Шлях дракона, або
сармати у Британії

У далекій від українських степів Британії непоганим попитом користуються пластикові набори зображень воїнів давніх часів. Серед них, крім широко відомих римських легіонерів або кельтських вояків, наявні такі, котрі зображують сарматських воїнів. Це кіннотники у важкій броні, кінні лучники, піхотинці, воєначальник з довгим мечем і прапороносець із значком, увінчаним зображенням дракона із довгим червоним хвостом.
До речі, сармати — поки що єдині представники давньої історії східноєвропейських земель, котрі потрапили до цього пластикового світу, створеного для маленьких британців. У інструкції до набору навіть зазначено: Sarmatian (South Ukrainian), тобто сармати із півдня України(!). За числом відповідних сайтів, а особливо якістю їх змісту, можна дійти висновку, що місцеві жителі нині знають (а головне, бажають знати) про сарматів куди більше, ніж сучасні мешканці понтійських степів, у яких сармати та їх нащадки кочували впродовж кількох століть. Звідки ж така увага до представників кочовиків, чия батьківщина перебуває за тисячі кілометрів від берегів Британії? Все просто: виявляється, колись сармати там побували. Мало того, вони залишили (принаймні, так багато хто вважає) досить помітний слід, що більш як за тисячу років встиг обрости легендами1. І якими легендами!

 

Відрядження римського вершника
Незважаючи на поразку, сармати все ще залишалися досить грізною силою у регіоні, силою, з якою навіть римлянам довелося рахуватися. Належно оцінивши сарматську кінноту, вони, скориставшись нагодою, поставили собі на службу цілі підрозділи.
Учорашніх «варварів» у службі Риму приваблювала, насамперед, можливість по її завершенні стати повноправними громадянами «єдиної Європи». До того ж громадянами більш-менш заможними, при грошах та із земельним наділом. Платня вояка у допоміжних частинах становила в другому столітті нашої ери до 100 денаріїв річно, не враховуючи «преміальних» з нагоди перемог, приходу до влади нового імператора та, ясна річ, законної військової здобичі, в тому числі у вигляді рабів, яких можна було із зиском продати.
Розташування прикордонних укріплень та римських поселень у Британії, що пов'язані з історією сарматського континенту181 року імператор Коммод, спадкоємець Марка Аврелія, переможця сарматів, направив у Британію Луція Арторіуса Кастуса2, призначивши його префектом шостого легіону. Дослідники вважають, що кар’єра вершника3 Луція у римській армії, розпочата ще у III Галльському легіоні, круто пішла вгору саме під час війни із сарматами на Дунаї. Так що цілком можливо, що саме Луцій Арторіус, як перший центуріон, очолив легіонерів під час тої самої битви із сарматською кавалерією на слизькій дунайській кризі. Адже саме на Дунай з Азії його було переведено близько 170 р. Отож у Луція Арторіуса Кастуса було досить часу для того, щоб познайомитися і з сарматами, і з їх військовим мистецтвом. Мав він також досвід боїв з парфянськими катафрактаріями, чия тактика та озброєння були подібні до сарматських.
Під безпосереднім командуванням Луція Арторіуса Кастуса в Британії перебував VIй Переможний легіон — Legio VI Victrix. В часи Імперії до легіону звичайно були приписані допоміжні війська, що, як правило, набиралися з «варварів». Були такі підрозділи і при VI легіоні.
Серед них виділялися кавалерійські частини, особливо — сармати з племені язигів, важка кавалерія, раніше в Британії небачена. Цей підрозділ було переведено з Паннонії (території сучасної Угорщини) для боротьби проти набігів пиктів ще імператором Марком Аврелієм 175 року. Джерела повідомляють про 5500 вершників.
Вірогідно, це була більша частина того самого восьмитисячного контингенту сарматських вершників, за мирним договором наданих у розпорядження полководців Імперії царем язигів Зантікосом. Оперативність римлян у маневруванні резервами дивує!
Найцікавіший збіг: от уже котре десятиліття поспіль саме пісня про подвиги шостого легіону «на честь Імператора і Риму» надзвичайно популярна у археологічних експедиціях. Змінюються покоління археологів, а пісня не зникає, знай собі крокує шостий легіон, загартований пекучим сонцем у пісках Палестини й водах Євфрату.
Цікаво, а чи багато хто із тих, хто виконував або слухав її біля багаття, відав щось про сарматських кіннотників, чий дракон у горах далекої Шотландії колись супроводжував у битвах «орла шостого легіону», котрий «вічно рветься до небес»? Втім, на увінчаному золотим орлом червоному прапорі VI Переможного красувалося зображення могутнього бика.
Справа у тому, що в згаданій нами пісні мова йде не про VI-й Переможний, а VI-й Залізний легіон. До речі, Луцій Арторіус Кастус встиг послужити імператору та народу римському у двох шостих легіонах, по черзі. Може коли-небудь буде написана ще одна пісня — про зелені долини Британії, дикі гори Шотландії, де разом із римськими легіонерами побували воїни-сармати. Однак, є всі підстави вважати, що відбудеться це не раніше, ніж у Краї стане широко відома ця сторінка зі славної військової історії VI Переможного

