Глава 2. Козацтво як
союзник та опонент королівської влади

Глава 2

КОЗАЦТВО ЯК СОЮЗНИК ТА ОПОНЕНТ КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ

 

Гетьман Підкова та король Стефан
Польському королю Стефану Баторію, як відомо, в козацькому середовищі завжди відводилась особлива роль. Адже, за легендою, що міцно укорінилася в козацькому світогляді, саме цей правитель Речі Посполитої щедро наділив запорозьку спільноту «золотими правами і вольностями», непорушного застереження яких товариство вимагало від усіх його наступників на королівському троні.
Іван Підкова. Невідомий художник ХVІІ ст.Утім, портрет «козацького батька» короля Стефана буде неповним, якщо не згадати про ще один знаковий епізод — страту за його наказом славетного запорозького вождя Івана Підкову, також відомого в європейській історії в якості господаря Молдавії Іоана Воде.
Народився майбутній запорозький гетьман у Молдавії. Ще замолоду прийшов на Дніпровий Низ, де, очевидно, вже від запорожців отримав своє козацьке прізвисько «Підкова» — бо «був таким сильним, що міг пальцями своїх рук ламати кінські підкови». А під єдиним відомим на сьогодні портретом славетного козака, вміщеному в одному з польських видань початку XVІІ ст., невідомий художник так патетично змальовував нелюдську силу Івана Підкови: «Був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й талери, а коли талер вганяв у дерев’яну стіну, то його потрібно було вирубувати. Взявшись за заднє колесо, зупиняв воза, запряженого шістьома кіньми. Дишель ламав об коліно. Взявши зубами бочку меду, перекидав її через голову. Взявши до рук воловий ріг, пробивав ним ворота».
Пов’язавши свою долю із запорозькими козаками, Підкова не розірвав зв’язків зі своєю батьківщиною. Адже саме у середині 1570-х років запорожці активно долучилися до молдавських справ, де раз-по-раз спалахувала запекла боротьба між претендентами на вакантний трон господаря Молдавії, а заразом і — війна проти Османів, під васальною залежністю від яких перебувала країна від 1538 року.
У 1575 році за допомоги подільської шляхти та запорозьких козаків під командою Івана Сверковського, «мужа досвідченого у воєнній справі і наділеного незвичайною силою» (як описував його сучасник — польський хроніст Леонард Горецький), на Молдавське господарство було посаджено Івоню Воде Хороброго (або Лютого). Утім, наближений до Івоні боярин Черневич, котрий мав охороняти переправи через Дунай, був підкуплений Османами і пропустив військо султана та татарські орди через річку всередину країни. Козацький загін (близько двохсот чоловік), що становив особисту гвардію молдавського господаря, мужньо обороняв його впродовж трьохденних приступів нападників. Коли ж надій на порятунок не залишалось — Івоня пішов на переговори з ворогом. Згідно ухвалених домовленостей, господарю було обіцяно почесну капітуляцію, яка серед іншого передбачала й ту умову, що козацька кіннота зможе вільно вийти з Молдавії додому в Україну.
Проте щойно Івоня здався туркам, як був зрадницьки вбитий. Після цього нападники нещадно вирізали й залишки молдавський військ. Тим часом вишикувані у бойовий порядок козаки зробили відчайдушну спробу вирватися з оточення. Але були перебиті ворогом, і лише кілька десятків з них потрапили у полон (згодом були викуплені своїми товаришами на волю). За інформацією турецького посла у Кракові, у боях загинуло вісім тисяч турків і двадцять тисяч татар.
Але такий трагічний фінал молдавської служби запорожців не відбив у відчайдух бажання прославити себе на цих теренах у майбутньому й на цьому втручання козаків у молдавські справи та боротьба з поширенням впливу Османів на молдавських землях не припинилася. Козак у степу. Художник С. Васильківський
Невдовзі з Молдавії на Дніпровий Низ прибули бояри — учасники змови проти наступника Івоні Воде, ставленика Порти господаря Петра Кульгавого. На Запорожжі бояри шукали Івана Підкову, котрий, як припускають дослідники, доводився родичем покійного Івоні, чи, принаймні, видавав себе за нього. Змовники барвисто описали запорожцю біди вітчизни в правління Петра і невдоволення молдаван з цього приводу та запросили Підкову посісти молдавський престол, обіцяючи при цьому зі свого боку всіляку допомогу та підтримку.
