Доба бойових сокір

Давні мешканці краю у ті жорстокі часи покладалися не лише на магію, але й стару, надійну зброю. Зброю, перевірену ще у трипільських війнах. У ранньому бронзовому віці майже чи не вся Європа опанувала масове виготовлення бойових сокирмолотів із каменю. Ця технологія та створена на її основі зброя була поширена на величезній території — від Атлантики до Уралу. Півтори тисячі років виробництво бойових сокир процвітало, поки не було витиснуто конкурентами, котрі створили нові зразки смертоносної зброї із бронзи. Тому назвати III тис. до н.е. «добою бойових сокир», мабуть, не буде перебільшенням.

Культури бойових сокир

   Деякі археологічні культури, які існували на території Краю у ІІІ тис. до н.е. були визнані археологами гідними такого титулу. І не без підстав. 
На північ від степів, що доходили у ті часи до теперішньої Київщини включно (вододіли і нині тут позначені насипами курганів), жили племена, котрі лишили тут після себе безліч кам’яних бойових сокир та прикрашену відбитками шнура кераміку. За що й були названі археологами «культурами шнурової кераміки», або «бойових сокир». Судячи із деяких знахідок, у цих краях вони ще встигли познайомитися із громадами трипільців. 
   Кочуючи із чередами овець із гір на рівнини, мешканці Карпат третього тисячоліття до н.е. створили тут систему господарювання (не кажучи вже про характерні риси матеріальної культури) добре знайому усім, хто бував у гуцульських селищах України. Саме у ті часи, імовірно, склався в цих краях той спосіб життя, що благополучно дожив до ХХ століття. Бартка (гуцульська сокирка) дотепер є неодмінним атрибутом національного чоловічого костюма. ЇЇ прототип — крем’яний або металевий клин-сокирка, різним способами прикріплений до довгого руків’я. Втім, свердлених сокир-молотів знайдено чимало — і в похованнях, і випадково. Нові мешканці західних областей Краю теж насипали кургани. У Прикарпатті, навіть у Карпатах можна зустріти невисокі насипи. Оскільки на цій території кістяки у похованнях не зберігаються через властивості ґрунту, археологи знаходять, як правило, тільки речі — посудини і сокири. 
   
Бойові сокиримолоти. ІІІ тис. до н.е.
 Території, зайняті «шнуровиками» на сході досягали лівого берега Дніпра. Тут знайдені поховання, і навіть поселення особливої культури, названої «середньодніпровською». Правда, більша частина її перебуває на території сучасної Білорусі. Однак на півдні середньодніпровці, судячи із знахідок, добиралися навіть до району нинішнього Канева. Виявлено їх поховання і у околицях 

с. Трипілля. 
   Слід сказати, що досить довго шнуровики ділили всі згадані території із представниками іншої культури, що залишила після себе поховання у саркофагах, споруджених з великих кам’яних плит. У могилах знайдено характерні посудини округлої форми, з ручками у верхній частині. Звідси й назва: культура кулястих амфор. 
   Прийнято вважати, що представники цієї культури також були досить войовничі. Однак набір зброї тут простіший: це клиноподібні сокири й кістяні вістря дротиків, що нагадують мисливські знаряддя епохи полювання на північного оленя. Треба сказати, що ця людність полюбляла подорожувати, у тому числі на південь. Там її сліди виявлено навіть на території поширення ямної культури. І це при тому, що кордон ареалу їхнього розселення проходив трохи південніше Києва. 
   Так що лісова смуга, як і північ лісостепу, у період після трипільців зовсім не виглядала пустелею. Дійсно, народу стало поменше, адже заняття переважно скотарством, полюванням і рибним ловом забезпечували у найкращому випадку виживання, але ніяк не приріст населення. Та й за ті убогі запаси, що були добуті непосильною працею, увесь час треба було боротися.

