужний замок на горі Киселівці кілька сотень років був сам по собі, а від імені міста Києва тривалий час виступав головним чином славний Поділ.
План Києва із позначенням знахідок скандинавських речей на Подолі (За В.М. Зоценком та М.А. Сагайдаком). Умовні позначення: 1 - знахідки речей скандинавського походження; 2 - укріплення Х ст.; 3 - місця проведення археологічних розкопок та окремі знахідки доби РусіНині вже доведено, що історія київського Подолу, без якого, якщо згадати відому пісню, «Київ неможливий», за даними археологічних досліджень починалася у ІХ ст. під прикриттям могутніх фортець, споруджених на той час на високих київських пагорбах. І вже тоді тут мешкали прибульці з європейської півночі. Завдяки розкопкам не лише вдалося виявити чимало речей, які використовували у побуті київські варяги, але взагалі знайти неспростовні свідчення того, що у другій половині ІХ ст. тут уже жили люди. Дійсно, було б дивним, коли скандинави оминули таку зручну місцину для облаштування торжища, великого річкового порту.
Топографія цієї частини Києва тисячу років тому мала дещо інший вигляд, ніж нині3. У цьому можна пересвідчитися, розглядаючи хоча б карти ХІХ ст. Ще тоді те, що нині називають «Рибальським островом» слугувало прикриттям для величезної гавані, відокремлюючи її від швидкоплинного Дніпра. Це нині велика ріка зарегульована численними греблями, тому майже не змінює своїх обрисів під час повеней. На що вона була здатна колись, свідчать товстенні наноси піску, на які натрапляють археологи під час розкопок Подолу.Арголітове прясельце скандинавського походження з рунами із розкопок на Подолі
Що тільки не «законсервували» для нащадків сирий ґрунт та піщані наноси у низинній частині міста! Коли у 70-ті роки тут споруджували метро, натрапляли і на залишки будівель-зрубів і навіть на паркани садиб. Перед враженими археологами від Житнього Ринку до Поштової площі поставали сліди величезного міста, збудованого із дерева так само, як далекі Хольмгард-Новгород, Айдельгьюборг-Ладога, Бірка і Хедебю.
Тоді ж почалося вивчення річних кілець на знайдених колодах. Ці дослідження дали змогу встановити хронологію будівництва давнього Подолу з точністю до кількох років, адже вчені мали змогу дізнатися, якого саме року було зрубано те чи інше дерево, привезене дбайливими господарями майже тисячу років тому на берег Дніпра. Одна із досліджених колод (на разі найдавніша серед виявлених на Подолі) походила із далекого 887 року, часів правління Віщого Олега.
І ще п’ять зразків будівельних матеріалів (900, 901, 903, 904, 913 рр.) виявилися заготовленими за життя Віщого Олега, принаймні у межах, визначених літописом. Відтак сумніви стосовно існування цієї частини міста у такі давні часи відпали. Місто не просто існувало, його мешканці активно будували нові споруди, чи не щороку між 900904 рр. заготовляючи деревину. Потім перерва до 913 р. — може, у киян та людей Олега були інші, важливіші клопоти?
Однак знайти сліди варягів на Подолі виявилося досить складно. І не тому, що знахідок не було. За десятиліття розкопок, особливо рятувальних, було знайдено гори різних речей — від уламків посуду і пряселець до намистин і зламаних колись гребінців. Фрагмент гребінця, знайденого у давніх фитлах на Подолі, має скандинавськи прототипиСкладніше було відшукати серед них ті речі, які могли належати варягам. І не тому, що знахідок було забагато.
Справа була насамперед у тому, що подібні пошуки у 7080-ті роки ХХ ст. не вважалися першочерговим завданням для науковців, бо надмірна цікавість до «варязького питання» не заохочувалася та могла розглядатися, як вияв ворожого радянській історичній науці «норманізму». Лише у ХХІ ст. подібні пошуки увінчалися численими науковими публікаціями, а на мапу Подолу нанесено кілька місць знахідок звичайних побутових речей, які пов’язані походженням із людьми, що прибули сюди майже тисячу років тому з різних місць на півночі Європи4.