Глава 7. Козацькі
змагання за "короля руського"

Глава 7. Козацькі змагання за «короля руського»

 

Розпочинаючи взимку 1648 року на Запорожжі повстання, Богдан Хмельницький, як і козацтво загалом, палав ненавистю до магнатів і впливової коронної шляхти, котрі в цей час брутально прибирали до своїх рук в Україні і владу, і землю. Проте тішив себе сподіваннями на можливий захист з боку короля, котрий перед тим не раз демонстрував свою пошану до лицарського люду, що мешкав на східних кордонах його держави. Отож, провадячи війну з королівською армією та коронною шляхтою, Хмельницький не втомлювався повторювати, що одним з його головних завдань є зміцнення влади короля, надання допомоги монарху в подоланні свавілля так званих «кресових королев’ят», котрі чинять насильство проти вірних підданих короля, зрозуміло, всупереч його волі.
Смерть у травні 1648 року 56-річного короля Владислава ІV, що правив державою останні шістнадцять років, привнесла в боротьбу Хмельницького та його однодумців якісно нові мотиви і завдання. І були вони пов’язані з активною участю Війська Запорозького в процесі обрання нового короля, котрий би був спроможний усвідомити, а по тому й відстоювати інтереси і Війська Запорозького, і православної Церкви, і загалом став би, врешті-решт, повноцінним «королем руським».

 

Романов чи Ракоці?
Після смерті Владислава
IV боротьба за вакантний королівський трон, незважаючи на загрозу нової великої козацької війни, як завжди, розгорілась в Речі Посполитій запекла і безкомпромісна. Як завжди, різні шляхетські партії почали активно закликати на трон як кандидатів із середини держави (так званих «п’ястів»), так і чужоземних принців, намагаючись виторгувати на переговорах з ними — в обмін на підтримку під час голосування саме за них — для себе і своєї соціальної групи чи клану якомога більше привілеїв і посад. Отож упродовж літа-осені 1648 року кандидатами називались і молодші брати померлого короля Ян Казимир та Кароль Фердинанд, і герцог Пфальца-Нойбурга Філіп Вільгельм (одружений на доньці Зиґмунда ІІІ Анні Катаржині) і шведський король з династії Вази Карл Густав Х, і курфюрст Бран­ден­бур­га Фрідріх Вільгельм, і російський цар Олексій Михайлович, і трансільванський князь Дьєрдь І Ра­ко­ці, і, навіть, імператор Священної Римської імперії Німецької нації Фердинант ІІІ Габсбург.
Імператор Священної Римської імперії Фердинант ІІІ Габсбург. Художник Франц ЛюїксДля козаків, зважаючи на досвід спілкування з королівською адміністрацією вихідця з Трансільванії Стефана Баторія, котрого пізніша козацька легенда проголосила не більше не менше як «козацьким батьком», найбажанішим варіантом видавався варіант із запрошенням на королювання іноземця, бажано того, котрий би не належав до лона римо-католицької Церкви, яка все ще відчувала на собі подих контрреформації, а тому продовжувала активно відвойовувати для себе і своїх вірних нові позиції, аніскілечки незважаючи при цьому на кривди, заподіяні іншим Церквам і конфесіям.
У цьому сенсі найбільш привабливо виглядала кандидатура трансільванського князя Дьєрдя І Ра­ко­ці чи котрогось із його синів — Дьєрдя чи Сигіз­мун­да. Адже родина Ракоці (як перед тим і Стефан Ба­то­рій, допоки він не посів королівський трон Речі Пос­по­литої) належала до протестантської (кальвіністської) Церкви, а в межах Речі Посполитої мала підтримку з боку польного литовського гетьмана князя Януша Радзивілла, котрий був визнаним лідером ли­товсь­ких протестантів. З іншого боку, трансільванський князь зарекомендував себе палким прибічником боротьби з поширенням османських впливів у Європі, і, зокрема, звільнення Трансільванії від протекторату Османів. Отож, сходження на польський трон Дьєрдя І Ракоці обіцяло продовження курсу войовничого Владислава ІV. Інша справа, наскільки шляхта Речі Посполитої була в цьому зацікавлена? А, крім того, українське козацтво, яке перед тим активно підтримувало наміри короля і мало виступити важливим чинником їхньої реалізації, з весни 1648 ро­ку повстало і, більше того, налагодило союзницькі стосунки з Кримським ханатом — іншим васалом Османської Порти, з яким у трансільванців завжди були доволі напружені взаємини.
