Варвари і елліни

Починаючи із VII століття до н.е. скіфи та кіммерійці стали частиною життя і легенд еллінів. Вони увійшли в їхнє життя як неспокійні сусіди, нападники на села і міста, торговельні партнери, бізнес із якими приносить надзвичайні бариші. Численні зображення скіфських лучників ми бачимо на вазах. Уже до кінця VI ст. до н.е. етноніми сусідів — «Скіф» та «Кіммерій» увійшли до списку імен, котрі елліни отримували при народженні від Сицилії до Афін. Славетне ім’я «Скіф» носили правитель міста Занкли на острові Сицилія та видатний художник — вазописець, котрий малював сцени з еллінських міфів. Так склалося, що Скіф малював скіфів. На свої вироби знаменитий майстер ставив підпис: «Скіф розписав».
Заснувавши колонії на північних берегах Понту Евксинського, елліни на півтори із зайвим тисячі років стали не лише найближчими сусідами скіфів, але й частиною історії Краю. Ольвія, Херсонес, Боспорське царство-то найбільші політичні й економічні центри, без яких не обходилися історичні події тієї епохи. Завдяки пошукам археологів тепер відомо, що число античних міст, невеликих селищ і укріплених садиб у Північному Причорномор’ї обчислювалося багатьма сотнями, а скупі повідомлення античних авторів про далекі варварські краї певною мірою отримали втілення.

 

Військово-грабіжницька економіка

Мешканці степів потребували ремісничих виробів, у тому числі зброї, посуду, прикрас. Необхідним атрибутом життя стало вино, із яким відважні вояки встигли познайомитися під час східних походів. І якщо виробництво захисних обладунків, мечів, списів, стріл і ліпного посуду вони могли налагодити самі, часом могли обійтися пивом, то вирощувати виноград і давити вино явно не уміли (та й навряд чи стали б). До того ж скіфським царям, і не лише царям, було добре відомо, що зовсім неподалік є міста й країни, де умілі ремісники виготовляють чудові речі, а вина взагалі море. Античні міста та Скіфія. Умовні позначення: 1 - еллінські міста; 2 - городища скіфів

Усі ці корисні та приємні товари можна було придбати, як нині кажуть, із доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сході золота могло вистачити не надовго, та й більшу його частину використали (з точки зору сьогоднішнього дня) не по-господарськи: поклали до могили як заупокійні дари. Що могла запропонувати Скіфія навколишньому світу крім послуг найманців? Грубо зліплені горщики, овець і коней? Зроблені місцевими умільцями горщики та кубки могли прикрасити хіба що колекцію аматора «варварської» етнографії, а доставка худоби у далекі міста виглядала малоприбутковим підприємництвом.

Тривалий час писали про масштабні поставки хліба зі Скіфії (точніше Лісостепу), однак нині у цієї думки майже не зосталося прихильників. Для початку виявилося, що злаки, вирощувані сусідами скіфів у Лісостепу, навряд чи могли бути у ті часи повноцінним експортним товаром. Це сьогодні освічена Європа запала на «здорову їжу», тобто плівчасті пшениці, однак у античну епоху елліни віддавали перевагу «справжньому» хлібу. Та й доставка товарних партій зерна з далекого Поділля, Київщини або Полтавщини, за багато сотень кілометрів до морського узбережжя явно виглядала тоді заняттям маловигідним.

У давні часи найбільш рентабельним, транспортабельним, а відтак — найкоштовнішим «товаром» були люди, раби. Основним, і, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» із Причорномор’я були, ясна річ, скіфи, а до них — кіммерійці. Для захоплення невільників вони робили набіги на хліборобські племена лісостепу, а іноді й тривалі рейди через карпатські перевали, за Дністер і Дунай.

