Онуки Зевса та
Борисфена

Елліни називали їх скіфами, захоплювалися природною простотою, одначе жахалися жорстокості звичаїв. У трактатах давніх істориків та на старих мапах Скіфією наші землі називали аж до XVII століття, а сам цей період історії і нині збуджує уяву настільки, що саме у ньому шукають своє коріння багато сучасних народів.
Здавалося б, при такому достатку згадок у історичних працях нескладно відтворити яскраві картини із славного скіфського минулого. Однак коли ці згадки зібрати докупи, то вибудовується досить фантастичне полотно, місцями просто неймовірне, котре більше нагадує не історію, а легенди, що їх скіфи оповідали цікавим еллінам у ольвійських чи боспорських тавернах.
За час вивчення скіфських старожитностей самі археологи встигли створити (а по тому не менш успішно розвінчати) чимало легенд, зрештою крок за кроком розширюючи межі знання про цей народ (або народи). Отож навіть сьогодні розповідь про походження скіфів, нехай і побудоване на сполученні давніх звісток і знахідок у степових курганах, місцями нагадуватиме старі байки, а не перевірений до дрібниць історичний трактат.

 

Родичі Богів
Про своє походження скіфи мали кілька легенд, які переказали все тому ж Геродоту. Зрозуміло, що у ті далекі часи багато хто із людей і всі без винятку народи так чи інакше вели свій родовід від божественних предків, або в крайньому випадку — від великих героїв.
Змієнога Богиня. Золота прикраса із Куль-Оба, Крим. IV ст. до н.е.Скіфи були не з останніх, адже зарахували до числа предків одразу два божества — Зевса й Борисфена, а також одного героя — Геракла (нагадаємо — сина Зевса). Боги породичалися через Зевсового сина безпосередньо на берегах Дніпра, себто Борисфена. Саме тут, у «землі на ім’я Гілея» Геракл за певних обставин на якийсь час став чоловіком дочки Борисфена — Змієногої Богині. Таким чином, їх нащадки доводилися онуками одразу двом богам.
Одного із трьох синів батьки назвали Скіфом, він — предок царів народу і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і прикріплена до пояса чаша Геракла. Двом іншим синам героя — Агафірсу та Гелону довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Коли врахувати, що Геродот розмістив народи їхнього імені на північ від степів Скіфа, то братам-вигнанцям особливо далеко йти не довелося.
Геракл, Змієнога Богиня, Борисфен на кілька сотень років стали надзвичайно популярними персонажами у Краї. Їх зображення можна зустріти на монетах, різного роду прикрасах, різноманітному начинні, кінській упряжі, кераміці — і це лише частина виробів, створених древніми ремісниками з таких тривких матеріалів, як метал і кераміка. Можна лише спробувати уявити собі давні килими, картини, фрески із сюжетами, що оповідали про життя і подвиги прабатьків скіфів.
Геракл, коли пішов назавжди зі Скіфії, залишив дружині один із двох своїх луків і пояс із прикріпленої до нього чашею. Як заповів герой, той із синів, котрий натягне лук, стане старшим над братами, царем. Переможцем у цьому випробуванні став молодший брат Скіф, від якого ведуть свій рід скіфські царі. За іншою версією батьком братів був сам Папай (так скіфи йменували Зевса).
Є версія, згідно якої герой-прабатько (теж нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків звучать у цьому випадку дещо по-іншому — Апоксай, Ліпоксай і Колаксай, а в числі божественних дарунків згадують золоту чашу, сокиру й плуг.Скіф, котрий натягує лук. Фрагмент зображення на золотій вазі з кургана Куль-Оба (Крим) IV ст. до н.е. Вважають, що тут зображено Скіфа, який таким чином виграв змагання за спадщину батька, могутнього Геракла
Так що в будь-якому разі йдеться про божественне, до того пов’язане родинними зв’язками із еллінами походження скіфського народу. Однак, зазначимо, водночас скіфи, творячи цю легенду, явно хотіли укорінитися у Причорномор’ї, встановлюючи, хоча і по жіночій лінії, спорідненість із божеством місцевим, споконвічним володарем Дніпра. Адже родовід самого безсмертного Борисфена губився у глибині тисячоліть.
Глибину цю, нехай і досить приблизно, але дозволяє осягнути образ його змієногої дочки, котрий чи не вперше з’явився ще на кераміці трипільської культури. Ці зображення було створено у епоху, котру відділяє від пригод Геракла двадцять-тридцять століть. Але що таке якихось три тисячі років для безсмертних?
Елліни цілком серйозно ставилися до оповідей скіфів. Адже вони вшановували тих самих Богів, і, зрозуміло, Геракла. Зображення Борисфена прикрашало монети Ольвії, а сусіди йменували ольвіополітів не інакше, як «борисфенітами». Як завжди, бували у ті часи також випадки використання древніх легенд у політичних цілях.
Так, цар Філіп ІІ Македонський, щоб виправдати свій похід вглиб скіфських володінь зробив офіційну заяву, що має намір відвідати землі сусідів зовсім не як завойовник, а йде на прощу, щоб власним коштом поставити у тих самих краях, де мандрував великий герой бронзову статую Геракла. Адже македонці рахували сина Зевса серед своїх предків і навіть карбували його зображення у лев’ячій шкірі на своїх монетах. І тоді інший нащадок Геракла, цар скіфів Атей (на його тетрадрахмах, до речі, теж був присутній образ божественного предка) пообіцяв перелити цю статую на вістря стріл. У підсумку нащадки Геракла розв’язали у Причорномор’ї повномасштабну війну (але про це трохи згодом1).


