Три Скіфії

Після невідомих нам подій що мали місце у III ст. до н.е. на просторах колись великої за розмірами(а може навіть і Великої) Скіфії розселяються сармати. Одначе скіфи зуміли утримати за собою частину територій, а подекуди навіть захопити землі, що належали сусідам. Через те, що серед цих сусідів були також елліни та римляни, останні залишили чимало інформації стосовно кількох століть існування аж трьох «Скіфій»: задунайської, подніпровської та кримської. Ці Скіфії були не такими вже значними за територією, до того ж розділені землями, котрі належали іншим племенам, переважно — сарматським.
Коли історики у ХІХ ст. спробували співставити повідомлення давніх географів, мандрівників і військових з певними реальними містами та місцевостями то виявилося, що зробити це досить складно. І у цьому випадку завдяки зусиллям кількох поколінь археологів вдалося знайти чимало свідчень, що проливають додаткове світло на історію цих останніх Скіфій.

 

Нижньодунайська Скіфія
Перемігши царя Атея, македоняни так і не змогли надовго закріпитися в степах Добруджі. Невдалий похід Зопіріона дав скіфам другий шанс, і вони вже наприкінці IV століття до н.е. починають повертатися в степи на обидва береги Дунаю, які довелося ділити із фракійцями. Судячи зі знахідок скіфської кераміки на місцевих поселеннях, сусідство часом було цілком мирним. У той самий час Македонія, в особі правителя Лісімаха, обстоювала свої права на ці краї, ввела гарнізони в еллінські міста на узбережжі та на початку навіть потіснила союзні сили скіфів, фракійців і еллінів. Однак 281 року до н.е. Фракія здобула незалежність.
Слід відзначити, що у III ст. до н.е. скіфські поховання в тутешніх курганах, як і в Буджацькому степу, на час зникають. Археологи не можуть детально з’ясувати, чим саме займалися скіфи в цих краях. Античні історики характеризують їх, як «скіфів-орачів», яким дісталися не зайняті місцевим населенням болотисті землі у пониззі Дунаю. Однак скіфи були об’єднані під владою одного або декількох правителів і являли собою значну (за місцевими мірками) військову потугу. Близько 200 р. до н.е. в одному еллінському написі зайнята ними частина Добруджі вже прямо іменується «Скіфією».
Правителі цієї Скіфії вели активну політику, доповнюючи убогі врожаї з болотистої землі доходами від торгівлі й «заступництва» над еллінськими полісами. При цьому вони досить охоче брали на службу військових радників і фахівців із числа еллінів. Збереглися імена Герменя з Антіохії, котрий служив цареві Каніту, елліна Антигона, який служив царю Саріаку.
Ще за часів царя Атея еллінський Каллатіс карбував монети із зображенням свого скіфського патрона. Ця традиція була продовжена у роки розквіту задунайської Скіфії. Власне, саме завдяки цим монетам і стали відомі імена шести скіфських правителів: Танусака, Акросака, Каніта, Саріака, Хараспа, Айлія. Цікаво, що монети цих царів свого часу було знайдено у святилищі Ахілла Понтарха на острові Зміїному.
Серед вчених тривають нескінченні суперечки стосовно генеалогії та династичних стосунків цих царів, а також особливостей їх зовнішньої політики. Більшість визнає царя Каніта за родоначальника династії, потім ідуть Саріак і Акросак. Час правління їх оцінюють в середньому років по 50, що свідчить про повну політичну стабільність. На царях Хараспі та Айлії, які правили чи то наприкінці II, чи на самому початку I ст. до н.е. карбування монет скіфських царів у цьому регіоні закінчується.
Край скромному скіфському пануванню на західних берегах Чорного моря міг покласти цар Понта Мітрідат Євпатор, котрий готувався до грандіозної війни з Римом. Коли за часів мітрідатових війн (а саме у 73 р. до н.е.) до розташованих там еллінських міст увійшли римські легіони, про їх покровителів, задунайських скіфів, ніхто й не згадав.