Можна сказати, що «працевлаштування» земляків і найближчих сусідів за кордоном було чи не найприбутковішим бізнесом степових кланів. Відзначимо, мова йде про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав  у ті далекі часи — як в Європі, так і на Сході (як і зараз) не могли обійтися без рабської праці. Скіфи та елліни на торжищі у Придністров'ї. Реконструкція

Крім того, у ті часи не тільки військові підрозділи, але навіть підрозділи стражів порядку часом формувалися зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали роботу з наведення правопорядку для себе надто непристижною. Тому лад у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів із далекої Скіфії. Їх відмінні бойові якості високо цінувалися не лише в Елладі.

Отримані від подібного «товарообміну» прибутки скіфи не тільки могли направити на споживання, але також інвестувати в нарощування військового потенціалу. Виготовлення на замовлення й закупівля зброї, обладунків відтепер могли бути поставлені на потік. Не тільки царі й воєначальники, а й багато воїнів могли дозволити собі вкриті золотом (а те й повністю золоті) предмети кінської збруї, не кажучи про зброю й посуд. Навіть традиційні дерев’яні чаші покривали тонкими золотими платівками. Стали модними хутряний і шкіряний одяг, і навіть взуття, обшиті безліччю різноманітних золотих бляшок.

Усю цю розкіш вже не треба було везти через море, її можна було замовити десь на Боспорі, у Ольвії або Херсонесі. Елліни платили за товари золотом, сріблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афінах або у Мілеті приносив цілком пристойні бариші.

Так виникла та кілька століть процвітала економіка, яку важко назвати інакше, як військовограбіжницькою. Однак така система не може бути вічною. Жорстокі набіги, що знелюдніли край, а часом, і опір сусідів неминуче наближали крах, розвал варварської «економічної системи». Найважливішою ланкою у цій системі були еллінські колонії в Північному Причорномор’ї.

 

Колонія на ім’я Ольвія

У ХХ столітті слова «колонія», «колоніалізм» сприймалися, як щось таке ганебноімперіалістичне, словом, не цілком пристойне. Тому так само негативно для людей, особливо не обізнаних із давньою історією може звучати словосполучення «еллінські колонії у Північному Причорномор’ї». Варто відразу зазначити, що давня Еллада (якась її частина нині відома за назвою «Греція») заморські території двадцять сім століть тому назад силою, як правило, не захоплювала. Та і єдиної країни з такою назвою не було. Елладу на світовій арені представляли великі і малі міста-держави (поліси), які часом вступали у союзи, а частіше потрапляли під владу якого-небудь могутнішого сусіда, приміром Персії. До того ж у ті далекі часи земель ще вистачало на всіх. До того ж елліни часто згодні були на такі території, які нікому, окрім них, взагалі потрібні не були.

Ольвія та ії околиці. Умовні позначення: 1 - античні поселення, сільськи та ремісничіОдну із перших колоній було засновано, як показали розкопки, на острові Березань, розташованому у ДніпроБузькому лимані. Втім, у ті часи Березань, можливо, ще не була островом — адже рівень моря був нижчим на кілька метрів. Мешканці тутешнього селища не тільки торгували, але й вирощували хліб, пасли худобу. На далекий острів елліни прибули з Іонії — так у ті часи йменувалася частина Анатолійського півострова. Тут було чимало значних і багатих міст, населення яких вже не могли прогодувати ні сільське господарство, ні торгівля, затиснуті конкуренцією й податковим законодавством місцевих царств.

Поки правителі великих і малих царств, запросивши на поміч скіфів та кіммерійців, ділили спадщину Ассирії й організовували нові імперії, мешканці малоазійських і інших полісів засновували одну колонію за іншою, проникаючи на захід, на схід і на північ. В останньому випадку вони не мали особливих конкурентів. Зі скіфами майбутні колоністи цілком могли близько познайомитися ще в Азії і довідатися для себе багато нового про країну за морем, а хтось міг отримати особисті гарантії вождя й навіть персональне запрошення.

Давно помічено, що поява античних колоній у Північному Причорномор’ї дивним чином збігається із появою представників Краю на Сході. Згодом число поселень у районі Бузького лиману досягає значного числа. Археологам нині їх відомо понад сто, а скільки пішло під воду або ще не знайдено — не знає ніхто. Як їх називали елліни невідомо, але сьогодні вони нанесені на археологічні мапи під сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами від 1 до 7) і так далі.