Під прапором з червоним драконом
Сарматська кіннота у Британії мала статус допоміжного підрозділу, тому їй, ясна річ, не випадало мати легіонний знак, увінчаний орлом. Значок-прапор сарматських воїнів прикрасив дракон з довгим червоним хвостом. Прапори у вигляді драконів відомі у Європі із часів дакійських воєн — принаймні кілька таких значків зображені на колоні Траяна (переважно, як римські трофеї).
Дракон, укріплений на ратищі, складався із двох частин: металевої голови (довжиною до 30 см) і причепленого до неї довгого хвоста, виготовленого у формі витягнутого конуса із тканини червоного кольору. Хвіст цей нагадує пристрій, застосовуваний і нині на аеродромах для визначення напрямку та сили вітру. Такий хвіст під час бою так само вказував напрямок вітру кінним стрільцям, полегшуючи їм прицілювання. Подібні прапори із драконами широко відомі на Сході — аж до Китаю, звідки вони, ймовірно, і ведуть свій родовід.
Оскільки в умовах прикордонних війн та дрібних сутичок, які велися в ті часи у горах Шотландії, використати в одному місці 5500 кіннотників було неможливо, довелося сформувати більш дрібні підрозділи — али, що нараховували по 500 бійців. Такі загони римські воєначальники розосередили уздовж кордону. Тому сліди сарматських підрозділів у Британії було знайдено одразу в декількох місцях.

Сарматський слід у Британії
Сармати спочатку були розквартировані у
 Bremetennacum (Бреметеннакумі), або Брегоміоні (нинішній Рибчестер поблизу Ланкастера), на великій опорній базі римських військ. До речі, середньовічна назва цього місця — Ріблькастер, що перекладається, як «римський форт (укріплений табір) на річці Рібль». В свою чергу Брементанакум перекладають приблизно як «поселення ветеранів на пагорбі». У самому Рибчестері нині розкопані й доступні огляду туристів залишки римського поселення — його укріплень, житлових будівель і навіть лазні.
Руїни римського військового поселення на півночі Британії. І-ІV ст.Про присутність тут сарматів свідчать кілька знайдених при розкопках написів римського часу, які датовано III століттям. У них навіть згадуються найменування сарматських кінних підрозділів і звання їх командирів!
Приміром, уламок надгробка з написом: D M DECVRIO AL SARMATARVM — «духам полеглих декуріон Сарматської Али…«4. Шкода, імена полеглих не збереглися А от ім’я іншого офіцера сарматської
али — Юліуса Максимуса, вибите на іншому надгробку III століття збереглося. На вівтарі на честь Аполлона5 знаходимо ім’я іншого командира, цього разу підрозділу SARM BREMETENN GORDIANI — Аелія Антонія. Чи то сармати віддавали перевагу римським іменам, чи то командирів їм призначали виключно з імперських легіонів, чи то від сарматів до III століття лише ім’я залишилося. Втім, до наших днів дійшло одне ім’я, котре деякі дослідники вважають цілком сарматським — Елегарб. Цей воїн присвятив вівтар богу війни Марсу, а уламок вівтаря знайдено знов таки у Рибчестері6.Плита з зображенням драконарія-прапороносця, знайдена на римському гарнізонному кладовищі у Честері, Британія
На укріпленні в Честері, що розташоване у 60 милях від Рибчестера, під час розкопок виявлено фрагмент обладунків, що захищали коня, а також намистини, типові для сарматських поховань у Європі, в тому числі на території Угорщини. У Честері знайдено також шпори, що належали сарматському катафрактарію.
Там же було виявлено надгробну стелу із зображенням сарматського кінного драконарія-прапороносця. Нині вона зберігається у міському музеї. Це був не простий воїн, а прапороносець сарматської али, можливо — тої самої Ala Primae Sarmatarum, згадуваної у римському переліку військових частин. Адже він зображений зі значком, увінчаним драконом! На голові у воїна високий шолом, тіло прикрите кольчугою(?) до колін, при поясі типовий римський меч у піхвах, на ногах — чоботи. За спиною розвивається довгий плащ — зовсім як у вершника-сармата на знаменитому рельєфі з Північного Причорномор’я! У Notitia Dignitatum7 є також згадки про сарматський загін, розквартирований в укріпленні, званому Морбій.