«Вони прийшли із глибин Азії»
У оповіданні Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли із глибин Азії». Сам вчений еллін, ясна річ, не зовсім уявляв собі ці «глибини», а точніше — відстані. Та й сьогодні, коли археологам чимало стало відомо про загадкову Азію часів Скіфії та скіфів, вони виглядають досить вражаюче.
Бронзові мечі. Тагарська культура, VIII ст. до н.е.Приміром, сліди народу, котрий цілком міг бути серед предків скіфів, виявлено на Алтаї. Є деякі сліди азійського минулого скіфів і в Україні. 2003 року до колекції «ПЛАТАР» потрапили два мечі, нібито знайдені десь у Криму. Найнеймовірнішим у цій знахідці було те, що обидва відлиті із бронзи мечі, прикрашені зображеннями демонів і письменами, було виготовлені у Китаї не пізніше ІХ ст. до н.е. Є думка, ця зброя потрапила до Європи під час одного із перших скіфських походів. Шкода лише, що знахідка «випадкова», так що про те, як виглядало поховання, у якому були виявлені мечі, і-де саме воно знаходилося, невідомо. Одначе така знахідка не виглядає такою уже неймовірною на тлі виявлення (цього разу виразно на території України) бронзових виробів, у тому числі мечів, які мають аналоги в далекому Сибіру та на Алтаї.
Існує також цікава гіпотеза про те, що колись далеко у Азії, неподалік від кордонів тогочасних китайських царств, існував могутній союз кочових племен. У китайських документах вони відомі під ім’ям юєчжи або юєчжи (yezhi), існували навіть ієрогліфи для їх позначення у документах. Відомо, що давні правителі Китаю скріпили мир із могутніми вождями войовничих юечжи шлюбними узами. Ці події датують VIII ст. до н.е.
Однак після смерті правителя юєчжи, котрий за життя достатньо міцно тримав владу, розпочалася жорстока боротьба за його спадок. У підсумку одному із племен на чолі з надмірно амбіційними вождями довелося шукати нове місце для кочування, причому десь якомога далі від «глибин Азії». Дійсно, Геродот записав історію про те, що скіфів колись потіснили на захід їх більш численні і войовничі сусіди.
Дослідження степових курганних старожитностей на території Європи показало, що на кінець VIII — початок VII ст. до н.е. скіфи вже проживали на Північному Кавказі — саме тут вони створили, як вважають деякі дослідники, «царство Ішкуза».
До цього ж часу можна віднести початок їх експансії у Північне Причорномор’я, перед тим контрольоване войовничими кіммерійцями. На новій батьківщині вигнанці виявилися чи не найсильнішими.
Їх сила полягала не лише у чисельності, але й у військовій тактиці прибульців. Відзначимо особливо, що скіфське військо складалося переважно із вершників. Навіть у пізні, важкі для них часи співвідношення піхоти й кінноти становило 2:1. Порівняємо: у непереможного Олександра Македонського, військо якого дійшло до Індії, це співвідношення було 8:1, тобто на одного вершника припадало вісім піхотинців.
Вершники-скіфи, як і всі кочовики, були вправними лучниками. Для них стрілянина по рухомій цілі, так ще й на повному скаку, була, можна сказати, національним видом спорту. Піхота й навіть колісниці супротивника були чудовою мішенню у битві. Навіть могутні фортеці могли впасти — адже шквальний обстріл ворожих укріплень слугував чудовим прикриттям для відчайдушного штурму.