Для того, аби розширити коло своїх союзників під час майбутніх королівських виборів, а також з’ясу­вати позицію козацтва у питанні збереження союз­ницьких взаємин з Кримським Юртом, уже 3 червня 1648 року Дьєрдь І Ракоці вирядив з Му­ка­че­ва до козацької України посланця Пала Бенчера, котрий, прямуючи за маршрутом Сколе-Стрий-Бар, по­ви­нен був дістатись «у володіння гетьмана» та з’ясувати питання, що так непокоїли трансільванців, а особливо — щодо характеру взаємин козаків з «колчанниками», як називали вони татар. Трансільванський князь Дьєрдь І Ракоці. Невідомий художник. ХVІІ ст.
Проте допоки посланець трансільванського князя добирався на береги Дніпра, 8 червня 1648 ро­ку Богдан Хмельницький написав листа до російсь­кого царя Олексія Михайловича, де запропонував йому приміряти на себе польську корону. З приводу цього листа, що став першим проявом зацікавлення козацького гетьмана Москвою, в історичній літературі висловлювалися різноманітні судження. Части­на істориків, особливо істориків радянської доби, вбачала в тексті гетьманського послання виразне прагнення до «возз’єднання України з Росією», оскільки в ньому йшлося про бажання козаків бачити своїм правителем не кого іншого, а саме царя Олексія Ми­хай­ловича.
Однак, все ж мають рацію ті дослідники, котрі пропонують перед тим, як робити висновки щодо прагнень Хмельницького, звернути увагу на той контекст, в умовах якого писався лист, а також уважно прислухатись до його рядків.
Отож, для козацького гетьмана приводом для письмового звернення до російського царя стало перехоплення кореспонденції царських воєвод, адресованої брацлавському воєводі Адаму Киселеві. З неї Хмельницький і довідався про таємні домовленості, що існували між Москвою та Варшавою ще з 1646 ро­ку, і які стосувалися надання військово-політичної допомоги один одному в разі нападу на когось із них Кримської Орди. Покликаючись на відповідну статтю угоди, навесні 1648 року, як тільки влада Речі Посполитої довідалась про вступ на українські землі союзників повсталих козаків — перекопських татар, до Москви і було звернуто прохання про військову допомогу.
Мапа Московії та прилеглих до неї країн. 1613 р.Отримавши від польських урядовців необхідні відомості, 26 лютого 1648 року царський уряд надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві Семену Болховському готуватися до можливого нападу ординців. Трохи згодом, у квітні, було розпочато мобілізацію служилого люду в прикордонних із Украї­ною повітах Ро­сійсь­кої держави, а в дру­гій половині травня Олексій Михайлович від­дав наказ князеві Бол­ховському та сєвському воєводі З. Лєон­тьє­ву вирушати в похід на східні землі Речі Пос­по­ли­тої, на допомогу союзникам. Хоч, як можна зробити висновок з офіційного листування тогочасного керівництва Речі Посполитої, для останнього найбажанішим варіантом був похід царських військ на Крим. Аби в такий спосіб витягнути туди зі східних воєводств держави кримських татар і не дозволити виступити в похід проти Польщі решті Орди.
Достовірну інформацію про наміри російського царя козацький гетьман отримав із перехопленого листа князя Олексія Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Ки­селя. Отож, Хмельницький, праг­нучи дезавуювати негативні наслідки антикозацької кампанії з польсь­ко­го боку та запобігти втручанню царських військ у конфлікт, у листі до Олексія Михайловича, переданому гінцем князеві Трубецькому, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, ставив питання про військову допомогу повстанцям, акцентуючи тут на «одновірності» козаків і московських людей, а також висловлював бажання бачити «православного християнського» монарха на польському престолі. Обрання на царство Михайла Романова. 1613 р. Невідомий художник
Десь за місяць, 11 липня, в листі до путивльсь­ко­го воєводи Плещеєва Хмельницький знову пише про бажання, щоб московський монарх «ляхом і нам паном і царем был…». Як же пояснити цей пасаж? Таки прагненням приєднати українські землі до Ро­сійсь­кої держави?
