Героїзм і жертовність
1651 року

Богун під Берестечком. Художник М. Івасюк
До підготовки до війни з українськими козаками у 1651 р. Річ Посполита поставилась як ніколи серйозно. Вальний сейм, що завершився у Варшаві в грудні 1650 р., виділив необхідні для найму й утримання фантастичні суми коштів. 20 березня 1651 р. король Ян ІІ Казимир видав універсал, скликаючи загально шляхетське ополчення (посполите рушення) та декларуючи наступне: "Сповіщаємо, згідно з конституцією сейму, всіх громадян Речі Посполитої, що на втихомирення наших свавільних бунтівників, які, з'єднавшись з поганством, заповзялись викоренити не лише кров шляхетську, свободи, вільності й ім'я польське, але й святу католицьку віру, що завжди квітла в цьому королівстві, з потоптанням і зруйнуванням костелів, присвячених Божому імені, рушаємо нашою особою. А для збору всіх, хто за законом зобов'язані стати до посполитого рушення, призначаємо місце й день 5-ий наступного місяця червня під Костянтиновим стати, і там Нашою особою Милостей і Вірностей Ваших будемо чекати". Цього разу чисельність зібраної королем коронної армії та посполитого рушення досягла небачених досі розмірів — приблизно 100—120 тис. жовнірів і шляхти та стільки ж військових слуг і обозних служителів. У війську було проведено певну реорганізацію — поділено на полки, виділено драгунські та рейтарські підрозділи. Загальне командування Ян ІІ Казимир взяв на себе. Допомагати йому в цьому мав коронний гетьман Миколай Потоцький, котрий незадовго перед тим повернувся з принизливого татарського полону, куди потрапив після поразки під Корсунем у травні 1648 р. Тривалий час не було чіткості у питанні, яку позицію займе кримський хан Іслам ІІІ Ґерей, котрого офіційна Варшава наполегливо схиляла на свій бік. Стосовно ж допомоги Москви, то тут Хмельницький був вимушений в черговий раз визнати невдачу своїх дипломатичних старань, оскільки скликаний у Москві Земський собор таки не наважився оголосити війну Речі Посполитій. Більше сподівань було на допомогу трансільванського князя. Тим паче, що гетьману вдалося налагодити зв'язки з польським шляхтичем з Підгір'я Олександром Косткою-Наперським, котрий у середині червня захопив Чорштинський замок, забезпечивши тим самим Д'єрдю ІІ Ракоці вільний прохід у межі Речі Посполитої. 
Король Ян ІІ Казимир на полі Берестецької битви. Листівка початку ХХ ст.

Однак, трансільванський князь і цього разу не наважився виступити на боці Хмельницького, а залишений без допомоги Костка-Наперський був розбитий корогвами, посланими краківським єпископом, і після жорстоких тортур страчений. Урешті, на початку червня Іслам ІІІ Ґерей на чолі 30—40-тисячного війська прибув до українського табору. На воєнній раді було вирішено повторити зборівський сценарій 1649 р. й атакувати королівське військо на марші. Але цього разу польське командування завчасно довідалось про наближення супротивника і фактор несподіванки для українсько-кримських військ було втрачено. На світанку 18 червня Ян ІІ Казимир і Миколай Потоцький вишикували коронні війська і шляхетське ополчення на полі бою. По центрі, якраз навпроти козацького табору, король поставив артилерію. Поруч з нею були висунуті піхотні полки під орудою князя Богуслава Радзивіла і генерала Криштофа Хубальда. За ними стояли кінні корогви списоносців і рейтарів. З боків їх прикривали корогви драгун і легкої кавалерії. Керівництво усіма цими силами безпосередньо здійснював король. На правому фланзі, яким керував гетьман Потоцький, стояли полки магнатів Лянцкоронського, Любомирського, Конєцпольського, Сапіги, а також зосереджувалась основна частина посполитого рушення. Лівий фланг був відданий під командування польного гетьмана Мартина Калиновського і на ньому згромадились відбірні полки кварцяного війська під началом князя Яреми Вишневецького, Станіслава Потоцького. Величезній армії Речі Посполитої на полі під Берестечком протистояли майже 60 тис. досвідчених козаків, 40 тис. кримських татар і ще близько 50 тис. вчорашніх селян, міщан, військових слуг. Зважаючи на густий туман, що випав на поля поблизу Берестечка, битву не починала жодна сторона. І лише близько 10 години ранку стрімка татарська атака розпочала активну фазу протиборства. Перший день боїв не дав переваги жодній зі сторін. Посеред ночі до Берестечка підійшли головні сили кримсько-української кінноти. Саме на їх плечі ліг основний тягар у січі, що спалахнула на Берестецькому полі наступного дня. Цього разу перевага була на боці українського гетьмана та кримського хана. Особливо відчутною вона стала в другій половині дня. Наступного дня битва розпочалася лише по полудню, оскільки зранку над полем знову стояв надзвичайно густий туман, який унеможливлював будь-яку координацію військового маневрування. Зіткнення тут було настільки потужним і безпощадним, що, за свідченням польського учасника, півгодини все було "у вогні, не можна було нічого чути, лише гук... з ручної стрільби і гармат, так що ми вже думали, що звідтіля ніхто живим не повернеться". Те, що сталося згодом, і що принесло надзвичайно важкі наслідки для козацького війська та України загалом, знайшло різні трактування в історичній літературі й досі не отримало однозначної оцінки. Так, частина польських та українських істориків стверджують, що найманій німецькій піхоті, потіснивши козацькі ряди, вдалося прорватися до пагорба, на якому перебував хан. 
Кам'яний хрест з козацького цвинтаря на Берестецькому  полі

