Час "довгих мечів"

   Епоха, яка почалася під гуркіт бойових колісниць, скінчилася відлунням копит кінних орд нових завойовників. Ім’я їх було добре відомо еллінам. І не лише їм — а також ассірійцям, фінікіянам, жителям Вавилона й багатьох інших країн, про назви яких нині ми можемо тільки здогадуватися. Переважно саме із тієї пори за нашим краєм у Європі на довгі століття закріпилася репутація краю войовничих кінних варварів.
Все починалося у степах. Головний підсумок кліматичних коливань кінця ІІ тис. до н.е. — між Дунаєм і Доном знову з’явилися степи. А їх мешканці, котрі вижили, повернулися до кочового способу життя. Так у історію та легенди прийшли кіммерійці, народ воїнів-вершників. Хто вони, що живило їхню нищівну агресію, сліди якої простежуються археологами від північних кордонів Месопотамії на півдні до Центральної Європи на заході?

«Герої» давніх хронік

   Край у часи кіммерійців, IX—VII ст. до н.е. Умовні позначення: 1—3 — городища, населені пункти та місця знахідок скарбів та їх сучасні назви; 4 — назви археологічних культур та народів (відомих із писемних джерел)Письмових джерел, що оповідали б докладно про події початку першого тисячоліття до нашої ери, із зрозумілих причин, збереглося не так вже й багато. Ассирійські, вавилонські й фінікійські записи, праці «батька історії» — Геродота, найдавніші біблійні тексти… В усіх є згадки про народ, котрий стрімко вирвався із далеких степів. У Біблії їх називали «народом, чиї сагайдаки повні смертоносних стріл». Геродот називав їх кіммерійцями, а ассірійські таблички доносять навіть імена їх вождів і командирів загонів — Теушпа Лігдамес, Шандакшатра (слово кшатрій означає воїн, отже разом виходить Шанда — воїн).
На межі II–I тис. до н.е. чергові кліматичні зміни, зокрема посуха (Дніпро в той період досяг найнижчого рівня води за всю свою історію) привели до остаточного занепаду хліборобства у степу.Псалії — важлива складова системи управління бойовим конем, найважливіший винахід кіммерійської доби. Вироби з кістки та їх аналоги, відлиті з бронзи. Знахідки із поховань степових воїнів та на поселеннях «миролюбних» хліборобів.IX—VII ст. до н.е.
Втім, території що звільнилися через посуху і для кочового тваринництва особливої цінності вже не являли. Племена, які проживали там, лишили по собі стародавності так званої білозерської культури. Судячи із даних розкопок, вони були вкрай нечисленні та, схоже, були приречені животіти чекаючи кращих часів. Ще жевріло життя на поселеннях, в першу чергу укріплених.
   Так, городище Дикий Сад, «місто мужів кіммерійських», як і раніше залишалося центром околиці. За його укріпленнями жили ремісники. Але серед виробленої ними продукції з’явилися нові вироби: деталі кінської збруї. І не просто для керування конем, а для ефективного управління бойовим конем.
Знахідка зовсім непоказних на перший погляд вирізаних із кістки стрижнів із трьома отворами — їх називають псаліями, є речовим доказом присутності на городище кінного підрозділу. Деякі псалії зламані через отвори, у які просмикували шкіряні ремені. Воно й зрозуміло — кістка матеріал неміцний. Але псалії такої ж конструкції в ті часи вже на повний хід відливали із бронзи, а те й виковували із заліза. У сполученні з деякими тактичними новинками й прийомами дресирування коня ці нехитрі вироби досить відчутно вплинули на подальшу історію Краю і його околиць — ближніх і далеких.

