На північ від багатих
на золото Мікен

    За II тисячоліття до нашої ери припадає розквіт інших племен. У кожній із природних зон Краю було своє життя. Частина племен жила у степу і як і раніше споруджувала кургани, однак ховала своїх небіжчиків переважно в зрубах (місцями — у кам’яних скринях). Звідси археологічна назва культури — зрубна. Потім поруч із ними у степу оселилися хлібороби. Археологи назвали їх культуру «сабатинівською» — за назвою села на Південному Бузі, де вперше розкопано ці старожитності. Лісостеп повертається у колишні межі, його знову опановують хлібороби, а у лісах усе ще можна знайти нащадків мисливців доби неоліту. Однак Край зовсім не був таким собі «ведмежим кутом», а його мешканці стали учасниками не тільки європейської економіки, але й політики, у тому числі пов’язаної з державами, назви яких нам добре знайомі ще з курсу історії Давнього Світу — Єгиптом, Мікенами…

Політична карта пізнього бронзового віку.
Карта поширення культурних спільнот доби пізньої бронзи. ІІ тис. до н.е.

   Слід відзначити, що ландшафти тих часів значно відрізнялися як від поширення степу в третім тисячолітті до н.е., так і від кліматичного районування минулого століття. Більше вологий і теплий (у порівнянні з попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н.е. став причиною скорочення степових просторів до мінімуму. Чи не весь південь України виявився зайнятим лісостепом. А лісова смуга з півночі впевнено поширилася до Черкаської області включно. 
   У той час територію України населяли представники трьох культурних груп, спосіб життя яких залежав від регіональних природних умов. У південно-західній зоні нинішніх степів жили сабатинівці, з ними досить щільно сусідили представники культур зрубної спільноти. Якщо економіка сабатинівців була побудована на землеробстві, то зрубники продовжили скотарські традиції. Клімат сприяв експансії хліборобів, тому щільність населення в деяких районах півдня могла бути цілком до порівняння з нинішньою. 
Археологічні розкопки залишків святилища та поселення зрубної культури на острові Хортиця
Досліджено десятки сабатинівських поселень, деякі з них цілком можна назвати містами. Їх планування та якість будівель, на думку фахівців, нічим не поступалася вже згаданій Трої — ті ж кам’яні фундаменти, глинобитні стіни й криті дерном дахи. Селища зрубників виглядали скромніше, але й вони також використовували у будівництві камінь — ясна річ там, де його було у достатку. 
   У північних лісах і лісостепу склалася так звана Тшинецька культура. Територія її поширення виходила досить далеко за межі України на Захід. Учені в Україні й Польщі дотепер сперечаються — єдина це була культура, або якась епоха культурної єдності. Її носії, адаптувавши знання попередників до нових умов, спираючись на цей досвід, створили форми ведення господарства, ідеально пристосовані до навколишнього середовища. 
   Невеликі, на дві-три сотні жителів поселення, розташовувалися у глибині лісових масивів або на берегах невеликих рік. Це дозволяло, не побоюючись нападів, вирощувати хліб на випалених ділянках, пасти худобу на лісових галявинах, ловити рибу, дичину, збирати гриби, ягоди, мед. 
Макет святилища тшинецької культури. Реконструкція за матеріалами досліджень поселення Пустинка на Десні

   Посуд із глини ліпили від руки й прикрашали невигадливим врізним орнаментом. Інструменти робили переважно із кременю, каменю й кісток тварин.    Серпи також продовжували робити із кременю, щоправда, вони отримали розміри й обриси певних металевих прототипів. Бронзових виробів знайдено небагато. Переважно це прикраси. Особливо гарні масивні браслети зі згорнутими у спіраль кінцями. 
   У північних лісах остаточно склалися усі основні риси майбутньої праслов’янської культури. На тшинецьких поселеннях зустрічаються всі типи будівель характерних для українських сіл лісової зони. А уклад життя й способи ведення господарства, на Волині наприклад, до середини минулого століття залишався тим самим, як і три-чотири тисячі років тому.
 
