Глава 6. Переможна
осіння кампанія Війська Запорозького 1648 року.

Глава 6. Переможна осіння кампанія Війська Запорозького 1648 року

 

Після перемоги Максима Кривоноса під Старокостянтиновим полум’я антишляхетських й антиурядових виступів загрозливо запалало в межиріччі Случі та Горині. Зокрема тут повсталі зруйнували маєток Адама Киселя в Гощі, небезпечно було під Дубно, Молодьковим, Клепачах, Степанем, Володимирцем, Рівним. Під Сульжином згромадилось до 20 тисяч селян. Лише за невеликої допомоги козаків вчорашні орачі здобули добре укріплені міста і замки Волині — Заслав, Рівне, Клевань, Олику, Луцьк, Чорторийськ.
Галицький підкоморій Ян Потоцький палко закликав шляхту до мобілізації, бо «власні піддані наші в усіх містечках починають бунтувати, тут же гультяйські купи приходять із-за Дністра та Молдавії». А лідер найбільш войовничого крила в тогочасному істеблішменті держави — князь Ярема Вишневецький — був свято переконаний в тому, що «шаблею певніший собі мир вчинимо», аніж за столом переговорів.

 

«Пани-шляхтичі плюгавецькі»
Коронні війська та
 шляхетське ополчення на чолі з реґіментарями князем Владиславом До­мі­ні­ком Заславським, Миколаєм Остророгом й Олек­санд­ром Конєцпольським до походу проти повсталих козаків гуртувалось у звичному для мобілізації армії місці  в таборі під м. Глиняни, що поблизу Львова. Хоч Яре­ма Вишневецький у листах до реґіментарів вказував на невдалий вибір місця мобілізації, через його віддаленість від театру можливих бойових дій. Не були почуті під Глинянами й проникнуті тривогою за перебіг подій в Україні застереження воєводи Адама Киселя. Практично всі дослідники відзначають той факт, що у війську панувало відчуття безпечності та зверхності по відношенню до свого супротивника. Шляхтичі сія¢ли розкішшю своїх захисних обладунків, магнати хвалились один перед одним хвацьким виглядом власних почтів, а загалом серед вояків запанувала думка щодо можливості змусити «хлопів» до покори одним лише виглядом такого доблесного війська.
Польський шляхтич. Художник РембрандтОдночасно з глинянським парадом марнотратства і пихи на чолі 6-тисячної армії, стинаючи на своєму шляху, як писали оче­видці, «винного й невинного», просувався до міс­ця вирішального герцю через землі Київщини та Схід­ної Волині князь Ярема Вишневецький. По­мис­ла­ми князя керувало бажання помсти та намагання залякати «невдячну чернь». Але в дійсності це лише озлоблювало та підштовхувало знедолених до підтримки козацького виступу.
Загалом у розпорядженні коронних реґіментарів було за різними підрахунками від 35 до 40 тисяч вояків і приблизно стільки ж озброєних і навчених для війни військових слуг магнатів і шляхти. Крім того, на озброєнні цієї армії було близько 100 гармат.
Хмельницькому та його соратникам вдалося зібрати під свої знамена понад 100 тисяч чоловік, щоправда, лише половина з них мала належне озброєння та хоч якийсь досвід ведення війни. А тому пильну увагу гетьман приділив вибору місця майбутньої битви, з тим, аби воно нівелювало переваги армії супротивника (насамперед, скувало маневреність відмінно навченої польської кавалерії) та, натомість, дозволяло повною мірою використати сильні сторони свого війська. Таку місцевість було знайдено на правому березі р. Іква неподалік містечка Пилява.
Напередодні битви її було відповідним чином і підготовлено — за наказом українського гетьмана козаки перекопали русло річки, аби спрямувати її води на частину сіножатей. За собою козаки закріпили більш вигідні позиції, а полякам залишили простір, вкритий чагарниками, чисельними рівчаками з водою та ставками й заболоченими низинами. Для того, аби змусити неприятеля вступити в бій на вигідній козакам місцевості, Богдан вдався до цілого ряду тактичних хитрощів та імітацій в районі Старо­кос­тян­ти­но­ві, вдаючи, що саме там він хоче прийняти бій.
Прибувши на лівий берег Ікви, коронні війська заклали невиправдано великий, некомпактний табір, що розкинувся на шести пагорбах «на добру милю». Кожен полковник зупиняв своє вояцтво там, де йому видавалось за гоноровіше, а від цього страждала загальна обороноздатність. За словами очевидця, у війську панували «розкіш, амбіції, чвари і заздрість». Поняття військової дисципліни було не в моді, а зневажання авторитету вождів виглядало мало не свідченням доброго смаку шляхтича. «Кожен жовнір, — як зауважив по тому князь Заславський, — хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом».
Необхідні роботи по укріпленню табору доведені до кінця так і не були, оскільки всі сподівались на швидку і легку перемогу. Частина комісарів-радників, «зігрівши рот вином, заприсяглися за 24 годин взяти козацький табір». Усвідомлення ж трагічності такого легковаження супротивника прийшло занадто пізно. Пернач полковника і ротмістра Речі Посполитої. XVІІ ст.
Бої, що розпочалися 21 вересня, відзначалися неймовірною запеклістю. Упродовж дня ініціатива декілька раз переходила з рук в руки, після кожної атаки на полі залишались гори трупів. Надвечір 22 ве­ресня до українського та­бору прибуло всього лише близько 56 тисяч буджацьких та­тар — абсолютно мізерне зі стратегічної точки зору військо. Про­те козацький гетьман доклав усіх можливих зусиль для того, аби пе­ре­конати і своїх, і, що го­лов­ніше, чужих у тому, що на допомогу прийшло кілька десятків тисяч Орди. Вступ союзників у табір був ознаменований залпами гармат, мушкетів і по­тужними вигуками. Досягти бажаного ефекту Хмель­ницькому вдалось вповні: «козацтво загордилось, запишалось чернь піднеслась духом», на­то­мість, жовніри «жахливо перелякались». Роз­­­пу­щені з наказу ко­зацького зверхника чут­ки переконали супротивну сторону, що військо Хмель­ниць­кого поповнилось 30-ти­сяч­ною Ордою.
У ході боїв, що спалахнули уже спозарання 23 вересня, перевага української армії ставала дедалі помітнішою. На скликаній увечері воєнній раді польське командування ухвалює рішення з настанням ночі разом з обозом і гарматами відступати до Старо­кос­тян­тинова. Уся наявна кіннота передавалась під ко­манду князя Вишневецького, аби з неї було сформовано ар’єргард, покликаний захищати відступ. Втім, коли незабавом донеслась звістка про появу у тилу коронних військ козацьких і татарських загонів, план було істотно скориговано: кіннота не повинна була залишатись на берегах Ікви, а відходити разом з обозом, бо, як переконували комісари, «краще втратити вози і майно, ніж загинути всій республіці й цвітові вітчизни нашої». На практиці ж це вилилось у ганебну втечу реґіментарів на чолі — тепер уже кінного — авангарду.
Коли жовніри та шляхта довідалися про безпрецедентний вчинок своїх командирів, у таборі вчинився страшенний переполох, що спровокував собою ганебну втечу й решти війська.
Пилявецька поразка стала найбільшою ганьбою Речі Посполитої за всю її військову історію. За її результатами до рук повсталих перейшло близько 100 гармат, великі припаси пороху та зброї, багаті трофеї (їх загальна вартість оцінювалася на суму близько 10 млн. золотих). На деякий час перестала існувати колись така потужна королівська армія. Великий литовський канцлер Альбрихт Радзивілл із осудом і жалем констатував, що після Пилявецької битви армія Корони Посольської просто зникла як така: «…розсіялися так, що в жоден спосіб: ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні прохання, ні кара інфамією не могли їх зібрати. Одне слово, просто пропало таке велике військо…».
Хоругва шляхетського ополчення повіту з часів Зиґмунда ІІІ ВазаЗ іншого боку, поразка польської армії сприяла неймовірному піднесенню морального духу повсталих, вселила неабияку впевненість у свої сили, а до того ж, залучила до боротьби зі шляхтою десятки тисяч нових шукачів кращої долі. У військово-стратегічному ж плані здобута перемога відкрила повстанській армії шлях на землі Західної України.