Скіфи і їх царства
Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали досить довгий перелік етнонімів (назв народів), які записані, як «скіфські» або ж вважалися за родичів (що майже те саме), а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку понад тридцять позицій — від власне скіфів, будинів, савроматів, массагетів, тиссагетів й інших до «царських скіфів» і навіть «скіфіввідщепенців». У підсумку вийшло досить значне й розлоге генеалогічне древо із надзвичайно складною системою зв’язків.Скіфи у Європі та Азії: від кордонів Китаю до Дунаю, від Центральної Азії до півночі Індії.
Якісь етноніми старші, якісь молодші. Коли ж згадати при цьому різноманіття легенд про походження скіфів, то напрошується висновок про те, що легенди ці, швидше за все, належать принаймні різним племенам. Отож кожен скіф (будин, массагет — далі за списком) викладав грекам власний переказ. Слід зазначити також, що скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх, мабуть, так і залишилося «у глибинах Азії» — від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави.
На цій величезній території було створено чимало могутніх скіфських царств. Так само, як причорноморські скіфи, вони ховали своїх владик у грандіозних усипальницях, наповнених золотом, зброєю, у супроводі улюблених коней, дружин, наложниць та слуг. Все це тепер із величезним зацікавленням вивчають археологи, розкопуючи давні поховання у Афганістані, Туві, на Алтаї або на Ставропіллі.
Ті скіфи, котрі проживали поблизу північних кордонів перської держави не раз конфліктували з її правителями. Останні були раді, скориставшись випадком, коли не приєднати до своїх володінь землі кочовиків, то завербувати кіннотників для власної армії. Перси лишили зображення саків, котрі приносять данину цареві Дарію І. Ці воїни і насправді поповнили перську армію, причому стали одним із найбільш боєздатних її підрозділів. Приміром, у битві при Гавгамелах (яку інший цар, Дарій ІІІ програв) вони, поки перси та македонці з’ясовували стосунки у двобої, встигли ґрунтовно пограбувати македонський обоз, дещо затьмаривши тим велич перемоги. І хоча Олександр Македонський спромігся згодом вдертися до їх володінь, остаточно подолати далеких родичів причорноморських скіфів так і не вдалося.
Деякі зі скіфських держав карбували власні монети, на яких збереглися імена давніх володарів. Так звані індо-скіфи створили свою державу на півночі півострова Індостан. Вона охоплювала також і прилеглі райони Пакистану, Афганістану. У свій час це була одна із найбільших і наймогутніших держав регіону. На монетах місцевих скіфських царів можна побачити не лише традиційні зображення вершників, лука, стріл, але й дивні жезли, слонів і навіть Будду.
Отож, «скіфами» називали племена та народи на величезній території. Якщо поглянути на карту, на якій позначено усі краї, колись населені скіфами та їх родичами, то можна побачити, що причорноморські степи, наша улюблена «Велика Скіфія» виглядають порівняно невеличким, скромним острівцем на тлі неосяжних євразійських обширів. Однак хіба місце у історії завжди визначається винятково розмірами країни?
Геракл перемагає немейського лева. Фрагмент срібної прикраси вузди скіфського коня. IV ст. до н.е.Славетне ім’я й слава скіфів продовжували жити у Краї навіть тоді, коли впали їх останні царства й міста. Слова «варвар» і «скіф» часом у минулому були синонімами. Один із легіонів Риму, розквартирований у Подунав’ї, носив славетне ім’я «скіфського». Потім до історії римської імперії (другої половини ІІІ ст. до н.е.) увійшла низка «скіфських» воєн, котрі дорого обійшлися її східній частині. Відзначимо, що до цього часу власне скіфів у причорноморських степах вже майже не лишилося.
Під їх славним і все ще грізним для сусідів іменем виступило об’єднання племен на чолі із прибульцями із далекої європейської півночі — готами. А по тому готські історики благополучно включили усі попередні великі діяння скіфів до числа перемог свого народу. Серед привласнених таким чином перемог минулого був навіть розгром воїнства Дарія ІІІ у причорноморських степах (близько 515514 р. до н.е.). Ця подія мала місце у ті часи, коли предки готів ще жили собі на «острові Скандза» далеко на півночі.
Так могутні і войовничі скіфські царі одразу стали «готськими королями», а останні — власниками пречудового родоводу, що сягав Геракла й Зевса(не кажучи вже про Борисфена). І понині окремі аматори розкриття таємниць давньої історії у пошуках найбільш великих і славних предків продовжують звертатися до славетного імені скіфів.

