Глава 2. "През тебе
прагнет Русь направи"

Глава 2. «През тебе прагнет Русь направи».

 

Легалізація православної Церкви після кількох десятиліть її існування по суті у підпіллі та обрання на митрополита Київського і Галицького знаного й авторитетного в державі Петра Могилу викликали в Україні сплеск емоційного піднесення, розцінювались як щасливий знак долі, який передвіщав неминуче повернення православній Україні-Русі її колишньої величі і слави. Опублікований у Лаврській друкарні панегірик з приводу піднесення Могили в митрополичий сан «Дзвінкоголосий хорал» оптимістично закликав:

Преч з Роксоланских смутки уступайте
Границ, ламенти сердца не турбуйте:
Юж єст весельє, ах, досит стогнаня!
Преч нареканя.

Водночас усі добре усвідомлювали, що десятиліття катакомбного існування православ’я в Україні не минулись марно. Церква багато втратила за цей час. І втрати ці були не лише матеріальними, як то: перебрання уніатами до своїх рук чималої кількості православних святинь і церковного майна. Не менш тяжкими були й втрати дорогоцінного часу для поступального розвитку Церкви. За час, що минув у боротьбі православних за право сповідувати релігію своїх предків, інші конфесійні громади досягли помітних успіхів у підвищенні освіченості кліру і пастви, удосконаленні церковної догматики та й, врешті, посилення емоційного впливу від величі своїх культових споруд і досконалості церковних літургій. Усе це й багато чого іншого потрібно було негайно надолужувати. А відтак і радість з приводу вступу Могили у сан поєднувалась із очікуванням неминучих змін у церковному житті — «през тебе прагнет Русь направи».

 