Порівнюючи зміст цього листа з іншою кореспонденцію, що виходила у цей час з-під пера гетьмана Хмель­ницького, а також його практичні політичні акції, робити такий далекосяжний висновок підстав немає. Адже висловлене ним побажання бачити «православного християнського» монарха на польському престолі, аби той «ляхом і нам паном і царем был…» вповні вписується у завдання активної участі Війська За­порозького в елекційних змаганнях, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті Владисла­ва ІV, та приведення до королівської корони кандидата, який би, по-перше, зміцнив королівську владу в державі й тим самим унеможливив би прояви магнатського всевладдя і беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної Церкви представниками римо-католицького кліру і світськими можновладцями. Зважаючи на віросповідання та традиції політичного життя, що панували в самодержавній Росії, кандидатура Олексія Михай­ло­ви­ча для повсталих козаків виглядала вповні прийнятною для зайняття королівського трону в Польсько-Ли­товсь­кій державі. Спроби ж зведення православного царя чи його спадкоємця на королівство, як пам’ятаємо, чинилися руською знаттю Речі Посполитої ще в часи Івана IV Грозного та його наступників.

Олексій Михайлович (1629, Москва — 1676, там же) — другий російський цар з династії Ро­ма­но­вих; син царя Михайла Федоровича та Євдокії Стреш­ньо­вої. Правив з 1645 по 1676 рік.
Перед тим, як по смерті батька був помазаний на царство, отримав належну освіту й підготовку до посідання російського престолу. З шести років почав проходити повний курс «словесного учення», що вклю­чав в себе читання букваря, Часослова, Псал­ти­ря та «Діянь апостолів», засвоєння азів церковного співу тощо. З 1642 року супроводжував батька при урочистих виходах і прийомах.
Московський цар Олексій І. Невідомий західноєвропейський художник. ХVІІ ст.Зійшовши на престол, відразу ж зіткнувся з цілим рядом серйозних проблем державного облаштування Росії, недоліки якого вилилися в соціальні хвилювання і повстання в Москві та на периферії держави. Потреба в удос­коналенні державного управ­ління та недопущенні нових со­ціаль­них хвилювань під­штовхнула оточення Олексія Михай­ло­ви­ча до проведення ре­форм, по­кликаних зміцнити са­мо­державство. Зокре­ма, з метою вдосконалення судочинства та гармонізації законодавства в 1649 році Олек­сій Михай­ло­вич скликав Земський со­бор, учасники якого ухва­лили Соборне уложення.
За ним були відмінені так звані «урочні літа» для розшуку селян-втікачів, закріпачено державою посадське населення країни, заборонено духовенству набувати вотчини, поставлено церковну владу в підпорядкування світській, тощо. У наступні роки Олексій Михайлович поступово применшував роль Боярської думи і родової аристократії загалом. Запровадив Приказ таємних справ, що підпорядковувався особисто цареві та дозволяв монарху в такий спосіб керувати діяльністю решти центральних і місцевих державних установ. У соціальній сфе­рі сприяв зближенню вотчинного та помісного землеволодіння, проводив протекціоністську політику, створюючи російським купцям певні преференції перед їхніми зарубіжними конкурентами. Заохо­чу­вав іноземних фахівців (переважно військових) на вступ на російську службу. За Олексія Михайловича були створені нові рейтарські полки, де служили пожиттєво.
Проведені урядом Олексія Михайловича ре­форми сприяли модернізації держави, але не зняли в ній соціальної напруги.