«Слушно під Пилявцями Хміль за хміль пиляв шиї польські…»
Відомий український історик та джерелознавець Юрій Мицик, проводячи свого часу пошукову роботу в архівних установах Польщі, віднайшов там надзвичайно цікаве джерело з історії Речі Посполитої середини-другої половини ХVІІ ст. — анонімну працю з викладом історичних подій у віршованій формі, якій він дав назву «Віршована хроніка». Життя поета в мирний і воєнний час. Титул праці поета й історика середини—другої половини ХVІІ ст. Веспасіяна Коховського
Значний за обсягом манускрипт (понад триста сторінок тексту!) не мав ані початку, ані закінчення. Отож, важко достеменно встановити, хто є автором цього твору, і коли він був написаний. Лише з аналізу текстової частини дослідник дійшов висновку, що, ймовірніше за все, написав його мешканець По­дільсь­кого краю, шляхтич за своїм соціальним походженням та римо-католик за віросповіданням.
Зважаючи на місце проживання автора, у творі багато уваги приділено подіям, що мали місце на українських теренах. Причому, подеколи твір містить інформацію про такі сюжети, які не були описані в інших джерелах.
Ясна річ, що шляхтич і ревний католик (а саме так позиціонує себе автор на сторінках твору) вороже налаштований проти визвольних змагань козацтва, ідеалізує діяльність князя Яреми Вишневецького, що особливо «відзначився» у придушенні козацького виступу. Отож, немає нічого дивного, що при описі Пилявецької битви він порівнює козаків-повстанців з гадюкою, котру поляки пригріли за пазухою, а самого Богдана Хмельницького звично величає Хмелем, алегорично пов’язуючи це прізвисько з рослинною, у зелені якої ховаються «казуки» — шкідливе хробацтво, а заодно, в лексиці анонімного автора, і звична назва козаків.
Утім, віршована хроніка містить чимало цікавого полемічного матеріалу, що характеризує ставлення шляхетського загалу до однієї з найбільш ганебних поразок коронного війська та шляхетського ополчення за всю історію військової справи Речі Посполитої, подає надзвичайно колоритні картини шляхетської розкоші в Пилявецькому таборі, яка ще більше відтіняє гіркоту поразки. Отож — слово документу:

Року 1648. Під час інтеррегнум (міжкоролівства) восени. Пилявецька або ж плюгавецька кампанія
Йде військо великеє проти оцього ворога;
Реґіментарем давши Домініка, князя Острозького.
Через це князь Єремія Вишневецький не менш жалів,
Бо саме він витримав того стусана від Хмеля,
а в милість не втрапив,
І його, будучи тоді на війні, тут обминули
Звідусіль з кварцяних, з повітових,
почали полки валом йти,
І під Старокостянтинів, та й під Пилявці Товариш гусарської корогви, з накинутою на плечі шкірою, розмальованою під леопарда. Невідомий художник
мали зайти,
З такою пихою, ніби під Пилявцями
їм доведеться м’яча грати.
А вигравши, тріумфувати, сідати не немилі хребти,
Не бажаючи зовсім втратити підданих,
була про це мова,
Що проти турка добре, коли така буде голова.
Якщо вони такі горді, то не шаблею,
але тупою пилою
Під Пилявцями будуть пиляти шиї
на їхні муки немило.
Тоді Хміль підступив під Пилявці безпосередньо.
А там збиралися всі війська на Хмеля, вже зрадника:
Князі світлі, панове вельможні, воєводи,
Горді каштеляни, генерали і старости.
Тут ясно блискуча, з прапорцями на списах гусарія,
Тут панцерних сяюча і вражаюча зір кавалерія,
Тут мужній п’ятигорець, молдавська, волоська рота,
Тут вбрана по-персидські кизилбаська
з калканом шовкового дроту.
Цей леопардом, тигром,
той вовчою шкурою обтягнутий,
Той у ведмедячій страхітливій шкурі,
різними килимами вкритий.
Цей по-турецьки, по-арабськи, в угорській шапці,
в дивному вбранні сидить
У золоті, в сріблі, у камінні коштовному,
не кажучи вже про мідь,
У перлах московських, в коронах золотих,
у німецьких мереживах,
Також — італійських, французьких, іспанських, шведських, прусських і венеційських
Гусар із крилами білими, в пір’ї кречета,
Орла, балабана, в китицях коштовних,
в сяйві весь і в пір’ї Фенікса.
Цей на коні ладному, богатир, сидить гарцюючи, Командир почесної гвардії посольства Речі Посполитої до Парижу полковник Кшиштоф Щодровський з крилом із страусиного пір’я. Гравюра Стефано делла Белла. 1645 р.
Другий, службу несучи, порохом кадить.
Цей по-черкеськи одягшись, в три дзвони парчі,
Здалеку кланяючись, дамі своїй представляється.
Цей по-кримські, цей по-ногайські,
блазень же у вбранні власному.
Був також і пахолок добрий,
по-старопольські вбраний,
Ремінець та залізо, але кінь в нього добрий і зброя ладна,
Богу покірний, людям безстрашний, аби лишень оті люди його не підвели.
Цей веселий вусом довгим
щораз підморгує,
Той дивиться скоса войовничо,
великим носом посвистує;
Цей гордо в матірній мові слів козацьких вишукує,
Цей же, ніби вже в тріумфі, губою бундючною гукає,
Тут ідуть рейтарі кінні зі сталлю воронованою,
А тут веде інфантерія, солдатська матерія,
Товстий живіт, їдуть важно полковники прекрасні,
«Марш, марш!», — йдучи, гукають офіцери поважні;
Капітани гонорові йдуть перед ескадронами
й полками.
За ними добра мисль солдатів змішана з бідою,
На барабанах — ляскіт, дризгіт, на фуярах
свист, писк, гам,
Один скакає, другий гасає, і так, і сяк, в різні боки,
Цей голодний, той холодний, дме у свищик,
а ложку від пояса зрізав,
У цього шабля, у того калитка виглядає з кишені,
В цього плаття пропало, в того скриня впала
У цього віз викрадено, дорога упряж взята,
делія не ціла.
Гармата більша й менша, пащеку роззявила,
наче з’їсти хоче,
Хто б не втрапив на зуб їй, тому непереливки буде,
Спокуси при смерті своїй, бо сам гук і шум
зблизу очі затуманить.
Арматний же офіцер мускусом напарфумився,
У мереживах політик, нафарбований ґвалт,
перуку приладив,
На куцохвостому фризі, без вух,
мундштучному Буцефалі,
Гарцює, вискакує, так ладно, статечно,
А пана Касюся щоразу на нього оченятами зиркає,
Хоч заледве від спеки не вмирає.
Бо шляхта українська і поляки різного стану
З дружинами і дітьми рушили до рідного краю,
Покладаючи надію на військо, котрого
(крім лужних) було кількадесят тисяч.
Усі радо брались іти в Україну, й сумніву, начеб,
не маючи в успіху.
Ротмістр же угорський, лановий, набраної піхоти,
Високого зросту з гуком і фуком військо веде
за власної ж охоти,
Під звуки крикливих шипонів і шаламаїв;
Музикою радісною, змішаною з сумом, заколисаний.
Загалом же купа війська, страшно, пір’ясто,
гучно і бучно,
Від одного їх виду ворогу буде лячно.
Величезний табір, що оком окинути складно,
незвичайний:
Рип, скрип, «де», «цу», «вйо», «од себе», «до себе»
галас надзвичайний
Через міжусобиці даремно пропадав час
і потрібні години,
Помпезно їдуть, справи ведуть багатослівно,
аж тут новини:
Хан з потугою вступив до України,
йде Хмелю на поміч,
А ляхи ще йдуть під Пилявці, до господаря
Замку Пилявецького, а тоді й до самого містечка,
Бо Хміль там бунчук свій поставив і табір;
Прагнучи розправитися з них до того,
як прийдуть погани,
Однак мало цьому віри йняли,
бо вість цю за чутку вважали.
Тому зачали під Пилявцями м’яча бити
І вже (подумки) всідатись на шиї,
на хребти козацькі
Польські панове і жовніри, бачачи, що суне нещастя,
Ще більше почали тривожитися,
з лихоманки їх кинуло в гарячку.
Тих мужніх, котрі Бога люблять і свою вітчизну,
вже повернуло
Відважно ставати до бою.
Інші ж угледіли свою ціль на заході,
Боячись, щоб гарячка не обернулась у погану,
Коли важко лікарів знайти, щоб вона так не змінилась
(як до декотрих уже прилипла й точила).
Тому цієї ж ночі прихована гарячка стала всім відома
З шерехом, з шумом по польському війську,
скрізь замішання,
Від головних самих до останніх, все нею охоплено,
і пан і дружина.
Коли ж козаки вдень до вогню ще вогню додавали,
А Орди щораз з більшою силою підступали,
То прагнучи порятунку, гарячка в криваву бігунку
Обернулася
Напарфумивши левове серце, в заячий очіпок
прибрався.
Аж з дрижачим серцем кіт не знати,
куди й дівся дух левиний.
Так само й лех, як лев, за мужність у полі був
прозваний полех чи поляк,
Доки він є покірний Богу, доти й ворог буде битий.
Якщо ж інакше, то лев в зайця обернувся,
намочився й заплюгавився.
Тому й плюгавецькою битва ця прозвана;
ще щастя була, що вовк із псом не догриз;
Тому й в сторонах українських зайцем
прозвали поляка,
Що гордий собою, в полі сидів і вуса підіймав угору.
«Ляхля, ляхля!», — під’юджує Хміль псів своїх,
що з вовками побратались,
Мчать галопом, натравлені, на кота впасти хочуть. Похоронна символіка на заповітах шляхетського подружжя. 1642 р. З колекцій ЦДІАЛ України
Коли ж кіт утік до дому, умикнувся до
польського бору,
Й інші вскач з бузковим смаком, як з мішка, сиплять;
Мало того, що їм хвоста обскубано,
то він ще й коротший,
Аж мусило пузце одутле чи, радше, товсте спадати
Довелося й лапки довго лизькати,
переляку збуваючись,
Що його наробила ота завірюха.
Від отого смороду всього лишень біля міста
славного Кракова
Й біля Варшави заледве провітрилась голова дещо.
Але і в дальші краї вже ніжки самі для себе
Голові кажуть, що вже близько був від нас гарапник
І будь-хто з Божого дару і за природою
левом мужнім бувши,
Мусив в кота обертатись, а кінь гусарський
в лоша невміле.
Схилявся до землі, зрозумів панський намір,
Що діялось кульбаці від пана, те і йому дістанеться.
Навіть полки, що стояли в сторожі, й не знали нічого,
Довідавшись, хоч і не відразу, тою самою дорогою
кинулися
До Старокостянтинова, що знаходився за дві милі.
А коли величезний натовп на міст насунувся, щоб
Переправитися до Старокостянтинова,
Нав’ючені коні, солдатська маса,
Шляхтич чи не шляхтич, загалом звідси чи не звідси,
бо повно іноземців,
Пан чи не пан, голота не голота, лужна челядь,
усі, хто був тут,
Вся інфантерія, армата зі своїм припасом.
Частина тікає до Костянтинова аж
під час чвар цих,
Тут від різних вояків міст хиткий обламався.
Там мусило згинути жовнірів чимало.
Лиш той утік, що був під охороною Божою та
Його Матері,
Той і лишився в живих тоді, так змішаний,
під такою святою обороною
Слушно під Пилявцями Хміль за хміль пиляв
шиї польські,
Беручи й ведучи з волі Божою за ці чвари,
За незгоди, за пиху і нечисті всякі.
Матір Божа, заступися, дай спокутися
за вчинки лихії!..


