Глава 10. Участь у
московський Смуті

Глава 10

УЧАСТЬ У МОСКОВСЬКИЙ СМУТІ

Розпочинаючи війну зі Швецією для Речі Посполитої було вкрай важливо схилити на свій бік чи, принаймні, унеможливити зближення зі Стокгольмом ще одного важливого учасника прибалтійського суперництва — Московське царство. З цією метою у 1600 році до Москви було випроваджено велике посольство, на чолі з вельми впливовим в оточенні короля литовським магнатом Левом Сапєгою. Посли везли до Кремля пропозиції щодо укладення унії, яка передбачала проведення єдиної зовнішньої політики, спільної організації оборони та митної справи. Піддані обох «панств» отримували право набуття маєтностей в іншій державі, одружень тощо. А вже після смерті короля Зиґмунда ІІІ та тогочасного московського царя Бориса Годунова трон мав обійняти спільний для обох держав монарх.

Проте цар Борис і його оточення не пристали на пропозиції поляків і литовців. Реальним наслідком місії стало лише укладення 22річного перемир’я між державами. Утім, ідея унійного зв’язку з Річчю Посполитою не пропала марно. Запавши в голови вороже налаштованих до царя Годунова московським вельможам, вона невдовзі таки вирине на поверхню політичного життя Московії. Тим паче, що дуже скоро польська карта стане вельми важливою в політичних іграх, що їх стали розігрувати в охопленій довготривалими смутами Російській державі різні угрупування та клани.

 

«Баламутні часи» Російського царства
Причини глибокого суспільного колапсу, в
 який потрапила Московія на початку XVІІ ст., передовсім, крилися в тій суперечливій політиці, яку проводив упродовж усього свого правління перший російський цар Іван IV Грозний. Правління Грозного знекровило країну економічно, загострило різного роду соціальні протиріччя та знецінило вартість людського життя. Значно посилила суспільну нестабільність і боротьба за царський трон, що розгорнулась після передчасної смерті на початку 1598 року останнього з нащадків Рюрика — Федора Івановича.
Московіти. Західноєвропейська гравюра ХVІІ ст.До численних суб’єктивних причин загострення суспільних взаємин, на початку XVІІ ст., коли російський трон прибрав до своїх рук спритний підручний грізного царя Борис Годунов, країну сколихнули викликані циклічним похолоданням надзвичайні кліматичні катаклізми. На самому початку століття тривалі дощі і холод завадили дозріванню збіжжя влітку 1601 року. Ранні морози ще більше завдали шкоди урожаю. На озимих полях, засіяних не визрілим зерном, хліб або зовсім не проріс, або дав дуже погані сходи. Взимку 1602 року й ці, дивом вцілілі, немічні посіви винищив мороз. Внаслідок цього у наступному сезоні засівати поля було вже нічим. У країні почався страшенний голод і мор.
Спритні ділки, насамперед ті, що були наближені до влади, а також багаті монастирі на біді сотень тисяч голодуючих вирішили нажитися, безсовісно підвищуючи ціни на хліб. Тим самим заходи уряду Бориса Годунова, скеровані на подолання цієї кризи (зокрема влада за дарма роздавала малоімущим гроші, потрібні на закупівлю хліба), успіху не приносили. Навпаки, доведений до відчаю простолюд свій гнів почав виливати на адресу царя та його підручних.
Поштовхом же до вибуху громадянського протистояння у стероризованій Іваном Грозним державі стала поява в Речі Посполитій, начебто, чудом урятованого під час трагедії в Угличі 15 травня 1591 року царевича Дмитрія, наймолодшого сина Грозного від його сьомої дружини Марії Нагой.