Олексій Михайлович також був одним з ініціаторів церковної реформи, що її проводив з 1652 пат­ріарх Никон. Скликаний в 1666 церковний собор прокляв саме явище «старовір’я» та зобов’язав місцеву владу спалювати всякого, хто «возложит хулу на Господа Бога». Незважаючи на особисті приязні стосунки з лідером старовірів протопопом Ава­ку­мом, Олексій Михайлович зайняв безкомпромісну позицію в боротьбі зі старообрядництвом, не зупинившись навіть перед розгромом у 1676 році останньої цитаделі прибічників старої віри — Со­ловець­ко­го монастиря. Так само й у стосунках з патріархом Никоном Олексій Михайлович, попри особисте захоплення владикою, відстоюючи пріоритет царської влади перед патріаршою, сприяв відстороненню його від влади патріарха та заслання у віддалений монастир. Цар Олексій Михайлович з боярами на соколиному полювання поблизу Москви. Художник Микола Свєрчков
В роки правління Олексія Михайловича доволі активною була зовнішня політика Російської держави.
У першому шлюбі Олексій Михайлович був одружений на дочці бідного дворянина Марії Ми­ло­славсь­кій (креатурі царського фаворита на початковому етапі його царювання Бориса Мо­ро­зо­ва). Від шлюбу з нею мав 13 дітей, серед них і майбутніх царів Федора й Івана та царівну Софію. По смерті цариці в 1669 році одружився на Наталії Нариш­кі­ній, від якої мав двох дочок і сина — майбутнього царя і першого російського імператора Петра І Олексійовича.
Олексій Михайлович першим з російських царів порушив традицію і почав власноруч підписувати документи. Йому приписують авторство ряду літературних творів («Послание на Соловки», «Повесть о преставлении патриарха Иосифа», «Урядник сокольничья пути» та ін.). Відомо також, що цар особисто опікувався парковим будівництвом в Ізмайлово, проектував мости, розпочав будівництво воєнного флоту Російської держави. Загалом, саме в роки правління Олексія Михайловича були закладені основи абсолютизму та створені умови для будівництва Російської імперії, реалізованого вже його сином Петром І.
Утім, на відміну від, скажімо, князя Костянтина Василя Острозького, котрий, закликаючи представника правлячої в Російській державі династії, лише переслідував певні політичні цілі, то для Хмель­ниць­ко­го налагодження контактів з урядом Олексія Ми­хай­ловича мало важливе військово-стратегічне значення. Адже інформація, яку вдалося зібрати в прикордонних з Україною повітах Російської держави, щодо воєнних приготувань Москви становила для Війська Запорозького смертельну загрозу. Саме тому козацький гетьман, не обмежуючись зверненням до царя, намагається налагодити контакти з його представниками на місцях, переконуючи тих у своїх миролюбних намірах щодо царя та, навіть більше того, готовності йому вірно служити. На­взаєм Хмельницький про­сив царських воєвод утри­матися від інтервенції на українські терени, а ще ліпше — «…дати йому, гетьману, своїх государевих ратних людей на поміч на ляхів…». Коли ж царська влада не прислухається до прохань про допомогу, то, як читаємо в донесенні посланця хотмизького воєводи дворянина Тимофія Милкова, котрий перебував у таборі повсталих, гетьман погрожував «…з усією Кримською Ордою, об’єднавшись, буде воювати твою, государеву, окраїну…».
Спаські Водяні ворота Китай-города у ХVІІ ст. Художник Аполлінарій ВаснєцовУтім, через розвиток ситуації в середині царської держави реалізовувати свої погрози щодо Росії, як і особливо сподіватись на участь російського царя в елекційних змаганнях в Речі Посполитій, Хмель­ниць­кому не довелося. Ще 1 червня 1648 року в Моск­ві вибухнуло народне повстання. Приводом до нього стало введення оточенням молодого російського царя нового, вищого податку на сіль, прибутки від якого планували отримати царський фаворит Борис Морозов і його помічники. Взагалі варто зауважити, що в перші роки царювання Олексія Михайловича вплив на державні справи його вихователя, «дядьки» боярина Бориса Морозова, одруженого на сестрі цариці — Анні Милославській, був, просто таки, безмежний. Всевладдя боярина спричинило чимало недобрих слів на адресу самого царя: «Государь-де молодой глуп, а глядит-де все изо рта у бояр, они-де всем владеют, а сам-де он, государ-то, все ведает и молчит, черт-де у него ум отнял…».