Дніпровська Скіфія
Ще
 у ХІХ столітті на берегах Дніпра в межах Херсонської губернії було виявлено руїни кам’яних будівель, рештки понад півтора десятка давніх міст. Знахідки кераміки дозволили віднести їх до часів античності й припустити, що це і є ті самі міста — Азагарій (Азагаріон), Амадока, Сар, Серім, Метрополь, розміщені еллінським географом Клавдієм Птолемеєм у далекій Скіфії, десь біля межі відомого освіченим еллінам і римлянам світу.
Дніпровська Скіфія. Умовні позначення: 1 - городища; 2 - столиця (?); 3 - курганиМісцеві жителі знайшли застосування руїнам давніх міст. Коли на початку 50-х років ХХ століття сюди прибули археологи, у навколишніх селах вони побачили добротні огорожі, складені із видобутого серед руїн каменю. У деяких парканах, зведених навколо вкритих соломою мазанок, можна було побачити розкішні архітектурні деталі, навіть величезні карнизи.
Однак розкопки показали, що в землі ще залишилося досить, аби визначити час спорудження, архітектуру та інші подробиці з життя давніх селищ. Після всього побаченого дослідники одностайно приєдналися до раніше висловленої вченими думки про те, що саме на Нижньому Дніпрі знаходилися згадані Клавдієм Птолемеєм міста, ті самі Азагаріон, Сар, Сарон, Метрополь та інші. Сперечаються нині лише про те, яку саме назву мало те або інше відкрите археологами городище.
Давні поселення розташовувалися як на правому, так і на лівому берегах Дніпра. Лівобережні фортеці контролювали зручні переправи навпроти значних правобережних поселень. Вздовж правого берега городища розтяглися від меж нинішньої Запорізької та Херсонської областей до Дніпровського лиману. Там, південніше Херсона, у Білозерці, знаходиться останнє городище, що його свого часу ототожнили з Метрополем (Метрополісом) Клавдія Птолемея. Судячи з розташування, це було портове місто, такий собі аналог-конкурент еллінської Ольвії.Ліпний посуд з городища Золота Балка
З огляду на досить відносну точність координат, визначених Птолемеєм, а особливо складність їх співвіднесенням із сучасними даними, крапку у тривалих суперечках зможе поставити хіба що знахідка відповідних написів серед давніх руїн. Однак географ не вказав головного: хто ж таки побудував і кому належали славні міста Азагаріон, Амадока та інші. Встановити це можна було лише шляхом проведення археологічних досліджень.
Розкопки спочатку досить здивували дослідників. Серед руїн побудованих із каменю укріплень та не менш капітальних садиб, поряд з античними амфорами й тонкостінною, виготовленою на гончарному колі керамікою, їм трапилася величезна кількість ліпного посуду. Непоказні корчаги, глечики, грубі кружки, курильниці переважали у побуті місцевих жителів. Тобто міста, згадані Клавдієм Птолемеєм, належали зовсім не освіченим еллінам, а місцевим «варварам», котрі, однак, чимало узяли від античної цивілізації. Вивчення ліпної кераміки дало змогу встановити наявність скіфського, фракійського, кельтського та, звичайно, сарматського компонентів. Виявилося, що деякі з міст виникли там, де і раніше селилися різні племена (починаючи із бронзового віку), а також існували якісь давніші торжища. Місця останніх позначено знахідками розбитих амфор — звичайних супутників скіфо-еллінської торгівлі. Таким чином вибір місць для будівництва (та й розташування нової скіфської країни в цілому) був далеко не випадковим.
Більшість поселень складалася з невеликої укріпленої частини (площею від 1 до 3 га) і передмістя (від 35 до 35 га), у ряді випадків із власною системою оборони. Для захисту акрополів було зведено досить масивні стіни з каменю або ж саманних блоків (на кам’яному фундаменті) та навіть вежі. Додатково укріплення були посилені ровами й земляними валами. Висота стін могла досягати 35 м (при товщині до 24,5 м), чого було цілком достатньо для відбиття набігу сусідів, які не володіють спеціальними технологіями облоги міст.
На широкій стіні можна було розмістити достатню кількість воїнів, особливо стрільців з лука і швидко пересувати підкріплення вздовж всього периметра оборони. Масивні стіни якийсь час змогли б навіть витримати удари таранів. Фундаменти стін було розташовано на скелі, що унеможливлювало стандартні військові хитрощі на зразок підкопу. Стіни, що оточували передмістя, інколи досягали товщини одного метра, а у ряді випадків будівничі взагалі обмежилися невеликим валом і ровом. Очевидно, служба оповіщення про набіги працювала справно, тому у випадку небезпеки все населення встигало сховатися за більш надійні укріплення.
