Розділ 5. ВІД
АТЕЛЬКУЗИ ДО ХУНГАРІЇ

Розділ 5

ВІД АТЕЛЬКУЗИ ДО ХУНГАРІЇ

У центрі Європи нині існує країна, громадяни якої щороку святкують «день віднайдення Батьківщини». Щоправда, мало хто з її сусідів називає цю країну так само, як її громадяни  «Мадярорсаг» (Magyarorsag)  «країна мадяр». Українська назва ближча до прийнятої в інших краях Європи  «Угорщина» західноєвропейській версії  «Хунгарія»  «Hungary»).
Драматичні події з
 
давньої історії цієї держави пов’язані з територією Краю. Спочатку мадяри, здавалося, знайшли тут нову Батьківщину і вже почали облаштовуватися у степах між Дніпром та Дністром, а також далі, аж до Карпат. Навіть назва нової країни встигла потрапити на сторінки давніх хронік — «Ателькуза».

Чотири країни одного народу
Пам'ятний знак біля Аскольдової могили у КиєвіПроходячи або проїжджаючи повз Аскольдову могилу у Києві, кияни та гості міста можуть помітити на узбіччі скромний монумент. Пам’ятний знак не вражає розмірами чи вишуканістю форм. Дві гранітні стели нагадують гірські вершини, а поміж ними укріплено бронзовий диск. По бронзі, вкритій благородною патиною, змійкою в’ється позначена кольоровою стрічкою дорога, яка прямує до гірської вершини, увінчаної хрестом. Він нахилений вліво, так само, як на короні Св. Стефана, давнього короля Угорщини. А кольори стрічки відповідають кольорам сучасного прапора цієї держави. Хтось прочитає відлиту у бронзі в’язь кирилиці, яка повідомляє, що «ідоша угри повз Київ горою», а хтось спробує прочитати вміщений на іншій стелі напис латинськими літерами. Його зроблено невідомою більшості європейців мовою і він за змістом дещо відрізняється від українського. Табличка біля підніжжя пояснює, що саме тут «з миром пройшли угорці», які у ІХ ст. «заселили сучасну Батьківщину».
Якщо спробувати трохи поміркувати над змістом останнього напису то постає запитання: а що, угорці мали десь і «несучасну» Батьківщину? Виявляється мали, і не одну, а принаймні три. Перша з них, легендарна «Magna Hungaria», тобто «Велика Угорщина» знаходилася за тисячі кілометрів на схід, десь поблизу Уральських гір. Її праісторія губиться у глибині тисячоліть. Другу Батьківщину угри-мадяри отримали від хазарського кагана у ІХ ст., як його піддані або союзники. Тоді вони кочували десь у степах на північ від Азовського, а потім Чорного морів. Цю країну називалиЗнахідки мадярських поховань: 1 - на теренах Ателькузи; 2 - доби переселення у нову Батьківщину за Карпати «Леведія» — за іменем вождя-правителя мадяр. Нині обидві перші Батьківщини угрів знаходяться у межах Російської Федерації.
Однак мадяри не завжди жили у мирі та дружбі із своїми сусідами і навіть таким благодійником, як хазарський каган. Особливі відносини склалися у них, зокрема з печенігами — «пачанакітами» давніх хронік. Близько 850 року ці відносини загострилися настільки, що мешканці Леведії помандрували далі на захід, у степове межиріччя Дніпра і Дністра, а потім дісталися Прута і передгір’їв Карпат. 881 року до семи мадярських племен, які кочували тут, приєдналися три хазарських роди, відомі під назвою Кабарів (чи Каварів).
Нова країна отримала назву «Ателькуза», що можна перекласти, як «Межиріччя». У ній кочувало сім племен, очолюваних вождями, а також три роди хазар. Разом вони утворювали потужний союз-вождівство. Існувала досить складна ієрархія зверхників, які керували цією потугою. Головним вважався «нагфейделем» Сім вождів, які очолювали мадярськи племена в Ателькузі. Фрагмент пам'ятника на Площі Героїв у Будапешті(nagyfejedelem) — великий князь. Головнокомандувач об’єднаних військ мав титул «дьюла», йому підпорядкований був «харкі» — воєвода. Духовного лідера звали «кендю». З давніх джерел можна зробити висновок, що, дьюла одночасно міг бути і духовним головою мадяр — наприклад, легендарний Алмош. Він був батьком Арпада, який став засновником першої династії угорських королів та був головнокомандуючим під час походу на нову Батьківщину за Карпати.
За Карпатами виявлено чимало поховань представників мадярської еліти доби «віднайдення Батьківщини». Вони наповнені поховальними дарами — переважно зброєю та спорядженням для коней. Тут знайдено чимало виробів із золота і срібла, які нині прикрашають музеї Угорщини, особливо — у Будапешті1.


