Кіммерійці та скіфи в
Азії

    Обставини склалися так, що кіммерійці та скіфи були народами, войовничими та завжди готовими до походів. Тому вони лишили чимало слідів далеченько від своїх рідних місць. Сліди ці специфічні та красномовні — поховання, предмети озброєння. Ці далекі походи до заморських країн вже у давні часи обросли легендами й у такому вигляді були записані Геродотом, а також іншими еллінами, а за ними — римлянами.
Набагато пізніше було виявлено й прочитано клинописні тексти, що походять із тих країн, куди кіммерійці й скіфи спромоглися дістатися. Ці тексти, а також зроблені археологами знахідки показали, що події могли виглядати трохи інакше, ніж про це розповідали скіфи або уявляли собі елліни. Сучасним історикам нелегко виловити зерно правди при зіставленні клинописних текстів, античних праць з історії та біблійних пророцтв.
Збираючи такі свідчення, дослідники намагаються з’ясувати, а що ж насправді стоїть за такими звучними (і звичними) визначеннями, як «кіммерійські походи» або «гегемонія скіфів у Азії». Як завжди буває в таких випадках, версії істориків можуть помітно різнитися — залежно від країни проживання, поінформованості, тлумачення тих чи інших даних. Одне можна сказати напевно — скіфи та кіммерійці коли разом, а коли окремо вписали досить помітні сторінки у давню історію Азії (а слідом за нею і Європи).

Країна Гамір

У ті часи, коли кіммерійці ще відносно мирно кочували в Причорноморських степах, за морем, від Єгипту до Мідії майже безроздільно панували правителіссирійський царпереможець. Давній рельєф країни під назвою Ассирія. Така велика держава не могла обійтися без насильства. Про ненависть, що її переможені й скорені народи відчували до країни Ашшур, її людей і столиці, що стала символом імперського правління, надзвичайно красномовно свідчать висловлення біблійних пророків.
Одначе усі імперії в силу тих або інших обставин занепадають і починають розсипатися. Конкуренція усередині правлячої еліти, сепаратизм (або боротьба за незалежність) окремих частин держави, стихійні повстання доведеного до розпачу місцевого населення — все це рано чи пізно проривається назовні. Якщо додати втручання сусідів — хто бажає помститися за давні образи, когось місцеві політики запросили як союзника, то мало кому із імперських правителів вдається все це успішно побороти. Перелічені вище обставини ми знаходимо у історії ассірійської держави починаючи з першої половини VII ст. до н.е.
Кіммерійці прекрасно знали шляхи на південь, через Кавказ. Ще з епохи бронзи, племена, котрі жили серед гір і у передгір’ях, не лише проклали торговельні шляхи на південь, але при можливості навіть переселялися ближче до кордонів багатих країн Сходу. Археологічних свідчень тому знайдено чимало. Є дані і про те, що правителі великих і малих держав Азії не раз і не два наймали на службу загони кочовиків або користувалися їх допомогою як союзників, коли вступали у боротьбу із могутнішим супротивником — тією же Ассирією.
Кіммерійці та країна Гамір у Малій Азії. Кінець VIII та перша половина VII ст. до н.е.Спочатку якась частина кіммерійців, скоріше за все із числа мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, по сусідству із царством Урарту. Відбулося це ще у другій половині VIII ст. до н.е. Переселенці успішно опанували територію, займаючись, вірогідно, переважно скотарством і торгівлею із багатим півднем. Тут знайдено кілька поховань кочовиків із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві із зайвим тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на час отримав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]). Ця назва дотепер збереглася у вірменській мові й звучить, як «Гамірк» (Gamir-q). Область гориста, тому місцями важкодоступна, отож археологічних розкопок там було небагато. Поки що доводиться більше покладатися на скромні, місцями досить суперечливі дані письмових джерел.
Відомо, що саме до цієї країни 714 року до н.е. здійснив похід урартський цар Руса I. Про цей похід нам відомо завдяки найдокладнішим звітам ассирійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассирії шефом розвідки (а цей пост займав не хто-небудь, а сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.