Перший західний похід гетьмана Хмельницького
Після блискучої перемоги під Пилявцями на­при­кінці вересня 1648 року повстанська армія вирушає в похід на західноукраїнські землі. У листі до свого брата в Сосницю Богдан Хмельницький повідомляв, що веде Військо Запорозьке не куди інде, а на Варшаву.
Проте дослідники більш обережні у визначенні кінцевої мети осінньої кампанії Війська Запорозь­ко­го 1648 року. Як Степан Томашівський, так і Валерій Смолій, і Валерій Степанков, вважають, що на той час перед гетьманом ще не стояло завдання досягнення «повної державної самостійності України», а тому йшлося, вочевидь, про розвиток досягнутого у воєнних кампаніях весни-осені 1648 року з тим, аби вже, стоячи на східних кордонах власне коронних земель Речі Посполитої, відстоювати власні інтереси при об­ран­ні нового короля, добиватися того, щоб майбутній правитель став також і «королем руським», тобто відстоював інтереси не лише Польщі та Литви, а й інте­реси України-Русі. Тугра калґи Крим Ґерея
Перед тим, як віддавати козацькому війську на­каз про продовження походу чи повернення на По­дніп­ров’я, гетьман Хмельницький скликав старшинську раду, учасники якої й мали солідарно прийняти доленосне рішення. На раді думки козацьких старшин з цього приводу розійшлися. Частина старшин, серед яких був і добре знаний в Україні та поза її ме­жа­ми полковник Максим Кривоніс, що перед тим неодноразово демонстрував свій радикалізм і нестерпне бажання вигнати «ляхів» і їхніх підручних за Віслу, тепер же наполягав на тому, аби козаки зміцнили свої позиції на вже завойованих теренах і далі Случі на захід не йшли. Натомість інші старшини ба­жа­ли шукати козацького щастя в продовженні походу, що так успішно розпочався блискучою перемогою козацької зброї на пилявецьких полях. Чи не найактивніше за продовження походу агітував перекопський мурза Тугай бей, котрий палав бажанням продовжити війну і за її результатами досягнути або пов­ної перемоги, або «справедливого миру». Після деякого вагання Хмельницький пристав на пропозицію Тугай бея і віддав наказ про продовження походу.
Вирушивши близько 28 вересня 1648 року з-під Старокостянтинова в напрямку Ямполя, за декілька днів козацька армія об’єдналась із Кримською Ор­дою, що цього разу виступила в похід на чолі з першим спадкоємцем ханського престолу — калгою Кримом Ґереєм, і двома крилами — через Броди і Бузьк та через Золочів і Глиняни — рушила дорогою на Львів.
А вже вранці 6 жовтня передові українські та татарські загони вступають у львівсь­кі передмістя. Ще че­рез день під місто прибули основні сили на чолі з українським гетьманом і калгою. А наступного дня розпочалися бої за Львів.
Напередодні козацько-татарського наступу на місто Лева в ньому сталися доволі знакові події, що об’єктивно не могли не вплинути на його обороноздатність. Справа в тому, що після пилявецької ганьби Речі Посполитої саме Львів став місцем скупчення пилявецьких втікачів. 26 вересня один з реґіментарів коронного війська Миколай Остророг скликав воєнну раду, на якій закликав коронних жовнірів і шляхту не втікати далі на захід, а залишитись у місті й організувати його надійну оборону. За кілька днів до Льво­ва прибули також: інший реґіментар князь Владислав Домінік Заславський, руський воєвода князь Ярема Вишневецький, київський воєвода Януш Тишкевич, інші воєначальники і комісари. Під тиском тих настроїв, що панували в жовнірському середовищі, зганьбленим реґіментарям довелось скласти з себе повноваження командувачів коронним військом. Для шляхти і жовнірів найбажанішим кандидатом на командування в такий скрутний час видавався Ярема Вишневецький, що влітку 1648 року зарекомендував себе безкомпромісною боротьбою з повсталими, і саме до його рук перейшла булава тимчасового командувача армією.
Загін легкої кавалерії Радзивіллів. Художник А. Басан. XVІІ ст.Загалом наприкінці вересня у Львові зібралося близько 18 тисяч збройного люду. Утім невдовзі 13,5 ти­сяч жовнірів покинули межі міста і в розпорядженні Вишневецького залишилось приблизно 4,5 ти­сяч вояків. Аби ліпше підготуватися до відбиття наступу неприятеля, коронне командування вирішило розпочати в місті збір пожертв і за короткий час вдалось зібрати понад 900 тисяч золотих. Проте це аж ніяк не поліпшило обороноздатність Львова, оскільки князь Вишневецький і його штаб, довідавшись про наближення українських козаків і татар до міста, 5 жовтня таємно залишили Львів, вивівши з собою і наявних у їхньому розпорядженні жовнірів. А заодно і прихопивши зібрані пожертви. Обуренню львівських міщан не було меж. Але на «люб’язне» попередження Виш­не­вець­ким львів’ян — вже з дороги втечі — про наближення небезпеки їм нічого більше не залишалося, як покладатися на власні сили й доручити організацію оборони бурмістрові Мартину Грос­вайєру.
У ніч на 9 жовтня повсталі козаки разом зі своїми союзниками здобули передмістя Львова, вдень розпочали об­стріл міських укріплень. Тим часом обложені, голосами членів міського уряду (райців), ухвалили героїчне рішення підпалити підступи до міста. За короткий час пожежа знищила майже всі будинки, що знаходилися поблизу міських укріплень. Тим часом козацький полковник Петро Головацький зайняв церкву святого Юра, а полковник Максим Кривоніс штурмував Високий замок. Мешканці міста з острахом чекали на те, що будь-який новий приступ нападників обернеться їхнім вторгненням до Львова. Собор св. Юра у Львові. Сучасний вигляд. Фото Олексія Зеленко
Проте, аналізуючи поведінку Богдана Хмель­ниць­кого восени 1648 року, дослідники сходяться на думці, що козацький гетьман не ставив перед військом завдання будь-що оволодіти містом чи дощенту зруйнувати його. А тому й при першій ліпшій нагоді козацький зверхник з готовністю пішов на мирні перемовини з обложеними міщанами Льво­ва. Тим паче, що львівський магістрат на перемовинах представляв давній знайомий Хмельниць­кого, його вчитель з єзуїтської колегії Анджей Гумель-Мокрсь­кий. Під час зустрічі з Хмельницьким, яка відбулася в будинку неподалік костьолу св. Петра, Мокрський запевнив свого колишнього учня в тому, що у місті немає «панів-пилявчиків», а міська громада просить помилувати місто і не піддавати його знищенню. Гетьман загалом був налаштований до­во­лі миролюбно, проте в обмін на зняття облоги міста вимагав від львівської громади контрибуції в розмірі 200 тисяч червоних золотих, а також видачі на козацький суд євреїв, які, як стверджував Хмельницький, були «причиною війни».
До честі, львівського магістрату, він відмовився навіть обговорювати питання гарантування безпеки міста коштом життя частини городян, заявивши, що євреї є такими ж підданими короля і Речі Посполитої, як і решта станів, і не може бути й мови про їхню видачу, з ними львів’яни готові жити і помирати разом. Хмельницький й особливо не наполягав на цьому, єдине, що радив з цього приводу, так це перекласти саме на плечі єврейської громади фінансовий тягар викупу, оскільки — був переконаний — вони за останні роки розбагатіли в Україні на козацькій кривді неймовірно.
Більш принциповим було збереження в недоторканості суми викупу, яку міщани прагнули дещо зменшити. Але в такому разі козацькій старшині не було б чим розплачуватися зі своїми союзниками татарами. Отож найбільше, на що погодився Хмельницький після проведення відповідних консультацій з Тугай беєм і калгою Кри­мом Ґереєм, так це на те, що частину контрибуції мешканці міста сплатять різними товарами.
Львівські євреї. Аматорський малюнок. 1670 р.Допоки тривали перемовини 15 жовтня козаки полковника Кри­во­носа оволоділи Високим замком, після чого у членів львівського магістрату не залишилось ілюзій щодо можливості втримати місто в недоторканості. До Львова були впущені козацький полковник Пет­ро Головацький та кримський старшина Пірі ага зі свитою для збору домовленої суми грошей і товарів.
Після того, як 21 жовтня до табору Війська За­по­розь­ко­го та Кримської Орди зі Львова на
80 во­зах при­везли домовлений ви­куп, його впродовж трьох наступних днів розподіляли поміж козацькою старшиною, козаками та їхніми союзниками татарами, а вже по тому розпочалося розблокування Львова. Більша частина Орди на чолі з калгою Кримом Ґереєм, забравши свою частку воєн­них трофеїв, повернулася до Криму. А Хмель­ницький разом з татарами перекопського мурзи Тугай бея вирушив далі на захід, у похід в напрямку коронного міста Замостя. Саме звідси козацький зверхник і мав продиктувати шляхетському загалу Речі Посполитої політичну волю Війська Запо­розь­кого — звести на королівський трон кандидата, котрий би шанував козацькі права і вольності, котрий був би спроможний стати «королем руським». Посли львівського магістрату в таборі гетьмана Богдана Хмельницького 1648 р. Художник Євген Турбацький
Щоправда, перед тим, як козацько-татарські війська зняли облогу Львова, з його мешканцями трапився ряд неприємних інцидентів. Усупереч наказам гетьмана і козацької старшини, окремі козацькі ватаги почали грабувати і палити будинки, розташовані у львівських передмістях. Аби не допустити спалаху потужнішого насильства, Хмельницький був змушений посилати своїх «отаманів й осавулів на погамування того свавілля», а по тому залишити у місті «для нагляду» свого двоюрідного брата Захарія Хмельницького і ще декількох інших козацьких старшин. Крім того, козацький зверхник видав охоронний універсал Львову, оголосивши заборону на будь-які утиски його мешканців.
Утім, зважаючи на тогочасне загальне опанування настроями людей почуттів соціального реваншу, домінування права шаблі і права сили, видання гетьманських універсалів не було вже таким й ефективним засобом заспокоєння ситуації. Дослідники (як польські, так і українські) відзначають, що осіння кампанія Війська Запорозького на Західній Україні обернулася великою руїною цього регіону. Вели­чез­них збитків місцевому населенню завдавали як дії загонів повстанців, так і грабежі й брання ясиру татарами. Крім того, до всіх цих нещасть додалися епідемії важких хвороб, у тому числі й чуми.
Прибуття в регіон козацького війська та занепад влади Речі Посполитої дало поштовх до масового розгортання антисоціального селянського і міщансько-плебейського руху. За підрахунками дослідників, загалом в західноукраїнському регіоні в цей час участь у повстаннях взяло близько 50 тисяч чоловік, а їхніми спільними «зусиллями» було зруйновано 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець.