Новації кіммерійської епохи

   Для початку кіммерійці і їх сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка із металевими псаліями й вудилами дозволяла набагато краще управляти конем. Саме кіммерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше — кінних стрільців. За однією з версій власне слово «кіммерійці» може бути перекладене, як «кінний загін».
«Кіммерійський» меч, знахідка з Суботівського городища (чорноліська культура) — військовий трофей або жертвопринесення? Кінець IX—початок VIII ст. до н.е.   Надійне керування конем надало вершнику перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. Однак для реалізації такої переваги необхідна відповідна зброя. На озброєння було прийнято довгий, понад метр, залізний меч та лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки. Кіммерійські кіннотники могли з відстані в 100–150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. Здавалося б, усе просто: посадити лучників верхи — от вам і кінні стрільці. Але така простота гадана. Зображення кіммерійських воїнів на давньому саркофазі, близько середини І тис. до н.е. Зверніть увагу на довгі мечі у руках вершниківПроблема тут не в людях — у конях. Кінь мав бути відповідним чином тренований, щоб не сахатися, коли воїн, що сидить на ньому стріляє з лука. Кіммерійцям вдалося цю проблему вирішити одними з перших. А у військовій справі нові прийоми бою, невідомі та несподівані для супротивника-то певна запорука успіху.
   Коли ж смертоносні стріли робили свою справу й шикування супротивника були достатньо проріджені, наставав момент атаки: довгий меч надавав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. На додаток до меча вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї середньовіччя. Мали вершники на озброєнні також списи та сокири.
За смутною іронією долі, технологію обробки заліза, що із Х ст. до н.е. отримала поширення на території України, сюди принесли, вірогідно, сабатинівці — ветерани Троянської й інших Близькосхідних воєн. Вони мали тісні контакти з Хетським царством, де зброю із цього металу виробляли вже у XIII ст. до н.е. Нащадки експортерів стратегічної технології, швидше за все й стали одними із жертв кіммерійців, коли ті розпочали свої вторгнення у межі Азії. Але не лише там місцеве населення постраждало від войовничих кочовиків. Першими жертвами нападу стали більш близькі сусіди.

На північ від Кіммерії

   Якщо називати «Кіммерією» степову смугу Північного Причорномор’я, то на північ від неї життя місцевих племен хоча й була порушене великою посухою, що спустошила більш південні райони, однак цілковите не занепало. Після Х століття до н.е., якщо судити з кількості нових поселень, тут навіть спостерігається демографічний вибух. У культурному плані картина складається досить різноманітна, у чомусь схожа на ситуацію часів пізнього бронзового віку.
Посудина чорноліської культури з Суботівського городища. Чорноліська культура, IX—VIII ст. до н.е.Для цього періоду лише між Карпатами й Дніпром виділяють кілька археологічних культур, створених хліборобами. Серед них — лужицька, висоцька, гальштатська або ґава-голіградська, чорноліська. Деякі з них поширені далеко за межі Краю.
