Країна меча

Події тієї епохи увійшли в історію під назвою «Великого переселення народів». Наш Край (майже у сучасних межах!) чи не вперше за його багатотисячолітню історію більш ніж на сторіччя виявився об’єднаним силою зброї. Нову державу її засновники та сучасники часом так і називали — «Країна меча».
Ця епоха цікава ще й тим, що події більш ніж півторатисячолітньої давнини мають пряме відношення до багатьох народів, які нині є основними політичними гравцями на континенті. Однак вже п’ятнадцять століть тому давні автори, кожен на свій лад, «під замовлення» почали переписувати історію тих подій, у яких активними учасниками були їх прадіди, діди і навіть батьки. Ця традиція, мабуть, жива і нині.
Археологія виявилася здатною не лише здобути матеріальні сліди багатьох відомих з писаної історії звершень та подій, але і чимало подробиць, які сучасникам здавалися несуттєвими або гідними скоріше забуття, аніж вічної пам’яті. Завдяки триваючим розкопкам історичне полотно тієї епохи оновлюється досить інтенсивно, а часом і зовсім непередбачувано.

 

Політична карта Краю того часу виглядала досить строкато. У містах над Понтом Евксинським — у Тірі, Ольвії, Херсонесі та інших місцях ще стояли нечисленні римські гарнізони. Легіонери й допоміжні частини, засівши за досить надійними та, здавалося, майже неприступними для варварів «Траяновими» валами та у прикордонних фортах прикривали рубежі імперії на Дунаї.
На Боспорі, укріпившись за неприступними кріпосними стінами, правили кращі друзі римського народу та чергового цезаря. Окремі еллінські міста насолоджувалися дарованим їм з ласки Риму самоврядуванням. Серед руїн більшості скіфських міст сармати вже пасли отари овець, хоча подекуди за кріпосними стінами ще жевріли останні острівці життя колишніх володарів степу.
На півночі нащадки племен зарубинецької культури і їх нечисленні сусіди, залишивши свої фортеці-городища, визнали за краще піти у непрохідні для ворогів ліси і болота. У степу та лісостепу неподільно панували сарматські племінні союзи, найпотужнішим серед яких на цей момент був аланський. Його вожді вирішували, куди краще виступити в похід — у Крим, Закавказзя або ж спробувати щастя під стінами Тіри, Ольвії, чи й за Дунаєм, в заможних римських провінціях.