«Вчорашній раб» на російському троні
Впливовий царедворець у роки царювання Івана Грозного і фактичний правитель у роки правління його сина Федора Івановича, перший обраний російський цар Борис Годунов (15511605) — попри широко відому адресовану йому метафору О. С. Пушкіна: «…вчорашній раб, татарин, зять Малюти» — походив не від татарського мурзи Чети, а від служилих людей з Костроми. Ніколи Годунов не був і рабом. Утім, майбутній цар таки був одружений на доньці сумно відомого опричника царя Малюти Скуратова. Малюта Скуратов і митрополит Філіп. Художник Н.В. Нєврєв
На момент народження Бориса Годунови були вже в’яземськими поміщиками середньої руки. Після смерті батька Борис разом з сестрою Іриною виховувався в родині дядька, котрому випало потрапити в опричники царя, стати постельничим Грозного. Розпочавши службу в опричному війську, Борис Годунов швидко пройшов шлях від стряпчого до боярина. Немалою мірою цьому сприяло, крім швидкого розуму і вмінню орієнтуватися у складних перипетіях вельми небезпечного життя при дворі грізного царя, одруження на доньці Малюти та шлюб сестри Ірини з царевичем Федором.
У заповіті Івана IV Годунов згаданий серед п’яти вельмож, призваних стати порадниками і «блюстителями держави» в правління хворобливого й слабкодухого царя Федора Івановича (англійський посол Флєтчер характеризував Федора Івановича як «простого і слабоумного», а папський нунцій Антоніо Поссевіно взагалі вважав, що його розумова неповноцінність «межує з ідіотизмом, майже божевіллям»). Від нового царя Борис Годунов був жалуваний чином конюшого і титулом ближнього великого боярина, намісника Казанського й Астраханського царств. Поступово, відсунувши від впливу на царя інших «блюстителів держави», Годунов перетворився на «правителя держави». Ще більше зміцнилися позиції правителя після того, як йому вдалося добитися від Константинопольського патріарха визнання незалежності патріаршої кафедри в Москві та звести на неї колишнього опричного ігумена в Стариці владику Іова.
Російський історик Микола Карамзін вважав Годунова ініціатором вбивства царевича Дмитрія 1591 року: «Борис, цей алчний владолюбець, бачив між собою і троном одну беззахисну дитину, як алчний лев бачить агнця!.. Загибель Дмитрія була неминучою!» Утім, жодних прямих доказів причетності царедворця до цієї трагедії, крім пізніше виявленого ним бажання посісти трон Рюриковичів, історикам виявити не пощастило.
Після випадкової смерті чи вбивства царевича Дмитрія Івановича та смерті на початку 1598 року бездітного царя Федора Івановича перервалася багатовікова династія Рюриковичів. Федір не залишив письмового заповіту, і в Москві розгорілося суперництво за право посісти трон. Найліпші шанси на сходження на царство мали «принци крові» — брати Шуйські, правнуком Івана ІІІ доводився і Федір Мстиславський, непоганими виглядали й перспективи двоюрідного брата останнього царя Федора Романова. Усі вони вели свій родовід від нащадків Рюрика. Годунов не міг похвалитися такою древністю роду. Проте йому не бракувало винахідливості і реального впливу в державі. Цим він і вміло скористався.
Через день після смерті царя, 5 січня, патріарх Іов вислав в усі єпархії наказ цілувати хрест цариці-вдові Ірині Федорівні, сестрі Бориса. Проте вже 15 січня цариця прийняла постриг у Новодівочому монастирі столиці. А з 20 січня по 20 лютого безперервно йшли організовані Іовом процесії з проханням до цариці-інокині Олександри «дати на Московське государство» Бориса.
По завершенні трауру по Федору Івановичу Іов зумів скликати з прибічників Годунова Земський собор, учасники якого одностайно й підтримали його кандидатуру на трон. Аби надати своєму сходженню на царство ще більшої пишноти, Борис розпустив чутки про свій намір слідом за сестрою також прийняти постриг. І лише після того, як з наказу патріарха в ніч з 20 на 21 лютого в усіх московських церквах пройшли масові богослужіння, а з ранку очолювані духовенством масові процесії потяглися до покоїв Бориса, той нарешті погодився «покоритись волевиявленню народу» і прийняти шапку Мономаха.
Щоправда, свою коронацію Годунов провів лише на початку вересня, зумівши за цей час вповні оволодіти ситуацією, приборкати боярську опозицію та задобрити служилий люд щедрими царськими подарунками і пожалуваннями. Утім, отриманої у такий спосіб запасу «всенародної любові» для загалом талановитого і достатньо ліберального як на ті часи московського царя вистачило лише на декілька років.

