Часи Бусові

Підготувавши необхідну кількість нових мечів, списів та іншої зброї, готські володарі Краю вирішили, що настав час випробувати на міцність кордони Римської імперії. На початку неприступний лімес вдалося-де обійти, а подекуди навіть подолати. Однак вкотре виявилося, що війну з римлянами виграти не так то просто. Ті з імператорів, котрі не загинули у боях з варварами, як правило, справно отримували чергові почесні звання «готських» чи «сарматських». Коли ж, нарешті, настав мир, то саме ці декілька десятиліть виявилися насправді «золотими» як для Риму, так і для сусідів-варварів.
Однак механізм великого переселення народів був уже запущений і зупинився лише через кілька століть. За цей час землями Краю пройшло чимало племен і народів. У працях свідків тієї пори збереглося чимало імен і назв, однак про те, які зі знайдених старожитностей кому належали, археологи та історики будуть сперечатися ще довго. Саме у цих «темних століттях», освітлених загравою нескінченних війн приховано початок історії слов’янських народів.

 

«Скіфські» війни
В історичних працях, написаних півтори-дві тисячі років тому, «скіфами» часом іменували чи не усі племена, які проживали на величезних просторах від Вісли й Нижнього Дунаю до Каспію. Одним історикам було ніколи розбиратися у родоводі варварів, інші прагнули «прихватизувати» не лише ім’я скіфів, а й їх гучну славу (зрозуміло, для більшої слави власного народу). Отож буремні події, що мали місце приблизно між 238 і 270 роками, навічно увійшли в історію, як «скіфські війни».
"Скіфські" війни 248-270 рр. Умовні позначення: 1 - роки походів; 2 - назви провінцій Римської імперії; 3 - місце вирішальної битви у 269 р.238 року об’єднані війська, очолені готами, пограбували та спалили місто Істрію, сплюндрувавши прилеглі землі провінції Мезія. Намісник, Туллій Менофіл, вирішив за краще відкупитися від частини варварів — готів. Після чого ті власноручно втихомирили союзників-карпів, яким того разу римського срібла так і не перепало. Словом, класичний приклад застосування на практиці принципу «поділяй і володарюй».
Перші успіхи нової «готської збірної» справили на римлян досить сильне враження, і вони вирішили використати її міць проти своїх ворогів. Кілька підрозділів були завербовані на імперську службу. Деякі з них у складі армії імператора Гордіана 242 року навіть встигли повоювати у далекій Персії. Як союзники Риму готські загони не тільки охороняли межі імперії, але й воювали в Єгипті та Персії, на землях Еллади. Обтяжені здобиччю і платнею за вірну службу війська поверталися додому в ореолі слави.
Пройшло десять років і римляни якось «забули» заплатити, після чого відбувся готський набіг на землі Мезії та Фракії. Величезна армія варварів (називають цифру чи не у 300000 вояків) дійшла до Маркіанополя. Показово, що до неї приєдналися навіть римські легіонери, перед тим звільнені з армії за участь у заколоті. Завдяки цьому готи не лише ознайомилися з тактикою римлян, але й поповнили свої ряди військовими фахівцями, здатними організувати облогу фортець. Таким чином, варвари отримали новий шанс у боротьбі з Римом.
У 250 році готи заманили у болото та вщент розгромили римську армію, що їх необачно переслідувала. Через рік у черговому бойовиську загинули імператор Децій та його син, а дивом уцілілі рештки ще вчора непереможних легіонів проголосили новим Августом воєначальника, котрий врятував їх від повного винищення. На пам’ять про військові перемоги готи та їх союзники часом прихоплювали частини захоплених прапорів римських підрозділів. Один такий трофей, частина значка у вигляді руки, було знайдено на території нинішньої Тернопільської області.
Із грабіжницьких походів у римські землі готи принесли в рідні селища й інші трофеї. До наших днів дійшла лише невелика частина з них, переважно найменш коштовна, тобто та, що не мала у своєму складі дорогоцінних металів. Серед подібних «сувенірів» бронзова чорнильниця, частини кінської упряжі, металевий посуд і бронзові статуетки римських божеств, персні й навіть ручка від бронзового казанка. Так само були взяті бронзові монети, що не були в обігу поза межами міст і селищ імперії. Втім, час від часу трапляються цілком пристойні скарби, що складаються зі срібних римських монет. Причому для найзначніших скарбів рахунок іде не на число денаріїв, а на загальну вагу, що вимірюється не одним і не двома кілограмами.
Коли готи дісталися до приморських міст, особливо Боспору, розпочалася ера морських походів. Тепер їм не було потреби штурмувати лімес на Дунаї. Успішно висадивши десант, можна було опинитися у глибокому тилу, де вже не були розквартировані усе ще грізні римські легіони. Величезні флотилії, що нараховували часом сотні кораблів, висаджували багатотисячні армії варварів у Малій Азії, на узбережжі Еллади й навіть на середземноморські острови.

