Слава непереможних

Здавалося, що долю Скіфії вирішено наперед. Вона буде підкорена персами і стане однією із сатрапій найбільшої імперії, котра розкинулася від Індії до Єгипту. Одначе скіфські правителі не поспішали капітулювати перед супротивником, перевага якого була настільки очевидною мешканцям багатьох цивілізованих країн Азії і Європи. Скіфи прийняли виклик, а завдяки тверезому розрахунку й рішучості зуміли змусити буксувати наймогутнішу військову машину тієї епохи. Мало того, страшне лихо — ворожа навала, що її вони успішно відбили, принесла скіфам не лише світову популярність і славу «непереможних», але й цілком відчутні політичні та економічні вигоди, що визначили історію Краю на декілька століть уперед.

 

Найперша світова війна?
Дарій І, володар Персії та багатьох інших країн, котрий так і не зумів перемогти скіфів. Барельєф з ПерсеполяФормальним приводом для вторгнення персів, за версією Геродота стало справедливе бажання помститися доїтелям кобилиць, затятим грабіжникам і терористам із Півночі. Помститися слід було за давні приниження й образи, нанесені предкам персів. У тому, що предки Дарія Гістаспа колись таки були скривджені скіфами, можна не сумніватися. Подробиць їх рейдів на територію Персії історичні хроніки не зберегли, однак той факт, що не менш войовничі сусіди-мідійці, якось визнали зверхність скіфського царя Прототія — факт. Добровільно такі речі у давні часи не робили. Дарій І народився через понад півстоліття після цих подій, а це строк достатній для того, щоб історія викристалізувалася у переказ, що волає на помсту.
Історики ж римського часу викладають романтичнішу версію — відкинуте скіфським володарем (на ім’я чи то Іантир, чи то Антир) сватання Дарія І до його дочки, після чого Цар Царів мав усі підстави вважати себе глибоко зневаженим, відтак скривдженим і розпочав, звичайно, збирати величезне військо1.
Якщо пригадати історію про те, як мідійський цар Киаксар з’явився у табір царя скіфів Мадія як васал, то дії персів, родичів і політичних спадкоємців мідійців цілком можна зрозуміти й навіть спробувати якось пояснити. Перси, за роки минулі після спустошливих скіфських походів, стали володарями величезної імперії від кордонів Індії до Єгипту. А у цей самий час десь далеко на півночі править спадкоємець (або спадкоємці) скіфа Мадія і по старій пам’яті вважають мешканців далекого перського півдня своїми підданими. Шлюб зі скіфською принцесою — формальність, що виправить становище у всіх відношеннях. Буде знято мирним шляхом питання підвладності варварам-скіфам. Ця акція не лише підвищить престиж Дарія в очах східної громадськості, але й забезпечить тили від войовничих кочовиків. До того ж при нагоді на цілком законних підставах (як близькому родичеві правлячої династії) можна буде включити скіфські землі до складу Персії.Бехістунський напис: текст на честь перемог Дарія І. Крайній справа серед полонених вождь саків-тиграхауда
Історики дотепер сперечаються, у якому році відбувся цей похід — чи то 515, чи то десь 514513 рр. до н.е. Економічні санкції проти скіфів Дарій ввести не захотів (або не зміг). До речі, зовсім невідомо, як останні відреагували б, скажімо, на ембарго вина із Греції. Оскільки перекривати канали поставок зброї були безглуздо — скіфи все і кували на місці, то довелося планувати повномасштабну військову акцію.
Деякі дослідники вважали, що реальною метою походу була зовсім не праведна відплата, а конкретні економічні інтереси — підпорядкування причорноморських полісів і контроль над торгівлею «скіфським хлібом» із Грецією, прагнення захопити скіфські скарби.
Насправді ж, грецькі колонії на північних берегах Понту Евксинського у ті часи ледь ставали на ноги, а власне скіфи (і навіть їхні лісостепові сусіди) навряд чи були серйозними «гравцями» на світовому ринку зерна. Перекрити підвіз зерна із північних та інших берегів Понта цар царів міг куди простіше — досить було послати кораблі у Візантію2 і перекрити протоки.
Можливі задуми Дарія І щодо походу проти скіфів із виходом у тил массагетамЗолото (до того ж як показали сучасні дослідження, далеко не найвищої проби) у Скіфії цар зміг би отримати хіба що у вигляді лому, обдерши після перемоги парадну зброю та одяг скіфів, чи то розкопавши старі могили. Навряд чи було розумно намагатися у такий спосіб поповнювати державну перську скарбницю. Набагато простіше й ефективніше було б встановити контроль над золотими копальнями, які у ті часи досить успішно розробляли фракійці.
На думку інших учених, плани Дарія І були більш масштабними. Крім покарання Скіфії цар міг запланувати встановити новий перський порядок у Елладі (котра мала нахабство підтримувати грішми й найманцями сепаратистські змагання родичів із підвладних Персії малоазійських полісів), по дорозі підкорити Фракію, а по тому все Північне Причорномор’я, Кавказ, а зрештою — вийти у тил іншим кочовикам-массагетам, котрі так небезпечно нависали із півночі над землями Персії. Лише так, здавалося, можна було нарешті забезпечити такий бажаний мир і спокій на околицях великої держави.
Як наслідок, Понт Евксинський (так називали в ті часи Чорне море) перетворився б у внутрішнє «Перське озеро» із усіма вигодами для світової, тобто відтак уже перської торгівлі. Масштаби і плани вражаючі, одначе на той час перси вже мали багатий досвід боротьби з кочовиками. Дарій І встиг помірятися силами із сакамитиграхауда у Середній Азії — і переміг їх: «Вождя їх на ім’я Скунда взяли у полон і привели до мене. Тоді я іншого зробив вождем, було моє бажання. Потім країна стала моєю"3. Отож цар царів не без підстав міг мріяти про те, щоб зробити «своєю країною» і землі, де живуть саки-парадайя — тобто «саки заморські», вони ж скіфи. Які б не були істинні причини війни, але ситуація для скіфів складалася більш ніж серйозна. Як би там не було, а Персія у ті часи являла собою величезну світову імперію.