Запорожці з готовністю підтримали заклики Івана Підкови до походу на Молдавію. На підтримку претендента виступило понад триста чоловік на чолі з найвідомішим на той час запорозьким гетьманом Яковом Шахом. Але блискавично здійснити операцію проникнення на молдавську території козакам не поталанило, а зустрівши за Дністром набагато чисельнішу армію господаря Петра, козаки Шаха відступили в Україну. Утім, уже за декілька місяців по тому Підкова і Шах привели до Молдавії принаймні вдвічі більше військо. Першою перед козацьким натиском на молдавській землі не встояла фортеця Сороки. Згодом запорожці під столицею Молдавського князівства, містом Ясси, наголову розбили урядові війська Петра Кульгавого, допомогу котрому також надавали й турецькі загони.
А 13 грудня 1577 року після кількаденного бою Іван Підкова зайняв Ясси, де місцеве боярство і проголосило його новим господарем. Провідні посади в державі посіли бойові побратими Підкови — запорожці Шах, Копицький, Чапа.
Відсторонений від влади Петро Кульгавий, зібравши нове військо, спробував за його допомоги повернути собі князівський стіл. Але знову був розбитий прибічниками Підкови і відкинутий від молдавської столиці.
Вирішальною ж для князювання Підкови стала та обставина, що активність запорожців у Молдавії співпала у часі з підписанням польським королем Стефаном Баторієм союзного договору з Оттоманською Портою. Союз з Османами королю був потрібен як повітря. Адже Баторій готувався до вирішального двобою з російським царем Іваном Грозним, і найбільше, чого він прагнув у цьому контексті в стосунках із султаном, так це змусити його васала, кримського хана, спільно виступити проти Москви. Або, принаймні, силою впливу Стамбула втримати Бахчисарай від вторгнення на беззахисні на час кампанії з Москвою українські землі. Герб Трансільванського князівства. Друга половина ХVІІ ст.Відтак, активізація діяльності запорожців на території, васально залежній від Османів, ставила Баторія у доволі незручне становище на переговорах зі Стамбулом. Напруження ж зусиль Порти по наведенню ладу в Молдавії та вигнання звідти запорожців, в умовах бездіяльності короля Стефана, робила позицію його ще більш двозначною.
Уже за декілька днів по тому, як Підкова обійняв владу у Молдавії, 16 грудня 1577 року, султан віддав наказ правителю Трансільванії Сигізмунду Баторію (племіннику польського короля Стефана) виступити на допомогу поваленому Петрові Кульгавому. Одночасно мобілізовувалися й війська з інших придунайських володінь Туреччини.
За таких умов Підкова вирішив відступити на українські землі. На Брацлавщині молдавський господар мав зустріч з польним гетьманом Речі Посполитої Синявським і князем Янушем Збаразьким, котрий і вмовив його «не гнівити короля», а поїхати до Варшави й особисто пояснити Баторію мотиви своїх вчинків. Від імені короля князь гарантував Підкові повну безпеку.
Підкова і Шах із задоволенням відгукнулися на цю пропозицію, навіть не здогадуючись про небезпеку, яка таїть для них сфера «високої» політики, до котрої вони так необережно доторкнулись.
Справа сходження на молдавський престол Івана Підкови ставила під удар дипломатичні плани короля Стефана, і він, піддавшись тиску офіційного Стамбула, після деяких вагань таки погодився «розміняти» цю — важливу, але непередбачувану, а, відтак, небезпечну для королівської політики — фігуру.