Два століття у битвах за Імперію
Військова служба полягала у захисті північних рубежів імперії від набігів войовничих піктів. Не викликає сумніву, що із дорученою справою сарматські підрозділи справлялися — місцеві племена, навіть відважні горці, у відкритому бою не могли протистояти сарматській кавалерії. Вона здавалася всюдисущою, що мало особливу вагу при охороні кордонів.
Монета на честь імператора Коммода, який отримав від сенату почесні звання "Германського" і "Сарматського"Впродовж 183185 років римські легіонери разом із сарматами під орудою Луція Арторіуса Кастуса обороняли Адріанів вал у Каледонії. За ними була уся римська Британія. Билися вони настільки успішно, що імператор Коммод (як верховний головнокомандуючий) на честь перемог римської зброї додав до раніше отриманих почесне звання «Британський». На згадку про цю подію було викарбувано відповідні монети із профілем імператора-переможця.
185 року Луцій Арторіус Кастус, котрий отримав чергове військове звання dux був відкликаний, щоб очолити придушення якогось заколоту на материку, в Армориці. Туди він вирушив на чолі кавалерійських підрозділів (можливо, навіть із частиною вірних і випробуваних вершників-сарматів). Пізніше, в нагороду за попередню службу, був призначений прокуратором Лібурнії, римського володіння, що займало частину сучасної Хорватії. Там археологи і знайшли свого часу два уламки надгробка римського генерала. Нині вони становлять частину церковної огорожі в одному приморському селищі. Допитливий турист може спробувати прочитати напис латиною, все ще помітний на давніх плитах. Збереглася лише частина епітафії: «…Луцій Арторіус Кастус, префект VI Легіона Переможного дукс легіонів і когорт кавалерії з Британії проти [мешканців] Арморики…»
Відповідно до римських законів, після закінчення терміну служби, колишні кочовики, котрі на той час, напевне, вже опанували латину, осіли на землях Британії. Військовий табіркаструм Bremetennacum згодом частково перетворився на поселення ветеранів, у тому числі — сарматів. Ще на початку V століття у Notitia Dignitarum, цьому чи не найдокладнішому переліку римських військових частин, у числі розквартированих в Британії згадується Сuneus Sarmatarum, допоміжний кавалерійський підрозділ, що охороняв північні кордони. Він перебував під командуванням римського полководця, котрий носив гучний титул Dux Britannia. Так що навіть через два з половиною століття після своєї появи на Острові нащадки вихідців із далеких степів ще зберігали певну етнічну ідентичність.
Швидше за все, зберігався і славетний прапор з червоним драконом — військова традиція справа свята. Зображення, що нагадують дракона, ми зновтаки бачимо у кодексі Notitia Dignitarum на прапорах двох кавалерійських частин, розквартированих в той час на території римської Британії. І це не дивно, адже подібні прапори стали приналежністю допоміжних кавалерійських частин Імперії від Понту Евксинського до Геркулесових стовпів.
Дбайливо зберігалося та передавалися від покоління до покоління, можливо, не лише прапор-дракон та племінна назва. Вважають, що ім’я першого воєначальника, який водив у бій сарматську кінноту ще при Коммоді, теж могло зберегтися.
Справа в тому, що згідно старого до римського звичаю переможені варвари при вступі на військову службу приймали імена переможців (імператора або полководця). Не ламати ж римським офіцерам язики через невимовні сарматські або германські імена. А «чурками» іменувати підлеглих устав не дозволяє. Потім імена батьків — віднині цілком римські, з покоління у покоління передавалися дітям.
Є й більш неймовірне припущення. Відповідно до нього, ім’я славного полководця згодом цілком могло перетворитися у військове звання командира підрозділу важкоозброєних вершників. Тобто словосполучення dux Artorius — дукс Арторіус могло б означати звання командира сарматської кінноти у Британії, подібно до того, як Цезарями титулували правителів римської імперії.
Слід сказати, що у сарматському фольклорі вже у часи цілком реального дукса Арторіуса був присутній широко відомий на Кавказі та у припонтійських степах тої епохи героїчний персонаж, про якого, поза сумнівами, ветерани розповідали своїм новим товаришам по службі. Ті, щоправда, не зберегли ані імені епічного героя сарматів, Батраза, ані імен його соратників, нартів, надто вже чужинські для їх слуху й розуміння. Але їм, мабуть, припала до душі та запам’яталася історія праведного воїна, котрий став до битви зі Злом з чарівним мечем у руці та на чолі дружини непереможних вершників. Особливо запам’яталася, мабуть, історія про надзвичайний меч героя, що після його смерті був кинутий до озера.
Ну, а дукс Арторіус, який веде до бою свою непереможну кінну армію під прапором з червоним драконом? Такий персонаж просто зобов’язаний був увійти у місцевий, новостворений римсько-британський фольклор. Коли ж Римська імперія розпалася, а кожна її частина розпочала власне і незалежне життя (з Острова римські війська було відкликано на початку V ст., напередодні вирішальних битв із варварами на материку), серед жителів Британії були й нащадки сарматських кіннотників.