Ось витяги із деяких донесень: «…коли цар урартський пішов на країну Гамір, все військо його було побито, сам він, його намісники з військом були відкинуті»; «…троє із воєначальників зі своїми загонами вбиті, сам же він [цар] біг і вступив у власну землю…». У повідомленнях агента на ім’я Ашуррісуа говориться про те, що військова поразка викликала смуту в країні Урарту: «…манеї повстали у поселеннях урартського царя… взяли здобич і піднялися у гори». Мало того — один із урартійських тартанів (воєначальників) навіть підняв повстання проти власного царя.
У ті часи в Ассирії уміли досить оперативно використати здобутки розвідки. На 714–709 р. до н.е. припадає грандіозний похід царя Саргона ІІ на північ, у тому числі до країни Урарту. По тому років тридцять про кіммерійців у місцевих документах ані рядка. Схоже, сусідам було не до країни Гамір, а самі кіммерійці особливу активність не проявляли.Цар Саргон з жертовною твариною і табличка із клинописом. Напис  сповіщає про переможний похід царя на Північ, розпочатий 714 р. до н.е.
Об’явилися вони лише у 679 р. до н.е., коли на чолі із царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассірійські кордони. Та імперська агентура не дрімала, тому новий цар Асархаддон мав достатньо часу, щоб не лише звернутися, як це належить робити у таких випадках, до оракула бога Шамаша із запитом, наскільки успішними будуть плани «воїнів гаміру», але й зібрати війська. Набіг не вдався, навіть цар кіммерійців наклав головою. Лишається нез’ясованим, звідки ж було зроблено цей рейд: із країни Гамір у Закавказзі, або ж із далеких причорноморських (передкавказьких) степів. Втім, перший варіант виглядає більш реалістично.
Кіммерійці по тому (вже у 675–676 р. до н.е.) виступили в якості союзників Фригійського царства, що було спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони вершників з країни Гамір побували ще й на сході, у Мідії, знов таки поблизу імперських кордонів. Саме у цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати у Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кіммерійців. Цей епізод досить барвисто описаний у Геродота. У результаті країна Гамір напевно була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, у тому числі частину Мідії.
Руїни фортець царства УрартуКоли скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассірійців) пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких, судячи зі східних хронік, були набіги та війни. Після 660 р. до н.е. майже три десятиліття вони атакують переважно міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожать кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кіммерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кіммерійців набагато із меншою симпатією, ніж до їх ворогів-скіфів.
Країна кіммерійців стала суверенним царством, зі своєю династією — цареві Дугдаме (Лігдамису) успадковував його син, Сандакшатру. 644 р. до н.е. кіммерійцям вдалося навіть захопити столицю Лідії — місто Сарди, загинув лідійський цар Гігес. Оскільки такі дії кіммерійців були на руку Ассирії, на якийсь час старі вороги навіть стали союзниками, щоправда, ненадовго.
Коли кіммерійське військо через Кілікію вийшло до берегів Середземного моря, сусіди, вірогідно, замислилися над їхніми можливими наступними діями. Адже новий цар Шандакшатру був вороже налаштований стосовно Ассирії.
По усьому видно, що та частина кіммерійців, котра встигла облаштуватися на північній околиці давньосхідних держав з вигодою для себе взяла участь в багатьох локальних війнах і конфліктах. Однак їх держава проіснувала тут лише близько сотні років і зникла з політичної карти давнього світу так само, як це сталося із «країною мужів кіммерійських"на північ від Чорного моря.
Останні згадки про кіммерійців в Азії відносяться до часів, коли проти них, вірогідно, за підтримки скіфських загонів, виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як ті ж скіфи приклали руку до розгрому Ассирії, що мав місце 612–609 рр. до н.е. Імовірно, саме тоді плем’я кіммерійських сігіннів, описане Геродотом, назавжди полишило межі Азії та повернулося до Європи, на угорську рівнину. Про ці події, а також про те, що їм передувало, можна спробувати розповісти докладніше.