«Царевич Дмитрій» та його українські сподвижники
Першим, хто довідався про, ніби то, таємницю «царевича» став архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький. За його рекомендацією Дмитрія Самозванця переправили до Острога, де в маєтках українського магната князя Костянтина Василя Острозького він і його супутник збіглий чернець Варлаам знайшли собі надійний притулок. Острозький не повірив розповідям Самозванця. Проте, й не видав його московській владі, як те йому радив зробити Варлаам, щойно почувши «откровення» свого товариша. Князь вказав Варлааму, що Річ Посполита є вільним краєм і він не може карати ченця (як приклад такої свободи князь вказав на свого сина Януша, котрий на свій розсуд змінив православну віру на римо-католицьку).
Присяга Лжедмитрія І польському королю Зигмунду ІІІ. Художник Н.В. НєврєвБільш зговірливим виявився інший український магнат — князь Адам Вишневецький, до якого Самозванець поступив на службу і під час сповіді в духівника князя зізнався про своє «справжнє» походження. Вишневецький, котрий мав досить великий вплив при дворі Зиґмунда ІІІ, не втримався від того, аби скористатись такої слушною нагодою й отримати від цього зиск. Наміри князя Адама підтримав його брат Костянтин Вишневецький, а також тесть останнього сандомирський воєвода Єжи Мнішек. Обіцянка перейти на католицтво, нібито дана Лжедмитрієм єзуїтам, дозволила йому на початку 1604 року налагодити стосунки з Ватиканом, а також відкрила дорогу до королівського палацу.
Великий коронний канцлер Ян Замойський, польний гетьман Станіслав Жулкєвський, князь Костянтин Василь Острозький та його син Януш радили королю не захоплюватися авантюрою самозванця й не надавати йому допомоги. Острозькі апелювали до щойно укладеного з Москвою перемир’я, вказували на неготовність Речі Посполитої розпочинати нову війну зі східним сусідом, а також небезпеку будоражити запорозьке козацтво його неминучим втягуванням у конфлікт. За збереження мирних взаємин з Москвою наполегливо ратувала й шляхта Великого князівства Литовського.
Утім, Зиґмунд ІІІ не пристав на застереження противників втручання Варшави у внутрішні справи Московського царства. Короля вельми вабила перспектива встановлення свого впливу на московську політику, аби в такий спосіб мати серйозного союзника в боротьбі з вороже до нього налаштованим шведським королем. А тому монарх признав у самозванцеві справжнього московського царевича, видав йому на утримання 40 тисяч злотих на рік, а також підтримав ініціативу Вишневецьких і Мнішека щодо походу суперника Бориса Годунова на Москву з метою повернення царського трону «нащадку Рюрика».
Єжи Мнішек, доклавши немало зусиль для реалізації задуманого, власні дивіденди в разі успіху волів отримати від сходження своїх нащадків на московський трон. 25 травня 1604 року в Самборському замку воєводи відбулися заручини Дмитрія і його доньки Марини. Їхній шлюб, згідно домовленостей, мав відбутися вже у Москві після сходження Дмитрія на царство.
У серпні 1604 року під Глинянами на Галичині зібралось близько 2,5 тисяч вояків, охочих доправити Дмитрія на царство. Зібраних сил було відверто не достатньо, аби перемогти війська «узурпатора» Бориса. Але вже з весни в Україні йшла жвава мобілізація козацтва, організована князями Вишневецькими, Ружинським, Струсем, остерським старостою Ратомським. Найімовірніше, за посередництва князя Адама Вишневецького наприкінці 1603 — на початку 1604 року «царевич» відвідав Запорозьку Січ, заручившись підтримкою низовиків. А тому, коли Дмитрій зі своїми військами наблизився до Дніпра, до нього приєдналося не лише дві тисячі донських козаків, а й чимало козаків запорозьких.
16 жовтня війська «царевича» вступили в межі Московської держави. Тут їм без бою здалися Моравськ, Чернігів, Путивль, Рильськ, Борисов, Комаринський повіт, Валуйки, Лівни, Оскол, Вороніж, Єлець та інші.
Найбільш гаряча січа відбулася поблизу Новгород-Сіверського, куди ополчення Дмитрія підійшло 11 листопада. Штурм міста завершився безрезультатно. А коли на виручку московським «сидельцам» прибуло підкріплення з Брянська, сталася найбільша на той час битва. І хоч жодній стороні не вдалося отримати в ній перемогу, понесені втрати знеохотили немало польських шляхтичів до продовження походу і вони повернулися назад. Утім, це не надто стурбувало претендента на царство, оскільки у грудні під мури Новгород-Сіверського прибуло велике запорозьке військо — за одними відомостями їх було 4 тисячі козаків, за іншими аж 12 тисяч. Лжедмитій І і Марія Мнішек. Гравюра Г.Ф. Галактіонова