З Готискандзи до Скіфії
А у цей час, далеко на півночі готувався та розпочався великий похід, що подібно до каменю, який котиться з гори, не лише викликав справжню лавину переселень, кривавих війн, але й породив безліч легенд, які увійшли в епос багатьох європейських народів. Легенда, а також історія, записана представником народу готів (котрі жили собі колись на «острові Скандза») розповідає, що похід той розпочався з переправи через море на кораблях.
Загадкова Скандза — іменована нині Скандинавією, зовсім не острів, але чи багато хто знав про це ще дві тисячі років тому? Прабатьківщина готів знаходиться у Південній Швеції, де є історична область із назвою Геталанд (з рікою Гетаальв і містом Ґетеборг). Славний король на ім’я Беріг привів флотилію з переселенцями до гирла річки Вистули (сьогодні її називають Віслою). Сталося це, як показали розкопки на узбережжі Балтики, майже дві тисячі років тому, на початку I століття н.е.
Переселенці облаштувалися на материку, назвавши віднайдену батьківщину «Готискандза». Археологічну культуру переселенців археологи іменують «вельбарською», а характерні для неї грубі ліпні горщики стали маркерами готських походів у Європі. Коли народу й у цій країні стало забагато, розпочався другий етап походу — великого походу «з Готискандзи до Скіфії».
Маршрут на цьому етапі було прокладено суходолом. Історія не зберегла імен географів, працями яких користувалися при його розробці готські королі, одначе шлях було прокладено вірно, а, головне, момент обрано підходящий. Це був не просто військовий похід — у нього вирушив весь народ готський, разом з усім скарбом, навантаженим на численні вози.
На прикордонні «скіфської землі», у місцевості званій «Ойум» учасники походу розділилися на дві групи. Вважають, що те місце варто шукати десь на Поліссі, тим більше, що там і справді знайдено сліди перебування готів, сліди їх поселень і навіть скарби. Дехто називає Дніпро рікою, що розділила вихідців з Готискандзи на дві групи1. З Полісся готам спочатку довелося повернути до моря, куди вони пішли вздовж Південного Бугу. Можливо, вибір шляху був не випадковим — адже цією річкою з давніх часів проходив бурштиновий шлях, що зв’язував береги Балтики та теплих південних морів.
Дніпро також відіграв важливу роль в історії готів і став для цього народу прямо таки легендарною рікою. Адже саме на його берегах, як вважають, знаходилася столиця найвеличнішого з готських королів — Ерманаріха (Германаріха). Це місто називали Данпрастадір (або Дампстадір). У давніх сагах навіть зазначено «точне» розташування міста: у «землі Архейм» (останнє можна перекласти, як «річкова місцевість»). В якості додаткового орієнтиру саги називають ще й «ліс Мюрквид», одначе це у пошуках також особливо не допомагає. Адреса, на жаль, не найточніша. Тому не слід дивуватися, що дотепер Данпрастадір так і не знайдено.
Втім, ідеї стосовно того, де це місто варто пошукати, висловлювалися неодноразово. У числі таких місць називали Київ, острів Хортицю й навіть Кам’янське городище (нижче сучасного Запоріжжя). Однак у Києві третім століттям можна датувати хіба що знахідки скарбів римських монет та інших речей, а на Кам’янському городищі слідів готського міста на разі так і не було виявлено. Обмаль знахідок, які можна було б пов’язати з перебуванням готів і на Хортиці. Щоправда, знайдено деякі сліди на кількох городищах Дніпровської Скіфії, але жодне із них за розмірами та багатством не може всерйоз претендувати на право іменуватися багатим стольним градом Данпрастадіром великого короля Ерманаріха.
Останнім часом на підставі даних археологічних досліджень висловлено думку, що готи на якийсь час оселилися в Ольвії, коли звідти забрався римський гарнізон. Це чи не найбільше античне місто на території, контрольованій готами, цілком могло бути використане, як столиця нової держави. І навіть назва Данпрастадір якось перегукується із іншим досить відомим ім’ям цього населеного пункту — «місто борисфенітів» .
Своє життя у «скіфській землі» представники готських племен, грейтунги та тервінги розпочали з переможної війни проти племені спалів (можливо — слов’ян, представлених, на думку деяких дослідників, зубрицькою археологічною культурою). Скіфів у причорноморських степах, всупереч очікуванням готів, не виявилося, зате довелося мати справу з найсильнішою у цій частині світу сарматською кіннотою. Проте піші до цього часу готи не розгубилися та навіть зуміли спочатку взяти гору, як вважають, завдяки розробленій ними тактиці. З появою ворога вони будували коло з возів і боронилися під захистом цієї імпровізованої фортеці.
Хоча вторгнення готів долиною Південного Буга і розкололо навпіл сарматські землі, прибульцям довелося якось домовлятися з місцевими. Завдяки політичному компромісу із частиною сарматської еліти (припускають укладання шлюбних союзів) готи навіть посилили свої позиції. Їх королі належним чином оцінили переваги важкої кінноти, додали підрозділи з сарматських племен до складу своєї армії, а згодом перейняли у кочовиків мистецтво ведення кінного бою.
Щоправда, готська важка кавалерія відмовилася від використання луків, що, на думку освічених супротивників (римлян, а потім і візантійців), не пішло їй на користь. Знаменитий візантійський полководець Велізарій (який, до речі, неодноразово перемагав готські армії) вважав: єдиним недоліком готської кінноти, що заважає їй стати дійсно непереможною, є відсутність належної «вогневої» підготовки перед атакою.