Розлючений здирством царського оточення натовп москвичів перегородив Олексію Михай­ло­ви­чу дорогу, коли той повертався із Троїце-Сергієвого монастиря до Кремля, намагаючись передати петицію з вимогою покарати винних у зловживаннях влади. Проте царська охорона відтіснила натовп демонстрантів і тим довелось уже наступного дня знову повторити свій демарш, але діяти при цьому більш рішуче. Окремим сміливцям вдалося навіть схопити за вуздечку коня, на якому їхав Олексій Михайлович, і таки змусити царських бояр прийняти чолобитну царських підданих. Утім, її тут же було порвано і кинуто в натовп, а цар тим часом сховався за мурами Кремля.
Проте це так розпалило натовп, що він відтіснив царську охорону і вдерся на кремлівське подвір’я. Після того, як стрілецькі полки відмовилися виконувати наказ про придушення виступу, цареві не залишалося більше нічого, як піти на поступки повсталим. На розправу натовпу було видано найближчих підручних Морозова — Плещеєва і Траханіотова, з іменами яких пов’язували найбільші безчинства. Особливої ненависті зажив у москвичів голова Земського приказу Леонтій Плєщеєв. Сучасники навіть говорили про «плєщеєвщину» як про торжество хабарництва, а, відтак, і беззаконня. Виданого на страту Плєщеєва навіть не довели до плахи — натовп розтерзав його на місці. Самого ж свого вихователя боярина Морозова цар зі сльозами на очах «вимолив у черні», пообіцявши, що той назавжди залишить державні справи і покине Москву. Вибори царем Олексієм Михайловичем нареченої. Художник Григорій Сєдов
Важливим у контексті українських подій було те, що хвилювання не обмежилися лише однією столицею. Вони хвилею прокотилися по значній частині царської держави, причому найбільш масовими стали виступи, що мали місце на південних окраїнах, які безпосередньо межували з охопленими полум’ям козацького повстання українськими землями. З одного боку, це могло бути свідченням впливу українських подій на посилення антисоціальних настроїв у Російській державі, а з іншого — убезпечувало Хмельницького та його військо від втручання царських військ у їхню війну з коронними жовнірами та шляхтою.
Стосовно ж Трансільванії, то за браком достовірних документальних свідчень дослідникам не вдалося з’ясувати наслідки відвідин трансільванським посланцем Палом Бенчером козацької України. Відомо лише, що у вересні 1648 року старший син князя Ракоці, Дьєрдь (котрий незабаром посяде князівський трон у Трансільванії) спорядив в Україну свого посла Мікло­ша Шебеши. Причому, по дорозі на береги Дніп­ра Ше­бе­ши повинен був відвідати Мол­да­вію, аби, по-перше, отримати провідника до гетьмана Хмель­ниць­кого, а, по-друге, налагодити за допомоги молдавського господаря Василе Лупу стосунки з литовським князем Янушем Радзивілом, котрий перебував у близьких родинних зв’язках з Лупу через шлюб з його старшою донькою, аби той підтримав претензії Ракоці на королівський трон у Речі Посполитій. Як під час перемовин з Лупу, так і з Хмельницьким, посол молодого Ракоці повинен був акцентувати увагу на утисках за релігійною ознакою в Польсько-Литовській державі та готовності Ракоці — в разі обрання на королівство — подолати їх. Однак необхідною умовою для цього мала стати згода козацького гетьмана з «не папістськими Соляний бунт. Художник Микола Некрасовстанами» Речі Посполитої, котрі є «скривджені як у зовнішніх свободах, так і у вірі». Міклош Шебеши повинен був переконати Хмельниць­ко­го в тому, що Ракоці є «справжніми доброзичливцями» козацькій нації, отож та має всі підстави підтримати їхні претензії на вакантний королівський трон. Персонально ж пропонувалося висунути на королівство молодшого сина Дьєрдя І Ракоці Сигізмунда (Жігмонда).
Аби розширити коло своїх прибічників, слідом за Міклошом Шебеши в Україну та на Литву відправився посол Палу Гочу, котрий найперше мав передати Радзивіллу запевнення у прихильності Ракоці до справи захисту не-католиків Речі Посполитої, пообіцяти надіслати гроші для вербування війська, необхідного для того, аби продемонструвати силу партії, що підтримує трансільванську династію, а також мати можливість підкупити впливових сенаторів і земських послів. Крім Радзивілла, Гочу був зобов’язаний відвідати й українського магната, соціанина за віросповіданням Юрія Немирича, а також православного воєводу брацлавського Адама Киселя та козацького гетьмана Богдана Хмельницького.