Знявши облогу міста, Дмитрій став обозом у Комаринському повіті, укріпившись в Сєвському острозі. Сюди ж спрямував свої полки Борис Годунов. Царський воєвода Василій Шуйський вів на Сєвськ близько 70 тисяч ратників. Тим не менш, Дмитрій, маючи в своєму розпорядженні лише 15 тисяч вояків, сміливо виступив назустріч супротивнику. 21 січня 1605 року під Дубриничами відбулася вирішальна битва. Вона розпочалася зухвалою атакою кінноти самозванця. Неабияку доблесть виявив і сам претендент на московське царство — Дмитрій постійно перебував на чолі своїх військ, бився мужньо і самовіддано. Царська кіннота була зім’ята, і перемога, здавалось, була зовсім близькою. Проте долю січі вирішив прицільний вогонь піхоти Шуйського. Маючи у своєму розпорядженні 40 гармат і 12 тисяч рушниць, з околиць села вона розстріляла вояків самозванця, котрий втратив лише вбитими 6 тисяч чоловік, а крім того багато пораненими й такими, що, зневірившись у талані Дмитрія, відступили від нього.
Царські воєводи не стали переслідувати супротивника, зарахувавши самозванця до вбитих. Але тому вдалося вціліти і знову згромадити своїх прибічників у Рильську та Путивлі. Дізнавшись про це, воєводи Василій Шуйський і Іван Мстиславський, об’єднавшись з військами Федора Шереметьєва, спробували витіснити супротивника з московської території. Але діяли в’яло й безініціативно, й, маючи у своєму розпорядженні більше 80 тисяч ратників, так і не справилися з ополченцями Дмитрія. Тим часом у Москві помирає цар Борис, і Дмитріада вступає у свою нову, ще більш заплутану і криваву, стадію.
На московський трон було зведено сина Годунова, Федора. Для того, аби схилити москвичів до підтримки його кандидатури, на спомин душі батька було роздано величезні суми. Внаслідок чого приведення жителів столиці до присяги новому цареві відбулося без ускладнень. Проте в армії проти Годунових вибухнув заколот, очолюваний Ляпуновими, Басмановим, братами Голіциними. Армія була деморалізована, відмовилася воювати за Годунових і відійшла на північ, відкривши тим самим Дмитрію шлях на Москву.
Посланці «царевича» на початку червня прибули в Москву і з Лобного місця оголосили його зазивні грамоти. Колишній підручний Івана Грозного і Бориса Годунова Богдан Бєльський всенародно поклявся, що він сам особисто врятував в Угличі малолітнього царевича, й це остаточно поклало край сумнівам москвичів щодо справжності царевича Дмитрія. Народ увірвався в Кремль. Федір був скинутий з трону і разом з матір’ю взятий під варту (згодом за наказом Василя Голіцина стрілці задушили їх обох і закопали на занедбаному цвинтарі поза містом).
Вінчання Дмитрія Івановича та Марії Мнішек в Успенському соборі Москви. Невідомий художник ХVІІ ст.Посланці самозванця заарештували також патріарха Іова, з ганьбою виславши в монастир. Після цього 20 червня 1605 року самозванець урочисто в’їхав у столицю. Духовенство зустріло його передзвоном усіх московських соборів.
Посівши трон, Дмитрій осипав милостями всіх тих бояр, які зазнали переслідувань з боку Годунова. Серед тих, кого новий цар пожалував своїми милостями був і батько майбутнього царя та засновника правлячої династії Романових Федір Романов, зведений у сан митрополита Ростовського.
Дмитрій відмінив страти, зробив суд безоплатним, почав боротьбу з поборами чиновників, намагався полегшити стан холопів. Усе це сприяло зростанню його авторитету серед низів. Водночас, дивакуватість царя, його невідповідність усталеним уявленням про особу монарха — пробуджували недовіру підданих.
Майже через рік після сходження на трон Дмитрія в Москву прибула його наречена у супроводі двох тисяч шляхтичів. Вінчання відбулося 18 травня, «в п’ятницю і на Миколин день», що суперечило традиціям і уставам московського православ’я. І це ще більше розпалило пристрастрасті та налаштувало проти царя ревнителів старовини.
Разом з Мариною до царя прибуло посольство від Зиґмунда ІІІ на чолі з Олександром Госєвським і Миколаєм Олєсьніцьким, яке запропонувало Дмитрію умови «вічного злучення» двох держав — унії, що загалом повторювала умови 1600 року, передані уряду Бориса Годунова. Проте й цього разу справа не просунулась до свого розв’язання. Прибуття до Москви гонорових шляхтичів, як і поява в царських палатах царівни-католички ще більше підірвали авторитет Дмитрія.
Сприятливим моментом вирішили скористатися шукачі трону з клану Шуйських. На гребені невдоволення москвичами від перебування в місті поляків, у ніч з 26 на 27 травня Шуйські інспірували народні хвилювання, під час яких й убили царя. Його труп виставили на наругу на Красній площі, а через три доби спалили, змішали з порохом і вистрілили з гармати в той бік, звідки самозванець прийшов у Москву. А тим часом, прибічники Шуйського, навіть не скликаючи Земського собору, «прокричали» новим царем нащадка Олександра Невського — Василя Івановича Шуйського.