Великий похід
Незважаючи на відчутні контрудари римського флоту, готські королі, після ряду успішних походів, вірогідно, вирішили, що Імперія зовсім не така вже страшна, як оповідали експерти, а тому настав час для великого походу-переселення у стилі давніх королів, котрі вже стали легендою, походу зі Сканди до Скіфії. Похід, що розпочався 269 року, виглядав грандіозним заходом: чисельність об’єднаної армії готів, герулів та певкінів становила не менш як 60100 тисяч воїнів. Для десантних операцій було задіяно флот, що нараховував 2000 (а за іншим даними — усі 6000) кораблів. Крім армії до теплих морів, у багаті краї вирушили, як пишуть, до 200000 переселенців — жінок, дітей з усім скарбом.
Частину величезного флоту будували поблизу римських кордонів, а саме в околицях Тіри, на берегах Дністровського лиману. Вважають, що цього разу готи не стали використовувати кораблі еллінського або римського зразка, як це було зроблено в минулі роки. Вони створили величезну флотилію із невеликих кораблів, збудованих за скандинавською традицією. Зовні вони нагадували грізні драккари вікінгів, які ще будуть наводити жах на Європу, Азію та навіть Африку через кілька століть.Вивантаження транспорта зі "скіфськими" полоненними у римському порту. Прорисовка з римського рельеєфа, ІІІ ст.
Цього разу римська розвідка не дрімала, тому влада провінцій була готова зустріти варварів у всеозброєнні. Одначе, перший удар був настільки сильним, що основна колона вояків та переселенців дійшла до території сучасної Сербії, де поблизу міста Наісса (нинішній Ніш) відбувся вирішальний бій. Після програної битви готам довелося відступати. Вони шукали порятунку на узбережжі, але на морі вже неподільно панував римський флот. Одне слово, імператор Клавдій II у підсумку цілком заслужив як тріумф, так і почесне звання «готський». Переможна реляція, урочисто зачитана в римському сенаті, повідомляла: «…Ми знищили триста тисяч готів і потопили дві тисячі кораблів. Їх щитами вкриті усі річки, їх мечами й списами — всі береги. Під суцільними кістками не видно полів їхня величезна фортеця з возів стоїть покинута; до нас потрапило в полон так багато жінок, що переможний солдат може взяти собі двох або трьох з них». На честь перемоги була викарбувана пам’ятна монета, на якій імператор поіменований «Готським».
Щоправда, через два століття готський історик Йордан назве усі ці переможні реляції байками, що їх поширюють римляни, аби принизити своїх супротивників. Однак факт лишається фактом: після 270 р. «скіфські війни» поступово затихають. Втім, тріумф дорого обійшовся і самому Риму: 271 року довелося евакуювати провінцію Дакія. Перемога перемогою, а легіони та більшість населення покинула насиджені місця в країні, завойованій ще у часи імператора Траяна. Римські гарнізони залишили Ольвію й Тіру, чимало міст і селищ з часом поступово перетворилися на мальовничі, але безлюдні руїни. Зауважимо: вперше за сотні років не лише римська армія у Європі відступала (таке траплялося і раніше), відступала сама римська держава, віддаючи варварам те, що колись було захоплено по праву сильного.
Саме після «скіфських війн» Рим починає здавати одну позицію за іншою. Імперію спустошують не стільки ворожі навали, скільки постійна боротьба, що її ведуть претенденти у імператори. У перервах між запеклою боротьбою за владу та придушенням чергових заколотів володарі Риму все ще встигають давати відсіч «варварам», отримуючи від сенату чергові звання «готських» і «сарматських». Однак на кордонах імперії виникають нові царства, королівства й племінні союзи, коаліції, які вперто продовжують зазіхати на колись непорушні рубежі та збирають сили, аби знов спробувати щастя і виграти чергову битву за Рим.