Трансільванська карта у політичній грі Хмель­ниць­кого залишалася важливою навіть тоді, коли козацький гетьман провадив переговори з конкурентами родини Ракоці в боротьбі за польську корону. Але несподівана смерть старого князя Дьєрдя І
11 жовтня 1648 року, по суті в самий розпал елекційних змагань в Речі Посполитій, автоматично зняла кандидатуру представника роду Ракоці з боротьби за королівську корону. Принаймні, на деякий час.


У
 пошуках найменшого зла з-поміж братів з династії Ваз
Коли Богдан Хмельницький, знявши облогу Львова, наближався до
 Замостя, у Варшаві якраз добігала кінця елекційна боротьба за вакантний після смерті Владислава IV королівський трон. На той час у боротьбі за корону найбільш реальними кандидатами виступали молодші брати померлого у травні 1648 року короля Владислава IV — Ян Казимир і Кароль Фер­ди­нанд. На відміну від старшого Владислава, матір’ю якому доводилась перша дружина Зиґмунда ІІІ — велика княжна Анна, дочка великого князя Штірії, Карінгтії і Країни Карла Габсбурга, матір’ю молодших братів була його друга дружина — велика княжна Констанція, котра доводилась молодшою сестрою покійної королеви Анни. Королева Польщі і Швеції Анна Габсбург. Художник Мартін Кобер
Дослідники відзначають, що на осінь 1648 року Ян Казимир і Кароль Фердинанд мали майже однакову підтримку в шляхетському середовищі Речі Поспо­ли­тої. Щоправда, їхні долі і шлях на королівські вибори 1648 року дещо різнилися, як, власне, різнилися своїми політичними вподобаннями й устремліннями виборці, котрі підтримували кожного з братів. Єдине, в чому вони були безумовно похожі, так це в тому, що до смерті старшого брата перебували переважно в його тіні й не являли собою якоїсь самостійної політичної сили.
Старшим з-посеред них був Ян Казимир, який з’явився на світ в 1609 році й таким чином став останнім королевичем, народженим у Кракові, в замку на Вавелі, оскільки після цього королівський двір переїхав до нової столиці — Варшави. Подорослішавши королевич, котрий вирізнявся скритним і некомпанійським характером, відверто демонстрував свою зневагу політичним справам і зі значно більшим за­пов­зяттям цікавився військовою справою.
Повною мірою талант Яна Казимира як полководця виявився під час Смоленської війни 16321633 років. По завершенню війни з Російською державою, королевич спробував воєнного щастя на полях Тридцятирічної війни, де воював проти Швеції як командир полку кірасирів в складі армії австрійських Габсбургів, котрим відверто симпатизував.
Не отримавши обіцяного від австрійських Габсбургів ленно залежного від них німецького князівства, погодився на запропоновану іспанськими Габсбургами посаду віце-короля Португалії. Однак, прямуючи до Іспанії, за наказом кардинала Ришельє був заарештований на території Франції і за звинуваченнями у шпигунстві на користь іспанських Габсбургів у травні 1638 року кинутий у в’язницю, де перебував наступних два роки свого життя.
Отримавши завдяки тиску варшавського двору звільнення, Ян Казимир виїхав до Італії, де, незважаючи на заборону Владислава ІV, вступив до Орде­ну єзуїтів. Утім, уже за два роки, розчарувавшись у діяль­ності останніх, припинив своє членство в Ордені.
У травні 1646 року у житті Яна Казимира стався черговий кардинальний поворот — Папа Римсь­кий Інокентій Х, попри відсутність належних підстав, висвятив його на кардинала. Проте за деякий час Ян Казимир спровокував конфлікт з Римською курією, після чого проголосив себе прибічником Франції й особисто кардинала Мазаріні та, перевдягнувшись у військовий стрій, зі шпагою при боці, прибув до Польщі.