Зняття Львівської облоги 1648 року та культ св. Яна з Дуклі
Богдан Хмельницький з Тугай беєм під Львовом. Художник Ян МатейкоВідомому польському досліднику кінця ХІХ — початку ХХ ст. Людвіку Кубалі свого часу до рук потрапила цікава реляція про облогу Львова восени 1648 році. З неї довідуємося ще одну версію порятунку львів’ян під час Західного походу Війська Запорозького 1648 року.
Згідно з реляцією, в часи облоги Львова гетьман Хмельницький і перекопський мурза Тугай бей серед вечірніх хмар, що нависли над монастирем бернардинів, побачили постать ченця, котрий у молитві підіймав до неба руки. Та велична картина, нібито, настільки вразила і, водночас, налякала козацького і татарського зверхників, що вони відразу віддали наказ про зняття облоги і відхід військ від міста. Отці бернардини впізнали в тому образі благословенного Яна з Дуклі, котрий жив і помер у стінах монастиря бернардинів ще в 1484 році. Отож, щойно козаки і татари відійшли від Львова, як його мешканці потяглися до гробу Яна з Дуклі, що знаходився на території монастиря, вдячними процесіями.
А вже наступного року громада Львова спорудила перед костелом бернардинів дерев’яну колону зі статуєю Яна з Дуклі, в характерній позі зі скинутими до неба руками. Посередині колони було вміщено напис: «Місто Львів Яном з Дуклі 1648 чудом визволене від облоги Богдана Хмельницького і Тугай бея, татарського хана, поставило цей пам’ятник, 1649».
У 1734 році Папа Римський Клемент ХІІ провів акт беатифікації Яна з Дуклі, зачисливши його до лику блаженних, а обряд канонізації здійснив уже Ян Павло ІІ влітку 1997 року.



Облога Замостя
Знявши облогу Львова, козацькі війська спільно з татарами під командою Тугай бея попрямували далі на захід. Чергова твердиня, яка привернула увагу українського гетьмана і яка мала впасти під натиском козацько-татарського війська, був замок у Замості. Вибір Замостя як наступної жертви був далеко не випадковим. З ідеологічної точки зору багато важила та обставина, що саме сюди зі Львова втік князь Ярема Вишневецький — персонаж, котрий в очах повсталого люду однозначно сприймався, як чи не головний винуватець тієї нелюдської жорстокості, що запанувала в Україні з літа 1648 року. З точки зору військової стратегії, Замостська фортеця являла собою останній поважний рубіж на шляху до Варшави (до столиці Корони Польської звідсіля залишалося трохи більше ста кілометрів!). Коли ж мову вести про мотиви політичної доцільності, то саме із Замостя дуже зручним видавалося Війську Запорозькому назвати ім’я свого кандидата на вакантний королівський трон. Адже голос козаків, які не лише розбили коронні війська та шляхетське ополчення під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, але й здобули Замостя, земські посли і сенатори, які якраз саме збиралися на сейм до Варшави, не могли не почути! Стара Львівська брама замку в Замості
Стосовно ж самого Замостя то найперше, що тут варто зауважити, так це те, що місто було унікальним за своєю суттю. Виплекане в останні десятиліття ХVІ ст. за ініціативи великого коронного канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського місто, що постало на перетині важливих торговельних шляхів зі сходу на захід і з півночі на південь держави, відразу ж почало стрімко і надзвичайно продумано розбудовуватись й одночасно зміцнювати свою оборонну міць. Невдовзі тут постав замок, були зведені потужні в’їзні брами, арсенал. А вже на початку ХVІІ ст. завершив будівництво замкового комплексу відомий артилерист і архітектор з Венеції Андреа дель Аква — той самий, котрий на замовлення Острозьких, Заславських, Конєцпольських, Си­нявсь­ких, Лянцкоронських керував зведенням таких архітектурних шедеврів на теренах України та Польщі як: замкові й палацові комплекси у Бродах, Підгірцях, Збаражі, Ягільниці, Ченстохові тощо.
Щоправда, випробувати захисні якості укріплень у бойових умовах Замостю, на щастя, до осені 1648 року так і не довелось.
Восени ж 1648 року оборону міста утримували трохи більше двох тисяч піхоти, майже півтори тисячі шляхтичів з військовими слугами та двісті рейтар. Крім того, зброю до рук взяли більше тисячі міщан. У фортеці були зосереджені чималі запаси амуніції та провіанту. Щоправда, за фортечними мурами Замос­тя, крім міщан і гарнізону замку, заховалося також чимало люду з прилеглих до міста сіл і містечок. Джерела повідомляють навіть про втікачів з Наддніпрянщини, Волині і Поділля. І такий наплив людей міг відіграти свою фатальну роль на випадок тривалої облоги, адже було очевидно, що запасів продовольства на всіх не вистачить.
Кістяк оборони Замостя формували загони «німецької» піхоти, якою командував полковник Людвіг Вейгер, котрий, власне, і перебрав на себе функції коменданта фортеці. Особовий склад війська Вейгера складали вихідці з Пруссії, Помор’я, Кур­лян­дії, Інфлянт. І ця обставина, на думку сучасних польських дослідників, забезпечувала доволі високий моральний дух військ, не зачеплених тими панічними настроями, що запанували з літа 1648 року серед коронної шляхти, яка мала маєтності в Україні. До того ж, полк Вейгера не брав участі у ганебній для коронної зброї Пилявецькій кампанії — і це був ще один плюс для оборонців Замостя.
Ханукальний свічник із Замойскої синагоги (сучасна реконструкція)І ось 5 листопада 1648 року в передмістях Замостя з’явилися перші загони татарської і козацької кінноти. До Вісли залишалося трохи більше ста кілометрів
Того ж таки, 5 листопада, козаки і татари спалили передмістя Замостя, а ще за деякий час козаки перекопали греблю і спустили воду зі ставу, що перекривав доступ до фортеці з південного боку.
Допущена будівничими замку конструкційна вада могло надзвичайно дорого коштувати його захисникам, якби Богдан Хмельницький проявив належну наполегливість у здобутті твердині. Натомість, козацький зверхник своє перебування під Замостям прагнув використати з політичною метою, а саме: як ефективний спосіб політичного тиску на керівництво Речі Посполитої при вирішенні найнагальнішої тогочасної політичної проблеми — королівських виборів. Для українського гетьмана йшлося про те, аби обрати того кандидата, котрий був би готовий дослухатися до вимог Війська Запорозького.
Тим паче, що ще на шляху до Замостя гетьман отримав достовірну інформацію з приводу того, що князь Вишневецький не став випробовувати долю і чекати на козаків у Замості, а поквапом подався на сейм до Варшави. Отож, ідеологічна складова походу якось сама собою відпала
За таких умов Хмельницький, ще навіть і не ставши під фортечними мурами Замостя, з дороги направив лист до полковника Вейгера, закликаючи того уникнути кровопролиття та перейти на бік Війська Запорозького. Козацький гетьман обіцяв полковнику умови служби під його началом нічим не гірші за попередні, а після замирення з Річчю Посполитою гарантував: «…знайдемо чужоземні країни, які є ворогами нашій вітчизні, і будемо разом Польській Короні шматок хліба здобувати…».
Одночасно з листом до полковника «німецької» піхоти Хмельницький написав лист і до шляхти, яка знайшли притулок за мурами замку. У ньому гетьман пояснював причини козацького виступу, знову ж таки, наголошував на деструктивні ролі князя Виш­не­вецького та пропонував мирно залагодити справу, а для цього радив уже зараз розпочати збір коштів на відкуп міста (так як це мудро зробили мешканці Львова).
Проте миролюбність намірів українського гетьмана не була належним чином оцінена захисниками За­мос­тя. Полковник Людвіг Вейгер відповів Хмель­ниць­кому, що він є польським шляхтичем і свій обов’я­зок перед Річчю Посполитою виконає до кінця. Негативну відповідь надіслала і шляхта та міські обивателі Замос­тя, які відмовилися сплачувати відкуп. Невдоволення миролюбними діями свого гетьмана висловлювали і найбільш войовничі козацькі старшини, котрі почали дорікати Хмельницькому бажанням сподобатися новому королю.
Розгніваний цим зухвальством Хмельницький віддав наказ про негайне взяття міста в кільце облоги, навколо його мурів козаки почали викопувати шанці, а козацька артилерія розпочала обстріл околиць. Щоправда, у похід було прихоплено лише легкі гармати, які не могли завдати відчутних втрат оборонним спорудам Замостя. Не увінчалися успіхом й організовані за наказом козацького гетьмана кілька приступів, особливу активність під час яких демонстрували полковники Максим Кривоніс, Петро Головацький, Матвій Гладкий.
Проте значно менше пощастило околицям міста. Очевидці подій, котрі прибули в цей час з-під Замостя до Варшави, з жахом інформували тамтешніх обивателів, що «…навколо Замостя винищили все до решти, снопа збіжжя не побачиш і за десять миль навколо Замостя…». Натомість парламентарі, які побували за дорученням сейму в таборі Хмель­ниць­ко­го, виказували подив тими незліченими запасами збіжжя, худоби, всіляких припасів, що були звезені туди з усієї округи. Й у той час, як у Замості люди почали гинути від голоду та хвороб, з козацького табору в Україну потягнулися валки, спорядженні козацькими старшини майном і продовольством. А кримські татари не втомлювалися виряджати до Криму юрби полонених, звезених уже з власне коронних земель Речі Посполитої. Отож ситуація для оборонців Замостя ставала дедалі критичнішою.
Утім, допоки тривала облога Замостя, певних успіхів вдалося досягнути козацькій делегації, що відбула до Варшави на переговори з кандидатами на королівський трон. Власне, саме той прогрес, який було досягнуто на переговорах у Варшаві, і дозволив захисникам Замостя восени 1648 року вистояти.

