Козацько-польське
примирення та співпраця початку ХVII століття

Запорозька Січ. Малюнок невідомого художника за  А. Рігельманом
Козацька війна 1590-х рр. всерйоз розсварила Військо Запорозьке та владу Речі Посполитої. Утім, зважаючи на розвиток зовнішньої політики держави таке становище не могло довго влаштовувати і саму владу. У липні 1599 р. шведський рікстаг позбавив польського короля Зиґмунда ІІІ Вазу шведської корони, яку він успадкував по смерті батька. У відповідь Зиґмунд ІІІ приєднав до Речі Посполитої Естонію. Після чого шведи атакували польські Інфлянти й оволоділи важливими портами Фінської затоки Парнавою, Фелліном, Каркусем і Дорпатом, дійшли до Двіни, створивши загрозу Ризькій фортеці. Нова війна Варшави, тим паче така, що на перших порах складалась для неї не вельми вдало, надавала шанс українському козацтву позбутися принизливого статусу "банітів" і "ворогів вітчизни" та спробувати повернути собі права і вольності, здобуті від Стефана Баторія. До того ж, навесні 1600 р. у короля виникла потреба у наданні допомоги своєму ставленику в Молдавії — господареві Ієремії Могилі. Зважаючи на загрозу з боку шведів, примирення з козаками і спрямування їхніх загонів за вже звичним для них маршрутом для Варшави було життєво необхідним. 
Турецька брама на в'їзді в угорське місто.  Гравюра ХІХ ст.

На Січ було відправлено листи від короля і великого коронного канцлера Яна Замойського із закликами до співпраці. Вислухавши пропозиції Варшави, запорожці після доволі тривалих нарад погодилися допомогти королю. Проте висунули ряд умов: зняти баніцію та повернути козацькі вольності, надані запорожцям Баторієм, заборонити владі чинити їм кривди, визначити достойну платню за їхню службу, надати королівську хоругву. І потому, навіть не чекаючи на позитивну відповідь короля, на початку липня вирушили в далекий похід. Відповідь Зиґмунда ІІІ з подякою за готовність служити йому і Речі Посполитій, а також обіцянками виконати їх прохання, запорозький гетьман Самійло Кішка отримав уже на молдавській землі. У Молдавській кампанії взяли участь близько 5 тис. козаків. Ще близько 2 тис. низовиків коронний гетьман спрямував у Семиграддя на допомогу військам Якуба Потоцького. Найвизначнішим епізодом цієї війни стала битва під селом Буковем в околицях Плоєшти, що відбулася 20 листопада 1600 р. У ній козацька піхота складала праве крило військ Замойського, і саме вона спільно з коронною піхотою, поставленою в центрі, і розпочала бій. Власне, ці сили й довели бій до переможного кінця, так і не надавши змоги проявити себе головним силам. Надана козаками послуга була належним чином оцінена командуванням. Сейм 1601 р., зайнятий підготовкою до війни зі Швецією, пішов на певні поступки козацтву. Зокрема, козаки, які поступали на службу королю, звільнялись від сплати податків, їх сім'ям гарантувався королівський захист від утисків місцевої адміністрації тощо. Утім, повернути колишню автономію в управлінні і присуді, вийшовши з-під влади місцевих урядників, козакам не вдалося. Тим не менше, навіть такі незначні поступки сприяли мобілізації близько чотирьох тисяч козаків, котрі на чолі з Самійлом Кішкою взяли участь у Лівонській кампанії. Не встигла Річ Посполита, а з нею й козацтво, відновитись від війни зі шведами, як на небосхилі замаячіла нова війна. Цього разу на теренах Російської держави, де на противагу царю-узурпатору Борису Годунову об'явився "законний" претендент — нібито, "чудом порятований" син і спадкоємець царя Івана Грозного.
Похорон козацького гетьмана Преслава Лянцкоронського. Художник Ю. Брандт
 