У «погоні» за кіммерійцями

У Геродота все пояснено гранично просто: у погоні за кіммерійцями скіфи через Кавказ вдерлися до Азії. Можливо, погоня ця була зовсім не випадковою та й взагалі не була погонею. Ассирійці згадують появу поблизу своїх північних кордонів скіфів-шкуда на чолі із царем Ішпакаем близько 674 р. до н.е. поза всяким зв’язком із кіммерійцями. Ці прибульці з півночі вели бойові дії зовсім не у країні Гамір, а далі на схід — у Мідії, було це між 676–672 р. до н.е. та справило враження на порубіжні країни.Армія царства Урарту. Зображення на бронзовому шоломі царя Аргішті, сина Менуа (781—760 рр. до н.е.)
Ассирійці, ясна річ, були пречудово поінформовані, що відбувається не лише у їхній величезній державі, але й за її межами. Ті ж торговельні шляхи через Кавказ напевно були відомі не лише кіммерійцям, але й купцям з Ассирії. На Давньому Сході купці ще із часів імперії Аккада традиційно були людьми державними — коли треба, розвідниками, коли треба — дипломатами. Вони завжди докладно сповіщали, кому слід, про важливі події.
Перший азійський похід скіфів, як союзників царя Ассирії, близько 676—672 рр. до н.е.Пам’ятаючи про повідомлення агентури із царства Урарту, можна майже із 100% упевненістю сказати: про появу скіфськіх військ не те що на Кавказі, а у понтійських степах, його чисельність, бойові можливості, не кажучи вже про деякі тонкощі скіфсько-кіммерійських стосунків «Центру», яким завідував царевич Сіннахеріб, повідомили, як завжди, вчасно. А там зуміли не лише зробити висновки (своєчасні) але й прийняти, як показали подальші події, вірні рішення та вжити належних заходів.
Цілком імовірно, що у пошуках союзників в черговій війні із сусідами (та кіммерійцями, які примкнули до них) цар Асархаддон відрядив своїх людей далеко на північ. Перед тим, як запропонувати у дружини «царю країни скіфів» Бартатуа (він же Партатуа, він же Прототій) царську доньку, як було заведено у таких випадках, був запитаний оракул.
Знав би Асархаддон, що цей запит взагалі дійде до нащадків тільки з тієї причини, що разом із його палацом згорить архів, а глиняні таблички отримають гарний випал, а пожежу влаштують нащадки запрошених їм скіфів!Цар Ассирії Ассархаддон
Оракул, мабуть, цілком міг би попередити царя, що через 60 років у пожежі великої війни згорять не тільки палац і архів, але й обернеться на попіл і піде в небуття вся країна Ассирія. Він міг би напророчити у доступній формі, що великий Ассархаддон, зв’язуючись зі скіфами, грає із вогнем, обираючи для своєї країни страшне майбутнє. Одначе оракула, вірогідно, ні про що подібне і не запитували.
Імовірно, положення Ассирії було досить серйозним, щоб піти на такий крок. Однак новоспечений родич міг виступити на захист імперії, яку обсіли внутрішні і зовнішні вороги, із численним і добре озброєним кінним військом. Ассирія отримала не тільки противагу скіфам царя Ішпакая, а й серйозну підтримку. Таким чином, цілком обґрунтованою може виглядати думка, що скіфи хоча і насправді «увірвалися до Азії» (але не у погоні за кіммерійцями), однак їх туди запросили як союзників. При цьому запрошуюча сторона і гадки не мала, що ці союзники колись вийдуть з-під контролю та зроблять вагомий внесок у падіння Ассирії.