Йшов він на Волгу, а вийшов до Гелону
Міст через Дунай перси наказали побудувати союзникам-еллінам. Для цього було обране місце «де Істр розділяється на два гирла». У наші дні таке місце є між румунською Тулчею і українським містом Рені, там, де Дунай ділиться на Сулинське й Килийське гирла. У давні часи переправа була поблизу села Орловка, де її дотепер стереже могутнє городище. Ця фортеця була побудована тут фракійцями ще до приходу персів. По грандіозному понтонному мосту, основу якого склали бойові кораблі іонійських еллінів, армія царів перетнула Дунай і заглибилася у степи.Реконструкція вирогідного маршрута походу Дарія І проти скіфів
За оцінками нинішніх істориків, Дарій рушив у похід щонайменше стотисячне військо (давні ж історики називали зовсім неймовірну цифру у шість сотень тисяч бійців!). Лише перелік народів, які виставили своїх воїнів, а також їх озброєння займає у праці грецького історика Геродота чимало сторінок. Піхота й флот, надані залежними еллінськими полісами, мешканці Месопотамії, навіть предки арабських шейхів на верблюдах. І, нарешті, самі перси: бойові колісниці, кіннота, 10-тисячна елітна гвардія Дарія — «безсмертні».
Нащадки аріїв — на цей раз скіфи та перси зійшлися не на життя, а на смерть у випалених сонцем Понтійських степах. Дотепер не вщухають суперечки, як далеко зайшов Дарій у своєму поході, де встиг побувати й куди власне він йшов. Сучасні розрахунки довжини маршруту цього походу коливаються від 3750 аж до 5790 км (туди й назад)! При цьому дослідники намагаються покласти на карту всі етнографічні, історичні та географічні «реалії», згадані у описі цієї війни. Відомо час, що сам цар відвів для очікування варті, що її було залишено біля мосту: 60 днів. За ці два місяці він мав або повернутися, або йти далі до рубежів своєї держави, на схід.
Усі дані говорять про те, що армія перської держави дійшла не далі Приазов’я, називають район нинішнього Бердянська. Крайнім пунктом на півночі вважають Гелон — Бєльське городище на нинішній Полтавщині. Для того, щоб дістатися до Приазов’я, військо Дарія мало б не лише пройти степом, але й форсувати, щонайменше, три значних ріки — Дністер, Південний Буг і Дніпро. У нижній течії цих рік відомо достатньо бродів, які були цілком доступні й у давні часи. Варто врахувати також, що рівень води у Чорному морі (а отже, і в ріках того часу, принаймні в нижньому плині) тоді був нижчим від сучасного на кілька метрів.
Початок виправи став вдалим для персів — їх розвідка захопила скіфських «язиків», у тому числі брата одного зі скіфських царів. Все населення країни скіфів та її околиць у той час у найкращому разі десь у 34 рази перевищувало чисельність військ Дарія ІІІ. Степовики звернулися за підтримкою до північних племен, кримських таврів, одначе у більшості випадків одержали відмову: «самі накоїли справ, самі і відповідайте». Лише гелони, будини та далекі родичі-савромати, котрі кочували за Доном, вирішили надіслати загони на підтримку.
У такій ситуації скіфське військо, об’єднане під керівництвом трьох царів, застосувало єдино можливу у такій ситуації тактику. Тактику випаленої землі. Уникаючи прямого зіткнення, скіфи переганяли подалі худобу, труїли колодязі, випалювали пасовища, і при цьому відступали усе глибше й глибше в безкрайні степи.