Козацьке оточення «Тушинського вора»
Проте сходження на трон ще одного Рюриковича не заспокоїло ситуацію. Один за другим на окраїнах держави з’являлись нові «чудом урятовані царевичі». Уже в липні 1606 року на Путивльщині вибухнуло вельми потужне повстання під проводом колишнього холопа з Чернігівщини Івана Болотнікова. Болотніков, який видавав себе за воєводу царя Дмитрія, розсилав грамоти із закликом до боротьби із зрадником Шуйським. На них відгукнулись як селянські маси, так і запорозькі і донські козаки, і, навіть, московські служилі люди та дворяни.
Запорозьке козацтво активно підтримало й виступ «царевича Петра» — самозванця, що видавав себе за онука царя Івана Грозного, піднявши на повстання терських козаків. До виступу примкнули донські козаки і волзькі козаки. А на шляху самозванця на Путивль до нього прийшло чимало й запорожців, принаймні, уже після арешту Лжепетра три тисячі його колишніх прибічників, що вийшли з України, шукали собі нового «роботодавця».
Але наймасовішою участь запорожців була у поході на Москву «чудом урятованого» під час московського бунту «Дмитрія Івановича». Лжедмитрій Другий, об’явившись навесні 1607 року в Шклові, масову підтримку здобув на Сіверщині, де зумів мобілізувати навколо себе досить потужне військо. Підтримку самозванцю надали українські князі Роман Ружинський і Вишневецькі, а також відомий шляхетський авантюрник Олександр Лісовський. Кістяк же армії Лжедмитрія складали козаки під командою отамана Івана Заруцького.
У травні наступного року самозванцю вдалося здобути переконливу перемогу над військами Шуйського під Волховом, а на початку червня наблизитися до Москви. Взяти столицю приступом не вдалось, і Лжедмирій заклав свою ставку в селі Тушино. Раніше мало примітне підмосковне село дуже швидко перетворилося на потужний адміністративний центр. У Тушино функціонувала боярська дума, прикази, суди. Сюди приїжджали іноземні посольства і купецькі місії.
У Тушино скупчувалися й військові сили, необхідні самозванцю для захоплення Москви. Кількість запорозьких козаків у Тушинському таборі на кінець 1608 року обраховувалась у 1013 тисяч, навесні наступного — прийшло ще близько 8 тисяч. Тоді ж декілька тисяч запорожців під командою полковника Кернозицького за наказом самозванця ходили в похід аж до Новгорода Великого, захопивши по дорозі Торжок і Твер, чинячи «промисел» під Старою Русою.
Очікуючи на наступ на столицю, багатотисячне й слабо дисципліноване вояцтво розбрідалося мало не по всій Московщині, відбираючи в місцевого населення продовольство, фураж, одяг та чинячи при цьому над ним значні насильства. Гіркий спомин залишили по собі й козацькі ватаги. Особливо жорстоко поводився з населенням Володимирського повіту якийсь «козацький отаман Наливайко» — вочевидь, сподвижник Олександра Лісовського, трохи згодом полковник на королівській службі Андрій Наливайко. На нього поступало так багато нарікань, що тушинський «царик» був навіть змушений розпорядитися заарештувати та стратити свого прибічника. І лише заступництво литовського канцлера Лева Сапєги звільнило Наливайка від відповідальності.
Московські церковні кола, намагаючись консолідувати сили для боротьби з войовничими одновірцями з України, не скупились на їдучі епітети на адресу непроханих гостей. Так, патріарх Ґермоґен у своїх грамотах закликав рішуче протистояти цим «губителям християнским», «отступившим от Бога и православной веры». У Смутні часи (Тушинський табір Лжедмитрія ІІ). Художник С.В. Іванов
Цікаво, що саме у роки інтервенції на російські землі Мелетій Смотрицький публікує в Україні свій полемічний твір «Тренос або Плач Східної Церкви», яким закликає всіляко запобігати протиборству православних з православними. Зиґмунд ІІІ сприйняв публікацію Смотрицького як удар у спину, нанесений в момент виступу королівських військ на Москву.
Утім, побоювання короля щодо негативного впливу твору на мобілізаційну готовність українського козацтва до виступу на одновірців виявились невмотивованими. Козацтво на той час все ще переважно сповідувало «жовнірську віру» і не відчувало особливих мук сумління від ворогування з православними «москалями». Принаймні, новгородські власті, описуючи московському уряду вчинені козаками погроми, стверджували, що ті «чинили насильство и беды такие, чего и бесермены не чинят».
Численні безчинства тушинців не лише позбавляли самозванця надій на зростання його популярності, а й провокували повстання проти нього. Не маючи змоги самотужки підтримати стихійні виступи, уряд Шуйського закликав на допомогу шведські війська. Спільно зі шведами ратникам племінника царя Михайла СкопинШуйського вдалось розпочати витіснення військ самозванця з північно-східної частини Московії. Табір Лжедмитрія почали залишати його колишні прибічники, в тому числі й вихідці з України. 