Султан вимагав від Баторія видати Підкову або його голову. Король, за наказом котрого 16 червня 1578 року кат вивів запорожця на встановлене на одній з центральних площ Львова лобне місце, обрав другий варіант — як менш ганебний для королівський гонору. Господар Молдавськог князівства Стефан ІІІ Великий
Очевидець страти Івана Підкови тосканський агент Філіпо Тальдучі у листі до графа Кончині дела Пена оповідав, що запорожець, зійшовши на ешафот, виголосив надзвичайно проникливу і сміливу промову: «…Мене привели на смерть, хоч я у своєму житті не робив нічого такого, за що б заслужив такий кінець. Я знаю одне: я завжди хоробро і як чесний лицар бився проти ворогів християнської віри і завжди дбав про користь і вигоди своєї вітчизни. Я завжди прагнув бути щитом проти невірних, утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай».
Чому за службу вітчизні король віддав наказ про страту козака — не розуміли ані сам засуджений, ані його бойові побратими. Пізніше польські історики, попри далеко не бездоганний з точки зору моралі і звичаїв життя на прикордонні з мусульманським світом, вчинок Баторія виправдали рацією великої політики. Утім, козаків таке виправдання, вочевидь, уже мало розрадило
Мученицька смерть запорожця, котрий хоч і на короткий час, але таки зумів опанувати князівський стіл у Молдавії, перетворила його на одного з найбільш шанованих і героїзованих персонажів українського героїчного епосу. Звеличив геройства козака-князя й Тарас Шевченко, присвятивши йому романтичну поему «Іван Підкова»:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати

«Вільно конвертований» князівський стіл у Молдавії
Уперше Молдавське князівство зіткнулось із османською загрозою у середині XV ст. Але тоді зуміло успішно відбити напади. У 1484 році султан Баязид ІІ з великим флотом і сухопутними військами захопив стратегічно важливі молдавські міста-фортеці Килію і Білгород, а також територію над Чорним морем між Дністром і Прутом. Їх було приєднано до Сілістрійського санджаку Османської імперії.
Згодом у степу, під захистом Білгородської фортеці, турки розселили буджацьку татарську орду, руками якої здійснювали безперервний тиск на Молдавію. Становище князівства стало загрозливим. Молдавський господар Стефан Великий всіма можливими способами намагався зберегти незалежний статус країни. Господар висловлював готовність визнати васальну залежність то польського, то угорського короля. Але, не отримавши від них дієвої допомоги, врешті був змушений платити щорічну данину Порті.
Сулейман І Пишний. Невідомий художник школи ТіціанаУ 1538 році султан Сулейман Пишний (чоловік знаменитої русинки Роксолани-Хуррем Султан) із двохсоттисячним військом окупував Молдавію. Відтоді молдавські господарі й визнали васальну залежність від Порти.
Турки відірвали від князівства значну частину його території з центром у місті Тягині на Дністрі, яке перейменували на Бендери. Щоб поставити Молдавію у ще більшу залежність, Османи наказали перенести столицю князівства із Сучави до розташованих далі на південь Ясс. Щорічно господарі мали сплачувати султану данину — гарач (розмір якого постійно зростав), підносити турецьким чиновникам не менш обтяжливі хабарі (бакшиші) та подарунки (пекшеші), а, крім того, поставляли до Туреччини продукти харчування та утримувати своїм коштом османські війська на своїй території.
Господарський престол у Молдавії став предметом безсоромного торгу між турецькою владою та численними претендентами на його посідання. За отримання престолу наприкінці XVІ ст. претендент мав сплатити до одного мільйона золотих, чим вельми заохочував османську владу до частих змін правителів.
На території Молдавії, як і в усьому Придунайському регіоні, поліцейські функції Османи покладали на своїх кримських васалів. Ще у 1484 році кримських хан Менглі Ґерей взяв участь у захопленні фортець Кілія й Аккерман (Ак-Керман, Білгород). Відтоді на всіх непокірних Порті молдавських господарів неминуче обрушувалася караюча рука її васалів — Ґереїв. Наприкінці ж XVІ ст. кримський хан навіть висував претензії на свої особливі права щодо Молдавії, вимагаючи, аби молдавський трон заступався лише представниками правлячої кримської династії.