   З Волинню зв’язаний і ще один цікавий момент. Дослідження показують, що в цьому регіоні найбільш повно зберігся древній антропологічний тип, формування якого сягає, можливо, ще часів трипільської культури. Навколишні дрімучі ліси й болота за всіх часів зводили нанівець будь-які технологічні переваги військ супротивника. Колісниця, кіннота, а пізніше танки в місцевих нетрях пройти не могли, а з піхотою, використовуючи знання місцевості, повоювати, вже було дещо легше. Відповідно, жителі цього регіону, уникнувши численних вторгнень, характерних для центральних і південних районів, зуміли зберегти від найдавніших часів певні культурні й побутові традиції.

Давня кооперація
Поруч із металевими за доби пізньої бронзи були поширені серпи, виготовлені із кременю
   Представники трьох згаданих вище культур досить щільно взаємодіяли між собою. Так на тшинецьких поселеннях виявлені не тільки вироби, але й ливарні форми сусідів, що свідчать про існування «філій» виробництва, максимально наближених до споживача. У принципі, можна говорити про існування своєрідного господарського комплексу, заснованого на взаємній вигоді. 
Сільськогосподарське виробництво жителів півночі й сабатинівців було здатне ефективно забезпечувати чи не весь регіон продовольством. На той час повсюдно поширюється орне землеробство, а в силу кліматичних і ґрунтових особливостей його ефективність у сабатинівців була вищою, ніж у лісових районах. 
У нечисленних степах кочовики випасали худобу, а контроль над центрами металургійного виробництва, побудованого практично на індустріальній основі, істотно зміцнював їхню економічну міць. Ну, а нестачу чогось завжди можна було поповнити за допомогою невеликої переможної війни із сусідами.

Хто торгував бурштином з Мікенами?

   З далеких і ближніх земель давні воїни привозили не тільки багату здобич, але й нові знання, технології, моду на певні прикраси та зброю. Територія Краю за доби бронзи була складовою частиною давнього світу. Це, між іншим, знайшло собі вияв у інтенсивній міжнародній торгівлі. 
Хто не чув про багаті на золото Мікени, столицю могутнього царства ахейців, оспівану Гомером і віднайдену Генріхом Шліманом? Але мало хто окрім фахівців знає, що легендарні владики цієї далекої від Краю землі свого часу не могли обійтися без деяких гарних речей із Півночі, особливо — сонячного каменю, бурштину. А камінь той, виявляється, чи то видобували тоді у Краї, чи транспортували на південь через його територію. Бурштинові намиста досягали не тільки міст на узбережжі теплих морів, але навіть островів у Середземному морі, милуючи око заможних людей та прикрашаючи місцевих модниць. У обмін із півдня надходили золоті вироби, гарна зброя. 
Золоті прикраси із поховань Гордіївського могильника. ІІ тис. до н.е.

Сліди цих торговельних операцій було знайдено на території сучасної Вінницької області поблизу села Гордіївка, де у давні часи проходив бузький бурштиновий шлях. Тут, у похованнях місцевої знаті були знайдені предмети, які, можна сказати, відкривають епоху золотих скарбів курганів Краю. Багатство могил свідчить про процвітання бурштинового бізнесу, що забезпечував існування й заможність місцевого клану протягом декількох сотень років, аж до початку раннього залізного віку! 
Намисто із золотих пронизей і листочків, вигадливо скручені спіральні браслети й кільця — все це можна побачити тепер у експозиції Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Мідь Бахмута й Картамиша