Продана на царство

Видаючи свою доньку, юну красуню Марину, за московського авантюриста, Єжи Мнішек власноруч написав майбутньому зятеві свої умови, котрі той прийняв без заперечень. Вони зводились до наступного:

-          Царевич обирає собі достойну наречену — «вельможну панну Марину, дочку ясневельможного пана воєводи сандомирського»;

-          Ясневельможного пана Єжи Мнішека він шанує як батька, оскільки вже відчув на собі його любов і чесність;

-          Шлюб відкладається до сходження нареченого на царство;

-          При воцарінні наречений зобов’язується негайно видати 1 млн. злотих на сплату боргів пана воєводи, а також на подорож своєї нареченої до Москви;

-          Про дату шлюбу цар повідомить короля Зиґмунда ІІІ і проситиме його благословенної згоди;

-          Своїй дружині Дмитрій уступить Новгород і Псков з усіма повітами і «пригорками», так щоб вона могла в них «судити і рядити самовластно».

Цариця Марина Мнішек в коронаційних шатах. Невідомий художник ХVІІ ст.Грамотою від 12 червня 1604 року Дмитрій обіцяв віддати тестеві у спадкове володіння Смоленське і Сіверське князівства, за винятком тих повітів, які він обіцяв передати королю.

Шлюб Марини з Дмитрієм відбувся майже через рік після сходження останнього на московський трон — 18 травня 1606 року. А вже через тиждень, у ніч з 26 на

27 травня у Москві вибухнуло інспіроване боярами Шуйськими повстання, під час якого Дмитрія було посічено мечами і вже мертвого викинуто з вікна царських палат. Марину, її батька, а також королівських послів і найбільш достойних прибічників самозванця з теренів Речі Посполитої організатори виступу — аби не провокувати війни з королем — завбачливо уберегли від гніву екзальтованого натовпу.