«Щоб і пам’яті про них не лишилось…»
Спроби короля Стефана Баторія, завербувавши загін козаків на королівську службу, розв’язати одночасно дві проблеми: і посилення власного війська, і взяття козацтва під контроль влади, як і варто було очікувати, цілковитого успіху не принесли. Принаймні, нереалізованим залишилось завдання щодо встановлення державного контролю над діями Війська Запорозького. Адже надто мізерним у співвідношенні до загальної кількості козаків був відсоток набраних степових лицарів на королівську службу. А крім того, надто нерегулярно з королівської скарбниці виплачувалась грошова платня козакам за їхні ратні справи, аби можна було реально сподіватись на успіх у справі перетворення козацтва на цілком лояльних і слухняних владі обивателів. Султан в оточенні яничарів. Європейська гравюра ХVІІ ст.
Незважаючи на численні заборони королівської влади чинити напади на Кримське ханство та турецькі причорноморські міста — аби тим самим не погіршувати взаємини Варшави з Бахчисараєм і Стамбулом, козацтво намагалось на кожне вторгнення татарських орд на українські землі відповідати своїм нападом на землі супротивника.
Після гучної експедиції у васально залежну від Порти Молдавію 1574 року та надання допомоги супротивникам османів, наступного року козаки гетьмана Богданка вночі перейшли кінно через Сиваш, захопили спочатку татарську фортецю Ор (Перекоп), а по тому і — турецьку Кафу, звільнивши сотні християн-бранців. У 1576 році похід козаків на турецьку фортецю Асламкерман (на місці сучасного Берислава) організував князь Ружинський. Наступним роком датується масштабне вторгнення запорожців начолі з Іваном Підковою і Яковом Шахом до Молдавії.
Стомившись закликати короля втихомирити своїх підданих, турецький султан Мюрад ІІІ пригрозив ввести в Україну власні війська для приборкання козацької сваволі. Аби не допустити цього та продемонструвати Порті своє прагнення жити з Османами в мирі, 1578 року Стефан Баторій пожертвував Іваном Підковою, віддавши безпрецедентний наказ про його арешт і страту. У 1583 році подібного роду гамбіт був розіграний уже з жертвою королівського уповноваженого і першого писаря Війська Запорозького угорця Янчі Беґера і 30 його козаків, звинувачених у нападі на турецькі укріплення на Дністрі та поширенні чуток, що це було зроблено, ніби то, за наказом Баторія. У травні наступного року за участь у козацькому поході та захоплені турецьких фортець було страчено магната з Великопольщі й одночасно козацького зверхника Самуїла Зборовського.
Козак зі здобиччю. Художник Ю. КоссакКоли ж 1589 року кримська Орда спустошила Поділля і Галичину, а султан пригрозив вислати в Україну 200 тисячне турецьке військо, вальний сейм 1590 року прийняв грізну ухвалу, у відповідності з якою королівська адміністрація мала виловлювати й карати на смерть «за законами війни тих, що рушать у Поле за здобиччю через кордони сусідніх держав».
Одночасно, значно посилювався контроль за діяльністю реєстровців. Відтепер над ними мав бути поставлений коронним гетьманом старший, а ротмістри і сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Без волі коронного гетьмана заборонялось самовільно переходити кордон держави. Всі низовики мали бути вписані до спеціального реєстру, якщо в ньому звільнялось місце, то вписати до низового товариства нового члена можна було лише з волі старшини, але з обов’язковим повідомленням коронного гетьмана. До Війська заборонялось приймати засуджених до смертної кари чи на безчестя.
Прийняттю таких жорстких заходів передав грізний лист султана до короля від 22 лютого 1590 року, що, по суті, містив ультиматум — відбудувати зруйновані козаками фортеці, повернути всіх полонених, зброю та майно, платити щорічно данину за вбитих мусульман, а також «винищення всіх розбійниківкозаків, щоб і пам’яті про них не лишилось…».