Тривала погоня, палюче сонце, хвороби не тільки підривали моральний дух персів, але й скорочували чисельність і знижували боєздатність армії. Дарій ІІІ зрозумів, що у випадку, коли так триватиме і надалі, то він і без генерального бою втратить у степу всю армію, або ж вона занадто скоротиться (ще до того бою). І усе це лише справа часу. Тоді армія персів була розділена — частина стала окопуватися «на ріці Оар» (можливо це сучасна річка Корсак десь під Бердянськом), інші ж війська продовжували переслідувати невловимого супротивника. Було успішно спалено чи то місто Гелон4, чи то місто гелонів, однак бажаної перемоги це не наблизило.
Доля начебто б посміхнулася Цареві Царів уже десь у Приазов’ї. Скіфи, чиї армії, нарешті, об’єдналися, начебто наважилися дати бій. Відомо, що скіфські царі особливо були ображені тим, що Дарій І посмів іменувати себе їхнім владикою. Звичайно це обурення пояснюють тими обставинами, що за давніми східними поняттями піддані владики-то його раби, отже, скіфи обурилися тим, що їх обізвали рабами. Однак якщо згадати, що предки Дарія ще в часи Мадія сина Прототія визнали себе підданими (тобто рабами) скіфів, і на хвилинку уявити, що спадкоємці Мадія цього не забули (як Дарій І не забув образ, завданих предкам), то усе це виглядає дещо інакше.Скіфський вершник, графічна реконструкція за матеріалами розкопок
А саме так, що цар Персії привселюдно оголосив, що не визнає віднині верховенства скіфів, більше того, вважає своїми підданими-рабами. Подібна офіційна заява виглядала вже не просто образою честі та гідності скіфів. Заяву Дарія І та його дії цілком можна було кваліфікувати (з погляду скіфів) як збройний заколот, що супроводжується вторгненням на землі метрополії, тобто спробу державного перевороту. Такі дії у давні часи за всіма правилами мали бути покарані якнайсуворішим чином.
І настав той день, коли обидві армії нарешті вишикувалися до бою. Розгорнуті для нищівної атаки кінні загони скіфів вже збиралися накрити лави персів хмарами стріл, однак у цей момент полем пробіг заєць. Зрозуміло, скіфи одразу відкрили сезон полювання, забувши і про персів, і про образи. Таку історію битви, що не відбулася, записав Геродот.
Історія та дійсно на перший погляд дивна, одначе повчальна. Швидше за все, скіфське командування, беручи до уваги значну кількісну перевагу супротивника, початково планувало лише імітацію воєнних дій, розуміючи, що природні фактори діятимуть супроти агресора набагато ефективніше. Атакувати величезну перську армію, що вже вишикувалася до бою, було б щонайменше нерозумно.
До наших днів дійшло зображення сутички(або битви) персів зі скіфами, що колись прикрашало бойову колісницю. Головним героєм (і переможцем) є, звичайно, цар (або знатний воєначальник) персів, який у центрі композиції, озброєний мечем долає одразу трьох супротивників. Навколо — кінні і піші скіфи та перси, бойова колісниця з лучниками — одне слово, криваве поле бою.
Персам було чим відповісти на хмари скіфських стріл — вони й самі були чудовими лучниками. Піхотинці були організовані й озброєні саме для такого «вогневого» бою. У перших рядах ставили воїнів, одягнених у надійні обладунки, які могли захистити від стріл. Вони також мали величезний, часом вище людського росту щит і спис. Під прикриттям таких щитів у кілька рядів шикувалися лучники5. Такий стрій міг бути нездоланним для найвідчайдушнішої атаки кінноти, а хмари стріл не дали б відчутної переваги через захищеність, а головне кількісну перевагу супротивника. Та й втрати від обстрілу у відповідь були б чималими. Схоже на те, що царі скіфів вирішили даремно не ризикувати.