З московського полону Марина разом з батьком була звільнена після підписання перемир’я з Річчю Посполитою влітку 1608 року. Але безславно повертатися до Польщі після тижневого перебування на московському троні вона не забажала. Шляхтянка, подолала муки сумління і жіночий сором, й визнала в «брудному і лихослівному мужику», як відгукувалися сучасники про Лжедмитрія ІІ, свого «чудом урятованого» царствуючого чоловіка. Невдовзі навіть народила від нього сина. Після ж вбивства чоловіка на полюванні, Марина почала відкрило жити як подружжя з козацьким отаманом Іваном Заруцьким, котрий оголосив про свій твердий намір звести її малолітнього сина на московський трон.

Козаки-лісовчики

Назва цих дивних підрозділів, що залишили по собі доволі помітний слід в історії Центрально-Східної Європи початку XVІІ ст., походила від імені їх організатора — шляхтича-авантюрника Олександра Лісовського, котрий у ході Дмитріад, в 1607 році, і створив загони легкої кінноти, озброєної на козацький манер. Родовий герб шляхтичів Лісовських

Лісовчики, будучи шукачами воєнного щастя, нагадували собою кондотьєрів Західної Європи — німецьких ландскнехтів чи швейцарських піхотинців. Проте їм була притаманна особлива внутрішня організація, де в чому подібна до самоорганізації Запорозької Січі. Відтак, лісовчики більшою мірою являли собою не стільки військовий підрозділ, скільки вояцьке братство чи товариство.

Внутрішня організація лісовчиків постала у формі конфедерації жовнірів, котрі брали участь в польсько-шведській війні в Інфлянтах 1601—1605 років і за свою службу не отримали належної платні. Конфедерації вибирали власних командирів і чинили набіги на добра королівські і духовні, вибираючи на свою користь податки і контрибуції. По вибуху громадянських війн у Московській державі лісовчики уклали в серпні 1609 році угоду з Лжедмитрієм ІІ, за якою обіцяли йому служити безоплатно як волонтери, за умови виплати «царем» після посідання трону 100 тисяч дукатів чи надання права вибирань податків з Сіверської і Рязанської земель. Наприкінці 1610 року частина вояків-конфедератів на чолі з Лісовським перейшла на службу Зиґмунду ІІІ.

Під час облоги Троїце-Сергієвого монастиря, що тривала з 23 вересня 1608 по 12 січня 1610 року, козаки полковника Лісовського складали чи не найбільш потужну і агресивно налаштовану силу гетьмана Яна Сапєги. Утім, прикрий епізод, що трапився в середині лютого 1609 року, спровокував серйозний конфлікт поміж Лісовським і тушинськими козаками.

Суть справи полягала в тому, що під час бою в ніч на 16 лютого до рук Лісовського потрапило декілька російських стрільців, які доправляли в обложений монастир їжу і боєприпаси. Натомість сам обоз благополучно дістався місця призначення. Розсерджений полковник наказав захоплених у полон стрільців, а також декількох гінців з обителі, що потрапили до його рук кількома днями раніше, вивести під стіни монастиря і стратити.

Облога Троїце-Сергієвої лаври. Художник В. ВерещагінУ відповідь воєвода Долгорукий-Роща віддав наказ повісити на фортечних стінах і порубати всіх полонених, які перебували у розпорядженні оборонців монастиря. Серед 61 нещасного, страченого за наказом воєводи, найбільше було саме козаків-тушинців. Побачивши цю жахливу картину, козаки головного винуватця трагедії побачили в особі Лісовського, проти якого вибухнув справжній бунт. Виступ вдалось заспокоїти, однак конфлікт у негативний спосіб дався взнаки уже в часи рішучого штурму неприятеля.

Найвищу владу у лісовчиків становило «коло генеральне» або збори всіх товаришів. Воно обирало головного командира, його поручника, стражника, обозного, суддю, ротмістрів, хорунжих. Коло ухвалювало суворі воєнні артикули, які передбачали безоглядну карність винних.

Так само як і в регулярних військах лісовчики мали серед себе товаришів, пахолків (почтових) і челядь (джур). Товаришеві, як правило, прислуговувало від 3 до 5 пахолків і до 10 джур. Товариші і пахолки складали хоругви «панські». Із числа джур формувалися окремі «хоругвочки». Кожному ротмістрові підпорядковувалися два підрозділи — панська і джурівська хоругви. Чотири хоругви складали полк, який очолював полковник.Лісовчики перед господою. Художник Юзеф Брандт

Кіннотники мали на озброєнні самопали, луки, шаблі і рогатини. Не будучи обтяженими табором (лише в’ючними кіньми), лісовчики відзначалися неймовірною рухливістю й мобільністю. Утримувались за рахунок воєнних трофеїв і реквізиції. Уникали маршрутів, які б пролягали по второваних шляхах, відомих неприятелю мостах і перевозах, що унеможливлювало їх заманювання у пастки. Практично не залишали після себе в живих свідків з-посеред місцевого населення. Збереглася інформація навіть щодо мордування лісовчиками власних товаришів, котрі через отримані рани чи хвороби не могли витримувати заданого темпу руху.