Життя — війна

   Суворе життя давніх мешканців краю, необхідність постійної боротьби за багаті ресурсами території або запаси харчування (це міг бути врожай зерна, череди худоби) призводили до посилення мілітаризації племен. Наявність постійної зовнішньої загрози вимагало чіткої військової організації. Кам’яні булави катакомбної культури. ІІІ тис. до н.е.
   Це стало місцями однієї із причин виникнення твердої ієрархічної системи, на зразок індійської системї каст. На вершині піраміди перебували світські та релігійні лідери. Наступними за положенням були професійні воїни (зброя й техніка бою на той час досягли такого рівня, що володіння ними вимагало цілком певних навичок і підтримки форми). Нижче стояли звичайні члени племені, які, у свою чергу теж розділялися на групи ремісників, торговців, пастухів. Нижчий щабель піраміди становили «інородці, що прибилися до племен», частина з яких, мабуть, була військовополоненими-невільниками
Приналежність до певної соціальної групи, швидше за все, була спадковою й позначалася як спеціальними ритуалами, так і символами. Соціальна ієрархія, судячи із характеристик поховань, стала досить складною, окремі племена могли підкорятися (примусово або ж добровільно) могутнішим сусідам. 
   Символом належності до військового стану були бойові сокири-молоти, виготовлені із твердих порід каменю — граніту, діабазу, базальту. Деякі із знайдених сокир-молотів настільки великі, що могли використовуватися тільки як культові предмети. 
Такий широко відомий український символ влади, як булава, набув поширення на початку III тисячоліття до н.е. (хоча з’явилися булави у Краї ще в неоліті й були відомі трипільцям). Булава — насамперед зброя, що складається з кулястого кам’яного навершя й дерев’яного руків’я, але одночасно ще й церемоніальний аксесуар. Цікаво, що булава схожої конструкції була у ту епоху одним із символів влади єгипетських фараонів. При цьому у бойових цілях єгиптяни використовували булави і з дископодібним навершям. 
   До складу озброєння воїна раннього бронзового віку, якщо судити за зображеннями на знаменитому «Керносовському ідолі"2, входили лук зі стрілами, кинджал, дві метальних сокири й одна важча сокира-молот для ближнього бою. 
Вістря стріл катакомбної культури. ІІІ тис. до н.е. Вишукані за формою вироби і смертельна зброя одночасноВістря стріл робили випробуваної, трикутної форми, із шипами різних типів й розміру. Шипи могли зробити процес вилучення такої стріли із тіла процедурою, щонайменше досить болісною, якщо не безнадійною. На кремінних наконечниках бойових стріл катакомбної культури, які настільки витончені, що нагадують скоріше ювелірні вироби, ніж складову смертоносної зброї, робилися спеціальні тоненькі вусики, що перешкоджали вилученню вістря з рани. Втім, будь-який наконечник, зроблений із кременю, при влучанні у кістку розсипався на безліч осколків, витягти які повністю навряд чи б зміг навіть сучасний хірург. Якась кількість стріл знайдена при розкопках поховань, і судячи з положення, «навряд чи була покладена як дарунок люблячими родичами», як резюмував один відомий дослідник курганів. 
   Особливо багато дійшло до нашого часу кам’яних сокир-молотів. Кожна одиниця такої кам’яної зброї виготовлялася під конкретного власника (відомі сокири для правої й лівої руки). Отвір свердлили коли з однієї, коли із двох сторін за допомогою кістяних, кремінних, а то й дерев’яних свердел (у першому й останньому випадку під них підсипали пісок). Працю виконували на спеціальному верстаті з ручним приводом, — так званим лучковим дрилем, що нагадує лук, у тятиві якого й закріплене свердло. 
   Колись було висловлено припущення, що таку сокиру починав робити дід, а закінчував — онук. Однак подібні висновки експертів, як це частенько буває, виявилися трохи перебільшеними й передчасними. Досліди показали, що при наявності певних навичок не дуже складний виріб можна виготовити приблизно за тиждень наполегливої праці. 
Часом лезо сокири було повернено під невеликим кутом до осі руків’я. Напрямок повороту, можливо, залежав від того, для правої або лівої руки робили сокиру. Така конструкція підвищувала ефективність удару. Крім того давні конструктори намагалися збільшити довжину леза, подовжуючи його на задню частину сокири. Це теж підвищувало бойові характеристики зброї. 
Сокири-молоти ретельно полірували й навіть прикрашали орнаментом. Особливо вишукано виглядають вироби зброярів інгульскої катакомбної культури.Сокири-молоти, насаджені на руків’я: вгорі для рукопашного бою, дві унизу — метальні    Деякі з елементів композицій нагадують блискавку, інші — колосся, а за задумом замовника-виготовлювача всі разом вони, зрозуміло, значно підвищували бойову міць зброї. Часом кам’яні сокири виготовляли в наслідування металевим виробам — на деяких знахідках помітні ретельно виконані «ливарні шви». 
Били ворога як лезом, так і обухом. Про це свідчать сліди на найбільш «заслужених» екземплярах цієї зброї. Руків’я добре збалансованої сокири-молота (сам перевіряв) чудово обертається у долоні, тому удар можна наносити по черзі-то лезом, то обухом. 
 Кинджали, виготовлені із кременю носіями культури шнурової кераміки. ІІІ тис. до н.е. Можливо, що ці вироби мали бронзові прототипи  Метальні сокири у вмілих руках були дуже ефективною й грізною зброєю. Супротивника можна було вразити на дистанції до 30 метрів! У деяких похованнях виявлено черепи зі слідами декількох влучень. Але іноді жертві вдавалося вижити навіть після проникаючого поранення у голову. Виявлено певну кількість черепів із вдало проведеними трепанаціями, після яких людина ще жила кілька років. 
У вжитку була також і бронзова зброя, у тому числі досконалої форми сокири та кинджали. Поряд із бронзовою, широко використовувалася зброя, виготовлена із кременю. Форми кремінних кинджалів нагадують металеві прототипи. Майстерність їх виготовлення просто вражає. 
   Як техніка бою, так і зброя того часу передбачали війну на знищення супротивника. Багато хто з похованих під курганами чоловіків у свій час померли насильницькою смертю. І справа зовсім не у кровожерливості воїнів тієї епохи, справа в природних ресурсах. Переганяючи тварин на нові пасовища, плем’я повинне було бути впевнене у тому, що трави та води там досить. Поява в околицях «незапланованої» череди ставила клан на межу виживання.    Природно, усі спроби проникнення на чужу територію каралися кардинальними методами. Так само приводом до війни ставали з’ясування прав власності на ті або інші угіддя.

