Сутінки Старої Європи

   Усі цивілізації рано або пізно йдуть у небуття, зникають, щоб стати надбанням історії. Відбувається це по-різному, однак найчастіше цей процес для давніх часів малюють у вигляді навали варварів, орди яких палять, перетворюють у пил та попіл квітучі оази та міста. Ясна річ, подібні уявлення існують стосовно епохи, коли зникає цивілізація Старої Європи. В якості агресора розглядають войовничих номадів із Причорноморських степів. Утім, ці жахи, як виявилося, швидше за все мають мало спільного із тим, що насправді сталося. Завдяки дослідженням, які провели представники різних наук — від палеогеографів до археологів, вдалося загалом скласти картину подій, які сталися понад сорок п’ять століть тому.

Реабілітація «степовиків»

Те, що археологам стало відомо про населення степового світу тієї епохи, призвело до реабілітації скотарів, мисливців і рибалок із долин великих рік. Укріплення, споруджені трипільцями на краю Лисої Гори у Жванці. Загальний вигляд, а також профіль валу і рову, зроблений під час розкопок. Ця фортеця, розташована  у Подністров’ї, в глибині трипільського світу, мала захищати своїх власників насамперед від сусідів-трипільцівАні їх чисельність, ані озброєння не дозволяють вважати їх руйнівниками світу хліборобів. Приміром, щоб спробувати захопити трипільське поселенняпротомісто, таке, як Майданецьке, доісторичному прототипу Чингізхана довелося б підняти в похід «степовиків» від Волги до Дунаю. І не факт, що йому б це вдалося зробити.

Коли за допомогою ізотопного методу датували череп жеребця, котрий довгий час вважався бойовим конем доби середньостоговської культури (V-
IV тис. до н.е.) то виявилося, що він хоча й насправді таки був бойовим конем, але належав… скіфам (або їхнім сусідам). Та й управляти бойовим конем у середньостогівські часи неможливо із тією збруєю, яку собі могли дозволити найдавніші жителі степів.
Так головний військовий козир, непереможна кіннота степовиків, виявилася швидше фантомом, привидом, підживленим реаліями раннього залізного віку або доби великого переселення народів. Це були дійсно страшні часи, коли кінні орди кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів, аварів і їх послідовників (до монголів включно) неодноразово обдирали як липку заможну та культурну, але часом безпомічну перед їх грубою силою Європу.
Більше ймовірним виглядає дещо відмінний сценарій сутінків цивілізації Старої Європи. Цілком вірогідно, що унікальність та високий (як на той час) економічний потенціал у сполученні із відсутністю серйозної зовнішньої конкуренції зіграли із давніми народами континенту злий жарт. Подальший розвиток зупинився, головним стало дотримання традиційного порядку, 
освяченого певними ідеологічними установками. Протоміста так і не стали містами, ані держава, ні справжня, не сакральна, Останні століття трипільського світу: локальні варіанти та культурні типи кінця IV — початку ІІІ тис. до н.е.писемність тут так і не виникли. Стара Європа самозакохано замкнулася у собі, не сприймаючи вже нічого (або майже нічого) з навколишнього світу. Світу, який, здавалося, безнадійно відстав у своєму розвитку. Трипільці так само спокійно попивали пиво, споглядаючи череди на пасовищах у широкій заплаві Дніпра (Дністра, Південного Бугу, Прута…), очікуючи черговий караван із волинським кременем або мідними виробами чи сіллю із передгір’їв Карпат. Їх не цікавили сховані за обрієм землі, їм не було справи до тих, хто там живе. 

Сусіди трипільців мали не надто багато шансів інтегруватися у таке благополучне суспільство, однак все ж таки поступово опановували найбільш доступні та корисні для себе досягнення — землеробство, скотарство, дещо із ремесел (у першу чергу — з області військових технологій) і магії.
Однак існує вірогідність, що кризу спричинило не стільки данина прадідівським традиціям та надмірне (чи необачне) захоплення магією, скільки обставини та сили, що взагалі перебували за межами уявлень мешканців благополучної Старої Європи. Навіть сьогодні згадані сили та наслідки їх дії здатні створити серйозні проблеми, які навіть на початку третього тисячоліття нашої ери здатні завдати людству чимало клопотів.
Цивілізація і глобальне похолодання