Реформування православної Церкви Петром Могилою
Петро Могила. Фреска церкви спаса на Берестові у КиєвіПетро Могила, вочевидь, як ніхто інший з його сучасників, підходив на роль освіченого реформатора православної Церкви. Ще перебуваючи у сані архімандрита Києво-Печерського монастиря, він розпочав реформування системи православної освіти, маючи на меті перетворити засновану ще Плете­нець­ким Лаврську школу у вищий навчальний заклад європейського рівня. За взірець при реформуванні школи архімандрит взяв діяльність найбільш передових на той час єзуїтських колегій. Від середини 1631 ро­ку в школі впровадили вивчення грецької мови та латини, почали широко послуговуватись навчально-методичною літературою, визнаною в кращих європейських університетах. Піклуючись про підвищення рівня викладання наук, Петро Могила добирав найбільш здібних учнів і відправляв на власний кошт продовжувати навчання за кордоном.
Одночасно з піднесенням рівня навчання у Лаврській школі, Петро Могила інтенсифікував діяльність Лаврської друкарні. За його ініціативи друкарня почала видавати книги використовуючи латино-польські шрифти (до цього часу використовувався винятково церковнослов’янський шрифт). Лише за перших п’ять років архімандрії Петра Могили було опубліковано близько 15 книг і брошур. В роки свого митрополитства владика опублікував в Лаврсь­кій друкарні ряд власних унікальних робіт.
Зокрема, 1646 році було видано впорядковану митрополитом книгу текстів церковних служб і порядку проведення молитов і таїнств — так званих «треб». «Требник Могили» став першим подібним виданням у східнослов’янському православному світі, а, відтак, набув поширення не лише в межах Речі Посполитої, й усій Східній і Центральній Євро­пі. Так само велику популярність у православному світі здобув і підготовлений Могилою перший православний Катехізис, що містив тлумачення основних положень віри. А ще Лаврська друкарня подарувала світові збірку житійних новел про печерських святих авторства одного з найближчих соратників владики Могили Сильвестра Косова «Патерикон», описи чуд, пов’язаних з Києво-Печерським монастирем, зібрані Афа­на­сієм Кальнофойським, — «Тера­тур­гема». Серед визначних видань, що були опубліковані в цей час у Лаврській друкарні, вчені називають низку «Слу­жебників», «Номоканон», «Анфоло­гіон», «Єван­ге­ліє Учительне», «Трідіон», «Літос» та інші. «Требник» Петра Могили 1646 р. Титульна сторінка
Причому, і розбудова освіти, і розвиток книгодрукування для Петра Могили мали певне прикладне значення — як способи підняття освіченості передовсім православного духовенства, посилення його значення як духовного поводиря православного народу.
Так само як і в реформованій римо-католицькій Церкві Київський митрополит ввів практику обов’язкового проголошення парафіяльними священиками по неділях і під час православних свят виховних проповідей для своїх прихожан. Піднесенню духовного авторитету духівництва мали сприяти й заходи, спрямовані на внутрішнє зміцнення православної Церк­ви, посилення дисципліни серед кліру. Для досягнення цієї мети владика Могила налагодив дієвий контроль за повсякденним життям і духовним служінням ченців і священиків. Митрополит вимагав від свя­щеників, аби ті являли собою зразки християнського смирення і були якнайліпше фахово підготовленими до виконання своїх душпастирських обов’язків. Кожен клірик мав щонайменше 12 раз на рік сповідуватись.
Митрополит запровадив у Київській митрополії інститут особливих митрополичих намісників, котрі контролювали стан справ в єпископіях. За діяльністю парафіяльних священиків наглядали вибрані серед найдостойніших з-посеред них протопопи, а ті у свою чергу перебували під пильним наглядом ченців-візитаторів. Для розслідування правопорушень і чинення правосуддя над духовними особами було впроваджено особливий церковний суд — консисторію. На­ма­гаючись впорядкувати церковні служ­би, митрополит особисто впорядкував і видав згаданий уже раніше «Требник».
Цілком в дусі часу і тогочасних європейських традицій Петро Могила розпочинає своєрідну «націоналізацію» православної Церкви. Великого розголосу серед віруючих набуває акція із вшанування мощів святителя Русі рівноапостольного київського князя Во­ло­димира, нетлінні останки якого були знайдені під час ініційованого Київсь­ким митрополитом обстеження руїн першого кам’яного храму Київської Русі — Де­ся­тин­ної церкви, зруйнованої під час навали на Русь орд Батия.
Слідом за пошануванням князя Володимира православний Київський митрополит проводить канонізацію всіх печерських угодників, створюючи у такий спосіб національний православний пантеон.
Срібний хрест, подарований Петром Могилою Видубицькому монастирюПідняттю авторитету православ’я повинна була сприяти й організована Петром Могилою (і фінансована переважно саме його коштом) грандіозна програма повернення «з темряви підземної» колишньої величі Києва — «слов’янського Єру­са­ли­ма». Відомі з давньоруських літописів Десятинна церква, Софійський собор, Трисвятительська церква, храм Спаса на Бе­рес­то­ві, Михайлівська церква Ви­ду­биць­кого монастиря та інші давньоруські святині були не просто пам’ятками попередньої славної доби, що занепали в часи лихоліть, вони уособлювали со­бою сакральну суть православної Русі-України. А тому ініційована владикою Петром їхня відбудова несла в собі потужну ідеологічну складову, мала стати наочним свідченням безперервності, тяглості історичних традицій православ’я на землях, куди світло християнства вперше було принесене самим апостолом Андрієм.
Дослідники відзначають, що головним реставраційним проектом київського владики стала відбудова Со­фійсь­ко­го собору. Причому, зважаючи на ініціативи митрополита Петра щодо пошанування князя Володимира, відбудова Софійського собору провадилася також у контексті становлення культу святителя Русі. Попри те, що собор було зведено в часи київського князя Ярослава Мудрого, Могила про­пагував версію, за якою останній лише завершив справу, яку перед тим так продуктивно розпочав Во­ло­димир-хреститель. Отож владика не пристав на загальноприйняте датування початку будівництва 1037 ро­ком, а під час реставраційних робіт у 1634 ро­ці наказав зробити в центральній частині бані собору напис, з якого випливало, що будівництво розпочалося 1011 року, тобто за чотири роки до смерті князя Володимира.