Непереможні
Дарій з часом зрозумів, що шансів на перемогу у цьому поході в нього практично не залишилося. Далі йти неможливо, великим щастям буде повернутися до дунайської переправи, а ще більшим щастям — переправитися назад через цю ріку. Покинувши табір із безліччю хворих та поранених цар поспіхом залишив Скіфію із найбільш боєздатною частиною армії. Скіфам дістався величезний обоз і безліч полонених. Дарієві пощастило: скіфи не ризикнули захопити переправу, а обмежилися перемовинами. Елліни для виду розібрали частину мосту, але не увесь. Таким чином щастя виявилося на боці Дарія І.
По закінченні військової компанії скіфи, відповідно до давньої традиції віддячили бога війни. Як втілення Арея, бога війни скіфи вшанували меч. Ми можемо спробувати уявити собі, яким він був, адже під час розкопок знайдено чимало скіфських мечів. Це цілком міг бути старий сталевий клинок без перехрестя, із простим прямокутним навершям на руків’ї, лезо якого у давні часи блищало під стінами урартських фортець і міст Ассирії, Вавілонії та Мідії і Персії, що зберігався, як священна родова реліквія.
Для проведення обряду у степу із хмизу або каменю споруджували ритуальний курган. На його вершині і ставили подібний старий меч. Наприкінці походу йому приносили у жертву кожного десятого полоненого. Жертовну кров збирали у чаші й «напували» нею своє божество. Без сумніву, наприкінці цієї війни смертоносні клинки у святилищах від Дону до Дунаю було напоєно особливо рясно.
Слід зазначити, що похід Дарія приніс скіфам не тільки славу, але й відкрив можливість поширити свій вплив на недоступні їм раніше області Північно-Західного Причорномор’я. Адже тільки після цієї війни з’являються, приміром, скіфські кургани в низов’ях Тіраса й Істра, тобто Дністра й Дунаю. А доти ці краї контролювали інші племена, у тому числі й фракійські, що мали свої фортеці поблизу переправ через Дунай і над Дністровським лиманом. І усі ці твердині, понад століття неприступні для скіфів, знищили полчища Дарія І ще на початку походу до Скіфії. Як наслідок, степовики встановили контроль над торговельними шляхами, що вели з півночі на узбережжя Понта, відрізавши від античних полісів своїх непоступливих сусідів у Лісостепу.
На давніх персидських монетах зображено царя, озброєного луком та списомМали виграш від цього походу й елліни. Перси не заподіяли шкоди їх полісам у ПівнічноЗахідному Причорномор’ї — навіщо розоряти своїх. Адже ці колонії були виведено із підвладних Царю Царів міст Малої Азії. Своє вагоме слово могли сказати й еллінські «тирани», стійкі сподвижники Дарія. Адже саме вони врятували царя царів від занадто близького та небезпечного знайомства зі скіфами.
Втім, варто сказати, що сам Дарій Гістасп, син Гістаспа, Ахеменід не вважав цю війну зі скіфами програною. Посвоєму він був абсолютно правий. Його армія просунулася у країну скіфів на сотні кілометрів. Володіння скіфських царів були розорені й навіть захоплене та знищене досить велике місто — Гелон. На землях ворога була споруджена фортеця. Те, що не було генерального бою — теж добре, ворог злякався одного лише вигляду непереможної перської армії.
Персія, навіть не дивлячись на величезні втрати, як і раніше залишалася наймогутнішою військовою потугою, а з під її контролю не вийшла жодна сатрапія, жоден поліс. Таким чином як для перської еліти, так і для широкої східної громадськості усі ознаки перемоги над скіфами були наявними. Отож той факт, що Дарій І по закінченню походу офіційно оголосив себе владикою «саків парадайя» було сприйнятео, як належне.