По завершенню московських походів за згодою польського короля лісовчики були найнятті на службу до цісаря, з наказу командування якого чинили антитурецькі диверсії в Угорщині. Під час угорської кампанії загальна чисельність козаків-лісовчиків сягнула двадцяти тисяч. У наступні роки добре зарекомендували себе під час оборони Хотина 1621 року та в операціях на теренах Пруссії в 1626—1629 роках. Потрібні королівській владі під час війни загони лісовчиків завдавали немалого клопоту їй в роки мирного затишшя, тероризуючи королівських підданих. Припинили існування у другій половині 1630-х років.

 

Запорожці у війні Зиґмунда ІІІ з Москвою
Укладення на початку 1609 року московським царем Василем Шуйським союзної угоди зі Шведським королівством надало перебігу протистояння в Московії принципово нового звучання. Шведський король був ворогом Речі Посполитої, а тому його з’єднання з Москвою у Варшаві трактувалось як відверто недружній акт уряду Шуйського. Більше того, в тексті Виборзької домовленості зі шведами Шуйський мав необережність титулувати себе серед іншого й «князем Полоцьким», що опосередковано вказувало на його наміри відвоювання земель, які за попередніми договорами увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Маючи на руках такі серйозні ідеологічні козирі, за умов, коли рокош Зебжидовського вже добіг свого кінця, польський король не відмовив собі у задоволенні розпочати війну Речі Посполитої проти Московського царства. Успіхи різного роду авантюристів на московських теренах вселяли королю впевненість у реальності скинення з трону Шуйського та перебирання «Держави» і «Шапки Мономаха» до своїх рук. А об’єднавши зусилля Речі Посполитої і Московського царства, було б не складно повернути собі й шведську корону. Для того ж, аби прихилити на свій бік шляхетський загал, оточення Зиґмунда ІІІ мотивувало необхідність війни з Москвою потребою повернення раніше втрачених Смоленська і Сіверщини.
Утім, незважаючи на намальовані королем привабливі перспективи від перемоги на сході, шляхта поставилася до королівських задумів досить прохолодно. Сейм 1609 року, незважаючи на розгорнуту королівською партією антимосковську пропаганду і обґрунтування своєчасності повернення до республіки раніше втрачених територій, дозволу на додаткові фінансові витрати короля не дав. Проте Зиґмунд ІІІ жадав перемог і сеймова нехіть до війни не могла його втримати від московської авантюри. Король вирішив вести війну покозацьки, а саме: набираючи війська «не на те, що є, а на те, що буде», тобто на рахунок майбутніх трофеїв і здобутків.
На допомогу Смоленську. Художник В. КоссакУ вересні королівська армія у складі 12 тисяч кавалерії і 5 тисяч піхоти вирушила на Смоленськ. Напередодні виступу уряд звернувся до шляхтичів і козаків, котрі перебували у Тушинському таборі, йти на допомогу своєму королеві. А по Україні, як з гнівом писав князь Януш Острозький у листі до Зиґмунда ІІІ, «іменем Вашої Королівської Милості корогви носять і різні люди називають слугами Вашої Королівської Милості, хоч те є й неправда…», вербуючи козаків на нову війну. Наслідком ж цього вербунку стало прибуття під Смоленськ на початку жовтня тритисячного козацького війська з України. Тиждень по тому ще одна козацька ватага приходить з-під Тушино. А вже наступного дня прибуває козацьке посольство з-під Вязьми пропонуючи військові послуги тритисячного «вибраного» козацького війська. Загалом же в королівському таборі під Смоленськом на кінець року зібралось до сорока тисяч запорозьких і городових козаків з України. Узимку та навесні 1610 року мобілізація козацтва на Смоленську війну короля не припиняється і під корогви Зиґмунда ІІІ приводять свої кількатисячні загони шляхтич Харлінський, Кульбака та інші.
Зважаючи на кількість задокументованих згадок про прибуття все нових і нових козацьких загонів, може скластися враження про існування під Смоленськом просто таки велетенської козацької армії. Насправді ж, козацька ватаги не лише поспішали під обложену королем твердиню, а й масово переміщувалися в протилежному напрямі. Зокрема, частину козаків командування спрямувало на опанування Сіверщини, де загони отаманів і полковників Іскорки, Гунченка, Стороженка та інших здобували на королівське ім’я Чернігів, Новгород-Сіверський, Козельськ, Брянськ, Почеп. Інша ж частина, так і не здобувши обіцяної королівської платні, залишала табір Зиґмунда ІІІ і пускалася на власний воєнний промисел.
Тим часом, з відтоком шляхти і козаків на королівську службу Тушинський табір розпався, Лжедмитрій ІІ зі жменею своїх прибічників був змушений утікати в Калугу, а московські бояри з колишнього оточення самозванця запросили на царство сина польського короля, Владислава. Після цього Зиґмунд ІІІ спрямував частину королівської армії (8 тисяч вибраної кінноти) під командою гетьмана Жулкєвського з-під Смоленська на Москву.
Спроби Дмитрія Шуйського на чолі 36-тисячного війська перекрити Жулкєвському шлях успіху не принесли. 24 липня 1610 року поблизу села Клушино, що неподалік Можайська, Шуйський був розбитий і становище царя Василя Івановича стало безнадійним. Проти нього визрів заколот. Дворяни при підтримці посадський людей Москви скинули його з трону, насильно постригли в ченці і передали в руки полякам, які у середині вересня вступили в російську столицю. Мінін і Пожарський. Художник Михайло Скотті
До короля під Смоленськ для обговорення умов вступу Владислава на царство було відправлено представницьке посольство від усіх станів Російської держави. Проте Зиґмунд ІІІ не поспішав залагоджувати справу, вимагаючи здачі Смоленська. Усе вказувало на те, що його більше цікавило відвоювання раніше втрачених Річчю Посполитою земель, аніж зайняття сином царського трону. Переговори безперспективно затяглись. Смоленськ королю вдалося здобути лише 13 червня 1611 року. Але сейм, незважаючи на очевидні військові і політичні успіхи Зиґмунда ІІІ, коштів на продовження війни не виділив. І в умовах наростання у Московії загального невдоволення супроти іноземного панування, шансів на утримання за Владиславом трону було не вельми багато.
Враховуючи на фінансову скруту, король знову закликав на допомогу недорогі в оплаті козацькі загони. Великий козацький корпус сидів у залозі в Москві. Інший (вочевидь, ще більший) під орудою литовського гетьмана Лева Ходкевича влітку 1612 року намагався прорватися в царську столицю. Вельми поважну, якщо не головну, роль відігравали козацькі загони на Сіверщині. Принаймні, король у грамоті з початку 1613 року високо оцінював заслуги козацтва в опануванні цього краю, складав їм за службу дяку та висловлював надію на їхню допомогу у затриманні його за Річчю Посполитою.
Проте зробити це було нелегко. Наприкінці літа 1612 року ополчення на чолі з Кузьмою Мініним і князем Дмитром Пожарським відкинуло війська великого литовського гетьмана Ходкевича від Москви, позбавивши таким чином польську залогу в Кремлі надій на допомогу ззовні. Разом із Ходкевичем до Москви намагались прорватись два козацькі полки під орудою вже знайомих нам полковників Андрія Наливайка та Хвастовця. Після поразки полк Наливайка розпався на дві частини. Більша його частина під командою полковника залишалася на королівській службі у війську Ходкевича, а менша, чисельністю до півтори тисячі вояків, пішла шукати щастя у північних волостях Московського царства, наганяючи жах на вціліле там населення.
Поблизу В’язьми війська Ходкевича зустрілися з королівською армією, яка мала допровадити королевича Владислава на московський трон. Але час для цього було безнадійно втрачено. Адже у московському гарнізоні, командування якого знаходилось у руках українського магната Миколая Струся, із середини осені вельми гостро відчувався брак боєприпасів, а особливо продовольства — було навіть зафіксовано випадки канібалізму.
Протримавшись ще якийсь час, 22 жовтня 1612 року залога капітулювала. Всупереч досягнутим напередодні умовам почесної капітуляції, частина вояків була страчена, а частина взята в полон. Віроломство ополченців стало «гідною» відповіддю на віроломство короля — за його наказом 26 березня 1611 року найвідоміші керівники московського посольства, зокрема боярин Салтиков та митрополит Філарет (Романов), були взяті під Смоленськом під стражу і відправлені в оковах до Польщі.
А в січні 1613 року у Москві відбувся Земський собор, учасники якого обрали на царство Михайла Романова (сина полоненого поляками митрополита Філарета). Натомість, скликаний приблизно у той же час вальний сейм у Варшаві рішуче висловився проти планів короля продовжувати війну за московський трон. Припинення Великої Смути в московських землях повертало в Україну тисячи з одного боку загартованих у боях, а з іншого – звиклих до безвладдя козаків.

«Шапка Мономаха» — символ царської влади, що використовувався при вінчанні на російський трон від Івана Грозного до Петра І. Згідно традиції, її одягали лише під час обряду вінчання, а в подальшому кожен цар мав власну шапкувінець. Поява цього атрибуту царської влади пояснювалася родинними зв’язками київського князя Володимира Мономаха (1053—1125) з візантійським імператором Костянтином ІХ Мономахом через шлюб першого з імператорською донькою Марією (її походження досі залишається спірним). Проте насправді шапка є витвором не візантійських, а самаркандських золотарів, до того ж, часом її виготовлення було не ХІ чи ХІІ ст., а — кінець ХІІІ чи, навіть, початок ХIV ст.