У наші дні цивілізований світ докладає неабияких зусиль, що пережити глобальне потепління. Однак у давній історії не раз і не два мали місце кліматичні зміни іншого роду — похолодання.
Дані археологічних розкопок свідчать, що приблизно у другій половині четвертого тисячоліття налагоджений у правічні часи господарський механізмЗміни клімату у шостому—третьому тисячоліттях до н.е. і трипільська культура Трипілля почав давати збої. Неврожай і у наш час не обіцяє нічого гарного. Однак нині навіть при відсутності грошей можна взяти позичку та закупити продовольство десь за кордоном. П’ять тисяч років і позичок не давали, та й зерно купити було ніде. І ніхто, зауважимо, не поспішав доставити у райони, що потерпають від стихійного лиха гуманітарну допомогу, щоб порятувати голодуючих. 

Так от, грім серед ясного неба над благополучною Старою Європою гримнув десь між 3199–3150 р. до н.е. Луна цієї події відбилася у викопних льодах Гренландії й річних кільцях стовбурів дерев, видобутих для досліджень із торфовищ. Дослідження показали аномальний вміст метану в атмосфері планети того періоду. А ще — свідчення про те, що лише за півстоліття відбулося два грандіозних виверження вулканів у північній півкулі. Внаслідок цього небо над полями Європи (і не лише Європи!) вкрили хмари вулканічного попелуякі перекрили доступ сонячних променів до поверхні землі. Менше сонця — ясна річ, менше тепла. Ще одним неприємним явищем стали кислотні дощі. У сполученні із похолоданням таке «зрошення» неминуче призвело до цілої низки неврожайних років. Число подібних лихих літ між 3199 і 3150 рр. мало бути надзвичайним.
Наслідки неврожаю для Старої Європи уявити досить нескладно — спочатку голод, потім — війни за рештки продовольства. Півстоліття таких випробувань цілком могло вистачити, щоб у таких умовах цивілізація, що розвивалася тисячоліттями, занепала.

Антикризові програми трипільців

Якщо уважніше придивитися до різноманіття варіантів трипільської культури після 3200 року до н.е., то можна побачити: різні групи населення по-різному виходили із кризи. Так що можна вести розмову одразу про декілька «антикризових програм», здійснених у давні часи трипільцями, які відчайдушно намагалися вижити. Не всі ці програми виявилися на 100% вдалими (такого дива і нині годі чекати), але, мабуть, саме завдяки їм ще наступні років 500–Усатівські стаетутки — можливо, зображення воїнів. Початок ІІІ тис. до н.е.600 трипільський світ проіснував. 

У межиріччі Південного Бугу й Дніпра ще півтисячі-тисяча років протрималися протоміста — найпізніше із них датоване близько 2750 р. до н.е. Можливо, тут зпрацювала складність та потужність соціальної організації, створені вождями запаси «на чорний день», котрі дали можливість не лише протриматися, але й протистояти набігам зголоднілих сусідів. Загони воїнів (добре нагодовані) змогли захистити врожай на полях. Як би там не було, а мешканці протоміст на Черкащині до самого кінця продовжували виготовляти писану кераміку та виконувати обряд залишення поселень, що супроводжувався грандіозною жертовною пожежею.
У степах в ті часи з’являються саме справжні кочовики, і не без участі трипільців. В усатівській культурі, поширеній у степах переважно між Дністром та Дунаєм їх присутність достатньо помітна. Тут знайдено багато мальованого посуду, у обрядах використовувалися статуетки, щоправда, досить своєрідного вигляду. Інший важливий компонент усатівського співтовариства (якщо судити за тією ж керамікою) — населення культури Чернавода, що прийшло із заходу, через Дунай. Можливо, у процесі здійснення степової антикризової програми (і створенні нової культури) взяли участь також і нащадки того племені, яким колись керував вождь, похований зі своїм конеголовим скіпетром у Суворівському кургані.
Що головне, то це те, що усатівці чи не першими створили й «обкатали» у степах Краю кочове скотарство, як особливий тип господарювання. Їх кургани із характерними похованнями розкидані на вододілах уздовж долини Дністра — від приморських лиманів до Тирасполя, відзначаючи маршрути давнього кочування. Поселень відомо лише декілька, і усі вони розташовані біля лиманів, на півдні. Можливо, тут усатівці зимували — поближче до теплого моря.
Виявилося також, що мешканці усатівських поселень продовжували вирощувати злаки — пшеницю-однозернянку, голозернистий ячмінь, овес, горох, вику ервілію (кормова рослина) та традиційну рослину для кочівників — просо. Останнє значно переважає серед відбитків на кераміці та на антропоморфних статуетках. Однак, хліборобство не могло бути провідною галуззю усатівського господарства, тому що ділянки придатні для посівів могли бути тільки в заплаві, і таких ділянок було небагато.
Численні кістки свійських тварин, знайдені на цих селищах під час розкопок і досліджені палеозоологами, стали одним з аргументів на користь висновків стосовно усатівців-кочовиків. На думку вчених, головним «годувальником» усатівців повинні були їхні череди. Вони майже на 70% складалися з овець, майже порівну (17–13%) було великої рогатої худоби й коней. Цей набір свійських тварин у якісному й кількісному співвідношенні був ідеальноВеликий усатівський кинджал. Бронза, перша половина ІІІ тис. до н.е.пристосований для ведення господарства в степу. Узимку, коли пасовища вкриті снігом, першими на них виганяли коней. Високі тварини йшли, ґрасуючи сніг і паслися, «підстригали» верхівки стебел рослин. За ними йшли корови, котрі «знімали» наступний шар корму й теж утоптували сніг. Останніми виганяли овець, ті виїдали рештки трави, звільненої з-під шару снігу попередніми, більшими тваринами. 