Вигляд ці поселення мали не надто монументальний. Археологи розкопали чимало котлованів землянок, а також залишки кам’яних фундаментів. Стіни зводили із саманних блоків. Плаский дах вкривали дерном, землею, коли розбагатіли — у справу пішла масивна керамічна черепиця. Поселення були різних розмірів — зовсім маленькі, соток на двадцять, і величезні, до 50—80 га, які за розмірами цілком могли б претендувати на статус міста — от тільки храмів, стін і інших укріплень вони не мали.

Створення мережі поселень не лише розширило оброблювані поля, але й дало можливість на повну використати місцеві мінеральні та природні ресурси. Мешканці поселень на Ягорлику  розгорнули виробництво скла, бронзових виробів, дякуючи лісу у Гілеї тоді на дрова вистачало. При цьому шкідливі виробництва було винесено за межі постійних поселень. Набір для торгівлі з аборигенами включав спочатку нескладні у виробництві, але досить ходові товари — скляні намиста, вістря стріл, металеві прикраси. На кораблях привозили вино, мальований і металевий посуд, дзеркала й багато інших товарів, які часом збували досить далеко на північ, мешканцям міст Лісостепу.

Елліни опанували півострів, нині обмежений Березанським і Бузьким лиманами, а також узбережжя. Вільне життя скінчилося років через сто—сто п’ятдесят, коли більшість мешканців зосередилася у одному місці, створивши нарешті справжнє місто. Його ім’я — Ольвія («Щаслива») нині досить широко відомо у Краї, хоча ще років двісті тому назад вчені сперечалися, де саме знаходилося багато разів згадане античними авторами місто. Його вулиці й площі повернулися з небуття завдяки археологам, і тепер кожний бажаючий може оглянути руїни давнього античного міста на околиці села Парутине. Садибна забудова античного міста у Причорномор'ї. Макет створено за матеріалами археологічних досліджень

Вважають, що сільську округу елліни спочатку занедбали не через зростання загрози з боку степових сусідів, а саме тому, що прийшов час конгломерату сільських селищ, що розбагатіли на торгівлі, ремеслі — словом, на великому й малому бізнесі перетворюватися на місто. Утворилася громада, поліс, у розпорядженні якої було досить грошей та інших ресурсів, щоб побудувати нарешті кам’яні кріпосні стіни, звести гідні міста храми та інші суспільні будівлі.

Правда, на стінах довелося заощаджувати — місцями вони були складені із саманних блоків. Зате у відповідальних місцях радували око рівні ряди кам’яної кладки.

Стіни й вежі із зубцями повинні були виглядати грізно й красиво, як з боку поля, так і з  лиману. Пара масивних веж фланкувала головні ворота. На влаштування рову навколо міста ольвіополіти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стіни достатньою перешкодою проти ймовірного набігу скіфської кінноти.

Спочатку місто забудовувалося не дуже розкішно: у храмах деталі із мармуру часом доводилося замінювати теракотовим обличкуванням. Одначе з часом Ольвія багатіла, а коли є золото, буде й мармур. В місті було прокладено вулиці, що розділили територію на безліч садиб різних розмірів. Вони були відбудовані згідно статку й смаків власників. Навіть водогін був улаштований — з керамічних труб, а от вкриті черепицею покрівлі стали нормою лише із IV ст. до н.е. У кожному господарстві влаштовували підземну цистерну для збору води, що стікала з даху.

Як і кожна поважаюча себе держава, Ольвія стала карбувати власні монети. Спочатку це були невеликі зливки міді у вигляді дельфіна. Були в обігу також зливки, що нагадують вістря стріл — «монети-стрілки». Подібний дріб’язок, як правило, був у обігу винятково в межах поліса, ним можна було розрахуватися за продукти на ринку або за випивку та обід у харчевні. Для більш поважних транзакцій, особливо поза межами поліса, використовували срібні й навіть золоті монети.