Забудовували поселення садибами, що складалися з житлових і господарських споруд. Таке планування багато в чому нагадує забудову еллінських міст Причорномор’я. Були прокладені вулиці, ширина яких становила від півтора до чотирьох метрів. Деякі з них мали бруківку, а на Любимівському городищі замостили навіть центральну площу.
Зводили будинки переважно на кам’яних фундаментах, але із саману. У деяких випадках стіни мали дерев’яний каркас і були обмазані глиною. Для покрівель використовували як підручні матеріали (дерен, очерет), так і черепицю (хто заможніший). Вхід намагалися влаштувати з південного боку. Наявність порогів припускає існування дверей, ширина яких відповідає сучасним стандартам — у середньому 80 см.
План і фото розкопок давніх садиб на городищі Золота БалкаПідлога в приміщеннях була земляною, іноді її вкривали шаром добре утрамбованої глини. Найбільш розкішні підлоги вимощено каменем. Житлові приміщення опалювали відкритими вогнищами, на яких також готували їжу. Будували також купольні печі, у яких можна було готувати та пекти хліб. У приміщеннях, де не було ні печей, ні вогнищ, для опалення використовували жаровні.
У садибі обов’язково існували приміщення для зберігання припасів, розділені на засіки, з вкопаними в землю великими посудинами. Тут же тримали амфори із запасом вина — для себе або на продаж. Мешканці городищ, судячи з розкопок, цілком забезпечували себе продуктами харчування за рахунок вирощування зернових культур, розведення худоби, полювання і риболовлі. Більшість речей, необхідних у побуті, теж виготовляли на місці. Виявлено сліди занять ткацтвом, ливарного виробництва, ковальського ремесла.
Жителі давніх міст вшановували різних богів. Знайдено залишки вівтарів, а за межами поселень — зольники, цілі кургани з попелу, насиченого слідами жертвоприношень.
Таким чином скіфи зуміли організувати у пониззі Дніпра ще одну «Малу Скіфію», обмежену на сході долиною Дніпра, а на заході — річкою Інгул. Цей трикутник з усіх боків немов море оточували степи, де знайдено кургани із численними сарматськими похованнями. Але у нижньодніпровському трикутнику таких поховань поки не виявили. Виходить так, що за стінами своїх міст і фортець скіфи якось зуміли пересидіти непевні часи, що настали у III ст. до н.е.
Дніпровська Скіфія мала свою столицю. Нею, як вважають, могло бути Красномаяцьке городище, найбільше за розмірами та найміцніше укріплене з нині відомих. Були у цій країні міста, фортеці (загальним числом більше п’ятнадцяти) поблизу стратегічних переправ і навіть порт — Метрополіс. Згодом сармати стали проникати й сюди, однак скоріше як рівноправні мешканці городищ, ніж завойовники. За територією, числом жителів, військовим та економічним потенціалом цей острівець колишньої Скіфії був не меншим і не гіршим за деякі царства того часу.
Вдале розташування міст Дніпровської Скіфії, дозволяло їм відігравати в степовій торгівлі ту роль, що її раніше монополізували елліни, котрі проживали у Тирі, Ольвії та Криму. Можливо, торгівля і не процвітала настільки, як це було в попередні століття, але приносила досить прибутку, щоб пережити важкі часи, що настали, а також жити надією на більш світле майбутнє.
Придніпровська Скіфія, подібно до вже згаслої на той час лісостепової «Країни міст"1, стала країною досить багатонаціональною. Більшість її мешканців спочатку могли складати скіфи, до яких приєдналися фракійці, елліни, кельти, а на заключному етапі — дехто із сарматів. Тут були навіть представники далекої північної зарубинецької культури. Всіх їх, незалежно від мови й віри, пов’язували Дніпро і торгівля. Цей спочатку благополучний острівець у сарматському морі проіснував до II, а місцями й до III століття н.е., коли йому послідовно нанесли удари племена сарматів і готів. На руїнах кількох нижньодніпровських міст у III ст. н.е. навіть виникають готські поселення, однак це вже інша історія.
Нині значна частина земель нижньодніпровської Скіфії похована під водами рукотворного Каховського моря. Сучасні господарі цього краю нині досить успішно використовують руїни скіфських міст, як каменоломні. Так що з плином часу все складніше стає розкривати таємницю стародавніх міст з берегів Борисфена-Дніпра, згаданих майже дві тисячі років тому великим географом Клавдієм Птолемеєм.