Цей механізм (якщо хочете — біотехнологія) харчування у зимовому, засніженому степу безвідмовно працював багато тисячоліть. На території Казахстану етнографи фіксували співвідношення поголів’я тварин у череді, подібне усатівському, ще у ХІХ і на початку ХХ століть. Одне «але»: степи навіть за найдосконалішої моделі подібного господарювання могли прокормити кочівників набагато менше, ніж хліборобів. Одначе хліборобство у степах в ті часи було неможливим через екологічні (і технологічні) причини. По-перше, холодно і сухо, по-друге — неможливо зорати цілину без залізних знарядь (це станеться лише через кілька тисяч років).
Мало того, за володіння пасовищами доводилося боротися, так само, як раніше — за володіння полями. Тому серед усатівських поховань нескладно виділити могили військових вождів — вони виділяються своєю монументальністю й наявністю бронзової зброї. А серед «рядових» усатівців чимало військових могил зі слідами травм, отриманих при захисті стад.
Третій шлях обрали ті трипільці, котрі подалися на північ, ближче до лісів, де нестачу зерна можна було компенсувати полюванням і риболовлею, збором їстівних рослин і грибів. Так з’явилися трипільці у Волинській і Житомирській областях. Частина з них повторно заселила Подніпров’я на початку III тис. до н.е.
Саме їх сліди виявив В. В. Хвойка, проводячи розкопки на Кирилівській вулиці у Києві в 1893–1895 р. На мисах, захищених із трьох сторін крутими схилами, трипільці залишили по собі безліч землянок, а ще більше ям з побутовими відходами — фрагментами битого посуду, кістками тварин, золою й вугіллям. Так що відкриття трипільської культури в Подніпров’ї розпочиналося з місць перебування самих пізніх, може бути взагалі останніх її представників.
У складі цих племінних груп, судячи із вигляду кераміки й зброї, були вже не лише самі трипільці, але дехто з їхніх нових західних сусідів. Мальована кераміка була для нового співтовариства майже такою ж екзотикою, як і для усатівців на півдні. У найкращому разі поверхню посудин вкривали червоною фарбою. Однак найбільше під час розкопок знайдено уламків простих горщиків.
Так, цим нащадкам трипільців були відомі хліборобство, скотарство, але вже майже ніхто не закладав постійних селищ (які нараховували тепер лише до двох-трьох десятків споруд) з великими наземними житлами. А про обряд спалювання селища, здається, згодом взагалі забули. Однак в той же час місця для поселень вибирали якомога вище, на мисах та пагорбах, так, щоб схили були крутішими. Мис обирали вузький, його в разі потреби легше перекрити ровом та валом. Це населення продовжувало експлуатувати родовища волинського кременю й навіть робило з нього чудові пластини для зубчастих серпів. Однак за числом знахідок серед кремінних виробів однозначно лідирують вістря стріл.
Основна зброя воїнів софіївської групи — сокиримолоти із каменю, знайдені під час розкопок могильників у районі Києва. Перша половина ІІІ тис. до н.е.У районі Києва знайдено декілька пізньотрипільських некрополів із кремаціями. За місцем першої знахідки — поблизу с. Софіївка — вони названі «могильниками софіївського типу». Усього поки що їх відомо п’ять, однак могло бути (і було) набагато більше. Розкопки показали, що у них поховано чимало воїнів, у тому числі тих, котрі загинули у бою (серед попелу знайдено обпалені вістря стріл). Величезна (кілька сотень екземплярів) колекція стріл була зібрана у свій час священиком Яновським біля села Вишеньки. Зібрані ним вістря стріл належали до тих самих типів, що й знайдені у розкопаних могильниках. Можна навіть спробувати реконструювати декілька «сагайдачних наборів», явно зроблених для себе різними бійцями. Знову ж таки у колекції чимало обпалених вістрів стріл. Саме це також дозволяє припустити наявність у районі села великого могильника софіївського типу.
Судячи із цих крем’яних вістер, супротивниками полеглих у бою могли бути такі ж трипільці. Окрім того у похованнях знайдена досить представницька колекція кам’яних бойових сокир-молотів. Деякі із них мають прототипи у сусідів в Центральній Європі, а то й взагалі виготовлені із привезеної через Карпати сировини. Подібні сокири-молоти є також у декого із південних та східних сусідів останніх дніпровських трипільців. На обухах деяких сокир є відколи від удару, деякі вироби зламані. Так що знайдені сокири мають вигляд зброї, яка не раз побувала у бою.
До комплекту озброєння входили також мідні кинджали різної конструкції. Один із них був покладений покійному разом із точильним бруском. Аналіз металевих виробів із софіївських могильників показав, що як і раніше використовувалися родовища міді, розвідані понад тисячоліття до того у межах Волині та Подністров’я. Нині можемо тільки розмірковувати, гадаючи, заради чого та із якої причини йшли останні «трипільські війни» на берегах Дніпра.