Золоті десятиліття миру
Одразу відзначимо, десятиліття миру по завершенні «скіфських воєн» були відносними. Впродовж цього часу не раз і не два знаходилися бажаючі випробувати на міцність римські кордони та казково розбагатіти після успішного походу. Але основна маса населення Краю зосередилася на вирішенні більш простих, але більш важливих з точки зору пересічної людини проблем, особливо на ниві досягнення особистого процвітання. Одним із найважливіших результатів «скіфських» воєн стала поява на території Краю великої кількості людей, котрі володіли найпередовішими на той час знаннями і технологіями. Серед них були бранці, захоплені під час походів на римські провінції. Були, імовірно, також і цілком добровільні емігранти.
Причини, що спонукали останніх покинути зовні благополучний і все ще заможний римський світ, були різні. Дехто вирішив ризикнути та відкрити нове виробництво на землях варварів — приміром, склодувну майстерню. Подібне підприємство в ті часи мало практично необмежений ринок збуту та надавало вірну можливість швидко розбагатіти. Потяглися на схід і торговці, готові, подібно до давніх еллінів, ризикнути та заснувати торгові факторії не лише на берегах Понта, але навіть десь у глибині готських володінь.
Інші римляни просто тікали світ за очі, потрапивши у проскрипційні (як казали у модерніші часи — розстрільні) списки при черговій зміні влади. Вступали на службу до готських королів колишні легіонери та навіть офіцери — хто із честолюбства, а хто уникаючи відповідальності за участь у черговому заколоті. Коли готи знову вирушать у Європу, їх армії вже будуть готові і до правильної облоги неприступних фортець і до битв (за усіма правилами тодішнього військового мистецтва) із досі непереможними римськими арміями.
Свого часу археологів вразила досконалість (та кількість) знайденого під час розкопок поселень і могильників гончарного посуду черняхівської культури. Він був виготовлений на швидкому гончарному колі, обпалений у двоярусних горнах. Джерела технологічного прориву було знайдено без особливих зусиль: у традиціях провінційного римського ремесла. Одначе гончарна справа не єдиний приклад. У краї розгортається широке виробництво ювелірних прикрас, спостерігається повсюдний підйом металургії й обробки металу, у тому числі й зброї.
Гончарний посуд черняхівської культури. Кінець ІІІ-ІV ст.Зростає число поселень черняхівської культури, яких на території Краю відкрито вже кілька тисяч. Деякі з них вражають своїми масштабами. Відомо чимало селищ, що тягнуться на 810 кілометрів уздовж невеликих річок, а то й струмків. За оцінками фахівців, рахунок населення в Краї тоді чи не вперше пішов на мільйони. Хоча «титульною» нацією того часу можна вважати готів, це не повинно вводити в оману. Найбільш імовірною моделлю суспільства уявляються багатонаціональні поселення хліборобів та ремісників, які об’єднали представників різних племен і народів. Тут, окрім готів, були присутні представники різних племен: слов’ян, сарматів, фракійців, а також нащадки скіфів і еллінів, колишніх громадян Імперії, що була краєм так само багатонаціональним.
Починає складатися нова спільність. Вражає не лише її етнічне різноманіття, але й грамотність. Від Волині до Криму є знахідки кераміки з написами виконаними латиною, грецькими літерами і навіть готськими рунами. Поряд зустрічаються і сарматські тамги. Цілком імовірно, що жителі багатьох, особливо торгових, поселень володіли чотирма-п’ятьма мовами й навіть уміли писати на деяких з них. Про різноплемінний склад мешканців поселень черняхівської культури IV століття свідчить наявність поряд з гончарною різноманітної ліпної кераміки, а також розмаїтість типів житлових будівель — від «довгих будинків» до напівземлянок з пічками-кам’янками.