Скіфські вояки у бою. Зображення на бронзових бойових поясах. Кавказ, VII  ст. до н.е.Спочатку (десь між 675–672 р. до н. е) усе йшло, як і було задумано, кіммерійці та скіфи справді зійшлися та винищували один одного десь поблизу Ассірійських кордонів, у тому числі, ймовірно, і на території Мідії. Після того років десять ані ті, ані інші у ассірійських анналах не згадуються. Є підстави вважати, що скіфи підкорили собі Мідію, ясна річ, неабияк при цьому спустошивши країну.
Для такого твердження є та підстава, що мідійський цар, за певних обставин (через кілька десятиліть) «згадав», що є васалом скіфського владики (про це трохи пізніше). Висновок про те, що скіфи Мідію (і не лише Мідію) добряче спустошили, можна зробити з подій, які мали місце через багато років. В якості офіційного приводу для походу перського царя Дарія Гістаспа проти скіфів була названа помста «за колишні образи». І це могла бути зовсім не така собі ритуальна формула, а цілком живі спогади. Адже пройшло трохи більше 150 літ від початку і менше ста — після завершення спустошливих війн, у яких скіфи неабияк відзначилися.
Військові звичаї степових, та й інших вояків тієї епохи виходили за рамки женевських конвенцій. Чудова ілюстрація до того — опис військових звичаїв скіфів у Геродота (скальпи, відрубані голови ворогів в якості прикрас коней) — і все це документально підтверджене зображеннями на бойових поясах кавказьких воїнів тієї епохи. Де війна — там насильство, пожежі, грабунок. Ассірійська армія діяла стосовно мідян і персів не менш жорстоко, але ж Ассирія понесла заслужену кару, а скіфи і їхня країна лишилися непокараними.Зброя скіфів, знайдена у Келермеських курганах, Передкавказзя. Друга половина VII ст. до н.е.
Саме після перших походів в Азію з’являються у степах Передкавказзя найбагатші скіфські кургани, наповнені здобиччю та/або дарунками із країн Сходу. Серед найбільших — Келермеський курган, у ньому знайдена багато прикрашена зброя скіфського царя, котрий взяв участь у закавказьких війнах — меч у золотих піхвах і бойова сокира. Знайдені там деталі кінської вузди, дзеркала, дорогоцінний посуд, а у одному з курганів на Ставропіллі було виявлено навіть деталь дишля Ассірійської колісниці. Вважають також, що ці трофеї накопичувалися не рік і не два, а Передкавказзя було такою собі тиловою базою для походів скіфів. Втім, є речі, які могли бути виготовлені східними майстрами на замовлення скіфської знаті.
Частина ветеранів азійських походів не зупинилася у Передкавказзі, а відправилася далі на північний захід. Так, у кургані поблизу Люботинського городища на Харківщині було знайдено бронзову булаву, фрагмент ритона й срібне дзеркало, виготовлені у Закавказзі. Східні «сувеніри» датовані цим часом знайдені також у скіфських курганах правобережного Лісостепу.

Повернення на ріки вавилонські

Другий азійський похід скіфів: союзники та рятівники Ассирії, 623 р. до н.е.Те, що скіфи пішли з Азії, не означало, що вони забули про існування там, за Кавказом, казково багатих країн, повних скарбів. Є підстави вважати, степові володарі не менш ретельно, ніж Ассирійські, займалися збором інформації про становище у суміжних краях. Інакше як пояснити той факт, що Мадій, син згаданого вище царя Прототія, з’явився коло кордонів Ассирії саме тоді, коли там почалися чергові заворушення. Причому у поході взяли участь не лише ті скіфи, котрі кочували поблизу Кавказу, але й військові контингенти з лісостепових регіонів Краю.