Самуїл Зборовський великопольський магнат і козацький гетьман
Вихідці з
 Великопольщі магнати Зборовські створили один з найпотужніших кланів Польської держави ще з часів короля Зиґмунда Авґуста. В останній же третині XVІ ст., у 157080-х роках, активну роль у політичному житті Речі Посполитої відігравало сім рідних братів Зборовських, котрі посідали високі державні посади, а саме: краківського воєводи, гнєзненського каштеляна, надвірного гетьмана і надвірного маршалка, коронного підчашія, королівських старостів тощо. Самуїл Зборовський. Невідомий художник ХVІІ ст.
Своїм піднесенням Зборовські найбільше були зобов’язані королю Генріху, на якого вони зробили ставку ще до його обрання на королівство. Однак саме в дні коронації Валуа сталася подія, котра позначилася на всій наступній історії роду. У Кракові, в королівському замку на Вавелі, ротмістр кварцяного війська на Поділлі Самуїл Зборовський у сутичці випадково вбив перемишльського каштеляна Ваповського. За законом і звичаями король мав би стратити Самуїла, однак обмежився його вигнанням і конфіскацією маєтностей (щоправда, маєтності спочатку перейшли до рук брата, а згодом були успадковані сином вигнанця).
Прикрий інцидент, утім, не зашкодив кар’єрі інших Зборовських при дворі Генріха Валуа. Після втечі короля до Франції Зборовські підтримали кандидатуру Максиміліана, що однак не особливо їх посварило зі Стефаном Баторієм. Цьому сприяло й те, що вигнанець Самуїл знайшов прихисток саме при дворі трансільванського князя і супроводжував його в поході за польською короною в часи елекційної боротьби. Баторій належним чином оцінив відданість Самуїла й той отримав неофіційний дозвіл на проживання в межах Речі Посполитої. Ще більше зміцніло становище Зборовських при дворі Баторія відколи гнєзненський каштелян Ян Зборовський прославився у першій війні короля з Ґданськом.
Проте за декілька років становище докорінно змінилось. Зборовські мали напружені стосунки з Яном Замойським, вплив котрого на короля постійно зростав, особливо після успішного завершення війни з московським царем і одруження великого коронного канцлера на родичці Баторія.
Козацька рада на Січі. Діорама із Національного заповідника "Хортиця". ЗапоріжжяЧи не головним збудником переростання напруження стосунків у відкритий конфлікт стали провокаційні дії Самуїла Зборовського. У самий розпал війни з Москвою магнат у супроводі «почту немалого слуг своїх своїх і гайдуків» здійснив подорож на Запорозьку Січ. Схиляючи запорожців до себе щедрими «упоминками і грішми», намагався привернути їх до служби під його началом, «знехтувавши обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їх обіцяв…». Магнат первісно агітував козаків на похід під московський Путивль. Однак, здійснити його планував за участі татар.
Коли ж Зборовський на раді в Січі запропонував козакам іти з ним на переговори в Орду, січовики «розділились: одні хотіли їхати з ним, інші на те не дали слова, повідаючи що (татари) пси зрадливі слова не держать і нас із собою погубиш». Спроба зробити запорожців більш поступливими через погрозу дати «їм битву першим, ніж неприятелю іншому», для Зборовського мало не закінчилися трагічно: козаки «иза тими словами скарати (його) хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно, піску за пазуху насипать і в воду вкинути».
Утім, конфлікт вдалося погамувати. Більше того, на раді Зборовський був проголошений гетьманом і влітку 1583 року очолив декілька успішних походів проти турок і татар. Зокрема, 12 червня під час весілля Яна Замойського з племінницею Баторія до двору дійшла новина, що «запорожці спалили села і замочок новий цісаря турецького та побрали п’ятнадцять тисяч овець». Невдовзі до короля примчав гонець з уточненим повідомленням: «низові козаки, зібравшись, і Самуїл Зборовський з ними, Ягорлик, той замочок, що турки на цій стороні Дністра на коронному ґрунті збудували, зруйнували і спалили і села там турків поруйнували». Султан Мюрад ІІІ. Невідомий іспанський художник ХVІІ ст.