У цій ситуації формуються нові типи культур, що є своєрідним сплавом досвіду попередників. Те ж відбувається на ниві мов. Досить сказати, що такі споконвіку здавалося б слов’янські слова як «князь» (готськ. kunnigs), «казан» (katils), «скло» (stikls), «полк» (fulk), «плуг» (ploga), «буква» (boka), «меч» (mekeis), «шолом» (hilms), «виноград» (weina-gards) і навіть «хліб» (hlaifs), мають готське походження.
Втім, правлінню готів до ідилії та ідеалів партнерського суспільства було далеко. Наочним і повчальним прикладом може бути історія іншого готського слова. У середні віки ім’я «Ганза» носив багатющий транс’європейський торгівельний союз міст, а за тисячу років до того так називали військовий загін. Цікаво, що у польській мові збереглося дієслово «ганзити», що означає «грабувати».
Численні поселення готів просунулися на схід аж до нинішньої Харківщини та у Приазов’я. На північ вони піднялися по Дніпру, витиснувши із частини Київщини племена київської культури, у якій нині вбачають предків слов’ян. Просування це не було мирним.
І все-таки в нових умовах виявилося, що торгувати простим людям явно набагато вигідніше, ніж воювати. Принаймні, з римлянами. Готи, а також їх союзники й піддані, точнісінько так само, як до них скіфи та сармати, вже не могли обійтися без всіх корисних і потрібних товарів римського світу — вина, тканин, прикрас. Думають, що великий король Ерманаріх впритул зайнявся розширенням меж своєї держави на схід і на північ не стільки з метою підкорити сусідні племена, скільки в прагненні контролювати торговельні шляхи.
Значення торгівлі для варварів добре розуміли у Римі, а тим більше у провінціях. Як покарання за набіги намісники останніх почали застосовувати ембарго на торгівлю. Ефект перевершив всі очікування: готська влада чи не добровільно стала гарантом спокою на кордонах із провінціями.
Одним з наслідків успішної торгівлі стала поява в Краї величезної кількості римських монет1. Денарії та інша продукція римських монетних дворів у наших далеких предків на ту пору були не менш популярні, аніж нині євро або долари США. Причому населення готського королівства вимагало в оплату за товари та послуги справжні срібні монети часів Траяна і Марка Аврелія, а не сумнівні гроші нових, «солдатських» імператорів. Це уподобання підтверджується численними скарбами римської «валюти» знайденими в Україні. Монетне срібло також правило за сировину для виробництва ювелірних прикрас місцевими майстрами. Адже інших джерел срібла у «варварів» тоді не було. Цікаво, що саме у ті роки Рим переходить від карбування срібла до золотих монет, більш відповідних потребам найбагатшої та, як і раніше, наймогутнішої держави Європи.
Мабуть не випадково, що саме на ці «золоті роки» припав перенос столиці Імперії на місце давнього еллінського міста Візантія, перейменованого на Константинополь (офіційно — 330 року). Правлячий імператор був впевнений, що на сході великої держави ситуація більш спокійна та стабільна, ніж у Римі. І це незважаючи на низку війн, що прокотилися цими землями усього за півстоліття до урочистого переносу столиці! Пам’ятаючи про бурхливе минуле, імператор наказав ґрунтовно укріпити місто. Костянтин Великий, слід згадати, теж цілком заслужив (на полі бою) почесні звання «готський» і «сарматський», після чого правителі грейтунгів і тервінгів були змушені відправити своїх синів у нову столицю, як заручників. Тут спадкоємці кращих родів Готії мали всі можливості переконатися у величі імперії ромеїв. Один із них, син короля Аріаріха, настільки перейнявся побаченим, що взяв із власного сина страшну клятву: ніколи(!) не ступати на землі імперії. І син цю клятву дотримав. Готи стають християнами, а висвячений на єпископа гот Ульфіла2 переклав на мову свого народу Біблію. Для цього йому довелося розробити особливий алфавіт, що мав прийти на заміну давнім поганським рунам. Здавалося, на землі нарешті встановилися мир і благодать, а варвари відтепер будуть жити з римлянами у мирі та навіть духовному єднанні.