Представники цього величезного землеробського світу, як і за давніх часів, досить активно опановували нові території на сході. На батьківщині Богдана Хмельницького, поблизу Суботова, виявлено залишки фортифікацій та поселень чорнолісців. Та й сам Чорний Ліс, що дав назву культурі, перебував дещо південніше, можна сказати, просто під носом у кіммерійців. Експансія чорноліської культури спостерігається навіть на Лівобережжі, де вона досягла межі сучасних Сумської та Полтавської областей. Саме чорнолісці заклали перші житла й, імовірно, укріплення там, де згодом постане найбільшийЗолоті вироби із Михалківського скарбу. VIII—VII ст. до н.е. населений пункт Східної Європи, згодом описаний еллінським істориком Геродотом, як «місто Гелон». На Західній Україні виявлено системи укріплених городищ і валів довжиною десятки кілометрів.
   Є дві основні версії стосовно того, що ж змусило чорнолісців і їхніх західних сусідів будувати цілі «укріпрайони», витрачати сили на спорудження грандіозних валів, що місцями не поступалися знаменитим «Змійовим валам» Київської землі, спорудженим у часи розквіту Русі. З одного боку — прийнято вважати, що такі вали, які перекривають шляхи вздовж вододілів, це в першу чергу серйозна перешкода для кінноти, вторгнень кочовиків. Основне призначення таких фортифікацій — виграти час для концентрації війська й евакуації мирного населення під захист городищ.
Створення оборонних систем подібного рівня дає змогу висловити думку про існування централізованого керівництва, або, як мінімум, чітку координацію спільних дій. Яскравим свідченням багатства й влади лісостепових правителів того часу є скарб, знайдений 1878 року на пасовищі у селі Михалків на Тернопільщині. Загальна вага золотих виробів перевищувала 7,5 кг. До складу скарбу входила діадема, що нагадує королівський вінець. Створена була ця золота корона саме у епоху кіммерійських походів. Нічого подібного під час розкопок у степових курганах того часу поки що знайдено не було. 
   З кінними рейдами традиційно пов’язують військову активність степовиків. Однак наявність потужних укріплень у глибині володінь «мирних хліборобів» і система їх розташування дозволяє припустити ймовірність внутрішніх конфліктів між окремими етнополітичними утвореннями — вождівствами. Знахідки псаліїв свідчать про те, що верховий кінь був відомий мешканцям лісостепу. На зайнятій ними території було знайдено бронзові набори збруї не тільки для колісничих запряжок, але й для верхового коня.
   Та й зброю мешканці городищ відливали із бронзи або кували із заліза зовсім не іграшкову. Широко відомий завдяки численним каталогам виставок метрової довжини сталевий «кіммерійський меч» було знайдено 1972 року аж ніяк не в похованні степового воїна, а у складі скарбу на поселенні чорнолісців — Суботівському городищі. Так що кінні рейди цілком могли організовувати один проти одного найближчі сусіди-хлібороби, точніше могутні правителі, такі, як власник описаної вище корони. І справді, війна-то справа гідна великих королів.
Цілком вірогідно, що саме у той період в основному склалася й суспільна система знайома нам з початку середньовіччя. Нечисленна військово-адміністративна кланова й племінна еліта (королі — князі й бояри), «середній клас» — професійні воїни (дружинники — прототип лицарства), купці й «простий люд» (общинники — хлібороби й ремісники).