Серед них звичайні на перший погляд прясельця, виготовлені з каменю. Однак каміння це, арголіт, використовували для подібних виробів саме на півночі — під час розкопок міста Хайтабу таких виявилося 66% від усзіх знайдених. У Києві подібні речі робили керамічними, або ж з овруцького пірофіліту (дещо пізніше). На одному з пряселець виявили навіть продряпані скандинавські руни, отже людина, яка ним користувалася була із ними знайома. Гольник, знайдений на Контрактовій площі, виготовлений з бронзової фольги, точнісінька копія тих, які носили при поясі мешканці європейської півночі. Є знахідки зроблених із рогу гребінців та футлярів до них, «родичі» яких виявлені при розкопках у похованнях під стінами далекої Бірки, торгового міста на узбережжі Балтійського моря.
На вулиці Петра Сагайдачного, прокладаючи метро, віднайшли залізну, із слідами позолоти накладку-прикрасу «у стилі Бірки», призначену для носового завершення санного полозу (за іншим визначенням — корабля). Типово скандинавськими є різьблені вироби з кістки, прикрашені зображеннями драконів тощо.
Усі ці речі пов’язані із повсякденним життям — жінки пряли, шили, хтось розчісував волосся гребінцем, наводячи красу перед тим, як піти на торжище або до князівських палат. І усі ці речі мають аналогії у похованнях з так званих «дружинних некрополів», які відомі в інших землях Русі. Відтак поза сумнівами, на київському Подолі наприкінці ІХ та на початку Х ст. дійсно жили люди з європейської півночі, і їх могло бути тут досить багато.
Всього нині на карті Подолу позначено шість місць, де зроблено подібні знахідки. Одне з них — на розі вул. Сагайдачного і Поштової площі, наступне — на Контрактовій площі (розкоп був приблизно у тому місці, де нині пам’ятник гетьману Сагайдачному), є вони у районі вулиць Спаської та Хоривої, а крайня точка знаходиться на розі вулиць Волоської та Нижній Вал. Багато це чи мало? Враховуючи, що минуло майже 1100 років, то інавіть таке число «речових доказів» цілком можна вважати достатньо переконливим. Адже знахідками скандинавського походження виявляється «накритою» майже уся площа давнього Подолу, що міг існувати на початок Х ст. А це не багато і не мало, а близько 150 га. На цій площі можна було розмістити не лише київських міщан, а й цілу армію варягів та їх союзників.
На початку останнього десятиліття ІХ ст. імперія русів розкинулася від Хольмгарда — Новгорода до Самватаса — Києва. У Олега та його сподвижників назбиралося чимало хутра, срібла і рабів, які перепали їм під час встановлення нового порядку на землях слов’ян та їх лісових сусідів. Однак вигідно збути хутро і рабів, аби наповнити закрома блискучим сріблом було складно. Можна було спробувати поторгувати з ромеями, але до Константинополя-Міклагарда Віщий Олег чомусь не поспішав цілих
25 років (з 882 по 907 роки). Отже, було щось таке (або хтось) що не давало ходу варягам на південь? Так, була така сила, і знаходилася вона у степах на південь від нових володінь русів. Від теплого моря їх відділяла країна, країна Ателькуза, що розкинулася між річками Дніпро, Південний Буг, Дністер, Прут та Сірет. Населена вона була могутніми та досить войовничими племенами, які увійшли в історію Русі під іменем «угрів». Щоправда, себе вони називали (і називають досі) зовсім по іншому — мадярами. Однак проживають вони нині зовсім у іншому місці.

1                ­­­Про зниклу гору докладніше у книзі «Україна — від Антів до Русі», розділ 9 — «В пошуках града Кия»

2                Олегову Могилу показують також і під ЛадогоюАльгейде у Росії, але про це трохи згодом.

3                Новий погляд на процес формування місцини, у якій знаходиться київський Поділ та деякі підсумки його археологічних досліджень у статті: Сагайдак М. А. Актуальні питання зародження та формування раннього Києва//Магістеріум. Археологічні студії. — Вип. 6. — К., 2001. — С. 6—18.

4                Новий погляд на процес формування місцини, у якій знаходиться київський Поділ та деякі підсумки його археологічних досліджень у статті: Сагайдак М. А. Актуальні питання зародження та формування раннього Києва//Магістеріум. Археологічні студії. — Вип. 6. — К., 2001. — С. 6—18.