Куди зникли, куди пішли трипільці?Кераміка із трипільських поселень Волині: свідчення занепаду гончарного ремесла та різноманіття культурного складу місцевого населення наприкінці IV — на початку ІІІ тис. до н.е.

На перший погляд все просто: якщо зникають розписані посудини, статуетки, глинобитні будинки — здавалося б, зникають люди, які їх створювали, тобто трипільці. Але, говорячи про зникнення культури, про занепад та сутінки цивілізації, варто пам’ятати, що її носії нікуди із цієї землі не поділися.
Так, дійсно, назавжди зникла гарна, вишукана трипільська мальована кераміка. Що ж, вірогідно, суспільство вже не могло дозволити собі розкіш і надалі утримувати ремісників, що виготовляли гарні горщики. Адже коли хочеться їсти — якість глечика та візерунки на мисці стають байдужими. До того ж горщик для готування обіду, якщо знадобиться, не так вже й складно зліпити самому. А потім зварити у ньому обід із зерна, яке вже не доведеться віддати у обмін гончару. Так само зникає не лише гарний посуд — зникають із побуту багато речей, які виявлялися не такими вже й потрібними.
Немає статуеток? Але ж навіщо їх виготовляти, витрачати час, коли старі боги вже чомусь перестали бути заступниками людей, що проводять на їх честь обряди? І більше нема потреби завантажувати дорогим реманентом, харчами і приносити в жертву будинки — адже і цей обряд показав свою повну неефективність. Потрібні нові боги й нові обряди. А час, вільний від виконання колись таких життєво необхідних обрядів можна більш ефективно витратити на добування їжі, будівництво укріплень, тренування у стрільбі з лука або вдосконалення зброї.
Відзначимо також, що, відповідно до підрахунків археологів, на пізньому етапі Трипілля чисельність племен цієї спільності досягала 120000. Про те, яка катастрофа спіткала цю цивілізацію, свідчить порівняння цієї цифри із показником чисельності населення для попереднього періоду: понад 400000.
Ми бачимо, що чисельність трипільців скоротилася у три-чотири рази. Коли в Другу Світову війну деякі регіони й країни втрачали понад 20% населення, історики та політики це назвали катастрофою. А як варто назвати скорочення числа жителів Краю на 70%? Таке ж лихо сталось майже із усіма учасниками проекту під назвою «Цивілізація Старої Європи». Можливо, лише Крито-Мікенська цивілізація демонструє нам той рівень, що міг би бути досягнутий мешканцями Європи за більш сприятливих умов. Так поступово скінчилася епоха, що тривала понад дві тисячі років.
Усатівська пластика зовсім не схожа на трипільську. Перша половина ІІІ тис. до н.е.Разом із тим нам не слід забувати, що навіть у період занепаду Трипілля, чисельність населення носіїв різних варіантів цієї культури, очевидно, перевищувало все інше населення краю разом узяте. Що ж було далі? Ще років 40–50 тому назад можна було прочитати, що цей край «майже тисячу років стояв незаселеним». Тобто від 2750–2600 р. до н.е. — межі фіналу Трипілля віднімаємо тисячу років і отримуємо дату 1750–1600 р. до н.е. Картина, погодимося, просто жахлива. Доброю новиною є те, що вдалося з’ясувати: вона не відповідає дійсності.
Пречудовою ілюстрацією, аргументом проти концепції тисячолітньої пост-трипільської «пустелі» може слугувати приклад нещодавніх розкопок біля сіл Ходосівка й Лісники під Києвом. Тут, на піщаному підвищенні знайдено сліди перебування не лише пізньотрипільського часу, але й носіїв культури кулястих амфор, багатоваликової кераміки, тшинецької культури, які мешкали тут після трипільців аж до середньовіччя, із перервами у десятки, але ж ніяк у багато сотень і тим більше не в тисячу років.