Отримавши повідомлення, Баторій наказав негайно вислати проти козаків жовнірів з Галичини та угорців з королівського двору. Тим часом козаки Зборовського не зупинилися на досягнутому і рушили далі на молдавські землі. Папський нунцій у Варшаві мав інформацію про наміри Зборовського громити турків під Бендерами та Яссами. Інші джерела вказували про наявність у козаків навіть гармат. Напад на Бендери, центр турецького санджаку, виявився для турків повною несподіванкою. Не тільки слабко укріплене місто, а й сильна фортеця з гарнізоном яничар були взяті і зруйновані. Один з козацьких старшин згодом стверджував, що козаки знищили до шести тисяч турок і забрали сорок гармат. Інший інформатор повідомляв до Італії, що в Бендерах сім тисяч козаків знищили десять тисяч турків.
У повітрі запахло серйозним міжнародним конфліктом. У Варшаві з жахом довідалися про реакцію турецької влади на бендерські події. Коли до Стамбула прибули двоє втікачів зі зруйнованого міста, вони поблизу султанського палацу запалили собі на голові рогозу і почали голосити: «Біда, біда нам, мусульманам, погинули ми від гяурів!» Мати султана Мюрада ІІІ, довідавшись про причину цього лементу, розпустила волосся і з плачем пішла до сина. А вже перед ним розідрала одяг, оголила свої груди і мовила: «Проклятий сину, вбивця своїх людей, яких Бог тобі дав для урядування і захисту! Тож нехай та їжа, якою я тебе годувала, стане каменем, якщо ти не помстишся за кривду, яку потерпів люд мусульманський!»
Османське військо у поході. Невідомий художник ХVІІІ ст.Султан, прочитавши письмову розповідь своїх підданих про руйнування Бендер і замку та заволодіння «поляками-гяурами» мусульманських жінок і дітей, узяв Коран і присягнув, що як тільки закінчить війну з персами, то відразу помститься ляхам.
Утім уже 3 вересня кам’янецький староста доповів королю, що військо султана перейшло Дунай і йде на Річ Посполиту, щоб помститися за зруйнування свого міста. Беглербей Греції нібито зібрав десятитисячне військо, але в Польщі його кількість обраховували вже в п’ятдесят тисяч. У Львові зчинилася паніка. У католицьких і православних храмах служити літургії за порятунок міста від мусульман. Утім наближення ранньої осені вселяло надію, що турки не зрадять своїм звичкам і не починатимуть війни восени. Так воно власне і сталося.
А тим часом, король, аби не провокувати війну з Портою, конфіскував землі Зборовського, а проти козаків вислав коронні війська. Польщею ширились чутки, що Самуїл збирається вбити Замойського, а його брати навіть готують замах на короля. За таких обставин канцлер доклав усіх зусиль, аби схопити свого недруга та передати до суду. А Стефан Баторій не заперечував проти того, аби за судовим рішенням польському магнату та козацькому гетьману 26 травня 1584 р. стяли голову.
Після цього Кшиштоф і Анджей Зборовські почали збирати військо для збройного опору. Але, врешті зваживши свої можливості, втекли за кордон. Королівській же адміністрації вдалося перехопити деякі листи Кшиштофа, і серед них — лист адресований низовому товариству. У ньому магнат нагадував «значному лицарству» про давню приязнь його роду до козаків, їхню спільну боротьбу проти «неприятеля Святого Хреста», а також висловлював надію на подальші тісніші контакти й натякав, що прийде час і це може знадобитись «в якійсь важливій справі», про суть якої «не годиться писати…»
Дослідникам так і не вдалося довідатись про яку справу тут йшлося. Проте, вже саме звернення впливового магната є переконливим свідченням зростання ролі козацтва як реальної військової сили, яку відтепер намагаються використати і для роздмухування внутрішньополітичних інтриг у Речі Посполитій.