Бич Божий
Як часто буває, подібна ідилія тривала недовго. Численні родичі великого короля Ерманаріха мали власні уявлення про багатство, честь, доблесть і славу. Найменше вони бажали багатіти на торгівлі з сусідами. Їм більше подобалися саги, що оповідали про криваві битви й перемоги над ворожими племенами та навіть Римом. Після смерті великого правителя його держава розпалася на декілька частин, кожна із яких вплуталася у війни із сусідами, в тому числі з римлянами. У цей момент із глибин Азії з’явилися чергові претенденти у владики ойкумени — гуни. Готи так і не змогли вчинити гідного опору прибульцям і змушені були скоритися.
У цей момент, якраз 375 року, розгорілася війна між готами й антами. Спадкоємець Ерманаріха, король Вінітарій, хоча й програв перший бій, однак зумів подолати антів, після чого, як повідомляє готський історик Йордан, «…розіпнув їхнього короля Божа (Бооза) із синами його та сімдесятьма старійшинами…». Дослідники дотепер ламають списи з питання, чи були анти слов’янами, або ж цю назву варто співвіднести з назвою якогось союзу племен, до якого входили і слов’яни — поряд з аланами, а також представниками інших етнічних груп. Власне, вичерпних підтверджень тієї або іншої версії немає.
По-різному пояснюють і причини гото-антської війни. За однією з версій, анти виступили, щоб звільнитися з під влади спадкоємця Ерманаріха. За іншою — похід Вінітарія відбувся після того, як анти зайняли частину земель, на які претендували готи, оскільки колись їх уже захопили. Яблуком розбрату цілком могли бути райони Середнього Подніпров’я, де поселення черняхівської культури досить тісно сусідили із селищами культури київської. Останню часом розглядають в якості археологічного еквівалента антів часів повстання Божа-Бооза.Навершя значка підрозділу римської армії, знайдене на теріторії Тернопільської області - військовий трофей доби "скіфських" воєн
Фінал був сумним для більшості учасників конфлікту. Анти були переможені, їх селища спалені, вожді — страчені. Однак і поселення готів сплюндрували гуни та союзні їм сармати-алани. Якщо пригадати версію про спорідненість сарматських і слов’янських вождів Подніпров’я, то участь алан у каральному поході проти готів виглядає цілком природною: звичайна (для тих часів) кровна помста за родичів. Розкопки показують, що життя на черняхівських поселеннях Київщини згасає у останній чверті IV століття, тобто після того самого нещасного 375 року. З одних населення просто пішло, а деякі селища загинули у вогні пожеж.
Пам’ять про ці події переживе століття. Ім’я вождя антів, Божа, щоправда, уже в трохи зміненому вигляді буде згадане у «Слові о полку Ігоревім»: «…І вотъ готьскыя красныя діви въспєша на брєзє синьому морю дзвонячи рускым златомъ, поють час Бусово…». Втім, і самим готам довелося ох як несолодко. Готський історик Йордан, майже сучасник тих подій, писав: «гуни завжди поводилися з готами по-вовчому, самі ніколи не обробляли землю й годувалися готським хлібом». Частина готських «людей степу» примкнула до гунів. Інша частина, переважно «лісові люди», встигла піти вглиб Європи й осісти на околицях володінь Західної Римської імперії. Деякі перипетії готського співіснування й співробітництва з гунами згодом будуть барвисто описані у давньому епосі, в знаменитій «Пісні про Нібелунгів»
Значне число мешканців «Країни меча», причому цього разу вже не тільки готів, як у старі часи, але й сармат (алан) з возами й пожитками рушила в пошуках порятунку на Балкани, під захист римських легіонів. Спочатку римляни відмовили в пропуску через кордон, потім примусили скласти зброю і лише тоді пропустили. Натомість біженцям була обіцяна гуманітарна допомога. Обіцяна, до речі сказати, самим імператором. Однак допомога ця, продовольчі запаси, як це не раз бувало, виявилася благополучно розкрадена й перепродана нечистими на руку чиновниками, а біженців місцеві можновладці стали потихеньку продавати в рабство.
Все це закінчилося грандіозним повстанням доведених до розпачу людей, серед яких було достатньо вправних воїнів. Зброю (зброю добру, римського зразка) вони швидко здобули вже у перших боях. Імператор Валент, який очолив каральний похід,
9 серпня 378 року загинув у битві під Адріанополем. Того спекотного дня відчайдушна атака важкої гото-сарматської кінноти під проводом Алатея та Сафракса стала фатальною для римських легіонів. В результаті було знищено чи не останню велику польову армію Імперії, в розпорядженні влади зосталися лише розкидані по фортецях гарнізони.