Вічна Слава

   Саме у цю епоху військові займають особливе місце не лише у житті, але й в уяві співплемінників. З’являється своєрідний культ героїв, могутніх воїнів — захисників племені й статків (в першу чергу — худоби) у конфліктах і війнах того неспокійного часу. Виникає саме поняття військової Слави — саме Слави з великої літери3. Ця Слава навіть уявляється, наче якийсь матеріальний об’єкт. Подібні приклади зафіксовані у переказах більш пізніх епох. «Керносовський ідол» —  можливо, пам’ятник на честь героя, котрий загинув  у бою, захищаючи стада. ІІІ тис. до н.е. Унікальний наочний посібник стосовно екіпірування та озброєння степового воїна високого рангу тих часів
   На честь героїв і їхніх подвигів починають ставити кам’яні статуї — стели, на поверхні яких поміщають зображення їхніх великих подвигів. Це не просте зображення, а оповідання про шлях великого воїна, опис його великого подвигу (подвигів). Найбільше таких пам’ятників знайдено в степових районах, але зустрічаються вони й північніше. 
   Зображення на стелі на честь героя є чимось подібним до коміксів. Воно може складатися з декількох ярусів. У нижньому — зображення того, що стало причиною війни або приводом для зіткнення — бранці, череди худоби. У середньому ярусі — зброя героя, сцени битв. У верхньому ярусі показано, як герой прилучається до Слави небесної, бенкетує у колі богів. І понад усім цим — спотворене люттю і бойовим кличем обличчя воїна, зображення, що змушує дрижати ворогів і викликає вічну повагу з боку одноплемінників. 
   Таким пам’ятником цілком могла бути відома стела з Подніпров’я — «Керносовський ідол», виставлений нині в Дніпропетровськом музеї. На ній вибита зброя героя — метальні сокири, сокира для рукопашного бою, кинджал, лук, булава. Типи зброї дозволяють дійти висновку, що її виготовили десь у часи катакомбної культури — приблизно в першій половині III тис. до н.е. 
   Воїн, вірогідно, мав навіть захисний обладунок. У нижній частині статуї — зображення тварин. Можливо перед нами стела на честь героя, що «загинув при захисті стад» — саме так звучала офіційна формула на честь подібного подвигу, зображеного на більш пізніх стелах у далекій Індії. При чому отут Індія?    А при тому, що долі степових племен тієї епохи часом перепліталися з історією країн, часом досить і досить далеких від Причорноморських або Приазовських степів.