Одночасно по ханському намету було влучно випущено декілька гарматних ядер. Одним з них був поранений у ногу сам Іслам ІІ Ґерей, іншими — убитий калга Крим Ґерей та поранено ще ряд татарських мурз. Все це разом і спровокувало віддачу ханом наказу про вихід татар з бою. Сучасні вітчизняні дослідники переконливо доводять, що розповідь про відчайдушну січу, що, нібито, сталася поблизу ханської ставки, є нічим іншим, як гарним міфом. Насправді ж, напередодні ганебної втечі Іслама ІІІ Ґерея з Берестецького поля в напрямі кримського правителя було випущено лише одне ядро, яким було вбито ханського прапороносця та обкурено його самого. І вже після цього Іслам ІІІ Ґерей кинувся за пагорб, а за ним розпочалася втеча всіх орд. Тобто все вказувало на те, що причини виводу ханом своїх військ з битви крилися не в мотивах військової необхідності, а — політичної доцільності. Як і два роки тому, Іслам ІІІ Ґерей не бажав істотного зміцнення позицій Української держави та повного занепаду Речі Посполитої. Крім того, не виключено й можливості досягнення між представниками польського короля та кримського хана певних таємних домовленостей щодо приборкання в такий спосіб надмірних апетитів українського гетьмана. Залишення ордою поля бою вельми ускладнювало становище української армії. Для того, аби переконати хана повернутися під Берестечко, навздогін йому кинувся Хмельницький з кількома старшинами. Але Іслам ІІІ Ґерей не лише не прийшов на допомогу своїм союзникам, а й захопивши із собою гетьмана, почав відходити на південь. Після цього становище козаків ще більше ускладнилося. 22 червня за відсутності Богдана Хмельницького наказним гетьманом Війська Запорозького в таборі під Берестечком обирають полковника Филона Джеджалія. 30 червня на місце Филона Джеджалія козаки висувають свого улюбленця полковника Івана Богуна. Хоч козацьким полкам вдалося організувати ефективну оборону табору, відійшовши під вогнем поляків до р. Пляшівки, притоки Стиру, де болото й хащі прикривали тил, та мужньо відбивати атаки противника, однак, старшина за відсутності Богдана не змогла втримати у війську тверду дисципліну. Між знатним козацтвом і низами росло недовір'я, посилене переходом полковника Михайла Криси на бік короля. Невпинно погіршувався психологічний клімат. Скориставшись з паніки, 30 червня у табір вриваються польські жовніри, завдаючи його оборонцям страшенних втрат. Лише за один день загинуло до 8 тис. чоловік. Усе ж, відчайдушними зусиллями наказному гетьману Івану Богуну вдалося організувати прикриття відходу військ. Кількатисячний козацький ар'єргард ціною свого життя стримав навальний тиск поляків (серед загиблих був і 80-річний полковник Прокіп Шумейко), що дозволило вивести з оточення основні козацькі сили та майже всю артилерію.
Пам'ятник українським козакам на полі Берестецької битви. Скульптор А. Кущ

 Невмирущою славою вкрили себе кілька сотень козаків, котрі організували оборону на одному з острівців посеред боліт і проток Пляшівки. Попри величезну перевагу супротивника, вони відмовились скласти зброю і здатись на милість переможцям. У нерівному бою всі вони героїчно загинули, викликавши захоплення навіть у ворога. Під час немилосердної різні, що її вчинили жовніри в захопленому козацькому таборі, загинув разом з жінками, дітьми й важко пораненими козаками також і митрополит Корінфський Йоасаф. Утім, попри здобутий на берестецьких полях військовий тріумф короля, йому не вдалось досягти головного — остаточно приборкати козацьку війну. Десяти днів героїчної оборони козацького табору було досить, аби перекреслити воєнне значення перемоги. Це добре усвідомлював Ян ІІ Казимир, а тому — виступав за негайний похід у глиб України. Король звернувся до шляхти із закликом не покидати армію і разом з найманими кварцяними військами продовжувати кампанію. Утім, сенатори, які передали посполитому рушенню королівський наказ, заледве порятували своє життя втечею від розлючених шляхтичів. Навряд чи після Пилявецької ганьби Речі Посполитої хто-небудь з шляхтичів легковажив козацькою потугою. Проте, завзятість супротивника, продемонстрована у, здавалось би, безнадійних ситуаціях, остаточно знеохотила ополчення до продовження війни. Згромаджена під Берестечком шляхта пригрозила королеві рокошем і через свого маршалка оголосила, що далі в Україну не вирушить. Яну ІІ Казимиру більше нічого не залишалось, як 6 липня здати командування коронним гетьманам і повертатись до Варшави. У глиб України виступило коронне військо, що налічувало у своєму складі лише близько 20— 30 тис. жовнірів. Тим часом, гетьман Хмельницький, звільнившись від опіки хана, розгорнув на Подніпров'ї активну мобілізаційну діяльність. І коли коронний гетьман Потоцький на початку вересня підійшов до Білої Церкви, тут на нього очікувало нове козацьке військо.