На землях готського королівства
Часом може скластися враження, що життя готів у нових краях було цілком мирним та безпечним. Їх селища іноді тягнулися на багато кілометрів вздовж південних схилів балок. Ці схили добре прогрівалися сонцем і були сховані не тільки від вітру, але й від сторонніх очей. Житла будували з місцевих матеріалів. У Лісостепу це були дерево й глина. Каркасні будівлі з обмазаними глиною стінами могли перекривати очеретом, соломою, дерном.
Коли такий будинок спалити, від нього лишається купа обгорілої обмазки з відбитками жердин та стовпів. Так що залишки подібних селищ на поверхні легко знайти за грудками обмазки, точнісінько, як поселення трипільської культури. Під земляним дахом було не так вже і погано зимувати, та й пожеж він не боявся. Приміщення опалювали відкритими вогнищами. У «довгих будинках» не лише могло проживати одразу кілька родин, але й облаштовувалися господарські приміщення. Цей тип будівель готи принесли зі своєї північної прабатьківщини. Зустрічаються на поселеннях і землянки, у тому числі з печамикам’янками, що нагадують житла, типові для слов’янських поселень.
Поки що не знайдено жодного великого міста готського королівства. Відомо лише три фортеці, збудовані самими готами. Це Олександрівка (на Інгульці), Башмачка (на Дніпрі) і Городок на Південному Бузі. Вони відносно невеликі — від 40´60 (Башмачка) до 190´190 (Олександрівка), а Городок — 500´150 метрів. Місце для розташування останньої було обрано на перетині водних і сухопутних шляхів настільки вдало, що укріплення тут будували й у середні віки — спочатку литовці, потім татари.
Крім того прибульці облаштувалися на декількох «скіфських» городищах у пониззі Дніпра. Був момент, коли готи заселили територію Ольвії (після відходу римського гарнізону) і навіть облаштувалися за стінами Тіри, прибудувавши до них свої житла.
Фортеця в Олександрівці, збудована неподалік від давньої переправи, розташовувалася до того ж на шляху, що вів з Дунаю до Криму. Укріплення звели на мисі, що його із трьох боків омивала вода. Територію з усіх сторін оточував вал, кам’яні стіни з вежами, а на перешийку вирили рів. Ескарпи додали схилам ще більшої крутизни. Територію укріплення було забудовано у чотирнадцять рядів довгих (по 4050 м) споруд, що нагадували бараки. Будівлі могли вмістити понад тисячу воїнів. Неподалік від воріт, укріплених круглою вежею, розташовувалася невелика площа, на якій можна було торгувати, а в разі потреби вишикувати гарнізон.
Городище у с. Башмачка було центром досить великого поселення (площею до 10 гектар), що майже на кілометр витягнулося вздовж балки2. Укріплення займало край мису, висота якого над долиною становила 11 м. З напольного боку було вирито рів шириною до 5 м, схили якого виклали каменем. Цю «смугу перешкод» спочатку доповнили дерев’яним гостроколом. Потім його замінили стіною. Її фундамент шириною до 3 м на висоту 0,8 м було викладено з каменю та зсередини забутовано землею. Верхню частину стіни, швидше за все, спорудили із саманних блоків. У стіні були камери-кліті, у яких облаштували приміщення для сторожі, а зверху влаштували парапет з колод. Укріплення було спалене, отож від його дерев’яних конструкцій збереглися лише вугілля та попіл.