Лист Богдана Хмельницького до полковника німецьких військ у Замості Людвіга Вейгера
Його милостивому Пану Вейгеру, полковникові, капітанам й усім офіцерам іноземної німецької команди щиро бажаємо доброго здоров’я від Господа Бога і товариства.
Все на світі — і добре, і лихе — діється з волі Божої. І те, що проти нашого бажання через винних кров християнська невинно пролилася, теж, мабуть, сталося з провидіння Божого, що і ми, і ви своїм гріхом мусимо визнати. І в нинішній нашій біді ми нікого не вважаємо винним, крім двох, його милість князя Вишневецького і пана коронного хорунжого, тому що саме вони силою втягнули нас у війну. І тепер ми мусимо стояти за себе, поки у нас вистачить сил, просячи Господа Бога, щоб він нас до кінця зі своєї святої ласки від таких напасників зволив боронити. Фрагмент гравюри із зображенням різних у часі етапів битви німецьких військ під замком Дорнах у часи Швабської війни. Невідомий художник
Дійшла до нас звістка від в’язнів, яких нам передала вашої милості німецька команда, про те, що і ваша милість дуже шкодує, що цей князь Виш­не­вець­кий привів нас до такої загибелі. І хоч не всі ми коронні сини, але всі з предків військові, і тому з такими ж рівними собі в лицарстві, як ваша милість, раді товаришувати, ніж з обох боків даремно вмирати. Князь Вишневецький зрадив у цьому, а ми просимо вашої милості до себе в одну компанію і в одне товариство. Під присягою всемогутнього Бога клянемося не тільки ніякої кривди, але й найменшої образи вашій милості не заподіяти. Якщо котрі з вас є тепер полковниками, і в нас кожен з пошаною у своєму полку залишиться.
Ми вважаємо, що і Річ Посполита вдячно прийняла б те, що ми більше схильні до миру, ніж до того, щоб проливати кров християнську. Не будете, ваша милість, ані голодні, ані голі, ані піші, і без сумніву будете, ваша милість, задоволені нами і нашим взаємним товариством. Помирившись з Річчю Пос­по­ли­тою і уклавши мир, ми вам віддячимо так, що будете нами задоволені, як чужоземці або татари. І ми вважаємо, що ваша милість, будучи завжди нашими братами і християнами, радо на це погодитеся як люди, що звикли своєю працею або шаблею шматок хліба заробляти, як і ми цим же на світі живемо. За­спо­коїв­ши своїх, знайдемо чужоземні країни, які є ворогами нашій вітчизні, і будемо разом Польській Короні шматок хліба здобувати.
Написавши щиру і відверту відповідь, присилайте її нам якнайшвидше, або через нашого посланця і вашого товариша Петра Німця, якого до вашої милості посилаємо, або через кого буде воля вашої милості. А ми посилаємо кілька тисяч наших запорозьких козаків і татар, щоб якнайшвидше одержати негайну звістку, і затримуємося на цю ніч.
При цьому дай Боже, щоб ми з вами по-братерському привіталися, з чого був би прославлений Господь Бог, а народ християнський залишився б у мирі.
Даний в дорозі під Замостям, дня 6 листопада 1648 року.
Вашої милості панів і братів доброзичливий приятель Богдан Хмельницький, гетьман з Військом Запорозьким.

Лист Богдана Хмельницького до шляхти в Замості
Вельможні милостиві панове сенатори і всі стани лицарські, які перебувають у цей час у Замості.
Військо Запорозьке з давніх часів звикло дотримувати слова, даного не лише християнам, але й бусурманам. Так і після першої поразки польського війська, сердечно жалкуючи про християнську загибель під час цього занепаду, Військо Запорозьке покинуло все і подалося на свої звичні місця, Запорожжя. Але вже ви самі добре знаєте, хто нас сюди до ваших милостей завів.
Польська шляхта в традиційному вбранні. Початок ХVІІ ст.Яно, відформатуйте цю ілюстрацію так, аби відразалось зображення шляхтича в шкірі леопарда, який стоїть праворуч, бо вже його вміщували окремо.
Ми б не докучали вашим милостям, якби ви, згідно з нашими військовими потребами і вольностями, уклали з нами угоду про мир, аби всі могли бути певними за своє життя і спокійно жити. Ми віримо, що ваші милості раді мирові, але боїмося, аби князь Вишневецький знову нас не зрадив.
Стосовно ж пожеж у маєтках ваших милостей, то ми не наказуємо цього робити, але у великому війську не однієї матері діти, то хоч ненавмисне, а запалять, а вогню не сховати. Однак суворо наказуємо цього не робити, щоправда важко нам домовитися з Ордою татарською. Не завадило б, аби ваші милості, нас тут довго не затримуючи, наказали приготувати відкуп, як це зробили львів’яни, який нам потрібен для того, щоб видати плату чужоземцям. Хто нас завів сюди, ви знаєте. Наступати на вас з вогнепальною зброєю ми ще не наказували, сподіваючись на згоду з вашими милостями.
А щодо татарського посла, котрий перебуває у вас, вимагаємо, щоб з ласки ваших милостей він уже сьогодні прибув до нас, бо навіть у найгіршій війні ніде посла не повинні затримувати.
Отож, дай Боже доброї ночі вашим милостям.
Даний в Замостському передмісті, в суботу, 6 листопада 1648.
Ваших милостей, милостивих панів і всього поспільства доброзичливий приятель і радий служити, Богдан Хмельницький, гетьман, з Військом Запорозьким.