Ще більше зміцнити позиції українського православ’я мала задумана Петром Могилою ідея створення на базі Київської і Галицької митрополії автокефального Українського (Руського) патріархату. Щиро переймаючись проблемою подолання розколу в християнському світі загалом і в руському православ’ї зокрема, Петро Могила, як можна зробити висновок з його численних заяв і вчинків, вповні допускав можливість порозуміння з Ва­ти­каном. Щоправда, православний Київський митрополит ніколи не мислив категоріями творців Бе­рес­­тейсь­кої унії 1596 року, а виступав за впровадження універсальної церковної унії, яка б засвідчила не підпорядкування православної Церкви Папі Римсь­кому, а на ділі втілила б у собі справжнє об’єд­нання християнських Церков, при збереженні особливостей їхньої обрядовості та автономності внутрішнього церковного життя. Подібного роду унія мала всі шанси привнести в суспільне життя Речі Пос­по­литої релігійне толерування й остаточно зняти існуючі майнові конфлікти поміж різними християнськими конфесіями України, що до того раз-по-раз провокували жорсткі, а подеколи й криваві конфлікти.
Дослідники звернули увагу на той факт, що зважаючи на політичну ситуацію в Польсько-Литовсь­кій державі, плани Могили могли реалізуватися, принаймні налаштування королівського двору давали підстави розпочати реальні переговори між уніатами й православними щодо їхнього об’єднання. Так, Владислав IV спеціальними універсалами від 31 серпня до уніатів і 5 вересня 1636 року до православних («схизматиків») закликав християн східного обряду укласти унію вже на найближчому сеймі в 1637 році.
Важливим було й те, що предстоятелі обидвох Східних Церков у Речі Посполитій — Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський — щиро переймалися об’єднавчою ідеєю і як ніколи раніше були близькі до порозуміння. Так, у відповідь на королівський лист владика Петро намовляв вірних православної Церк­ви негайно розпочати вибори послів на переговори. Натомість, владика Йосиф звернувся до Риму, а саме до Конгрегації поширення віри, за дозволом на проведення спільного Собору. При цьому Київський унійний митрополит позитивно відгукувався про своїх партнерів — православних владик, які в цій справі також виявляють добру волю. Все вказувало на те, що перешкод, принаймні для початку об’єднавчого діалогу, бути не повинно.
Проте, насправді, сталося інакше. Головною перешкодою для початку діалогу стала позиція Римської курії, яка вкрай негативно відреагувала на ініціативу, що зародилась на теренах Польсько-Литовської держави. Для Апостольської столиці надважливим завданням її діяльності було підпорядкування всієї Східної Церкви. А в той час, коли предстоятелі обидвох Східних Церков у Речі Посполитій задумували об’єднавчий процес, у Римі великі надії покладалися на можливий діалог з Констан­тино­польсь­ким патріархатом, для якого, здавалось, на той час визріли всі передумови. Утворення Руського патріархату загрожувало ускладненням добрих стосунків Риму з Константинополем. Саме ця обставина, як видається дослідникам, і ста­ла основною причиною резиґнації папської курії з уній­ної акції в Речі Пос­политій. Київський (унійний) митрополит Йосиф Велямин (Рутський). Невідомий художник
Отож позиція Апостольської столиці полягала в тому, що у випадку будь-якого спільного зібрання з’єднаних і нез’єднаних з Римом русинів потрібно було вимагати складення православними Спо­ві­дан­ня віри на засадах Флорентійської унії. Стосовно ж конкретних політичних намірів керівництва Речі Посполитої щодо підтримки ідеї об’єднання Східних Церков, то Рим надіслав своєму нунцію у Варшаву інструкцію, згідно з якою він мав запобігати будь-яким акціям «схизматиків» і тим більше єретиків супроти «католицької релігії» під час засідання сейму. Нунцій зобов’язувався, разом з королем, латинськими єпископами та іншими сенаторами, всіма можливими засобами протистояти тим загрозам.
Вальний сейм 1637 року не призвів до згоди між вірними Східних Церков у Речі Посполитій, і вдоволені цим фактом папські посланці доносили у Рим, що на сеймі «…про унію з православними русинами навіть не говорилося». Проте ідея об’єднання православної та унійної Церков не відійшла в небуття. Криваві події 16371638 pоків, що супроводжувалися нападами та розбоями на церковні маєтності і святині, стимулювали обидві сторони продовжувати пошуки шляхів відновлення єдності. Стежачи за перебігом сейму в березні-квітні 1638 pоці, повноважних представників Папи Римського непокоїла позиція Владислава ІV, котрий і надалі підтримував ідею укладення універсальної унії, наслідуючи свого батька. З достовірних джерел їм стало відомо, що король має намір прохати Апостольську столицю дати згоду на проведення спільного собору. Відповідь нунція була однозначною: Папа Римський ніколи не дозволить скликати ані Синодів, ані Соборів, на яких обговорюватимуться догматичні питання.
Захоплення ж Петра Могили ідеями автократії, його роздуми над феноменом ідеального володаря, що були опред­метнені в декількох написаних ним пе­ред­мовах і посвятах до лаврських ви­дань, дають дослідникам підстави говорити і про існування у владики намірів створення в межах Речі Посполитої, а саме на теренах України-Русі, автономного князівства, яке мав би очолити саме такий ідеальний володар, що довів ефективність свого управління на духовному поп­ри­щі. Отож не даремно Київсь­кий митрополит, посилаючись на руські літописи, виводив свою генеалогію з часів князя Володимира, наголошуючи тим самим, що він цілком легітимно може вважатися спадкоємцем і продовжувачем справи святителя Русі. Завершуючи реставраційні роботи в давньоруській церкві Спаса на Берестові, владика Петро на­казав зробити напис, який засвідчував той факт, що церкву було побудовано «великим всія Росії князем і самодержцем святим Володимиром», а оновлено «Петром Могилою, архієпископом і митрополитом Київським, Галицьким і всієї Росії».
Утім, передчасна смерть владики Петра на початку 1647 року стала на заваді реалізації цих амбітних планів, як і, власне, суттєво пригальмувала втілення в життя низки інших великих починань Київського митрополита, що могли докорінно змінити історію України-Русі, допомогти її людності уникнути тих жахливих катаклізмів, що мали місце в середині — другій половині XVІІ ст.