В цілому така конструкція нагадує укріплення нижньодніпровських городищ пізньоскіфського часу, тільки виглядає менш капітально. Можливо, будівничі Башмачки ознайомилися із місцевим досвідом зведення укріплень, оглядаючи розташовані не так далеко руїни, або ж запросили на посаду архітектора кого-небудь із аборигенів.
Таке укріплення нагадує скоріше замок, аніж місто. Воно не було розраховане на облогу ворожої армії, скоріше — на відбиття короткочасного й раптового набігу, або ж нападу сусіднього клану. Схоже на те, що будівничі замку покладалися скоріше на свої мечі й списи, ніж на кам’яні стіни. Найбільша будівля всередині укріплень, за типом напівземлянка, мала розміри 5´8 м. Для королівських хоромів замало. Вважають, що городище Башмачка могло бути племінним центром, оскільки зведене посеред досить великого поселення, розташованого до того ж у центрі дніпровського Надпоріжжя.
План та вигляд розкопок укріплень городища Башмачка. ІV ст.На землях Краю готам стали доступні величезні площі родючих земель, у тому числі чорноземи. Щоб їх обробляти, довелося використати залізні наконечники для орних знарядь. На відміну від своїх сусідів-слов’ян, готи воліли розташовувати поселення не у заплавах річок, а на рівнині, у балках — словом, ближче до родючих нив. Для ефективного збору врожаю з більших площ і заготівлі кормів для худоби на зиму потрібні були залізні серпи й коси, які виявлено під час розкопок.
Вирощували зернові культури, серед яких переважало просо, були відомі також пшениця-двозернянка, ячмінь, жито. Любов до проса можна пояснити тим, що ця культура невибаглива, засухостійка, добре росте на ділянках, очищених від лісу, нею можна пересіяти вимерзлі посіви пшениці. Загалом, просо гарне тоді, коли невідомо, чого очікувати на новому місці від місцевої матінки-природи, а їсти завжди хочеться.
Чи не вперше досить далеко на північ поширилися нові пристрої для розмелювання зерна на борошно — кам’яні жорна. Вони прийшли на зміну каменям-зернотеркам, що повільно, але надійно працювали у господарствах Краю ще із трипільських часів. Попит на технічну новинку був такий, що якісь заповзятливі підприємці організували виготовлення жорен з вулканічної породи — туфу, знайденого на Вінниччині. З тутешніх майстерень вироби розходилися й на Дністер, і на Дніпро. Для одержання крупи використовували дерев’яні ступи, часом оснащені ножним приводом.
Набір свійських тварин був звичайним для Європи — корови, бики, свині, вівці. Стійлове утримання худоби надавало можливість цілорічно забезпечувати себе молоком і м’ясом. Навіть курей почали розводити у домашньому господарстві, про що свідчать знахідки залишків кісток птахів і навіть яєчної шкаралупи у похованнях. Готи досягли таких успіхів в розвитку тваринництва у Краї, що згодом навіть зуміли налагодити експорт худоби та продуктів (насамперед шкір) до «об’єднаної Європи».
За усіма цими господарськими та іншими заняттями готам не було часу як слід пополювати — кістки диких тварин на поселеннях становлять лише від 3,5 до 6,6%. Можливо також, що це заняття перетворилося на привілей знаті, котра мала більше вільного часу.