Воїни Сарматії і лицарі Круглого Столу
То ж яке відношення має до всього цього легендарний король Артур? Не виключено, що саме безпосереднє. І сам король, і його легендарний меч — Екскалібур. До появи важкої сарматської кінноти у Британії не було кавалерії, а горді бритти були здебільшого піхотинцями, їх вожді йшли в бій на колісницях (у Краї подібна техніка останній раз була застосована майже за тисячу років до того — ще у часи кіммерійців). Не було металевих обладунків, що прикривали б вершника та коня. Римська ж кіннота за озброєнням та спорядженням помітно відрізнялася від сарматської. Перші вершники у подібних до лицарських обладунках та з довгими мечами (поклоніння яким було перетворене на культ), котрі з’явилися на Британських островах, дійсно могли бути родом з східноєвропейських степів.
Впродовж VVI ст. Британія вступила в епоху внутрішніх конфліктів і вторгнень із зовні. «Римський порядок», що тримався століттями, занепав. VI Переможний легіон ще 402 року відкликали, а незабаром у Британії взагалі не зосталося жодних римських військ. Тисячі, десятки тисяч жителів міст, мешканців затишних вілл, розкішних маєтків і колишніх військових таборів Імперія покинула напризволяще. Які там інтереси римських громадян, коли вирішується питання про владу в Римі?
Положення було таке, що місцевим жителям сподіватися можна було лише на якесь диво. У хаосі виживати треба було всім — і нащадкам бриттів та піктів, і нащадкам римських ветеранів — у тому числі й ветеранів сарматських.
Спробуємо уявити, як могли розвиватися події у цій ситуації, що її цілком правомірно називати кризовою. Уявити, як нарада римських ветеранів (а може бути, що хтось з відставних воєначальників, шанований і авторитетний серед громади), що зібралася у хвилину небезпеки в одному з фортів, вирішила відродити легендарний підрозділ важкоозброєних вершників під прапором з червоним драконом. Потім були видобуті з скринь старі або зроблені нові обладунки для людей і коней, зняті зі стін старі довгі сарматські мечі, а за їх зразками виготовлені нові.Реконструкція римського форта Bremetennacum (поблизу сучасного Рибчестера, Британія), де було разквартировано сарматську кінноту
До речі, у похованнях того часу знайдено зовсім мало зброї та обладунків — по всьому, вони були надто потрібні живим. Ясна річ, знайшовся (або був виготовлений заново) також значок із червоним драконом. Відзначимо, що подібні прапори-значки у Британії доживають до ХІ століття: ще 1066 року дракон майорів над армією короля Харальда у битві при Гастингсі. Дракон цей, щоправда, так і не допоміг виграти бій з нормандцями. Дивно, але навіть на деяких мініатюрах у середньовічних манускриптах славний король Артур веде у бій лицарів (в обладунках, що відповідають приблизно XIV ст.) саме під значком-драконом, а не з тим прапором, що були у вжитку на той час!
Так само у шостому столітті прапороносці-драконарії виступали на чолі підрозділів армії Східної Римської імперії — Візантії. Мабуть, поява прапора із драконом на полі бою мала символізувати наступ «незламної й легендарної» римської армії, котра йшла у бій та перемагала від Євфрату до Дунаю і Темзи Зрозуміло, що поява подібного підрозділу не могла не справити враження на вірогідного супротивника — адже на той час не лише в Європі, а також Африці й Азії надто добре знали, хто б’ється (і регулярно перемагає) під прапором-драконом.
Імовірно, вождь новоствореного війська прийняв і належне своєму статусу військове звання — дукс. Не випадково одна із хронік наводить титул Артура VI століття — dux bellorum. Ну, а ім’я Ми вже писали про традиції передачі імен серед «нових римлян», так що немає нічого дивного у тому, що ім’я Арторіус, нехай навіть у якімсь зміненому варіанті (Артур), могло дожити до шостого століття.
Нове військо досить успішно відбило набіги саксів, котрі проникали на територію країни за течією рік. Відзначають, що місця переможних битв, перелічені у легендах про короля Артура прив’язані до берегів річок. І ще одна деталь — відстань між місцями битв така, що за короткий час здолати її могла лише кіннота. Втім, ще три місця перемог — це поселення, пов’язані з місцями розквартирування римської кавалерії, згаданими в кодексі Notitia Dignitarum. Можна навіть сказати, що слід «сарматських ветеранів» у цих подіях простежується досить чітко.