Відродження Старої Європи

   У неоліті й мідному віці вже був період, коли у певній частині Європи завдяки поширенню хліборобських племен та відповідних технологій встановилися високі стандарти матеріальної й духовної культури. У ті далекі часи частиною цієї Старої Європи була трипільська культура. Якщо придивитися до старожитностей європейського континенту кінця бронзового — початку залізного віку, то складається враження стрімкого відродження традицій тієї, здавалося б вже давно забутої епохи у багатьох її проявах. 
Такий вигляд могли мати північнозахідні сусіди чорнолісців — мешканці городищ лужицької культури. Сучасна реконструкція вбрання та прикрас VIII—VII ст. до н.е. Археологічний фестиваль у заповіднику на Біскупинському городищі (Польща)   Наприклад, кераміка часом не тільки за обробкою — лощіння, каннелюри, декору — відроджене інкрустування врізного орнаменту білою пастою і навіть розпис, а й вигадливими формами відтворює вироби майстрів Старої Європи. Можливо, цю реінкарнацію забезпечили хранителі давніх священних вірувань і знань, яких у західній частині Європи в наступні часи називали друїдами. У такій спадкоємності немає нічого дивного, адже населення Європи за тисячоліття, що минули із колишньої епохи, істотно не змінилося — хіба що зросло у кілька разів.
   Цікаве свідчення тому виявлено при вивченні ДНК, видобутого з кістяків доби раннього залізного віку, виявлених поруч із трипільськими похованнями у печері Вертеба на Тернопільщині. Тутешні «гальштатці» виявилися, принаймні за материнською лінією, нащадками трипільців. Мало того, вони продовжували використовувати давнє підземне святилище. Так що гіпотеза про існування в Європі певного стану мудрих хранителів священних знань і традицій, як сполучної ланки між епохами, виглядає не тільки привабливою, але й цілком імовірною.
   Як і за давніх часів, єдність на величезних територіях обмежувалася сферою духовною й певними, можна сказати «модними» і «престижними» проявами матеріальної культури. Останні значною мірою були обумовлені як колом знайомств, так і технологічними можливостями місцевих майстрів. Це стосується у першу чергу зброї, прикрас. Обмін не тільки ідеями й цінностями, але й різноманітними товарами і сировиною став нагальною потребою. Фрагменти кераміки чорноліської культури і так званого жаботинського типу із заглибленим орнаментом, інкрустованим білою пастою та фрагмент зі слідами малювання.VIII—VII ст. до н.е.Однак, як і колись, Європа була роз’єднана у політичному відношенні, а кожне об’єднання — чи то клан горців у Альпах (або Карпатах), плем’я, вождівство, місто-держава або невелике «царство» на узбережжі теплого моря будували життя за власним розумінням. Усі мали в арсеналах і бронзову, і залізну зброю. Була й військова техніка — колісниці. Знайдено найбагатші поховання правителів, у тому числі й під величезними курганними насипами — археологи називають їх «князівськими». За своїм обсягом і багатством вони часом не поступаються курганам скіфським. Таким чином, у ті часи частина населення Краю знову взяла участь в «загальноєвропейському культурному проекті», цього разу доби раннього залізного віку. При цьому східні кордони «нової Старої Європи» просунулися далеко за Дніпро.
   З іншого боку, степове населення — кіммерійці, мало досить міцні й інтенсивні зв’язки з мешканцями Кавказу, де у цей час процвітають не тільки ремесла, у тому числі бронзоливарне, але й існують могутні і багатющі царства. Одне із них було відомо еллінам за назвою Колхіда — саме туди вирушили одного дня аргонавти за золотим руном. Слід гадати, у Краї було чимало людей, знайомих не тільки з легендами про те руно, але й із самими мешканцями тих країв. Про це свідчать знахідки як у кіммерійських похованнях, так і у їхніх північних сусідів. У продукції художнього ремесла європейські й кавказькі сюжети, образи, традиції сполучалися часом найдивовижнішим чином.
   Для цього часу характерно не тільки створення чудових, досконалих речей, але й надійно укріплених поселень — їх вітчизняні археологи іменують «городищами». Давні європейці, кельти, іменували такі укріплені поселення оппідіумами, а римляни, котрі витратили у свій час чимало сил на їхню облогу — містами. Правда, ці європейські міста, як правило, далеко не завжди були обнесені кам’яними стінами. Їх безпеку охороняли насипані із землі вали із дерев’яними стінами нагорі. Але ці укріплення, як і міста, часом досягали розмірів, небачених у Середземномор’ї. Часом фортеці будували з дерева на островах посеред боліт і озер. Слід зазначити, що число таких європейських міст було чималим, лише на території Краю у VIII–VI ст. до н.е. їх налічувалося кілька десятків.