Після початку повстання у Вавилоні (травень 627 р. до н.е.) не знадобилося і двадцяти років, щоб колись могутня Ассірійська держава назавжди зникла із політичної карти. Коли в 623 р. до н.е. мідійський цар зі сходу вторгнувся в межі Ассирії й оточив Ніневію, на історичній арені знову з’явилися скіфи. Спочатку — як союзники ассірійців.Тут було місто Ніневія
Вони не лише зняли облогу, але й пройшли каральним походом територією Вавилонії, Палестини та Сирії — перелічені країни брали участь у антидержавному заколоті. Оскільки у ті часи частина Палестини перебувала під контролем Єгипту, можна сказати, що скіфи вийшли до рубежів володінь фараонів. Володар Єгипту, Псамметих I вирішив не воювати, а відкупитися від незваних гостей. Можливо, це порадили йому зробити ті ж Ассірійці, у плани яких у цей момент навряд чи входив рейд «дорогих союзників» у долину Нілу — слід гадати, більш актуальним було відновлення порядку у межах Ассирії.
Оскільки наступні років десять згадок про скіфів у давніх документах не виявлено, можливо й цього разу вони в Азії не затрималися. Дорогою додому скіфи цілком могли ще раз пройти вогнем і мечем володіннями мідян. Адже після настільки рішучого втручання скіфів у війну ті прийшли до тями лише 615 року до н.е., коли відновили наступ на Ассирію у союзі з бунтівним Вавилоном.
І знову скіфи об’явилися в Азії, коли 612 року до н.е. об’єднані сили двох царів — вавилонського Набопаласара та мідійського Кіаксара в черговий раз загнали ассирійців у глухий кут, точніше — за стіни Ніневії, найбагатшого міста й могутньої твердині колись великої імперії. Мадій зі своїми воїнами з’явився у вирішальний момент. Його міг викликати на підмогу царський гонець, котрий якимось дивом прослизнув із обложеної столиці з відчайдушним закликом про допомогу.
Поява свіжої кінної армії могла схилити терези на кожну зі сторін. Коли б скіфи вдарили по війську вавілонян і мідійців, вони мали б шанс, як у старі добрі часи, урятувати Ассирію. Але цар Мадій знав напевно, що царізаколотники зможуть нанести його загонам завеликі втрати. Кров, пролита задля виконання союзницьких зобов’язань перед Ассирією, не йшла в жодне порівняння із платою, що її міг запропонувати цар, взятий в облогу у Ніневії.
Бронзові вістря стріл — сліди скіфських походів, знайдені серед руїн міст Ассирії. Унизу для порівняння — вістря стріл із поховань поблизу Люботинського городища, VII ст. до н.е.Імовірно, ці сумніви скіфів відчули заколотники. Цар Мідії, Кіаксар, виявивши відвагу (і хитрість), особисто з’явився у табір Мадія і для початку смиренно нагадав йому, що як і раніше вважає скіфського владику своїм верховним володарем. По тому, імовірно, зробив пропозицію, від якої Мадію було складно відмовитися, а саме розділити не лише славу переможця, але й рештки скарбів Ассирії. У будьякому разі частка у пограбуванні столиці, не кажучи вже про цілу країну, була б більшою, ніж імовірна плата за військову допомогу. Скіфи не змогли відмовитися і по тому не лише виступили на боці повстанців, але й побратськи поділили майно переможених.
Ніневія впала, її не врятували ні потужні укріплення, ані відвага захисників (столиця нараховувала до 300000 населення). За три місяці із початку облоги місто було захоплено й спалене вщент. Його руїни археологи дивом віднайшли лише у XIX столітті. Можна сказати, що давні пророцтва, нарешті, збулися у більш ніж повному обсязі: «Горе місту крові! Усе воно повне обману й злочину, не припиняється у ньому розбій. Ляскіт бича й стукіт коліс, що крутяться, іржання коня, що скаче, і гуркіт колісниці, що несеться. Несеться кіннота, і блищить меч, і блищить спис — і безліч убитих, і купи трупів. Без кінця тіла, спотикаються об тіла вбитих!».
Скіфи разом з новими союзниками знищили і пограбували чимало міст Ассирії, у тому числі й Харран. Їх жертвою став знаменитий храм, що перебував у цьому місті, храм Бога Місяця — Ехулхул. Храм не бідний — головним його жерцем був не хто інший, як останній Ассірійський володар. Рейди скіфських загонів на теренах Азії можна спробувати простежити за знахідками бронзових вістрів стріл, датованих VII ст. до н.е.: Хайкаберд, Ашур, Тарс, Джерар, Ніневія, Кархемиш, Аль-Міна в Сирії, Джерар на півдні Палестини (список можна продовжити) і навіть… союзний Вавилон. Причому в останньому випадку (як і у більшості перелічених вище) вістря ті знайдено під час розкопок стін міських укріплень.