Правда, самі скіфи дотримувалися на цей рахунок іншої думки. Після відбиття перської агресії, у праведному гніві скіфські царі рушили свою кінноту на правий берег Дунаю, чимало налякавши не тільки фракійців, але й еллінів, що засіли у містах на узбережжі. Лише от впоратися із залишеною на європейському березі 80-тисячною перською армією, яка засіла за стінами античних міст, вони так і не змогли. Тому, імовірно, і Босфор форсувати не стали.
Можливо, свідадками того походу є знайдені у Молдові й Добруджі скіфські клинки, а також кам’яні статуї скіфських воїнів. Ці пам’ятники «Вічної Слави» зображують солідних, вусатих вояків, з мечами, сокирами й кинджалами, підвішеними до пояса.
Над репутацією непереможних попрацювали супротивники персів — у першу чергу елліни. Адже саме еллінська традиція на довгі століття забезпечила скіфам славу та репутацію непереможних воїнів. Це цілком зрозуміло, адже самі елліни довгий час мали потребу у достатньо надихаючому й переконливому прикладі для підтримки духу у своєї власної, майже безнадійній боротьби проти перського панування.
У роки після перемоги над полчищами Дарія Гістаспа деякі гарячі скіфські голови подумували про новий похід у перські володіння через Кавказ. Дійшли згадки й про переговори степових воїнів з спартанцями, завжди готовими помститися за приниження Еллади. Одначе цим планам так і не судилося збутися.
До речі, історія з походом у Скіфію дивним
чином повториться. Пройде трохи більше 180 років. Цього разу, війна буде оголошена Персії, а у великий похід відправляться колись гнані й гноблені персами елліни й македоняни. Великі стратеги вирішать пройти шляхами Дарія Гистаспа, щоб, оминувши Кавказ, вийти з тилу до перських володінь. Маршрут знову буде запланований землями скіфів. Елліни якось раптом «забудуть» про репутацію непереможних скіфів — що цілком зрозуміло, самі ж її й створювали. А скіфи — скіфи знову поховають у понтійських степах великі плани іноземних стратегів, на цей раз — македонських. От тільки у цьому випадку якось не знайшлося бажаючих запам’ятати й оспівати їхню перемогу — ані серед еллінів, ані серед персів.

 

 

1                    Скіфо-персидській війні присвячено спеціальне  дослідження Є. В. Черненка, автор якого докладно розглянув усі пов’язані з нею обставини та знахідки: Е.В. Черненко Скифо-Персидская война. — Киев, 1984. — 120 с.

2                    Нині на цьому місці знаходиться місто Стамбул

3                    Ці слова, опис звершень Дарія Гістаспа (ще до початку походу проти скіфів у Причорномор’я) викарбувано на знаменитій Бехистунській скелі.

4                    До Бєльського городища, яке багато хто з дослідників нині ототожнює з містом Гелоном, перські війська навряд чи могли дійти. Так що вірогіднішим виглядає припущення про те, що було захоплено місто, а точніше фортеця, яка належала гелонам десь у Приазов’ї.

5                    Подібну тактику було запозичено у ассирійців. Цікаво, що таке шикування було відроджено у середньовічній Європі. У XIV—XV століттях так само шикувалися найманці-піхотинці, тільки замість луків вони використовували арбалети або вогнепальну зброю.

6                    Про ці події докладно у розділах 20 і 21: «Виправа Зопіріона» та «Скіфський слід у перемозі ольвіополітів».