Звичаї Країни меча
Чимало вдалося довідатися про прибульців завдяки вивченню давніх поховань. Власне, один з могильників, розкопаний понад сто років тому на Київщині і дав назву черняхівській археологічній культурі, а саме готи склали її основний кістяк3. Більшість небіжчиків було поховано у неглибоких ямах, до третини поховань становлять кремації. Є також поховання під курганами, з дерев’яними гробницями — одне слово, у кожного племені були свої звичаї.Розкопки могільника у с. Черняхів Київської губернії. Рисунки В.В. Хвойка
Найцікавіше у таких похованнях — інвентар. Це можуть бути посудини, нехитрі прикраси, зрідка зброя. Є поховання знаті, що їх можна розпізнати за золотими і срібними прикрасами, розкішною, оздобленою золотом і яскравими каменями зброєю. Деякі з них навіть іменують «князівськими».
Класти речі в могилу було конче необхідно, щоб виконати відповідні приписи Одіна, верховного бога північних народів. Адже кожному готу у ті часи було відомо, що Одін повелів прибути після смерті до Валгалли (готський аналог спеціалізованого раю для вояків): «…із тим добром, що було з ним на багатті», тому що «… тим вище буде той, хто спалений, і він буде багатішим там, чим більше добра згорить із ним». Окрім того у потойбічному світі людина могла скористатися також і тим, «… що вона сама закопала у землю». Під цю категорію цілком потрапляють скарби, в тому числі монетні. Всі ці настанови готи міцно засвоювали, слухаючи давні сказання-саги.
Отож нині ми можемо цілком обґрунтовано уявити собі, як могло виглядати у давні часи вбрання представника готського роду-племені. Тканину готи вміли виготовляти. Знайдено не лише рештки тканини у похованнях, але й деталі ткацьких верстатів, насамперед, грузил, що колись натягали нитки на дерев’яній рамі. Нитки для тканини були виготовлені з рослинних волокон або вовни. Більш заможні люди не відмовлялися від вишуканих імпортних тканин. Виявлено навіть залишки золотої парчі. Верхній одяг могли робити зі шкіри або хутра, залишки яких виявлено на металевих деталях костюма або застібках для плащів.
Ці металеві застібки-фібули були найважливішою приналежністю одягу. В основі своїй вони нагадують звичні нам «англійські булавки», дещо збільшені у розмірах і часом досить вишуканої форми. Саме за формою, матеріалом, розташуванням на одязі у ті часи досвідчена людина могла безпомилково визначити не лише статус власника, але і його племінну або навіть кланову приналежність. Застібки носили на плечах, по одній або парами. Відомі випадки, коли одна фібула скріплювала плащ на плечі, інша — на боці.
Голови жінок вкривали накидка або хустка, також часом із складною застібкою. Взували шкіряні чоботи, від яких збереглося чимало металевих пряжок, що розташовувалися на ремінцях. З їх допомогою стягували халяви. Можна простежити також проникнення «східної» моди, що знайшла вираз, крім іншого, у прикрашанні подолу плаття вишивкою намистинами.
На шкіряному поясі носили гаман, ніж. Військове спорядження прикрашали різноманітні пряжки, які заможні воїни робили зі срібла, а вожді — із золота. Костюм доповнювали намиста, браслети. Перевагу надавали виробам з використанням каменів, особливо сердоліку, а також імпортному скляному намисту і римським монетам. Популярні були підвіски із сонячного каменю — бурштину. Крім того всі, і чоловіки й жінки, носили різноманітні амулети. Це міг бути зуб тварини (скажімо, ікло вовка або лисиці), мініатюрний бронзовий виріб — скажімо, «сокира Тора».
Серед речей, що їх слід було завжди мати із собою, важливе місце належало гребеням. За традицією деталі, з яких виготовляли цю річ, вирізали з рогу оленя. Складну конструкцію, що складалася із понад десятка деталей, скріплювали бронзовими клепками. Часто ці вироби прикрашені нехитрим орнаментом. Знайдено також гребені, виготовлені із залізної пластини. Судячи з наявності отвору під клепки, їх мала прикрашати накладка, вирізана з кістки або рогу. Вважають, що гребені були не лише необхідними для наведення краси предметами, але й мали якісь магічні властивості. Крім іншого, про це можуть свідчити мініатюрні підвіски-амулети у вигляді гребенів, а також їх зображення на керамічному посуді.