Луна давніх звуків

   Яскравою ілюстрацією до взаємин між сусідами в ті далекі часи, є відгомони подій, які лишилися у сучасних мовах. На півночі представники ямних і катакомбних культур — можливо, індоіранських племен, котрі у давні часи називали себе аріями (за однією версією назва пов’язана із Сонцем — АРИЙ-ОРИЙ-ЯРИЛО, за іншою — arua (арій) означає «гостинний», а також — «хазяїн», «людина шляхетного походження», «вільний») у ІІІ тис. до н.е. (або пізніше) не зовсім мирно сусідили з фінно-угорськими народами. 
окира із бронзи. Друга половина ІІІ тис. до н.е.Вірогідно, далеко не випадково більшість знахідок бронзових сокир, виявлених при розкопках у могилах ямної культури, зосереджена уздовж цього кордону. Можливо, саме тут понад сорок століть тому скінчили свій славний земний шлях багато кандидатів у Герої. Іншим пощастило значно менше. 
   У деяких фінно-угорських мовах поняття «раб» позначалося словом «арій». Так що у сусідів, горді арії, що потрапили в полон, займали не надто почесне положення. Втім, і тут існував певний паритет — воїни із обох сторін мали однакові шанси закінчити невдалий набіг безстроковими «примусовими роботами на користь супротивника». 
Ясна річ, лінгвістичний внесок древніх народів у сучасне життя не обмежується одним поняттям «арій». З тих часів в українській мові збереглися слова ватра, кубок, ситець, камфора, Бог, рай, збіжжя, хвала, кагат, хорт, курка, ворс, хом’як, кишеня, сто, чаша, шатро, доїти, бачити, топірець, ящірка, груша, мідь, бронза, морда, іній та інші. Цій спадщині ми зобов’язані своєю належністю до так званої індоєвропейської мовної родини. 
   Звичні для нас географічні назви — топоніми теж можуть мати відношення до тієї епохи. Дніпро, приміром, називається Дніпром уже п’ять тисяч років, Карпати (буквально «скелясті») — теж. З того часу лунають назви Дністер, Дунай, Дон, Десна, Двіна, Самбор, Горинь, Стрий, Сула, Хорол, Прут і сотні інших топонімів. Причому спостерігається взаємне проникнення різномовних топонімів на північ і на південь. Що це — луна давніх битв, походів, або тривалого мирного співіснування давніх племен? 
   Варто мати на увазі, що якого-небудь давнього народу з етнонімом «індоєвропейці» ніколи не існувало — це найменування є винаходом учених. Потім, винятково для зручності написання вчених праць, вони в якийсь момент стали називати «аріями» язикових предків всіх історичних народів, що належать до індоєвропейської мовної родини. По тому усі ці умовності якось були позабуті, і от уже читаємо у газетах, приміром, про те, що «острів Байда вже чотири тисячі років тому топтали арійські чоботи». Зрозуміло, що слідів чобіт не збереглося. А мова йде про те, лишень, що знайдено там фрагменти кераміки й інших артефактів, залишених носіями катакомбної культури, які, імовірно, належали до індоєвропейської мовної родини.