Велике протистояння
Геродот про це
 оповів так: «Коли після 28-річної відсутності через стільки часу скіфи вернулися у свою країну, їх чекало нещастя, не менше, ніж війна із мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо». Історик викладає подальші події за версією своїх інформаторів-скіфів, які зберегли переказ про те, що військо це складалося з нащадків скіфських дружин і рабів. Далі йде сюжет про втихомирення цього, що здавалося грізним на початку, війська за допомогою бичів.
Історія з бичами, звичайно, повчальна, але маловірогідна. А от у те, що у Причорномор’ї скіфів могло зустріти «вороже військо» повірити набагато легше. Адже життя тут на час азійських походів не припинялося. Якісь кочовища цілком могли й під владу сусідів потрапити, і захотіти відділитися від «дорогих» родичів, що відправилися невідомо куди.
Ветерани азійських походів, мабуть, розраховували на об’єднання з одноплемінниками й перерозподіл контролю над якимись територіями, а також торговельними шляхами. Однак нове покоління бачило своє майбутнє інакше, аніж ті, хто повернувся із далекої війни. Адже для тих, хто вже укорінився у Причорномор’ї, інтереси угруповань, до складу яких вони входили, а головне — місце у них — були для них набагато важливішими, ніж претензії родичів-ветеранів.
З півночі над скіфськими кочовищами уже нависав власне нескіфський Лісостеп з його величезними городищами-містами, а, головне, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише у степу) порядок, і хто тут взагалі за головного. Адже по степах проходили досить важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понта Евксинського.
Поділений на кілька великих вождівств-царств, Лісостеп наклепав гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зковалів та інших ремісників(і кращі імпортні  власне скіфські, а також й інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше своїх степових сусідів і не поступалися їм числом.
До того ж їх тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші ріки, здатні вмістити населення території Лісостепу. І скіфам не вистачило б воїнів з усіх степів, щоб розпочати облогу хоча б одного із них.
Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочовиків на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець2. Одначе навіть степову смугу у другій половині VI ст. до н.е. скіфи контролювали далеко не усю. Для них все ще залишалися недосяжними землі у межиріччя Дністра й Дунаю, не кажучи про більш західні землі.
Однак сталися події, які докорінно змінили ситуацію. Наш Край потрапив, як нині кажуть, до «сфери інтересів» однієї могутньої східної наддержави, Персії, а саме царя над царями, Дарія I Гістаспа, прозваного Великим за його військові здобутки і численні перемоги.

1                    Детальніше у розділі 19 — «Битва за Скіфію»

2                    Докладніше про це — у розділі «Країна забутих міст».