Кримська Скіфія
Мабуть, найчисельніші, а до того ж і найкраще вивчені скіфські старожитності на території Криму. Оскільки на кримській землі інтереси степовиків надто тісно перетиналися (і переплелися) з інтересами еллінів, римлян, то про ці краї та події, що у них відбувалися, до наших днів дійшло відомостей набагато більше, ніж про інші дві Скіфії.
Кримська Скіфія. Умовні позначення: 1 - столиця скіфських володінь - Неаполь; 2 - підвладні скіфам населені пункти, в тому числі укріплені; 3 - кургани; 4 - еллінські містаЩоб вижити в умовах Криму (і зберегти незалежність) скіфи, котрі перебралися сюди, відтворили звичну для них інфраструктуру степових країв, доповнивши її деякими компонентами, що раніше були відсутні. У числі будівельників нового царства виявилися нащадки степових скіфів, таврів, мешканців азійського Боспору, еллінів — словом, усіх, хто виявився на території степового Криму у ці непевні часи. В першу чергу була обладнана ставка для правителя у центрі Криму, поблизу передгір’їв. Вибір місця збігся з місцем розташування нинішньої столиці півострова — Сімферополя. Тут раніше вже існувало поселення таврів, потім близько середини II ст. до н.е. остаточно окопалися скіфи. Втім, у складі населення Неаполя, а також інших «скіфських» городищ того часу було чимало еллінів і навіть представників сарматських племен, про що свідчить вивчення антропології похованих у некрополях. Цікаво, а якою мовою спілкувалися мешканці давнього багатонаціонального міста у центрі Криму?
Спочатку поселення розросталося навколо невеликої фортеці. Потім укріплення перебудували, і вони охопили площу близько 20 га. Саме тоді був збудований перший палац, однак простояв він, як і місто, недовго. Біля 130 р. до н.е. все було зруйновано страшною пожежею. Нині учені губляться в припущеннях, хто ж настільки ґрунтовно знищив тоді столицю кримської Скіфії. Серед головних претендентів у палії згадують легендарну царицю сарматів, Амагу. Як би там не було, а місто було незабаром відроджене, одначе вже як царська резиденція, у якій було також влаштоване святилище та пишні мавзолеї для поховання представників правлячої династії. До будівництва резиденції залучили еллінських зодчих. Комплекс вийшов розкішний і до тих часів у кримських (та й інших) степах небачений: колонади, портики, мармурові статуї й рельєфи — словом, як у поважних і заможних царствах та полісах. Зрозуміло, укріплення відбудували не менш ґрунтовно — кам’яні стіни та вежі стали на сторожі безпеки нової столиці. Є думка, що у одному з палаців проживав свого часу знаменитий цар Скілур, активний учасник буремних кримських подій кінця II — початку I ст. до н.е.Військо Боспорського царства з бойовим прапором. Розпис у склепі некрополя Пантікапея. І-ІІ ст.
Окрім столиці, піддані царів Скіфії побудували й інші фортеці, а також поселення. Їх мешканці займалися хліборобством, торгівлею, забезпечували всім необхідним тих, хто за старою звичкою кочував у кримських степах та передгір’ях. Одні з цих селищ і міст розташовувалися на межах володінь Херсонеса, інші — в околицях Неаполя. Західне узбережжя Криму скіфи (по праву найсильнішого) приєднали — разом з розташованими там поселеннями. Тобто відібрали у колишніх господарівеллінів. ПівнічноЗахідний Крим був районом, у якому вирощували величезну (на той час) кількість зерна на експорт. Так що і ці ресурси тепер були у розпорядженні скіфських володарів, котрі облаштувалися у центрі півострова. Наявність власних портів дозволяла правителям кримської Скіфії вести тепер свої торгівельні справи, оминаючи часом ворожий Херсонес і Боспорське царство. У якийсь момент вони навіть вирішили спробувати усунути (або поставити під свій контроль) усіх місцевих конкурентів і посередників, а також поживитися здобиччю, яка б дозволила поповнити збіднілі ресурси кримської Скіфії. Хто ж тоді міг припустити, що усі ці великі плани приведуть кінець кінцем до остаточного падіння скіфської держави в Тавриді?