«Все, що живе, вирушило в путь…»
Поява козацьких і татарських військ в околицях Львова викликала справжнісіньку лавину паніки серед обивателів коронних землях Речі Посполитої. Воєвода брацлавський Адам Кисіль повідомляв, що, довідавшись про наближення ворога до Львова, «…майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило в путь».
Шлях переляканих людей пролягав переважно на захід, в глиб Корони Польської, проте спокій покинув у цей час навіть і столицю. Добре освідомленні з настроями у Польсько-Литовській державі папські дипломати (зокрема й папський нунцій Хуан де Торрес) доносили у Рим, що у Варшаві «…немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя». Й, аби не провокувати ще більший сплеск паніки, коронна влада заборонила покидати столицю та вивозити з неї майно. Водночас до Варшави було ведемо королівську гвардію та впущено надвірні хоругви магнатів.
Наскільки ж значними були в цей час панічні настрої на сході польських земель добре видно з листа люблінського старости Фірлея, відправленого ним з Любліна 11 жовтня 1648 року. Спираючись на свідчення слуги руського воєводи князя Яреми Виш­невець­ко­го, Фірлей оповідав як про доконані факти такі справи: «…хан з 50-ма тисячами йде на допомогу Хмель­ниць­кому, котрий повинен буде зі значним військом рушити відразу в трьох напрямках: по-перше — через Волинь на Підляшшя, по-друге — через Київ на Краків, по-третє — на Львів дуже малоймовірно, щоб Львів міг встояти, оскільки Хмельницький матиме по меншій мірі 250 тисяч чоловік. На Волині грабують не тільки козаки, но також свавільні ватаги і якийсь Немирич, що видає себе за козака. У Любліні велика тривога, людей дуже мало, та й ті готові втікати. Видно, як вони щоденно втікають. У місті порожньо, тільки трохи бідняків залишилось у передмістях; купців дуже мало, та й ті готові піти з міста…».
Староста розповідав, що коли за одну ніч у Люб­лі­ні, за єврейською вулицею, згоріло відразу 8 будинків, усі були переконані, що підпал здійснили повсталі козаки чи їхні союзники татари, і лише згодом з’ясувалося, що причиною стало недбальство при розпалюванні печі жовнірами місцевого гарнізону.
Загалом же Фірлей, підбиваючи підсумки своїх невтішних спостережень за ситуацію в Любліні і на його околицях, констатував, що з міста «не можна навіть носа висунути», а становище в місті «неймовірно важке».

Лист Миколи Киселя до брата брацлавського воєводи Адама Киселя з повідомленням про паніку, яка охопила шляхту в Любліні у зв’язку з наступом Хмельницького
Ясновельможний і мені ваша милість пан воєвода брацлавський, милостивий ваша милість брат і добродій.
Вже в тринадцяти милях від Варшави зустрів мене посланець вашої милості милостивого пана. Слідом за ним і я спішу коротко описати стан нашого пілігримства і втрати останнього нашого майна.
Коли настало правління пана Хмельницького і його соратників, урядники наші розсіялись, де тільки хто міг, й останні маєтності наші цей неприятель захопив, й осідки наші, з усього видно, донині обернув на прах.
А цей неприятель, чим далі, тим більше, уповаючи на своє сліпе щастя, просувається землями Речі Посполитої. Вже в дорозі мене наздогнала звістка, що одні з них переправились через Буг в Сокалі, інші в Городлі, треті в Устилузі, та розіслали свої загони вже тут, на цьому березі Бугу, і доходили до меж розташування корогви чи точніше недобитків нашого полку, яких зібралось декілька сотень.
Ми трималися деякий час поблизу Бугу, прагнучи затримати цей ворожий напад, але коли в наступ перейшла велика кількість цих зрадників, а жовнірів уже не можна було затримати без грошей, ми мусили відступити назад, і ця жменька війська вже потрапила сюди, на цей бік Красного Ставу.
Що відбувається в цих днях після мого виступу з Любліна — нічого не знаю: відомості доходять рідко, оскільки вже всі повтікали. Чув тільки те, що неприятель тричі штурмував Сокальський монастир і мусив за милістю Божою відступити без жодних здобутків звідти. Там, чутно, закрилось заледве сто чоловік. Якби так повсюди обороняли фортеці і не залишали їх, як нечестиві пани покидали все без захисту, не такими були б наслідки стрімкого просування ворога і захоплення території. Але оскільки кругом чекають його з відкритими воротами, то він отримує без всякого спротиву, що йому приготувала сліпа фортуна.
А ми, вигнані з дружинами і дітьми нашими, озираючись лише на свої землі, які оплакуємо повсякчас, йдемо в світи, не маючи-де і прихилити голову.
мати, добродійка наша, не захотіла виїжджати і, залишившись в монастирі, або вже дістала мученицький вінець від тих зрадників, або теж зазнає часто насмішок і знущань як від тих гульвіс, так і від своїх власних підданих
Про Львів, і про страшне і майже вже останнє падіння держави нашої, що прийшла в повний занепад, прийшли в суботу новини з Любліна, начебто сам Хмельницький з усім військом, маючи з собою декілька тисяч Орди, наблизився до Львова і з усіх боків його оточив, наступав на місто з усіх боків військом і артилерією, а його милість князь Вишневецький, отримав ще перед наступом відомість про таке велике військо цього неприятеля, дав драла і відступив від Львова. При поширенні цієї новини майже весь Люблін занепав духом і все, що живе, вирушило в путь
Все це доводить, що нема кому захищати ці краї. Якщо Річчю Посполитою не буде швидко знайдено вихід при обранні короля, то козаки досягнуть всього, що лише забажають.
Дано в Сокалю 14 жовтня.
Вашої милості вельми милостивого пана підніжок брат і слуга М. Кисіль


