Глава 9.
Козацько-польське примирення початку століття

Глава 9

КОЗАЦЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПРИМИРЕННЯ ПОЧАТКУ СТОЛІТТЯ

Одночасне правління короля Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ Вази на шведському троні остаточно завершилось у липні 1599 року, коли шведський рікстаг позбавив його трону, проголосивши натомість його наступником сина Владислава. Щоправда, вступ королевича на королівство був обумовлений вимогою прибуття упродовж шести місяців до Швеції та виховання в лютеранській вірі. Коли ж Зиґмунд ІІІ відмовився пристати на це — право посідання шведського трону відібрали в усієї лінії польських Ваз, а владу фактично перебрав до своїх рук його «шведський» племінник — войовничий Карл (коронований у 1604 році як Карл ІХ).

Зі свого боку Зиґмунд ІІІ навесні 1600 року оголосив про приєднання до Речі Посполитої опанованої його суперником Естонії. У повітрі виразно запахло порохом війни Речі Посполитої з Шведським королівством. Будь-які ж сумніви щодо такого розвитку подій відпали, коли в тому ж таки, 1600, році шведи атакували польські Інфлянти.

Шведській армії доволі швидко вдалося оволодіти важливими портами Фінської затоки — Парнавою, Фелліном, Каркусем і Дорпатом. На початку наступного року війська Карла дійшли до Двіни, створивши загрозу Ризькій фортеці. Переважна частина провінції потрапила до шведів.

 

Господар Волощини, Молдавії і Трансільванії Михай ХоробрийПольсько-шведська війна докорінно змінювала розклад сил у всьому регіоні, насамперед створювала умови для реваншу Москви за свою поразку у Лівонській війні. Водночас, нова війна Варшави — тим паче, така, що на перших порах складалась для неї не вельми вдало, — надавала шанс українському козацтву позбутися принизливого статусу банітів та спробувати повернути собі права і вольності, здобуті в ході тієї ж, Лівонської війни від Стефана Баторія. До того ж, так само навесні 1600 року в короля виникла потреба в наданні допомоги своєму ставленику в Молдавії — господареві Єремії Могилі, котрого відсторонив від влади волоський господар Михай Хоробрий.
Михай Хоробрий був неординарною постаттю в історії Румунії — адже саме йому, хоч і на доволі короткий час, першому вдалося об’єднати під своєю владою Волощину, Трансільванію і Молдавію. Але, відважно воюючи проти Османів й об’єднуючи Придунайські князівства під своєю зверхністю, Михай Хоробрий перекреслював плани Варшави щодо поширення в регіоні свого впливу. Зокрема, войовничий волоський господар убив прихильного до Польщі трансільванського князя Андрія Баторія, а згодом позбавив влади пропольськи налаштованого молдавського господаря Єремію Могилу.
Варшаві необхідно було негайно відновлювати втрачені позиції. А відтак, примирення з козаками і спрямування їхньої потуги за вже звичним для них маршрутом — до Молдавії — для Варшави ставало нагальним завданням поточної політики.

Місія Оришовського на Січ та Молдавський похід козацтва
Налагодити стосунки Речі Посполитої із Запорозькою Січчю було доручено Яну Оришовському. Тому самому Оришовському, котрий свого часу доволі успішно реалізовував програму Стефана Баторія, набираючи козаків на державну службу, а згодом був старшим (поручником чи гетьманом — в різних документах значиться по-різному) над реєстровими козаками.
На Січ Оришовський з листами до козацького старшого Самійла Кішки від короля і великого коронного канцлера Яна Замойського прибув навесні 1600 року. Воєводи брацлавські в 1608-1613 роках Ян і Якуб Потоцькі. Невідомий художник
Авторитет шанованого реєстровця Оришовського справив належне враження на низовиків. Вислухавши пропозиції Варшави, запорожці після доволі тривалих нарад усе ж погодилися допомогти королю. Проте висунули ряд умов: зняти баніцію та повернути козацькі вольності, надані запорожцям Баторієм, заборонити владі чинити їм кривди, визначити достойну платню за їх службу, а також надати королівську хоругву.
Не очікуючи на відповідь короля, козаки на початку липня вирушили в далекий похід. Відповідь Зиґмунда ІІІ з подякою за готовність служити йому і Речі Посполитій, а також обіцянками виконати їх прохання, Кішка отримав уже на молдавській землі.
У Молдавській кампанії гетьмана Яна Замойського взяли участь близько 5 тисяч козаків. Ще близько 2 тисяч низовиків коронний гетьман спрямував у Семиграддя (Трансільванію), на допомогу військам Якуба Потоцького.
Найвизначнішим епізодом цієї війни стала битва під селом Буковем в околицях Плоєшти, що відбулася 20 листопада 1600 року. У ній козацька піхота складала праве крило військ Замойського, і саме вона спільно з коронною піхотою, поставленою в центрі, і розпочала бій. Власне, ці сили й довели бій до переможного кінця, так і не надавши змоги проявити себе головним силам. Надана козаками послуга була належним чином оцінена польським командуванням. Утім, всі розуміли, що відмінити накладену на Військо Запорозьке баніцію може лише вальний сейм. Його скликання було призначено на початок 1601 року.
Сейм, зайнятий підготовкою до війни зі Швецією, дійсно пішов на певні поступки козацтву. Зокрема, козаки, які поступали на службу королю, звільнялись від сплати певних податків, їхнім сім’ям гарантувався королівський захист від утисків місцевої адміністрації тощо. Утім, повернути колишню автономію в управлінні і присуді, вийшовши з-під влади місцевих урядникам, козакам не вдалося. Так само і виплата королівського жолду мала здійснюватись без декларацій королівськими комісарами. Тобто попередні права козацтва відновлювались лише частково.