Спочатку було атаковано Херсонес, якому коштувало великих зусиль відбитися, вдавшись до заступництва царя Понта Мітрідата VI Євпатора. Втручання понтійських військ на чолі з досвідченим стратегом Діофантом скінчилося для скіфів катастрофою: їх військо було розгромлене у битві, а багато фортець, міст, селищ віддано вогню. Ворогом з ходу була захоплена навіть столиця, Неаполь, в укріплення (і оздоблення) якої було вкладено стільки грошей і зусиль. На якийсь час тут навіть розмістився ворожий гарнізон. Після такого розгрому скіфське царство так і не зуміло підвестися, а тим більше перешкодити проникненню в кримські степи нових хвиль сарматських племен. Саме вони не лише стали спадкоємцями кримської Скіфії, але й досить активними учасниками нового перерозподілу Криму між Боспором, Херсонесом і римлянами, котрі прийшли сюди після падіння Понтійського царства.
Граффіті на стінах будинків Неаполя Скіфського з зображеннями воїнів, башти та облогової машини. Зліва і вище башти зображено сарматську тамгуУ якийсь момент скіфам навіть вдалося домовитися із сарматами. Нові царі на час розширюють свій протекторат поза межі Криму. Однак і цього разу процвітання не було довгим. Скіфські володіння в Криму були благополучно поділені між сарматамиаланами і правителями Боспору. Останній, утім, як і Рим, досить успішно використовував у війнах одних «варварів» проти інших. Уцілілі на якийсь час скіфські фортеці й поселення на межі з володіннями Херсонеса, а також на узбережжі впали під блискавичними ударами римської морської піхоти. Це сталося під час кримського рейду равеннського флоту, що прийшов на допомогу атакованими чи то скіфами, чи то сарматами херсонеситам. Час був складний, одне слово, війна, отож римляни не стали докладно з’ясовувати, хто ж таки насправді напав на Херсонес — скіфи або сармати. Покарали усіх, хто потрапив під руку.
Довше за всіх протрималася столиця. Останній удар по Неаполю було нанесено близько 218 року. Вважають, що місто було атаковане аланами. Розкопки відкрили картину жорстокого й безжалісного руйнування. Під руїнами залишилася безліч речей та кістяки загиблих людей. Однак стіни укріплень і будинків якийсь час ще стояли над землею. Вони могли послужити якщо не житлом, те, принаймні, гарним захистом від вітру2.
На штукатурці стін кочовики, які приганяли сюди на зимівлю отари, залишили масу «автографів». Серед них — численні зображення коней, вершників. Є малюнки, які можуть мати відношення до останніх днів життя міста. На них можна побачити драбини, вежі, облогові машини. Але найбільше збереглося, мабуть, зображень сарматських тамг, залишених останніми відвідувачами мальовничих руїн Неаполіса, Неаполя-Скіфського.
Одначе сармати також не стали господарями Криму на якийсь тривалий час. З далекої півночі Європи вже накочувалася нова, ще більш потужна хвиля завойовників, що не лише розколола на декілька частин Сарматію, але й затопила останні острівці колишньої Скіфії.
Так завершилася епоха, що тривала майже тисячу років і почалася у ті далекі-далекі часи, коли скіфи прийшли «із глибин Азії». Залишилися на слуху лише їх гучне (і часом грізне) ім’я, а також назва країни — Скіфія, на довгі століття успадкована мешканцями Краю незалежно від роду-племені. Але й інша частина скіфської спадщини, що укорінилася в генах, культурі, мові, звичаях також стала загальним надбанням усіх спадкоємців давньої великої Скіфії.

 

 

1                    Мова йде про Лісостеп у VIII—V ст. до н.е.,  розділ 16: «Країна забутих міст».

2                    Відомо, наприклад, що у XVI—XVIII ст. подібним способом було використано руїни Херсонеса Таврійського. Цей корисний в господарстві об’єкт перебував у власності одного із кланів місцевих кочовиків.