Коли ж наступного року помер малолітній син короля Владислава IV і в королівської пари не залишилось нащадків, Яна Казимира було проголошено офіційним спадкоємцем старшого брата на дідичний королівський трон у Швеції (Владислав Ваза номінально залишався шведським королем, хоч правив Шведським королівством інший монарх), а також — ймовірним кандидатом на виборну корону польську. Після цього Ян Казимир офіційно склав перед Інокентієм Х кар­динальський сан.
Королівський замок на Вавелю. Гравюра Георга Брауна і Франца ГоґенберґаКароль Фердинанд був молодший від Яна-Ка­зи­ми­ра на чотири роки. Завдяки підтримці імператора Священної Римської імперії Фердинанда ІІ Габс­бур­га 3 травня 1625 року був номінований на кардинала ординаційного Вроцлавського у віці 12 років. Попри очевидні порушення канонічного права, у жовтні того ж року отримав підтвердження своїй номінації від Папи Римського Урбана VІІІ. В роки королювання батька, а згодом і старшого брата, як і Ян Казимир, мало цікавився політикою, не прагнув до здобуття світських титулів і посад. Так само не надто переймався і справами управління біскупством, передоручивши це заняття іншим особам.
Погодившись по смерті Владислава IV висунути свою кандидатуру на королівські вибори, в основу своєї політичної програми поклав засади політики жорсткої руки. Особливо, що стосується справи погамування козацького повстання, що вирувало в Україні. Завдяки цьому отримав підтримку з боку князя Яреми Вишневецького та шляхти, що в результаті козацького виступу втратила свої маєтності в Україні. Мав за собою також підтримку двох третин сенаторів Речі Посполитої і більшості римо-католицьких біскупів. Натомість проти його кандидатури рішуче виступали протестанти, які небезпідставно побоювались посилення контрреформаційних заходів у державі в разі сходження на трон Кароля Фердинанда Вази. Лідери литовських кальвіністів князі Януш і Богуслав Радзивіли навіть погрожували розірванням унії, проголошеної в 1569 році в Любліні, якщо шляхта проголосує за кандидатуру молодшого з Ваз.
Обидва з молодших синів Зиґмунда ІІІ, як уже зазначалося, мали приблизно однакову підтримку в Речі Посполитій. І за такої ситуації чи не вирішальним став голос Богдана Хмельницького, котрий висловився на користь Яна Казимира. Кароль Фердинанд Ваза, біскуп Вроцлавський. Художник Даніель Шульц Молодший
Чим керувався Богдан у своєму виборі? Насамперед за спиною Яна Казимира стояв коронний канцлер Єжи Оссолінський, котрий перед тим зарекомендував себе прибічником політичного роз­в’я­зання конфлікту з українським козацтвом. Кан­ди­да­туру ж Кароля Фердинанда, як уже зазначалося, підтримувала «партія війни», очолювана князями Вишневецьким і Заславським. Крім того, молодший брат перебував під впливом єзуїтів і від нього навряд чи можна було сподіватися проведення виваженої політики щодо вирішення релігійної проблеми.
За таких обставин 5 листопада 1648 року, тобто одночасно з початком облоги Замостя, Хмель­ниць­кий виряджає до Варшави посольство на елекційний сейм з листами до Яна Казимира та сенаторів із загалом доволі скромними політичними вимогами. Вони, зокрема, обумовлювали гарантування королем і Річ­чю Посполитою відновлення козацьких прав і привілеїв, ліквідованих «Ординацією» 1638 року. Крім того, виділення козацтву території, що мала перебувати під його безпосереднім управлінням, поза контролем старостинської адміністрації та за умови повного виведення звідти кварцяних військ. Надання дозволу на організації морських виправ козацтва. А також зрівняння козаків у правах зі шляхтою щодо повного самоврядування та непідлеглості владі ко­рон­них гетьманів, а лишень одного короля.