   Східні степи й мінеральні ресурси Донбасу у другому тисячолітті до н.е. контролювали представники місцевого угруповання носіїв зрубної культури. На той час значно зріс обсяг видобутку металу та й продукції металообробного виробництва. Виникають цілі поселення, мешканці яких були зайняті або видобутком руди, або виплавкою й обробкою металу. 
Зразки прикрас доби пізньої бронзи, знайдені на території Краю. ІІ тис. до н.е.
   В останнє десятиліття почалися інтенсивні дослідження в межах так званого Донецького гірничо-металургійного центру. Його сировинна база охоплювала Бахмутське й Картамиське родовища1. Як запаси руди різної якості, так і масштаби її розробки отут були досить і досить значними. 
   Лише у районі сучасного села з назвою Червоне Озеро знайдено 4 давніх рудники. Тут працювало населення, віднесене археологами до бережновсько-маївської зрубної культури. Оскільки до розкопок підключилися сучасні фахівці із гірничої справи, картини праці давніх рудокопів удалося відновити з великою точністю, а, головне, зрозуміти, як, що й чому робилося. 
   Гірничі роботи розпочиналися із розбирання вивітрених піщаників. Там, де розробки велися відкритим способом, укоси кріпили порожньою породою. Розробки велися також шурфами. Знайдені були й стародавні інструменти — кайла, виготовлені з ребер тварин, кам’яні молотки й мотики. Древні гірники досягли глибини в 25–30 метрів, очевидно, граничної для тієї епохи. Чому граничної? А тому, що за часів зрубної культури ще не було насосів, щоб відкачувати воду з настільки глибоких виробок. Втім, поруч із рудниками були знайдені сліди давніх штучних водойм. Отже, води давні гірники намагалися позбутися відомими та доступними їм засобами. У одній зі штолень археологи знайшли поховання гірника. Знаходили там і сліди древніх жертвоприносин. 
Форма для відливки сокиркельтів та зразки таких сокир. ІІ тис. до н.е.

   Південніше рудника знайдене селище древніх гірників, вже розпочаті його розкопки. Встановлено також, що видобуте зі штолень транспортували на майданчики, де проводили «ручне збагачення» руди, відбираючи найкращі шматочки. Селекція була не дуже суворою, так що давні відвали нині приваблюють нинішніх підприємців. Багато металу залишалося у відвалах. До речі, лежить він там і донині. Отож сучасні гірники вже подумують над тим, як витягти цей ласий шматочок від мідного «пирога» зрубників. А там, дивишся, дійде черга й до залишків руди. Може бути, таким чином, наш Край через три тисячі років знову стане експортером, а не імпортером мідної сировини? 
   Породу дробили кам’яними молотами й промивали водою, потім відбирали сировину і відправляли в плавильні печі. Вихід готового металу, як і раніше, не перевищував декількох відсотків відносно ваги видобутої важкою працею руди. Дослідження витоків гірничої справи на Донбасі перебувають ще у самому початку. Є усі підстави вважати, що зрубники зуміли дістатися не тільки до мідної руди, але й налагодити видобуток деяких інших корисних копалин, у тому числі кіноварі, свинцю й, може бути, навіть золота. Все це (і багато чого корисного на додачу) наявне у розвіданих тут родовищах поліметалевих руд. 
   Виплавлений з руди метал потрапляв на поселення, мешканці яких займалися литтям корисних речей. Одне з таких селищ, з гарною назвою Усове Озеро (у нинішній Донецькій області), було розкопано в 70-80-і роки ХХ ст. Досліджено залишки кількох великих землянок із відкритими вогнищами. 
Одне з жител мало розміри 10´12 м і було поглиблено в землю на 1,2 м від древньої поверхні. Стіни котловану були обшиті деревом. Земляна покрівля спиралася на кілька рядів стовпів. Опалювало приміщення чотири вогнища, в одному із яких виявлені предмети, пов’язані з ливарним виробництвом. Так що житло й майстерня перебували не те що під одним дахом, а в одному приміщенні. Дослідники відзначають велику кількість знайдених при розкопках кісток великої рогатої худоби — імовірно, таким чином, замовники розплачувалися з майстрами-ливарниками
   У занедбаних житлах Усова Озера знайдено численні уламки ливарних форм. У ті часи крім глиняних почали використовувати також форми, вирізані із м’якого каменю. Такі матриці були більш довговічними й могли витримати більше відливків. До того ж якість виробів, відлитих у таких формах було вищою. Будучи трудомісткими виробами, кам’яні форми цінувалися високо, видно не даремно було знайдено кілька скарбів цього обладнання. 
Зливки бронзи та готові вироби — сільськогосподарський інвентар, зброя, прикраси, предмети домашнього побуту широко експортувалися за межі регіону. Розквітло виробництво металевих виробів навіть у далеких районах, де своїх запасів міді не було, наприклад, на території нинішньої Київської області. Контролювалося виробництво, швидше за все, найбільш багатими кочовими родами, що зберегли звичний спосіб життя.