Символ славного минулого мадярів з-під Берегова
Одну подібну золоту річ, яка стала важливим символом тієї героїчної доби в історії народу мадярів було знайдено 1890 року на Малій Горі, що знаходиться на околиці міста Берегова Закарпатської області. Поховання знатного воїна виявили не під час розкопок, а при розробці кар’єру. Серед знахідок — вістря стріл, шабля довжиною 80 см з рештками дерев’яного руків’я, інкрустованого сріблом, прикраси пояса із золоченого срібла, та залізні стремена, прикрашені срібною інкрустацією і, нарешті, вкритий рослинним декором конічний виріб із срібла із позолотою.
Ця річ привертає увагу своїм багатством та монументальністю, незважаючи на відносно невеликі розміри — її висота становить лише 11,8 см, а діаметр біля основи — лише 6,7 см. На віддалі близько 0,5 см від нижнього краю можна побачити отвори — два поруч, зліва і справа від них — одиночні. Вони призначалися для кріплення прикраси до якогось виробу. Але до якого?
Питання стосовно її призначення постало одразу після знаходження цієї речі. Думка дослідника, до рук якого потрапила ця річ на початку, була обережною: швидше за все це була прикраса шолома або колчана для стріл. Потім з приводу цього висновку висловлювали сумніви, однак нічого кращого так і не було запропоновано2. У вітчизняному Інтернеті можна зустріти визначення берегівського конуса, як частини хутряної шапки угорського воїна — «позолочений набалдашник з візерунками».
Однак за розмірами і формою цей срібний конус дивним чином нагадує навершя давніх шоломів, знайдених у різний час на території Русі, в тому числі і у межах Краю. Вони увінчували сферо-конічні шоломи, склепані з чотирьох пластин — відомі фахівцям, як тип ІІ давньоруських шоломів. Ті вироби, які дійшли до наших днів, мали сліди позолоти, відомі також срібні навершя.
Особливо показова одна з останніх знахідок, яка осіла у приватній колекції в Росії, була придбана на Ізмайлівському ринку у Москві, а після реставрації помічена та атрибутована відомим зброєзнавцем А. М. Кірпічніковим. Навершя цього шолома було зроблене із срібла., висота конуса, згорнутого із тонкого металу складали 9 см. Її основа була виконана у вигляді чотирьох пелюсток, через які чотирма клепками прикрасу закріпили на шоломі. Орнамент, щоправда, значно скромніший за берегівський, але певна схожість є.
Дослідник навів усі приклади подібних знахідок, на його думку, золочені шоломи виділяли у бою командувача, його блискуче навершя давало змогу здалеку побачити його пересування по полю битви і навіть справляло певний психологічний тиск на супротивника. Він вважає подібні шоломи типовими для руської зброярської традиції, а місцем виробництва — давній Київ або Чернігів, адже саме там, або в околицях цих міст знайдено кілька таких виробів або їх частин.
Однак питання про походження даного типу шоломів вирішується трохи інакше. Відомо, що на теренах Краю подібний шолом було виявлено у зруйнованому похованні воїна біля с. Манвелівка у Запорізькій області 1973 року. Він теж склепаний з чотирьох платівок, але коштовного навершя не мав. Зате на чолі мав металеву накладку у вигляді тризуба, до якого кріпився наносник. Поховання визначили, як давньомадярське і датували в межах ІХ-Х ст. У тому ж похованні було знайдено срібну маску, яка вкривала обличчя небіжчика. Відомо про знахідки двох подібних шоломів на території Угорщини.
Знахідка одразу чотирьох таких шоломів у Центральній частині Польщі може бути інтерпретована не лише як свідчення русько-польських зв’язків та військового протистояння) у Х ст., але й як свідоцтво стосовно збройного протистояння підданих польського короля з мадярами, не кажучи про участь кількох сотень найманцівугрів (відповідним чином екіпірованих) у відомому поході Болеслава Хороброго на Київ.
Як би там не було, а. М. Кірпічніков визнав цілком логічними пошуки витоків подібного типу захисного озброєння, пристосованого до шабельного бою саме на сході. Русь з самого початку існувала на кордонах з представниками цього сходу, в тому числі і у часи Ателькузи. Вона однією з перших на практиці мала змогу випробувати усі тонкощі застосування східного озброєння та обладунків.


