Білоцерківська звитяга
гетьмана Дорошенка

Алегорія життя поета — воєнного і мирського. Дереворит з праці В. Коховського, 1674 р.
В черговий раз гетьман Михайло Дорошенко змусив заговорити про себе як про відважного воїна і вмілого полководця восени 1626 р., коли з Криму в Україну вторглася величезна Орда під проводом брата хана — нуреддін султана. Згідно свідчень татарських джерел, у поході брало участь 40 тис. добірного війська. Враховуючи відправку з України на шведський театр бойових дій коронних військ, ординці розраховували безкарно пограбувати Київщину, а звідти йти на Волинь. Утім, розбивши табір під Білою Церквою та розіславши чамбули в навколишні місцини в пошуках здобичі, татари були атаковані тритисячним коронним військом під проводом брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького та шеститисячним козацьким військом гетьмана Дорошенка. Попри дощову погоду, яка унеможливлювала використання вогнепальної зброї, коронні жовніри і козаки зуміли наголову розбити татарський кіш, змусивши ординців до втечі. Розправившись із головними силами, Хмелецький і Дорошенко організували переслідування дрібних татарських загонів, перекривши їм місця переправи через р. Рось. Внаслідок таких дій до десятка тисяч татар було знищено, з неволі відбито півтори тисячі місцевого люду, а, крім того, "жоден тутешній боярин без бахмана (турецького коня. — Авт.) не прийшов, а були й такі, що і двох, і трьох привели…". Стефан Хмелецький за результатами операції з щедрою похвалою відгукувався про "велику зичливість і мужність козацьку, показану на тім пляцу козаками запорозькими з їх старшим Дорошенком". Про козацького зверхника оповідали, що він, ведучи козацьку лаву у бій, сам особисто убив сім ворогів; причому, одного з них так сильно вдарив списом, що не зміг назад його витягти.