Через два роки мимовільні переселенці були прийняті на римську військову службу новим імператором. Поки старожили Європи з’ясовували стосунки, із причорноморських степів підійшли гуни. Цей азійський народ нестримним потоком пройшов від меж Китаю до Італії. Пограбувавши римські міста, він на деякий час облаштувався на угорській рівнині, у самому центрі Європи. Саме із тих часів ці місця стали називати «країною гунів», Хунгарією (Hungary).
Сліди гунів на території Краю нечисленні — не більше півтора десятків місць знахідок від західних до східних кордонів. Це кілька поховань, зроблених у більш давніх курганах. У них знайшли золоті речі, зброю, у тому числі й трофеї, захоплені у готів. З навалою гунів пов’язують також руйнування більшості міст Криму — зумів вистояти лише Херсонес.
Правда, і самим мешканцям Причорномор’я часом вдавалося дещо прихопити у войовничих прибульців. Якось під час розкопок на поселенні черняхівської культури мені випало знайти на дні ями дивного виду масивний бронзовий предмет, що виявився ручкою від литого казана. У цілому вигляді таких казанів у Європі було знайдено, до речі сказати, не так уже й багато. Можливо, ручка ця дісталася комусь із місцевих, уже тоді, коли гуни нарешті покинули землі Краю.
Готська жінка. Реконструкція за матеріалами розкопок у Криму. Плащ закріплено величезними застібками-фібулами (За І. Піоро)Прихід гунів та їх союзників (добровільних або мимовільних) у Європу остаточно зруйнував статус-кво і фактично ознаменував собою початок епохи раннього середньовіччя. Впала Західна Римська імперія, лишилася Східна, що зачаїлася до часу на західних і південних берегах Понта. Нищівна для готських королівств навала гунів, у певному сенсі стала благом для народів Краю. Звільнившись від влади іноплемінної еліти, коли і готи і гуни пішли на Захід, вони отримали шанс не лише для виживання, але й на створення власних держав або навіть однієї, об’єднаної держави.
Частина аланських племен разом із гунами взяла участь у європейських завоюваннях. Воїни-кочовики найчастіше призначалися правителями в якості адміністрації для нагляду за місцевими племенами. Вважають, що саме таким шляхом певні сарматські етноніми були сприйняті деякими європейськими народами, у тому числі й слов’янами, наприклад — хорватами3. На відлунні цієї епохи, імовірно, базувалася надзвичайно популярна у XVIXVII століттях «сарматська теорія» походження шляхетного стану Речі Посполитої.
Уламки ж готського королівства збереглися у гірському Криму, зайнятому під час перших походів, ще у III столітті. Тут, навколо неприступних гірських фортець «країни Дорі» (ще у XV столітті відомої на Русі, як князівство Феодоро), готські селища доживають до завоювання півострова Османською імперією 1475 року. Так що автор «Слова о полку Ігоревім» цілком вірно помістив готських «красних дів» на березі моря, тобто в Криму.
Сліди перебування готів у Криму досить чисельні, цікаві та різноманітні, виявляють і досі. Серед них — камінь із хрестом у колі й рунами, знайдений 1996 року на горі Опук. Тут, на вершині колись височіли стіни й вежі готської твердині. Напис, зроблений «старшими рунами», тлумачать по-різному. Деякі дослідники вважають його оберегом — застосування рун у магічних цілях широко практикувалося у середньовічній Європі, особливо на Півночі. Може, цей камінь було вмуровано задля магічної охорони входу до фортеці? Щоправда, сполучення хреста та рунної магії виглядає не цілком логічним. Інші звертають увагу на те, що сполучення рун, що їх можна прочитати, як «ThPRA» є частиною скороченого написання етноніму «трапезити». Він відомий для Криму VI століття і належав певному готському племені, використовувався навіть для позначення частини території півострова. Найбільш відомі могильники з багатими похованнями, у яких знаходять багато золотих і срібних прикрас, у тому числі знамениті «орлиноголові» пряжки. На жаль, майже всі готські могили Криму були поварварськи розграбовані в останні десятиліття.

 

 

1                    Зведення таких знахідок станом на кінець 50х років ХХ ст. можна знайти у виданні: М. Ю. Брайчевський Римська монета на території України. — К., 1959.

2                    Щоправда, серед його предків були також елліни — з числа захоплених ще у скіфських війнах рабів.

3                    Т. Сулімірський називає серед них білих хорватів та сербів.