Мадяри у бою
Під орудою правителів Межиріччя, безпосередньо біля південних меж Русі, знаходилася чимала за тодішніми мірками військова потуга — понад 20000 воїнів, тобто більше, ніж мали у своєму розпорядження князі Аскольд, Дір та Олег разом узяті. Перевага у відкритому полі була ще більшою, адже мадяри були вершниками.
Археологічні дослідження давніх поховань дають деякі можливості скласти уявлення про озброєння мадярських воїнів. Їм були відомі захисні обладунки — переважно повстяні, однак знайдено частини ламелярних, набраних з залізних платівок. У невеликій кількості виявлені залишки кольчуг та шоломів. До наших днів дійшли частини як звичайних, так і парадних шоломів, які належали військовій еліті. Однак число знахідок, на думку дослідників, скоріше відображає наявність на озброєнні певного типу обладунків, ніж їх реальне поширення у війську в давні часи
Вістря угорських стріл, знайдені у похованні на Малій Горі біля м. Берегове у ЗакарпаттіГоловна зброя — потужний лук, від цієї зброї збереглися кістяні деталі. Багаті воїни прикрашали сагайдаки, які убезпечували зброю від вологи та випадкового пошкодження, накладними платівками з срібла і золота — як у славні старі скіфські часи. Решта задовольнялася виготовленими з берести. Розміри луків могли досягати 110115 см.
Стріли з древками довжиною 6070 см мали досить масивні залізні вістря різної форми — одні, призначені для пробивання ворожих кольчуг, інші — для нанесення страшних різаних ран. Кожен воїн мав окремий футляр для стріл, зроблений здебільшого з берести і з виготовленим з дерева дном. Його могли теж декорувати різними накладками — у похованнях знайдено подібні вироби з кістки.
Вважають, що мадяри — вершники могли достатньо ефективно вражати стрілами ворогів на дистанції 200250 м, однак дистанція прицільної стрільби не перевищувала 6070 м. Ефективності стрільби сприяли використання сідел та стремена. Однак бойова тактика не полягала у снайперському враженні ворожих вояків, а у їх знесиленні інтенсивним обстрілом. Потужний лук давав змогу вражати супротивника з великої дистанції, пробивати кольчуги. Для піхоти подібний обстріл міг виявитися і не раз виявлявся фатальним. Не випадково, напевне, була складена молитва, яка понад тисячу років тому була записана у давніх європейських хроніках: «…від стріл угорських врятуй нас, Господи».
Візантійський імператор Лев VI описав битву, під час якої загони кочовиків чисельністю до тисячі вершників впродовж певного часу по черзі обстрілювали шикування імперської армії, поки не визнали за потрібне атакувати знесилене подібним обстрілом військо головними силами. У ближньому бою кіннота угрів застосовувала списи та шаблі. Залізні вістря списів мали досить довге, від 20 до 40 см листоподібне перо. Цю зброю для заможних воїнів прикрашали золотом або сріблом.
Кожен воїн мав шаблю, оформлену відповідно до його статуса. Вожді та вищі воєначальники мали зброю із прикрашеним золотом руків’ям, родова еліта — срібні ефеси. Хтось не переймався зайвими прикрасами — як власник шаблі з-під Берегова, а комусь довелося задовольнятися руків’ям з кістяними накладками. Зате піхви щедро прикрашали золотими або срібними накладками.
Однією з найвідоміших давніх мадярських шабель став так званий «меч Аттіли», який на початку середньовіччя став реліквією європейських монархів. Хто у Європі не знав легенди про меч Арея, який дістався непереможному володарю гунів! Однак схоже на те, що набагато менше людей уявляло, як подібний меч мав би виглядати. Інакше старій угорській шаблі, із характерно прилаштованим під кутом до клинка руків’ям навряд чи вдавалося грати його роль впродовж століть!
Однак, мабуть, сама лише чутка про наявність у володаря мадяр подібної реліквії мала не аби як піднімати військовий дух його співвітчизників та справляти враження на ворогів. Тим більше, що діяння угрів у Європі досить швидко створили їм гучну славу, незважаючи на те, належав цей меч насправді Аттілі, чи ні.
Впродовж Х ст., вже на новій Батьківщині, мадяри були змушені розпочати переозброєння своєї кінноти із шабель на мечі. Сталося це тому, що віднині їх головним супротивником стали західні лицарі, проти яких більш ефективною зброєю виявився двосічний меч. Тоді ж у похованнях з’явилися сокири, також досить ефективні проти важкоозброєного супротивника.
Ранг воїна відображав його пас — ця традиція була у мадярів спільною з іншими кочовиками євразійських степів тієї доби — аварами, аланами, булгарами. Ширина шкіряного паса могла досягати 3,5 см і на ньому кріпилися бляшки, виготовлені з бронзи, срібла або золота. Їх прикрашав переважно рослинний декор, однак трапляються вироби із зображеннями тварин, птахів або фантастичних істот.