Православна Церква та козацтво в добу Петра Могили
Однією з причин, що завадила повсталим козакам у виступах 1637 і 1638 років здобути над «ляхами» перемогу, на думку рядових по­в­стан­ців, було та, що «…черкасы многіє старшины их от християнские веры отступили и превратились к латинской и папежной вере…».
Покровець хрещатий з композицією «Богородиця-Знамення». XVII ст. З колекцій Києво-Печерської лавриПринаймні, саме такі пояснення були записані царськими воєводами з уст тих повстанців, котрі після поразки виступу воліли переселитись із Подніп­ро­в’я на землі Сло­бо­жан­щи­ни. На релігійні мотиви козацького по­встан­ня вказували й інші учасники виступу: «…в ли­товских городех руские веры черкас и их жен и детей, которые не отступают и в папежскую веру не превращаютца, по­ля­ки побивают росными кознями».
Проте історики Церк­ви (зокрема й відомий су­час­ний дослідник Сергій Плохій), оцінюючи роль релігійного фактору в розгортанні козацьких повстань другої половини 30-х років ХVІІ ст., налаштовані більш скептично. Принаймні, якщо у збуренні козацьких виступів 1620-х — початку 1630-х років участь вищого православного кліру простежується доволі виразно, то тепер ієрархи і чернецтво переважно намагались дистанціюватись від козацької сваволі. Так, ченці Густинського монастиря, інформуючи царських воєвод про ті буремні часи, зазначали, що «…черкасы не похотели быть под панскою справою и учинились самовольны попрежнему, и по городом урядников, и ляхов и жидов побивали и грабили, и костелы пожгли в городех. Зато-де их, черкас, и побивают поляки, а не за веру…». Козацький сотник. Художник Тимофій Калинський
Не згадує про релігійні мотиви ви­бу­ху 1637 року й автор «Львівського лі­то­пису», що залишив нам чи не найбільш переконливий образ війни 1630 року саме як війни релігійної. У випадку ж з вибухом козацького повстання кінця 30-х років він буденно оповідає про те, як «на Україні козаки броїлись і ляхом деспекти чинили, німцов як мух били, міста палили, жидов різали як кур, мніхов у костелах палили єдні, а другії гумна молотили, їздячи стада займаволи, м’яса до бочок солили, живность собі готовали».
Причини такої прохолоди у ставленні до козацького виступу з боку людей Церкви дослідники вбачають у тій політиці, яку проводив Київський православний митрополит Петро Могила, а також в успіхах у справі легалізації православної Церкви в Речі Посполитій. Адже для вищої церковної ієрархії можливість досягнення поставлених цілей політичними заходами робила збройну допомогу козацтва не лише зайвою, а й згубною, оскільки компрометувала православне середовище в очах усієї Речі Посполитої як бунтівників і ворогів вітчизни.
Відсунення ж козацтва на периферію релігійного протистояння та гордовите нехтування їхніми послугами з боку митрополита Могили відверто дратувало козацьку старшину. Більше того, митрополичі реформи, що внесли у стосунки православних і католиків певний спокій, сприймалися в ко­заць­кому середовищі насторожено. Владику Мо­ги­лу підозрювали у таємному наверненні до унії. Згідно свідчень анонімного автора трактату про способи заспокоєння вже наступного ко­заць­кого виступу, під проводом Богдана Хмель­ниць­кого, козаки, начебто, хотіли втопити митрополита в Дніпрі за те, що за його наказом навпроти святої Софії було поставлено розп’яття, схоже на римо-католицьке, а на відреставрованій церкві святого Спаса купол нагадував костельний. І лише втеча з Києва, нібито, порятувала Петру Могилі життя.
Щоправда, відзначаючи дистанціювання від козацького виступу вищого церковного кліру та чорного духовенства, варто визнати факти його підтримки з боку нижчого, парафіяльного духовенства, яке й зазнавало найбільше утисків з боку непримиримих релігійних опонентів.