Кінець союзу трьох царів

Спільні дії скіфів, вавілонян і мідійців на руїнах ассірійської держави тривали аж до 601 р. до н.е. Під цим роком згадано спільний похід вавілонян на чолі із царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту. Цей похід фараонові Нехо вдалося зупинити. Імовірно, не без втрат для супротивників. етій азійський похід скіфів: розгром Ассирії і кінець країни Гамір, 612—596/594 рр. до н.е.Яка чорна єгипетська кішка пробігла між колишніми (вже) союзниками невідомо, однак письмові джерела повідомляють: 597–596 рр. до н.е. загроза скіфського набігу нависла вже над Месопотамією. Знахідка наконечників скіфських стріл у кріпосних стінах Вавилона свідчить: самою загрозою справа могла не обмежитися.
Деякі історики вважають, що на час між 630–615 р. (або аж до 596 р.), словом, на кінець VII ст. до н.е. припадає той самий «період гегемонії скіфів» в Азії. Цікаво, що участь скіфів у військових конфліктах пізніше дозволила іншим, не менш активним учасникам подій списати на степових вояків усі грабежі, пожежі й руйнування, що супроводжували падіння країни Ашшур і встановлення нового давньосхідного порядку. Вавилонський цар Набонід подбав, щоб були зроблені відповідні написи.
Чесно кажучи, навряд чи можна визнати «гегемонією» навіть тривале перебування в регіоні загонів найманців, нехай і численних, що займалися грабунком і насильством. Вони наймалися служити по черзі різним правителям, що часом приводило до збройних конфліктів, як от війни між царствами Мідії й Лідії. Скільки все це безладдя тривало насправді — невідомо. Геродот написав: «28 років», але історики усе ще не можуть узгоджено викроїти ці роки у лихолітті описаних вище подій. Зрозуміло, подібний різновид «гегемонії» не міг тривати настільки довго виключно з ініціативи скіфів.
Рештки обладунку з бронзових платівок, знайдені серед руїн міста царства Урарту.Виготвлений уVIII ст. до н.е.Коли потреба у дорогих союзниках відпала остаточно, а місцеві правителі відчули, що ті виходять з під контролю, для скіфів усе закінчилося дуже швидко й сумно. Цар Кіаксар винищив частину воєначальників, які перепилися на організованій ним гулянці. Цей кривавий бенкет нині датують чи то 596, чи то 594 р. до н.е. Однак остаточно добити давніх своїх ворогів (а колись хазяїв, потім союзників і знову ворогів) мідійці так і не наважилися або ж не змогли. Так що частина скіфів таки повернулася на північні береги Понту й у Передкавказзя, несучи із собою дещо із добутого у містах і країнах Сходу.
Останній «подвиг» скіфів в Азії?

Втім, іноді стверджують, що хитрий Кіаксар відпустив скіфів не просто так, а узявши із них зобов’язання дорогою додому обов’язково пройти через територію Урарту. Після такого візиту скіфів, не без підстав гадав мабуть цар Мідії, підкорити Урарту буде набагато легше.
Особливо турбували Кіаксара урартські фортеці й укріплені міста. Деякі з них, розташовані на скелях, мали до двох-трьох ліній кам’яних стін у 3–4 метри завтовшки. Та й урартські воїни були озброєні й екіпіровані як слід: знайдено не тільки обладунки (шкіряна або ткана основа із нашитими бронзовими бляхами й навіть металеві панцери), щити, але й зроблені умілими майстрами сталеві мечі, списи, кинджали.