Ольвія намагалася жити у мирі зі скіфами, оскільки покладатися могла переважно на добросусідські відносини, а не міць стін або чисельність та мужність громадян. Часом доводилося визнавати протекторат скіфських правителів, однак у випадку серйозної небезпеки підтримка володарів Степу могла виявитися незамінною1.

 

 На берегах Тавриди

Особливо ґрунтовно елліни заселили таке благодатне місце, як Крим. Його гори і долини куди були більш подібні до рідного еллінського краю, ніж степові рівнини за околицями Ольвії. Двома найважливішими центрами давньої Тавриди стали Херсонес і Пантікапей, спочатку звичайна колонія, а потім — столиця Боспорського царства.

Античні центри та міста КримуВід давнього Херсонеса Таврійського, нині затиснутого між морем і околицями зростаючого Севастополя, збереглися не лише вражаючі уяву руїни, але й рештки межування наділів, колись наданих громадянам поліса при розділі прилеглої кримської землі понад двадцять п’ять століть тому. Це місто — рекордсмен-довгожитель серед античних населених пунктів півострова і дожило до ХIV ст., проіснувавши майже два тисячоліття.

Так довго місто проіснувало ще й тому, що херсонесити були людьми завзятими, відважними й здебільшого до кінця вірними присязі, урочисті слова якої збереглися на мармуровій стелі. Покоління за поколінням, вони присягалися Сонцем і Небом, Богами й Богинями Олімпійськими у тому, що не зрадять рідне місто «ані елліну, ані варвару». Захист міста зі зброєю в руках був для херсонеситів справою честі. Міське ополчення не раз давало відсіч, як скіфам, так і еллінам, котрі оселилися в Східному Кримі. До наших днів дійшли надгробки воїнів-херсонеситів, на яких зображено їх зброю та обладунки.

Нині на околиці Херсонеса, та й на самі його руїни наступають окраїни міста, і лише на супутникових знімках цілком чітко помітні кам’яні стіни, що розділили найближчі до міста поля на прямокутної форми ділянки. Відзначимо, що у сучасній Європі таку картину побачити практично неможливо. Нині розкопані садиби мешканців міста, які споруджувалися ближче до земельних володінь.

На відміну від дачних шести соток радянських часів володіння таким наділом було невід’ємним правом (і ознакою) громадянина славного поліса. Поважний господар вирощував виноград, пшеницю, тому цілком міг і родину прогодувати, і багато чого запропонувати на продаж. Виноградні лози висаджували поруч невисоких стін, складених із зібраного на тому ж полі каменю. Ці кладки не лише захищали від холодних чи посушливих вітрів, але створювали затінок, коли треба — акумулювали тепло й вологу — прямо з повітря. Це зараз тут не можуть обійтися без поливу, місто потерпає від нестачі води. А херсонесити — ті уміли видобувати воду навіть з повітря. Монети античних міст Криму та Боспорського царства

Зі збутом вина у колоністів проблем не виникало: Скіфія та її північні сусіди могли випити не лише все те, що виготовляли у Тавриді або околицях Ольвії, але й спожити у чималенькій кількості «заморські» напої, розлиті в амфори на Хіосі, Лесбосі, Самосі та інших місцях Еллади.

На береги Боспору спочатку прийшло кілька груп еллінів, кожна із яких заснувала власний поліс із усіма атрибутами державності — аж до карбування монет, причому не лише мідних, для внутрішнього споживання, але й срібних, а у випадку особливого процвітання навіть золотих. Містечка багатіли, будували фортечні стіни й храми. Археологічні експедиції, що приїжджали у сонячний Крим з Києва, Санкт-Петербурга, Москви й Харкова, а також інших далеких місць, чимало попрацювали, з’ясувавши при цьому чимало подробиць з історії давніх міст, що не потрапили на сторінки праць античних авторів.