Стартові майданчики готських походів
Від тої епохи розселення готів на
 території Краю лишилися своєрідні виробничі центри, пов’язані із видобутком заліза. Розмах цього промислу, кількість отриманої продукції, вражають. З різних боків можна оцінювати ці давні металургійні підприємства. З одного боку вони є свідченнями: технічних і технологічних досягнень, але з іншого — провісниками великої війни.
Подібні центри з виробництва заліза облаштовували, як правило, подалі від селищ (як би там не було, а це досить шкідливе виробництво), тому найчастіше їх власників визначити одразу досить складно. Один такий центр було досліджено у районі Умані. Він складався з відкритих площадок із печами-домницями, обладнаних поблизу яру.
На вигляд таке місце чимось нагадує бджолині стільники, тільки начинені не медом, а залізом. Посеред кожного з таких майданчиків давні майстри споруджували цілу «батарею», що складалася із щільно розташованих пічокдомниць, начинених сумішшю залізної руди та деревного вугілля. Коли групу домниць запускали, підпалюючи вугілля, процес ішов далі за рахунок природної тяги. Технологію варто визнати енергозберігаючою: розташування домниць впритул дозволяло досить ефективно акумулювати тепло та підтримувати достатньо високу температуру. З кожної «площадки» за один цикл можна було отримати по кілька тонн заліза. Власне, усі подібні домниці були одноразовими. Повторно використати їх було неможливо, та й не було такої необхідності: місця ж он скільки довкола. Вісімнадцять століть тому у Краї жодних проблем із землевідводами ще не спостерігалося.
У околицях міста Умані сліди обробки заліза зафіксовано майже на 20 поселеннях того часу. Виникає питання, а навіщо ж готам була потрібна така сила силенна заліза? Відповідь у цілому отримати не так уже й складно. В побуті використати таку кількість металу навряд чи можливо: скільки потрібно серпів, наральників, ножів, нарешті, цвяхів у звичайному господарстві хлібороба? Трохи більше знадобиться на садибі знатного гота, але й тут рахунок не йтиме на тонни металу. До того ж господарський інвентар не одноразовий, а для досить тривалого використання.Рештки багато прикрашеного меча та піхов, що належали знатному готу. Знахідка з Керчі, Крим
Інша справа — давня «оборонка». Справному вояку у ті часи був потрібен добрий меч, спис (бажано не один), сокира, умбон для щита, кинджал, пряжки для амуніції. На все про все буде потрібно кілограм десять заліза. Якщо додати деталі кінської упряжі, деталі для возів, то спорядження армії для походу вимагає запуску не одного десятка подібних «батарей» з десятків домниць. До речі, знахідки центрів, аналогічних Уманському непогано позначили етапи та трасу походу «з Готискандзи до Скіфії». Вони немов би повідомляють сучасним історикам: увага, тут колись досить серйозно готувалися до великої війни! Залізні вироби, виготовлені колись у долині Вісли, у Готискандзі, знайшли на території Краю. Це показав аналіз металу. Можливо, аналізуючи давні мечі та списи, знайдені де-небудь на Балканах, на місцях давніх запеклих битв готів із римлянами, дослідники несподівано для себе виявлять метал, отриманий у домницях під Уманню.
Готські ковалі уміли виготовляти весь перерахований вище асортимент зброї. Їх мечі, спочатку короткі, за зразком гладусів, були замінені з часом на більш довгі, придатні для кавалеристів (знов таки на зразок римського меча-спати). Воїна прикривав великий щит, у центрі посилений металевою накладкою-умбоном. Шикування піхоти могло наїжачитися довгими списами, засипати наступаючого ворога дротиками й стрілами. Звичайно, спочатку готські загони навряд чи могли зрівнятися з вимуштруваними легіонами, але досвід-то велика справа.
Підкоривши або добровільно приєднавши до свого вождівства-королівства місцеві племена, а також виготовивши достатньо зброї та спорядження, готи звернули свої погляди на багаті землі римських прикордонних провінцій. Слід зазначити, що сформульована готськими володарями ідея покращити своє життя вже сьогодні (за рахунок більш заможних і благополучних сусідів) знайшла відгук та гарячу підтримку серед населення Краю. У наступних походах прийняли участь сармати, скіфи, слов’яни та навіть мешканці деяких еллінських міст Криму.

 

 

1                    Для III ст. фахівці вважають доцільним використовувати етноніми «грейтунги» (у перекладі  — «степові», або ж «піщані люди») и «тервінги» («лісові люди»). Починаючи з IV ст. у письмовій традиції їм на заміну приходять етноніми остроготи («блискучі готи») та візиготи/візіготи («благородні готи»). Поширені у сучасних історичних працях, а також художній літературі назви «остготи» та «вестготи» є штучними, оскільки введені в обіг німецькими істориками  і фактично замінили реально зафіксовані етноніми.

2                    2    Результат багаторічних розкопок цього поселення, а також навколишніх могильників опубліковано у монографії:  А. Т. Смиленко Городище Башмачка III—IV в. н. э. — К., 1992.

3                    3    Нині на всій території розповсюдження черняхівської культури відомо більше 300 могильників та розкопано понад 7000 захоронень.