Зброя для Героя
Не вистачало лише невеликого штриха, щоб відродити стару легенду Британії, якогось відповідного символу. Таким символом цілком міг стати меч, річ особливо значима, причому не тільки для військових, але й для усього простого римськобританського люду. Причому меч незвичайний, чарівний, вручений від імені Вищих Сил.
У давній традиції індоєвропейських народів впродовж тисячоліть існував звичай ритуального поховання зброї (і меча зокрема) на дні священних водойм, у тому числі озер. Подібне озеро звичайно перебувало у віданні жриці, яка у особливих випадках мала право видобути зпід води клинок для воїнагероя. Причому з неодмінною умовою: повернути після виконання місії (або ж після смерті). Відзначимо, що знайдена у другій половині XIX століття в європейських озерах і болотах зброя, датована IIIVI ст. прекрасно збереглася! Отож така жриця, відома з легенди, як «Діва Озера» цілком могла у важкий для Британії час взяти із священної водойми старий сарматський клинок, виготовлений років триста тому десь у горах Кавказу або в понтійських степах, а потім вручити його командиру відродженої сарматської (а відтепер — британської) кінноти, дуксу Арторіусу.
Тепер стосовно імені меча. Крім добре відомої усім назви — «Екскалібур», у хроніках зустрічається більше давнє його ім’я — «Каліберн». Його часом виводять із латинського chаlybs, тобто сталь. Латинське ж chаlybs у свою чергу зв’язують з Kalybes, назвою племені, яке жило на Кавказі, легендарними ковалями. Сарматськими ковалями. Втім, інше тлумачення відносить ім’я легендарного меча до валлійського божества грому й блискавки Білі — через корінь bhel (зі значенням «блискавка, спалах»). Британські дослідники, природно, пишуть про існування споконвіку місцевого прототипу чарівного меча за назвою Каледфолх (Caledvwich) — в ірландській версії Каладболг (Caladbolg).