Згодом найбільш заможний і сильний центр, Пантікапей об’єднав їх під своєю зверхністю. Спочатку верховний правитель не зазіхав на демократичну традицію, іменуючи себе «архонтом Боспору й Феодосії», але потім усе було названо дійсними іменами: на Боспорі запанувала правляча династія. Волелюбні елліни спочатку пручалися, але незабаром відчули всі вигоди, які може принести сильна влада: насамперед стабільність і мир, нарешті, захист від сусідів-варварів, завжди ладних за певних обставин перейти від взаємовигідної торгівлі до грабунку.

Нове об’єднання незабаром вийшло за межі керченського півострова і почало диктувати свою волю навіть деяким сусідам-варварам, у тому числі й на протилежному березі Боспору Кіммерійського. Варвари теж були не проти того, щоб послужити (за відповідну винагороду) боспорським правителям. Потім настала черга Херсонеса, якому довелося витратити чимало сил, захищаючи свою незалежність. У підсумку всекримське царство під верховенством Боспору так і не було створене, а суперники згодом потрапили під протекторат більш могутніх сусідів.

Мешканці Боспору особливої майстерності досягли у створенні ювелірних шедеврів для казково багатої скіфської знаті. Можна стверджувати, що без їх виробів не обійшовся жоден поважаючий себе правитель Скіфії у V—IV ст. до н.е. З Боспором зв’язують такі шедеври, як пектораль, гребінь із кургану Солоха, численні золоті й срібні посудини, витончені прикраси. Виробництво золотих горитів, які знаходять у царських похованнях, було серійним. Невідомо, скільки виробів вибивали на одній матриці, але деякі такі речі, приміром, знайдені в 2—4 екземплярах. Що отут казати про різні там золоті бляшки — їх штампували тисячами. Археологічні розкопки античного міста Німфей, 50-ті роки ХХ ст.

Заможний Боспор навіть почав карбувати золоті статери. Ці монети настільки досконалі, що скіфська знать замовляли собі персні, в якості щитків для яких використовували ці прекрасні вироби боспорських майстрів. З одного боку монети зображення персонажа, що поєднує (на думку сучасних учених) образи Діоніса й Апполона Гіперборейського. Вважають, що ця символіка відбивала уявлення стосовно Криму еллінів, котрі оселившись на його східному узбережжі вважали, що перебувають десь у краю ойкумени, неподалік від входу до Аїду. Звідси й особливості місцевої «кіммерійської» топоніміки, що відбиває осмислення боспорянами свого місця у світі живих і у світі мертвих.

Головним досягненням кримської еллінської економіки стало те, що півострів, точніше його частина, а саме опановані практичними переселенцями райони, насправді стали житницею (точніше — однією з кількох) для всього античного світу. Якщо із території Краю й був у давні часи якийсь значний хлібний експорт, то хіба що із Криму. Лише через порт Феодосії якось було відправлено до Афін близько 86 тисяч тонн зерна. Боспорський володар при нагоді міг «подарувати» у вигляді знижки митних зборів (із чергової партії у якихось 16389 тонн) тим самим Афінам 540 тонн зерна. Не дивно, що на честь боспорських благодійників вдячні афіняни спорудили стели у цитаделі еллінської демократії.

Однак хоч і на краю світу розташоване було Боспорське царство, але становище одного із найбільших експортерів хліба одразу привернуло до нього, та й до Тавриди у цілому, увагу тих володарів давнього світу, які звикли на свій розсуд розпоряджатися товарними потоками й взагалі вибудовувати порядок у світі згідно своїх уявлень та потреб. З того часу до скелястих берегів прибували не лише посольства із проханнями про допомогу хлібом, або переконливими пропозиціями про союз в ім’я високих ідеалів, але й ескадри бойових кораблів із випробуваними стратегами й військами на борту. Зрештою, все закінчилося досить сумно: процвітання змінилося занепадом. Потім прийшли чергові завойовники, після яких лишилися лише руїни, які нині нагадують про колишню красу еллінських міст і велич прадавніх держав.

 

 

1                    Іноді ця підтримка значною мірою визначала подальшу долю міста. Детальніше про це у розділах: «Виправа Зопіріона» та «Скіфський слід» у перемозі ольвіополітів»