А наступного дня козацький гетьман через одного з полонених рейтарів князя Вишневецького переправляє до Варшави вельми емоційно стилізований лист, що закінчувався таким пасажем: «Чого нам дуже шкода, так це того, що через якихось двох людей, князя Вишневецького й коронного хорунжого (Олек­санд­ра Конєцпольського), через молодий їхній розум, вітчизна наша в ніщо перетворюється. Над цим змилуйся, Господи Боже, аби, до вас дійшовши, з ласки Божої мир запанував і аби ми щасливо дочекались в Короні Польській пана, якого нам Господь Бог благословить, а саме: ми б собі План Замостя Джорджа Брауна і Франца Гогенберґа. 1617 р.бажали уродженого пана, королевича Його Милість Казимира, якому дай, Господи Боже, аби як святої пам’яті батькові його і святої пам’яті рідному його братові Владиславові ІV, панові нашому милостивому, віддавали підданство службою своєю, вірно зичимо».
Зважаючи на той акомпанемент, який супроводжував похід Хмельницького на чолі потужної армії під Замостя, не почути його слова при обранні нового короля було практично не можливо. Отож, 17 листопада 1648 року Яна Казимира було проголошено новим королем, а його молодший брат Кароль Фердинанд, добровільно зрікшись своїх претензій на корону, вдовольнився володінням Опольсько-Ра­ці­борсь­ким князівством, успадкованим від Владислава ІV. Від публічного політичного життя колишній кандидат на королівство самоусунувся повністю. Але по смерті влітку 1651 року свого політичного союзника, князя Яреми Вишневецького, перебрав на себе опіку за його сином князем Михайлом Корибутом Виш­невець­ким, котрому забезпечив здобуття блискучої європейської освіти й уже в ньому втілив свою мрію про королівську корону — адже по зреченню Яна-Ка­зи­мира в 1668 році саме Михайло Корибут Виш­невецький був обраний новим королем. Проте побачити все це Кароль Фердинанд уже не міг — 9 травня 1655 року його не стало.
Тим часом, Ян Казимир ще 14 листопада, тобто того дня, коли переконався у власній перемозі, ви­слав до Хмельницького свого секретаря Якуба Смя­ровсь­кого з повідомленням про свою готовність прийняти усі висунуті гетьманом вимоги. До козацького табору посланець прибув 18 листопада і, за його словами, «Пана Хмельницького застали в Лубуньках, в милі за Замостям, коли той уже відсилав козацькі полки під Люблін, а Тугай бея з 40 000 під Варшаву, і так його застали, що й гармати стояли під запрягом. Та тільки-но дали йому листа короля Його Мості, як відразу наказав повернутися під Чермин до Бродів і до Підгірків…».
Скликана 19 листопада гетьманом старшинська рада, а згодом загальна або чорна рада висловилася за припинення облоги Замостя, визнання влади Яна Казимира та повернення на Подніпров’я. Отож, на переговорах із захисниками Замостя керівництво повсталих погодилося зняти облогу, якщо міська громада сплатить викуп у розмірі 20 тисяч талярів. Посольство Якуба Смяровського у Богдана Хмельницького 1648 року. Художник Юзеф Гловацький
Менше одностайності серед старшини було в питанні щодо долі опанованих козаками західноукраїнських територій. Частина козацьких старшин, зокрема полковники Максим Кривоніс та Петро Голо­ваць­кий, виступали за закріплення цього регіону за Військом Запорозьким. Натомість Хмельницький і його однодумці, зважаючи на стомленість війська, вважали за необхідне вивести його на Над­дніп­рянщину.
Згодом історики, як українські, так і зарубіжні, будуть запекло сперечатися з приводу доцільності такого кроку, нерідко закидаючи Хмельницькому в цьому випадку політичну недалекозорість і, навіть, «дурість» та називаючи рішення про відхід із Галичини чи не найбільшою політичною помилкою гетьмана. Мабуть, найбільш ефектно з цього приводу висловився Михайло Грушевський, котрий був переконаний в тому, що в разі продовження наступу на Варшаву Богдан «розігнав би польську шляхту на чотири вітри».
Проте, вочевидь, мають рацію ті дослідники, котрі резонно запитують: а чи були в Хмельницького шанси закріпитись у Галичині? І чи були резони вести в переддень зими знесилену армію до Вісли? І, головне, чи існували можливості при цьому вберегтися від перемоги, яка мала всі передумови стати для Війська Запорозького пірровою?