Козаки на захисті
православ'я


 
Братський монастир на київському Подолі. Літографія кінця ХІХ ст.
Чи не найпершу спробу залучити військову міць козацтва на оборону православ'я вчинив князь Василь Костянтин Острозький ще у часи підготовки до прийняття церковної унії. Принаймні, сучасники князя вбачали саме його вправну руку у збуренні козацького повстання 1595—1596 рр. під проводом Северина Наливайка та Мартина Шаули на Волині та Білорусі, тобто землях, де мешкало найбільше активних прибічників унії з оточення єпископа Кирила Терлецького. Значно наполегливіше й більш системно козацтво почало залучатися до церковних справ уже по завершенні засідань унійного Берестейського собору. Втративши підтримку влади, православні ієрархи віднайшли її в особі запорозьких рицарів. У 1609 р. київські міщани, протестуючи проти насильницького впровадження унійним владикою Іпатієм Потієм до митрополичого Софійського монастиря свого намісника Антонія Грековича, на допомогу закликали запорожців, котрі з готовністю відгукнулись і "подсадили під льод води пити" нещасного намісника. У листі до київського під-воєводи Михайла Холонєвського запорожці гетьмана Григорія Тискиневича наголошували на тому, що "за церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити… і словом нашим рицерскім боронить обецуєм". Декілька років по тому, в 1613 р., архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетинецький так само, за збройною допомогою козаків, повернув святій обителі землі, конфісковані уніатським митрополитом. План Ближніх печер КиєвоПечерської Лаври. Гравюра Л. Тарасевича. Початок XVIII ст.

Утім, усі ці випадки можна було трактувати лише як приклад використання грубої збройної сили запорожців церковними ієрархами та православними міщанськими громадами. Якісно ж новий взірець співпраці козацтва та Православної Церкви мав місце на початку 1616 р., коли козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний "зо всим Войском Запорозким" вписались до щойно створеного в Києві Богоявленського православного братства. Зважаючи на те, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації православної Церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення. Чи не найліпшим компліментом на адресу православних братчиків була оцінка факту його створення, що прозвучала з уст тогочасного уніатського митрополита Йосифа Рутського: "великою перешкодою в Києві є нове братство, засноване схизматиками без привілею Його Королівської Милості. Якщо те братство не буде ліквідоване, то важко чогось доброго очікувати…". Втім, через те, що Військо Запорозьке отримало формальне право опіки над братством, ліквідувати його було не просто. Й дуже скоро воно перетворилося на духовний і культурно-освітній центр православної України-Русі. 

При Богоявленському братстві на подарованому київською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною плацу була створена (на взірець Львівської) школа, навчатись у якій отримали право як діти шляхти, так і міщан. Ректорство в школі здійснювали такі високоосвічені люди як Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. А в організації і становленні школи брали участь Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Єлисей Плетинецький та інші тогочасні духовні й освітні авторитети. Їх наполеглива праця й підготувала ґрунт для відкриття кількома десятиліттями пізніше на основі братської школи знаменитої Києво-Могилянської академії. Наступний доволі рішучий крок на шляху оборони "старожитної Грецької" віри Військо Запорозьке, очолюване гетьманом Петром Сагайдачним, зробило вже на початку 20-х рр., домігшись відновлення православної ієрархії за підтримки патріарха Єрусалимського Теофана. Скориставшись з того, що східний владика проїжджав українськими землями, а патріарх Константинопольський уповноважив його розв'язувати проблеми будь-якої Церкви східного обряду, гетьман Сагайдачний влаштував йому на кордоні урочисту зустріч, а потому ще півроку возив українськими містами — Києвом, Каневом, Трахтемировим, Черкасами, переконуючи архієрея в побожності православного люду та в його бажанні мати власну церковну ієрархію. Тривале перебування православного патріарха в Україні неабияк стурбувало королівську владу. Як завжди рішучий у своїх діях великий коронний гетьман Станіслав Жулкєвський навіть пропонував заарештувати Теофана. А тому, коли наприкінці літа на з'їзді православного духовенства, що відбувся в стінах Києво-Печерського монастиря за участі шляхти, міщан і представників Війська Запорозького, українська сторона звернулася до владики з проханням висвятити на єпископські кафедри православних кандидатів, Теофан, як спостеріг сучасник, "остерігаючись короля і ляхів", спершу відмовився це зробити. Лише після того, як козацтво, за словами владики Йова Борецького, "люди рицарські та гарячі духом святолюбивим", гарантували повну безпеку патріарху, а також постійний захист висвяченим ним руським ієрархам, погодився вчинити цю "богоугодну справу".Патріарх Єрусалимський Теофан 

Уніатський митрополит Й. Рутський різко засудив дії патріарха Єрусалимського та піддав анафемі Йова Борецького і всіх православних єпископів. На вимогу Рутського, король Зиґмунд ІІІ віддав наказ про арешт Борецького та Смотрицького як шпигунів турецького султана. Зрозуміло, що про визнання королем нової православної ієрархії зовсім не йшлося. Утім, виконати наказ щодо арешту православних владик влада також не наважилася, адже на їх обороні стояло Військо Запорозьке. Козацький загін під проводом Сагайдачного супроводжував Теофана до молдавського кордону. У березні 1621 р. козацтво надіслало до Варшави "Меморандум" з вимогою відмінити всілякі переслідування православних за сповідування ними віри своїх батьків, повернути їм захоплені за потурання влади уніатами церкви і монастирі, а також визнати висвячених Теофаном ієрархів. Водночас православний Київський митрополит Йов Борецький і єпископи — Єзекіїл Курцевич й Ісайя Копинський, відчуваючи підтримку Війська Запорозького, виступили з широковідомою "Протестацією", в якій звинуватили короля та Річ Посполиту у нехтуванні прав руського народу, котрий приєднався до Корони "за договорами, скріпленими присягою, а тепер зазнає насильств і утисків віри, звинувачень у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті…" Одночасно ієрархи підносили роль козацтва, яке є спадкоємцем "тої старої Русі", давніх руських князів, княжих слуг-воїнів "чесного руського народу з Яфетового" насіння, що "за руського монарха Олега плавало на своїх чайках по морю… і штурмувало Константинополь".