Здобуття Кодацької фортеці
КодакУ ті часи, коли Богдан Хмельницький на чолі повсталих козаків наближався до Львова, у Над­дніп­рянсь­кій Україні десь між 26 вересня та 1 жовтня 1648 року впав останній символ влади Речі Пос­по­ли­тої над цими українськими теренами — фортеця Кодак.
Падінню Кодака передувала тривала облога, що розпочалась ще з кінця серпня 1648. Нею, за наказом гетьмана Хмельницького, керували козацькі полковники Максим Нестеренко, Прокоп Шумейко і Яцько Вов­чен­ко. В української сторони була значна чисельна перевага, оскільки гарнізон фортеці замість розрахункових 800 жовнірів насправді налічував лише 400. Проте перевагу оборонцям надавали міцні кодацькі укріплення, які козакам, за відсутності належної облогової артилерії та пристосувань, було нічим долати. Та й гарнізон фортеці не мав жодних ілюзій стосовно своєї участі в разі перемоги повсталих козаків, отож воював з неймовірною наснагою і люттю, а командири обложених, час-від-часу благаючи Вар­шаву про підкріплення, разом з тим, постійно висловлювали впевненість у тому, що будуть боронити твердиню над Дніпром доти, доки це буде потрібно.
Утім, десь в останній тиждень вересня керівники оборони — комендант Кшиштоф Гродзіцький, майор Юзеф Ланчинський, капітани Станіслав Конєц­польсь­кий та Мартин Чарнецький таки підписали з козаками акт почесної капітуляції гарнізону Кодацької фортеці. Укладені домовленості застерегли за коронними жовнірами наступне: «1) Озброєн­ня, яке знаходиться в Кодаку, тобто 6 бронзових гармат і 7 залізних, коли Бог дасть мирну згоду з Військом За­по­розь­ким, повинне буде використовуватись у відповідності з думкою Його Королівської Милості. 2) Аби з Кодака ми виходили з розгорнутими прапорами, з барабанами, із запаленими фітілями і з усім своїм озброєнням. 3) Щоб ясир, а особливо пан Стефан Чарнецький, вільно вийшов з нами.
4) Якби в цей час для нас поступило звідкись якесь повідомлення, аби воно було нам передано негайно. 5) Щоб пан полковник Максим Нестеренко особисто провів у безпечне місце всіх нас, починаючи з пана губернатора і до самого найменшого, в доброму здоров’ї, з усіма по­жит­ками нашими і нікуди від нас не відлучався, аж поки ми самі йому не подякуємо за його супровід. 6) Щоб пан Максим Нестеренко, полковник, присланий від пана гетьмана і всього Війська Його Королівської Милості Запорозького, а також пан Прокоп Шумей­ко і пан Яцько Вовченко, полковники, а також всі сот­ники, осавули, отамани і вся чернь поклялись кож­ний окремо на Євангелії перед розп’яттям при священику, за текстом, нами переданому, у тому, що всі умови будуть виконані. 7) Аби тіло славної пам’я­ті пана Стефана Потоцького, старости деражнянського, було доставлено в Київ до отців домініканців. 8) Аби тіла всіх померлих, які тут лежать, залишались у спокої, а коли б хто забажав тіло родича свого відшукати, то йому того не забороняти чинити. 9) Аби ксьондзи, які знаходяться при нас, виходили з нами безпечно з усіма пожитками своїми. 10) Аби нам по справедливій ціні доставили стільки коней, скільки знадобиться. 11) Аби пан Максим Нестеренко захищав нас від будь-яких військ запорозьких чи татарських чи степняків і всяких свавільних ватаг авторитетом гетьманським і всього Війська Його Королівсь­кої Милості Запорозького. 12) Аби пан Максим Нес­те­рен­ко в дорозі нам продовольство доставляв. 13) Аби коні, які були у нас відібрані, всі до одного були повернуті. 14) Аби пан Максим Нестеренко відправив полк пана Шумейка і полк Вовченка, а сам лише з 200 чоловіками при нас залишався. 15) Аби пан Максим Несте­рен­ко дав 4 чоловіки з старшини, котрих ми самі виберемо, як заручників безпечного допровадження нас до місця».
Ось такі розлогі і деталізовані гарантії безпеки Кодацького гарнізону 1 жовтня 1648 року були скріплені присягою полковника Нестеренка, після чого 2 жовтня вся залога разом з іншими мешканцями Ко­да­ка вийшла в степ і направилася в напрямку Крилова.
У такий спосіб Кодацька фортеця з передового форпосту Речі Посполитої на самому краю козацьких вольностей, що мала ці самі вольності пильнувати і до них не допускати охочих прибульців з волості, перетворилась на один з опорних пунктів запорозького козацтва. Тулумбас. Початок XVII ст.
А ось доля Кодацького гарнізону, як стає зрозумілим з пізнішого листування коронного командування з гетьманом Хмельницьким, попри детально розроблені умови гарантії безпеки, була невтішною. І після почесного виходу з Кодака, вже згодом — чи то в Крилові, чи то в Чигирині, куди попрямували коронні жовніри, на них таки чекало полонення повсталими козаками.
У лютому 1649 року їх­ньо­ю долею опікувалося по­сольст­во Адама Киселя, що прибуло до Хмельницького в Переяслав у справі вироблення умов замирення з Військом Запорозьким. Утім, козацький гетьман вести розмову про звільнення кодацьких бранців бажання не мав. На єдине, на що він тоді погоджувався, так це на їхній обмін на свого особистого ворога Даніеля Чап­линсь­кого. Рядове ж козацтво взагалі вимагало від своїх старшин бранців убити чи втопити в Дніпрі, а самого Киселя та його світу відіслати в Кодак.

Королівські посли, реагуючи на побажання невільників, просили гетьмана віддати останніх татарам, аби хоч так мати змогу їх викупити. Проте настрої, що панували у той час серед козаків, не дозволяли сподіватися і на таку поблажливість. Отож свободу вони отримали вже після підписання королем і Річчю Посполитою влітку 1649 року.

Полковник Височан
Майбутній козацький полковник у Над­дніп­рянсь­кій Україні Семен (Сень) Височан народився у Галичині в родині тамтешнього осадчого Гната Ви­со­ча­на. Останній заснував на Коломиї Слободу Височансь­ку, вдало господарював, організовував місцевих селян на успішні бойові дії проти непроханих гостей з Криму і Білгородщини. Більше того, у 1626 році разом з сином Сенєм піднімав селян на збройний опір місцевій шляхті.
Отож, коли восени 1648 року хвиля козацької війни докотилась на західноукраїнські землі, Сень Височан був уже доволі досвідченим воїном, що мав неабиякий досвід організації місцевого люду на збройні акції.
За історичними джерелами, восени 1648 року на Покутті (історико-географічній області південно-східної Галичини між ріками Дністром, Черемошем і Карпатськими горами) діяло до 15 тисяч повстанців. Щоправда, не всі вони підпорядковувались Ви­со­ча­ну. На чолі розрізнених загонів стояли інші вожді, переважно дрібні шляхтичі Покуття — Голинські, Грабовецькі, Жураківські, а також і неродовиті отамани — попович Яремко, священик Василь, Копист­ка, Максим Чевага та інші. А шукачами небезпечного військового щастя були не лише місцеві селяни і міщани, а й чимало прийшлих з Молдавії «левенців».
Попри таку строкатість, повстанцям вдалось не лише поруйнувати безліч шляхетських маєтностей, а й здобути Пнівський замок, взяти під свій контроль, вочевидь за вказівкою гетьмана Хмельниць­ко­го, переправи через Дністер.
Утім, після відступу козацької армії з Галичини в Подніпров’я, сил й організаційних можливостей у повсталих було недостатньо, аби зберегти свій контроль над краєм. Зазнавши декількох поразок від коронних військ і місцевого шляхетського ополчення, полк Височана відступив на Брацлавщину. У наступні роки бачимо полковника на чолі козаків при обороні Вінниці 1651 року, розгортання повстан­ня проти коронної влади на Правобережжі 16641665 роках. Зокрема, у 1665 році Височан очолює оборону містечка Лисянка від наступу коронних військ. Щодо подальшої долі полковника інформація суперечлива: за одними відомостями він загинув 1665 році в бою під Лисянкою, за іншою — був вивезений 1666 році гетьманом Іваном Брюхо­вець­ким як соратник гетьмана Дорошенка до Москви і смерть настигла його вже там.