Під час оборони фортець і у боях використовували великі луки, довжина стріл яких становила понад 70 см. Вістря стріл виготовляли в країні Урарту із бронзи та… обсидіану (вулканічного скла). Цар міг виставити армію, що складалася з піхоти та кінноти. Була також на озброєнні, усе ще популярна на Сході, стара, але випробувана бойова техніка — колісниці. Держава Урарту не брала участь у ассирійських справах і могла, безумовно, скласти конкуренцію Мідії у її природному прагненні до панування в Азії.
Розкопки свідчать, що деякі фортеці Урарту й насправді було захоплено приблизно в цей час, захоплено зненацька, а не після тривалої облоги, на яку степові воїни були нездатні. У кладці стін знайдено чимало бронзових вістрів стріл «скіфського типу».онзові вістря стріл, знайдені під час розкопок  серед стін урартської фортеці. Початок VI ст. до н.е.
Останнім часом деякі дослідники схиляються до думки, що ці пожежі та руйнування — швидше наслідок анархії у країні, чим нападу скіфів. При цьому вони стверджують (і цілком обґрунтовано) що вістря скіфського типу могли цілком бути й на озброєнні мідійців, які, як відомо, цілком успішно завоювали Урарту після відходу скіфів.
З іншого боку серед знахідок у курганах Краю, залишених не тільки скіфами, але й кіммерійцями, знайдено речі урартського походження. Серед них — бронзові посудини, зроблені з листової бронзи й прикрашені двома литими ручками. Виявлені вони не тільки у гірських районах, у похованнях кобанської культури, але й по той бік Кавказу, на Кубані. Точнісінько така сама посудина була знайдена на початку 80-х років ХХ ст. на території Черкаської області поблизу села Квітки, у багатому похованні кіммерійського вождя.
До рідних країв скіфи, а з ними, мабуть, дехто із кіммерійців, повернулися успішно. Цього разу трофеї осіли не лише у курганах на Північному Кавказі або на Ставропіллі, але й далі на захід, у понтійських степах, а також у Лісостепу. Приміром, у кургані поблизу села Олексіївка (лівобережжя Сіверського Дінця) знайдена прикраса від табурета у вигляді голови бичка, явно захоплена із якогось палацу на Сході.
Повернулися скіфи й на кордони південних районів Лісостепу у Подніпров’я (і теж із трофеями), про що свідчать знахідки з Мельгуновського кургану та у інших місцях. До Люботинського городища, на Харківщину теж вернулися ветерани східних походів. Цього разу один з них привіз позолочене бронзове блюдо й ритон зі срібною прикрасою у вигляді голови бика. Обладунки азійського зразка та зброя часів походів. Курган 15 біля м. Стеблів на Черкащині. VIII ст. до н.е.Остання має чи то ассирійське, чи то урартське походження.
Підбиваючи підсумки азійської одіссеї кіммерійців та скіфів можна відзначити, що долі й діяння їх у чомусь подібні, а у чомусь відрізняються. Кіммерійці, на відміну від скіфів, створили в Азії власну «країну Гамір», що протрималася понад сто років. Скіфи виступали скоріше руйнівною, ніж творчою силою. Вони взяли участь у трьох війнах, у двох із яких боролися на стороні Ассирії. Їх втручання на півстоліття подовжило існування ненависної народам Сходу імперії, однак вибір, зроблений у третьому азійському поході призвів до загибелі Ассирійської держави. Спадщину її благополучно поділили між собою місцеві правителі, а скіфи (та й кіммерійці теж) в кінцевому рахунку виявилися зайвими на цьому святі перемоги.
Доля виявилася менш прихильною до тих, хто розмірковував занадто довго — вони загинули. Той, хто утік (відступив) вчасно покинув Схід хоча й без урочистих проводів, проте живим і з трофеями. Але навіть вдома майже через сто років їх нащадків розшукали й спробували помститися спадкоємці тих, кого вони вбивали й грабували в Азії. Так що з того часу народи, що проживали на землях Краю, як ніколи до того інтегрувалися у світову політику й економіку.