Життя у Ателькузі
Чим займалися мешканці Ателькузи? Схоже на те, переважно давнім промислом, започаткованим ще кімерійцями за дві тисячі років до них: захопленням полону у сусідів та його перепродажем представникам «цивілізованих» держав Європи та Азії. Таке враження може скластися, якщо ознайомитися із нечисленними письмовими джерелами. Зокрема, у арабоперських історичних працях можна знайти повідомлення про те, що вони, перемагаючи слов’ян розглядають їх як рабів. Також захоплюють рабів у русів, огузів, а потім ведуть у Візантію (вірогідно, маються на увазі міста на території імперії ромеїв) і там продають. Враховуючи те, що у згаданому повідомленні вказано відстань від володінь угрів до земель слов’ян — «10 днів», отож йдеться, напевне, про більш давню ситуацію часів проживання в межах хазарського каганату.
Руків'я двосічного  меча європейського зразка, переробленого на шаблю, ІХ-Х ст.З того ж джерела дізнаємося, що слов’яни, намагаючись захиститися від набігів, об’єднуються, аби збудувати укріплення. Коли приходять угри, то вони зачиняються у фортецях, перебуваючи на «військовому положенні» впродовж зими. Влітку за сховок правлять ліси. Зима, зауважимо, традиційний для Краю час для набігів за полоном — так зручніше було дістатися по льоду річок углиб непрохідних лісових нетрів.
Однак цей промисел був не єдиним заняттям мадярів. Вони мусили забезпечувати себе не лише продовольством, а багатьма потрібними речами — від зброї і сідел до посуду. Знахідки у похованнях дають деяку інформацію про речі, які виготовляли не лише у кожному господарстві, але і ремісники.
Мадярських поховань у межах Ателькузи на разі відомо небагато — близько десятка. Переважно це воїни, у супроводі бойового коня, з рештками зброї, прикрашених металевими накладками поясів. Трапляється дорогоцінний посуд — у кургані біля села Коробчино на Дніпропетровщині натрапили на срібну чашу із карбуванням, прикрашену позолотою.Чотири батьківщини мадярів
Небіжчик, похований біля с. Суботиця на Кіровоградщині (його поховання виявлене 1983 року) мав на поясі пряжку із зображенням довгобородого чоловіка, на плечах якого сиділи з обох боків птахи. Праву руку, із складеними двома пальцями, старий підняв вгору. Дослідники вважають, що це персонаж із давніх мадярських міфів або легенд. Інші персонажі, можливо тієї самої історії, — люди, звірі — були зображені на решті бляшок до цього пояса. У тому ж місці за кілька років виявили ще два мадярські поховання. Якщо подивитися на карту, то мадярські поховання на Полтавщині, Дніпропетровщині та Кіровоградщині, а також на захід від Дністра розташовані на північній межі степів і позначають приблизно місця, у яких угри зупинялися влітку, коли кочували подалі від моря, де було надто спекотно і трава вже вигоріла. Можливо, саме десь неподалік давніх некрополів вчені колись знайдуть сліди стоянок кочовиків — місця, де вони розпалювали вогнища, битий посуд та кістки тварин, якісь загублені або викинуті на смітник зіпсовані речі. Так само, як знаходять час від часу стоянки кочовиків мідного і бронзового віків, скіфської доби та більш пізніх часів — усіх давніх племен, які кочували степами Краю за їх багатотисячолітню історію.
А одного дня дослідники можуть натрапити на сліди драматичних подій, які сталися у степах далекого 896 року, коли на кочовища мадярів з півдня і зі сходу вдерлися безжальні вороги. Можливо, колись буде знайдено місце жорстокої битви на берегах Південного Бугу, яка вирішила долю цієї війни, але на разі відома вона лише з писемних джерел. Після тієї битви, яку мадяри програли, країна Ателькуза впродовж двох років назавжди зникла з політичної карти Європи.

1                Каталог виставки, організованої 1996 року Національним музеєм Угорщини у Будапешті: The Ancient Hungarians. — Budapest,1996.

2                У тому ж каталозі на стор. 129—134 можна побачити усі знахідки з поховання біля Берегова та прочитати історію їх знахідки, а на стор. 132—133 наведено опис прикраси.