Життя за валами

   Відмежувавшись від непроханих гостей високими валами, мешканці лісостепу успішно розвивали не лише сільське господарство, але й ремесла. Розкопки залишків давніх жител на Суботівському городищі. Добре помітні ями від стовпів, що були основою каркасу спорудВирощувалися відомі ще із часів Трипілля злаки — плівчасті пшениці та інші. Навіть форма зернотерок не зазнала кардинальних змін. Житла будували трохи заглибленими у землю. Вкопані вздовж периметру стовпи були основою каркасу споруд — як житлових, так і господарських. Власне, ці ямки від зотлілих стовпів та місця вогнищ — от і все, що знаходять археологи, розкопуючи залишки таких будівель. Втім, крім ямок іноді трапляються не лише сліди діяльності стародавніх мешканців, але й сховані ними з різних приводів скарби.
На городищах займалися ремеслами. У першу чергу розвивалася чорна металургія й обробка заліза. Передові хетські технології у сполученні з багатими родовищами болотних руд дозволили налагодити виробництво не тільки заліза, але й сталі. Спочатку майстри відтворювали в залізі звичну їм форму виробів. Так з’явилися залізні сокири-кельти, виготовити які було якщо не складніше, то явно довше, ніж відлити із бронзи.
   Клинки мечів теж нагадували бронзові прототипи. При цьому частина продукції виготовлялася на експорт, і кому?! У кіммерійських похованнях знайдено клинки, вірогідно, чорноліського або гальштатського виробництва. Навіть у ті далекі часи комерційні міркування часом превалювали над здоровим глуздом. Продаючи зброю кочовикам, давні «бізнесмени» явно не враховували ймовірності, що вона з часом може бути спрямоване проти них самих.
Зберігалися традиції бронзоливарного виробництва. Однак мода на кам’яні ливарні форми пішла разом із сабатинівською культурою. Натомість набуло популярності лиття за восковою моделлю у глиняні форми. Так можна було виготовляти просто таки неймовірні речі. Особливою розмаїтістю відрізняються прикраси, наприклад, знамениті чорноліські браслети. лізний аналог бронзових сокиркельтів. Виріб умільців із Волині. IX—VIII ст. до н.е.Правда, деякі фахівці гадають, що це не просто прикраси, а частина спорядження воїна, щось на зразок наруччя, що захищало зап’ястя. Подібні браслети були у складі скарбу, знайденому під час розкопок на Суботівському городищі. Там поруч зі сталевим мечем було прикопано два широких браслети.
   Своє виробництво суботівські умільці розгорнули на імпортній сировині. Частину міді вони отримували із рудників Донбасу, а частину відливали із самородної міді з Волині, продовжуючи тим самим ще трипільську традицію розробки цих унікальних родовищ. Відзначимо, що про розмах і тривалість виробництва на одному місці свідчать не лише численні знахідки уламків глиняних ливарних форм. При вивченні проб ґрунту із місця давніх майстерень встановлено факт його колосального забруднення відходами виробництва. Навіть через майже 2800 років з моменту закриття суботівського «підприємства» рівень вмісту окислів міді тут перевищує усі норми в сотні разів! Залишається тільки уявити, який букет професійних захворювань могли отримати у цьому місці давні майстри та їх рідня. Для західної гальштатської культури зафіксовано розвиток видобутку солі з наступним експортом у ближні й далекі краї. До речі, сама назва культури походить від розкопок на околицях міста Галле, у назві якого відбите слово халле — сіль. Цілком імовірно, що й наш славний Галич — із цього ж топонімічного ряду. До речі, найдавніші сліди видобутку солі в Прикарпатті саме й належать місцевим «гальштатцям». Під час розкопок там було знайденоі не лише залишки соляних варниць, але й рештки колодязів, з яких черпали ропу. Їх стінки, щоб не обсипалися, були акуратно обшиті дошками. Дерево настільки просочилося сіллю, що не згнило упродовж більш як двох тисяч років!

Вічна пам’ять

   У ті часи мешканці Краю ховали небіжчиків, дотримуючись племінних традицій, які досить відрізнялися на території від Карпат до Криму. Досить поширеним був звичай кремації, спалення. Урни із попелом і заупокійні дари, що включали різноманітний набір речей — від посуду до прикрас і зброї, також ставили до могили. Такі поховання знайдено і у Прикарпатті, і в Подніпров’ї. Кремація співіснувала зі звичаєм поховання у звичайних могилах. Багато племен, причому не тільки в степовій смузі, як і раніше продовжували споруджувати кургани — великі й маленькі, залежно від рангу й соціального статусу небіжчика. 
Відлиті за восковою моделлю браслети чорноліської культури. IX—VIII ст. до н.е.   У передгір’ях Криму жили таври, які зберегли давній звичай влаштовувати гробниці з каменю, відомий ще із часів раннього бронзового віку. Чимало таврських гробниць, приміром, було виявлено в долині річки Качи, неподалік від Сімферополя. Правда, майже всі вони виявилися пограбованими — як у давні часи, а деякі відносно недавно. Так, у одній з могил археологи натрапили на гумову підошву черевика, залишену сучасним грабіжником могил. Йому навряд чи пощастило із багатою здобиччю — таври клали в могилу тільки посуд, часом прикраси із бронзи, але знахідок золотих виробів, як це буває у скіфських курганах, тут не було виявлено.
Розташовувалися гробниці у вигляді кам’яних ящиків групами, іноді оточувалися кам’яними огорожами. Неподалік знайдено й сліди поселень, більших і менших, а також городище, що було центром округи, а також місцем, де можна було відсидітися у випадку приходу незваних гостей зі степу.