«Лінійне зрубне» письмо?

   Чотири тисячі років тому цивілізований світ вже понад десять віків використовував писемність, що на той час стала вже досить древнім винаходом. Мешканці Краю загалом уже були знайомі із цим досягненням, адже численні контакти з іншою частиною цивілізованого світу приносили не лише матеріальну вигоду. Здійснювався інтенсивний інформаційний, ідеологічний і культурний обмін. Не тільки спілкування з богами, але й розвинене виробництво вимагали певного обліку й порядку. 
Піктограми та знаки на посуді зрубної культури. ІІ тис. до н.е.

Зараз вже виявлено достатню кількість свідчень, що дозволяють говорити про існування чогось на зразок писемності у «зрубників», сабатинівців, і навіть їхніх північних сусідів. Знайдено біля двохсот коротких «написів», швидше за все присвятного характеру, на посудинах. 
"Зрубні письмена" на посуді. ІІ тис. до н.е. (За В. В. Отрощенком)
Написані по сирій глині, до випалу, в багатьох випадках складені з однакових, рідше — різноманітних знаків. Останні, досить схожі на лінійні написи, викликають найбільшу цікавість з боку дослідників. Деякі знаки, відзначимо, зновтаки успадковані від попередніх епох. Були розпочаті спроби дешифрування, прочитання древніх знаків. Хтось виявив серед них імена божеств, хтось присвяти ім. Що ж, сам характер виконання цих знаків і використання для їх нанесення кераміки не суперечить у цілому такому підходу й висновкам. 
Одначе матеріалу для вирішення цієї загадки часів пізнього бронзового віку на разі ще недостатньо. Можливо, колинебудь ми всетаки зможемо довідатися й імена давніх народів, їхніх богів, подробиці їхнього життя, і навіть, чого не буває, навіть альтернативну версію подій описаних у Іліаді та Одисеї. Адже це були часи, коли не так вже й далеко — на Балканах, у багатих на золото Мікенах та Пілосі використовували писемність, ведучи на глиняних табличках бухгалтерський облік палацових господарств.

Фінал ідилії бронзового віку

   Здавалося, у пізньому бронзовому віці гармонія, нарешті, була досягнута. Число мешканців Краю зросло до небачених раніше розмірів. 
«Рогате прясельце» тшинецької культури. ІІ тис. до н.е.
Хліборобами були освоєні території, доступні раніше тільки невибагливим кочовикам. Край забезпечував себе зерном, м’ясом, металом і багатів на транзитній торгівлі з передовими цивілізаціями Європи й Сходу. Здавалося, ще трохи — і виникнуть тут великі, багаті квітучі міста, держави під керівництвом могутніх правителів, а мудрі жерці надійно забезпечать Краю вічну милість Богів. Однак залежність давньої економіки від природних умов у черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це у останній чверті ІІ тисячоліття до н.е. Клімат став набагато сухішим. «Набагато» настільки, що рівень Дніпра у Х столітті до н.е. був чи не найнижчим за всю історію існування цієї великої і завжди повноводної ріки. За таких умов хліборобство у степовій смузі втратило свою ефективність. Сабатинівська культура занепала і зникла. Сотні її селищ змінили нечисленні поселення білозерської культури, жителі яких виживали явно не за рахунок землеробства, а кочували уздовж річкових долин. Але куди ж могла подітися така кількість населення? Оскільки масових поховань померлих з голоду сабатинівців поки не знайдено, залишається припустити, що вони вчасно встигли кудись піти.