Перші три з названих вище археологічних культур власне і перекривають більшу частину того самого тисячолітнього проміжку, що його хтось колись порахував за тисячолітню білу пляму у пост-трипільській історії. Слід зауважити, що подібних місць між Карпатами та Дніпром, у давній «Землі Трипіліаді» знайдеться не одне й не два.
Судячи з даних розкопок давніх поселень середини — другої половини ІІІ тис. до н.е. у ті часи сталося приблизно те саме, що й на самому початку трипільської історії: із нечислених представників колись могутніх племен і кланів формуються нові спільності, представлені археологічними культурами раннього бронзового століття. Можна із впевненістю сказати, що у наступні тисячоліття в історії Краю таких зламів, переформатувань кланових та міжплемінних коаліцій відбулося чимало. Їх сліди — це нові археологічні культури.
У ранньому бронзовому віці серед них — згадувана раніше усатівська, культурні групи вздовж берегів Дніпра, у Приазов’ї, на сході Краю. І майже скрізь можна знайти коли не матеріальні сліди трипільського світу — у вигляді розписаних посудин, принесених з останніх острівців цієї цивілізації, то наслідування його досягненням — грубої подоби розписаної кераміки. Трапляються у похованнях під курганами навіть статуетки, виготовлені місцевими волхвами, котрі виконували обряди, можливо у чомусь подібні трипільським.
Колосальна інформація із різних галузей знань та умінь була збережена спадкоємцями, однак ще більше — загублено, а відомості про творців давньої цивілізації згодом взагалі зтерлися із пам’яті поколінь, щоб повернутися до їхніх далеких нащадків через тисячоріччя.
Чи мали трипільські протоміста шанс вижити, а їх вожді піднестися на вершини могутності подібно правителям Криту та надалі панувати над понтійськими степами так, як Мінос панував над Середземномор’ям? Можливо і так, могли, однак цей шанс був упущений, а усі подальші зусилля були спрямовані не на досягнення примарної величі, а виключно на виживання. татуетки серезліївського типу використовували при здійсненні поховального ритуалу. Перша половина ІІІ тис. до н.е.
На тисячоліття ці землі виявилися далеко за рубежами цивілізованих співтовариств Старого Світу. Також цілі тисячоліття знадобилися, щоб наблизитися до того рівня, котрий було досягнуто у далекому п’ятому тисячолітті до Різдва Христового.
Водночас «трипільський експеримент» наочно показав, що земля, яку нині називають Україною, надає своїм мешканцям практично необмежені можливості. Це рай для хліборобів і скотарів, тут удосталь мінеральних ресурсів. Тут при наявності певних знань, умінь, а головне — волі та бажання цілком можна побудувати квітучу цивілізацію на диво і на заздрість сусідам, ближнім і далеким. Однак солодкі плоди цивілізації так само можуть бути втрачені нащадками її творців у випадку, коли вони не зуміють вчасно відповісти на той виклик, що їм не раз і не два ставитимуть історія та Мати Земля. Те, що було створено на цих землях нащадками трипільців і їхніх сусідів у бронзовому віці наочний доказ того, що у історії існує безліч можливостей і факторів, що можуть визначити її подальший плин.