Козаки у Лівонській війні
Тим не
 менше, навіть такі незначні поступки сприяли мобілізації близько чотирьох тисяч козаків, котрі на чолі з Самійлом Кішкою взяли участь у Лівонській кампанії. У Прибалтиці козаки несли сторожову службу, здійснювали розвідувальні операції.
Значна віддаленість місця служби від України та суворість тамтешнього клімату робили козацьку службу вельми нелегкою. Крім того, як видно з листів козацького старшого до гетьмана Замойського, королівська платня привозилась не регулярно, бракувало одягу та харчів. Утримувати дисципліну за таких умов ставало дедалі важче, і Кішка неодноразово попереджав командування, що він буде не в змозі стримати козацтво від самовільного повернення в Україну, якщо їхнє становище й надалі залишатиметься таким же незавидним.
Мапа Північної Європи Олафа Магнуса. Уперше опубікована у Венеції 1539 р.Війна зі Швецією в Інфлянтах з перемінним успіхом тривала до осені 1606 року. Незважаючи на ряд блискучих перемог, здобутих литовським гетьманом Яном Карлом Ходкевичем, для того, аби рішуче переломити хід війни на свою користь, у Варшави, як завжди, бракувало грошей. Сторони погодились на укладення дворічного перемир’я, яке, щоправда, було зірване шведами вже наступного року. Остаточно ж примирили Варшаву та Стокгольм війни, що вибухнули відповідно з Московією та Данією. У 1611 році війна була припинена, на умові підтвердження довоєнного стану справ.
Козацтво ж повернулось на українські землі вже навесні 1603 року. Після відбуття важкого й тривалого походу в Інфлянти козацьке військо, як і після Молдавських походів Наливайка, стало на лежі в королівщинах, акцентуючи увагу на своєму праві користатися «старожитними вольностями». Старший на той час козацького реєстру Іван Кучкович нагадував уряду: «за свої заслуги заслуговуємо не лише того, щоб були заховані в цілості та спокою наші убогі хати й маєтності, часто і густо облиті кров’ю нашою й поганською, а й того, аби були ми в слушних вольностях і пошануванню від кожного стану. Його королівська милість, будучи особливим прихильником і оборонцем людей лицарських, маючи в ласкавій увазі державу і сердечні послуги наші, мусив би нас тим упривілеювати і обдарувати, признавши нас синами коронними».
Проте шляхта була іншої думки щодо способів пошанування козацьких заслуг. Повітові сеймики шляхти українських воєводств у цей час рясніють скаргами на «козацькі свавілля» та вимогами щодо упокорення свавільників. Врешті вальний сейм 1607 року таки ухвалює постанову про підпорядкування козаків юрисдикції старост і підстарост, а тих з них, котрі мешкають у духовних і шляхетських маєтках, — юрисдикції власників цих володінь.
Чергова спроба уряду поставити козацтво під свій жорсткий контроль, а тим паче визнання Варшавою юрисдикції приватних власників над ними, неминуче провокувала нове загострення ситуації в Україні. Утім, початок XVІІ ст. був позначений втягненням еліт Речі Посполитої спочатку до внутрішньої міжусобиці, що розгорілася на теренах Московської держави (так звані «Смутні часи»), а згодом — довготривалого власного протистояння — рокошу Зебжидовського. Зрозуміло, що такий стан речей, з одного боку, позбавляв владу можливостей послідовно добиватися реалізації жорстких сеймових постанов щодо козацтва, а з другого — створював шляхи виходу козацької енергії на зовні, переважно у складі військ авантюристів, шукачів московського трону, згодом в обозі королевича Владислава.

Легендарний і загадковий  Самійло Кішка

Самійло Кішка (Кушка або Кошка) походив, вочевидь, з брацлавського боярського роду Кошків. У 1570-х роках брав участь у морських походах запорожців проти османів.

Під час одного з них потрапив у полон, де перебував близько двадцяти п’яти років. У 1599 році козак організував на турецькій галері повстання невільників, які, перебивши команду, повернулись на батьківщину. Обраний на Запорозькій Січі гетьманом брав участь у Молдавському та Інфлянтському походах козацтва. Шляхетський герб "Доленга", яким володіли шляхтичі брацлавського роду Кошків

За одними відомостями, смерть настигла козацького старшого вже у перший рік кампанії, тобто у 1601 році, і його тіло було поховано там же, у Прибалтиці. Але цьому суперечить факт відправки ним листа коронному гетьману Яну Замойському, датованого 18 січня 1602 року.

Ще інші відомості вказують, що Кішка загинув під час бою під Феллінським замком узимку того ж таки 1602 року, і тіло уславленого козацького старшого було допроваджено для поховання, за одними відомостями, в Київ, за іншими — Канів. Якби там не було, але, принаймні, у березні 1602 року старшим над козаками, як видно з лита до коронного гетьмана, був уже Гаврило Крутневич.

Щоправда, у доповненні до літопису Самійла Величка вказується, що Самійло Кішка не лише благополучно відбув Інфлянтську кампанію, а й взяв участь у виправі коронного гетьмана Станіслава Жулкєвського на турок, що мала місце майже двадцять років по тому, у 1620 році. І саме в битві під Цецорою Кішка, нібито, потрапив у полон, після чого згадки про його геройства остаточно зникають з історичних джерел. Утім, є підстави вважати, що відомості про турецький полон є нічим іншим як екстраполяцією подій, що мали місце в 70—80-х роках минулого століття, на 1620-і роки.