Народження легенди
Беручи до уваги викладені вище факти та міркування, варто констатувати значну ймовірність того, що колишні римські ветерани, нащадки воїнів, які народилися чи то у Придніпров’ї, чи то на Поділлі або ж у Подунав’ї, увійшли в давні часи до британських легенд.
Залишки римських прикордонних укріплень та дорога на півночі БританіїДукс Артур виграв одну за одною десять битв і врятував Британію. Так починалася історія лицарства, Круглого столу і славетного короля Артура. До цих легенд увійшло чимало найрізноманітніших історичних персонажів, у тому числі суто місцевих, британських. Перелік8, складений сучасними дослідниками нараховує до семи історичних персонажів, які жили та діяли в Британії у другому, четвертому, п’ятому та шостому століттях! Одначе відкриває цей почесний список dux Луцій Арторіус Кастус, відряджений імператором Коммодом, за виразом одного із сучасних дослідників, «…в Британію та в легенду». Цікаво, що список міфічних прототипів короля Артура завершує герой кавказького епосу Батраз.
Багато хто в Британії нині визнає, що серед компонентів легенди про короля Артура є внесок вихідців із далеких степів. Одна з його складових — це пам’ять про непереможних вершників у лускатій броні, які на чолі із префектом, а потім дуксом Арторіусом три роки боронили римську Британію під прапором із червоним драконом. Ця пам’ять химерним чином злилася з більш давніми переказами, що їх ці воїни переповідали біля похідних багать. Переказами-легендами про загін непереможних вершників та чарівний меч їх ватажка, та, звичайно, із новими оповідями, складеними онуками їх праправнуків.
Це були історії про те, як воїни дукса Арторіуса, втім, ні, вже короля Артура, перемогли саксів та інших ворогів, виграли безліч кривавих битв і врятували Британію. До цих історій, як повноправні учасники (ясна річ, теж у зміненому вигляді), згодом приєднаються давні кельтські божества, герої місцевого епосу, та навіть деякі цілком історичні персонажі. Можливо, саме так народилася колись у давні часи легенда про славетного короля Артура, «короля Британії віднині і назавжди», доблесних лицарів Круглого Столу. Народилася легенда, у якій дивним чином переплелося все: міфи, епос, а також старі історії, реальні та вигадані9.

 

­­­­

1          Виявилося, що як в Росії, так і в Україні  мало хто, за винятком окремих фахівців, знав про факт перебування сарматів у Британії. У цьому відношенні показовим є тон, а особливо — зміст дискусій на російськомовних  форумах після появи 2004 року знятого у США історичного бойовика  під назвою «Король Артур». Між тим перебуванню сарматів у Британії лише за останні 30 років присвячено чимало суто наукових праць, не рахуючи популярної літератури, переважно англомовної.

2          Докладніше:  http://en.wikipedia.org/wiki/Lucius_Artorius_Castus

3          Мається на увазі приналежність до певного стану громадян Риму, а саме еквітіввершників, за значенням наступного після сенаторів, а не пересування верхи.

4          Напис RIB (Roman inscriotions in Britain) 595; декуріон — десятник, командир «крила», підрозділу з 32 кіннотників, що належав до Ala Primae Sarmatarum — Першої Сарматської али.

5          Напис RIB 583; датований 241 р.

6          Напис RIB 584.

7          Перелік «сарматських місць» у Великій Британії  можна знайти у книзі відомого археолога Т. Сулімірського (Sulimirski T. The Sarmatians. — New York: McGrawHill., 1970), перекладеній нещодавно російською: Т. Сулимирский Сарматы. — Москва, 2007. — С. 158—161.

8          http://www.britannia.com/history/arthur/kaking.html , а также www.lib.rochester.edu/camelot/acpbibs/hisarth.htm.

9          Докладніше: Littleton C.S., Malcor L.A. From Scythia to Camelot;

            Malcor L.A. Lucius Artorius Castus // The Heroic Age, Issue 1, 1999.

            http://www.mun.ca/mst/heroicage/issues/1/hatoc.htm

            Robert Vermaat R. The Draco, the Late Roman military standard //http://www.fectio.org.uk/articles/articles.htm