Насильство як спосіб життя і основа економіки

   Життя в степах у ті часи не було ані заможним, ані безпечним. Природні ресурси причорноморських степів не дозволяли вести ефективне кочове господарство. Однак кіммерійці досить швидко зрозуміли, що для безтурботного життя не обов’язково ганяти охлялу худобу на злиденних пасовищах. Треба лише повною мірою використати свою військову перевагу не тільки для захисту власної худоби, але й забезпечення більш-менш пристойного рівня життя. Справжній чоловік, воїн, богатир (у грузинській мові це поняття дотепер позначається словом «гмірі», етимологія українського прізвища «Гмиря» має ту ж природу) у стані силою взяти все необхідне у непідготовлених до бою або захоплених зненацька сусідів. Бронзовий меч, випадкова знахідка з околиць Суботівського городища. IX—VIII ст. до н.е.Можливо, зброю було загублено під час походу кіммерійців проти чорнолісців
   Однак вилученням надлишків продовольства, викраденням худоби й дрібним грабунком з конфіскацією цінностей (переважно виробів з металу) справа не обмежилася. Був вагоміший фактор, що міг стимулювати агресію кочовиків. Економічна міць і процвітання цивілізацій того часу — Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Фінікії вимагали рабської праці. Для забезпечення життя міст, видобутку металу й каменю, «сфери обслуговування» потрібні були постійні поставки живого товару. Численні локальні війни могли лише частково задовольнити цю потребу.
Работоргівля впродовж тисячоліть була успішним і потужним бізнесом у давньому світі. Серед головних посередників у галузі постачань «живого товару» у ті далекі часи були фінікійці, чиї кораблі мандрували по усьому тодішньому цивілізованому світу і навіть за його межами. Добиралися вони й до берегів Чорного моря. І це не припущення — рештки фінікійського корабля, приміром, усього кілька років тому було виявлено підводними археологами поблизу узбережжя Туреччини. А на узбережжі Кавказу відома знахідка каменю із фінікійським написом. Не кажучи про те, що береги Понту ще до початку епохи масової колонізації відвідували й елліни. Спогади про це зберігають сказання про мандрівки аргонавтів і Одиссея.
Прикраси кінського спорядження,   котрі кріпилися до шкіряних ременів. Виявлені у кіммерійському похованні. IX—VIII ст. до н.е.   Так що кіммерійські, та й інші заповзятливі вожді цілком могли обмінювати невільників на предмети розкоші, а по тому регулярно відряджати загони воїнів за новими партіями «товару». Згодом обставини склалися таким чином, що частина кіммерійців навіть вирішила перебратися ближче до ринків збуту, у Малу Азію, благо політична обстановка у тих краях була підходящою. Могутню державу Ассирію лихоманило від заколотів підданих на просторах від Єгипту до Елама. Ослаблена ассірійськими навалами країна Урарту перетворилася у відносно доступну (і ласу) здобич для войовничих сусідів. Одночасно зросла потреба у найманцях, адже регулярна армія несла втрати в нескінченних війнах і походах. Та й місцеві сепаратисти завжди були готові найняти — хто загін, а хто й невелику армію, в тому числі для боротьби з імперським центром. Настав воістину золотий час для могутніх та відважних воїнів із заморської країни Кіммерії — час довгих мечів.