Першим, хто довідався про таємницю "царевича Дмитрія", був архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетинецький. За його рекомендацією Самозванця переправили до Острога, в маєток князя Костянтина Острозького, звідти до князя Адама Вишневецького. Користуючись впливом останнього при дворі Зиґмунда ІІІ, про Лжедмитрія стало відомо королю. Переслідуючи власні політичні інтереси, монарх признав у Самозванцеві справжнього московського царевича. Видав йому на утримання 40 тис. злотих на рік, а також підтримав ініціативу щодо походу суперника Бориса Годунова на Москву і повернення царського трону "нащадку Рюрика". Вже з весни 1604 р. в Україні йшла жвава мобілізація козацтва, організована князями Вишневецькими, Ружинським, Струсем, остерським старостою Ратомським. За посередництва князя Адама Вишневецького, "царевич" відвідав Запорозьку Січ, заручившись підтримкою низовиків. А тому, коли Лжедмитрій зі своїми військами наблизився до Дніпра, до нього приєдналося не лише дві тисячі донських козаків, а й чимало козаків запорозьких. 20 червня 1605 р. Самозванець урочисто в'їхав у столицю. Духовенство зустріло його передзвоном усіх московських соборів. На царство зійшов новий монарх. Щоправда, менш ніж за рік, у ніч з 26 на 27 травня 1606 р. бояри інспірували в Москві народні хвилювання, під час яких цар загинув, а прибічники Шуйських, навіть не скликаючи Земського собору, "прокричали" новим царем нащадка Олександра Невського Василя Івановича Шуйського. Проте, сходження на трон ще одного Рюриковича не заспокоїло ситуацію. Один за другим на окраїнах держави з'являлись нові "чудом урятовані царевичі". Уже в липні 1606 р. на Путивльщині вибухнуло вельми потужне повстання під проводом колишнього холопа з Чернігівщини Івана Болотнікова, який видавав себе за воєводу царя Дмитрія, розсилав грамоти із закликом до боротьби із "зрадником" Шуйським. 
Козак-лісовик. Художник Ю. Брандт
На них відгукнулись як селянські маси, так і запорозькі та донські козаки. Так само активно запорозьке козацтво підтримало й виступ "царевича Петра" — самозванця, що видавав себе за онука царя Івана Грозного, піднявши на повстання терських козаків. На шляху Самозванця до Путивля до нього прийшло чимало й запорожців. Але наймасовішою участь запорожців була у поході на Москву "чудом урятованого" під час московського бунту "Дмитрія Івановича". Лжедмитрій Другий, об'явившись навесні 1607 р. у Шклові, масову підтримку здобув на Сіверщині, де зумів мобілізувати навколо себе досить потужне військо. Підтримку Самозванцю надали українські князі Роман Ружинський і Вишневецькі, а також відомий шляхетський авантюрник Олександр Лісовський. Кістяк же армії Лжедмитрія складали козаки під командою отамана Івана Заруцького. У Тушино, де скупчувалися військові сили, необхідні Самозванцю для захоплення Москви, кількість запорозьких козаків на кінець 1608 р. обраховувалась у 10—13 тис., навесні наступного року прийшло ще близько 8 тис. Тоді ж декілька тисяч запорожців під командою полковника Кернозицького ходили в похід аж до Новгорода Великого, захопивши по дорозі Торжок і Твер, чинячи "промисел" під Старою Русою. Очікуючи наступ на столицю, багатотисячне й слабо дисципліноване вояцтво розбрідалось мало не по всій Росії, відбираючи в місцевого населення продовольство, фураж, одяг та чинячи при цьому над ним значні насильства. Гіркий спомин залишили по собі й козацькі ватаги. Московські церковні кола, намагаючись консолідувати сили для боротьби з войовничими одновірцями з України, не скупились на їдучі епітети на адресу непроханих гостей. Так, патріарх Ґермоґен у своїх грамотах закликав рішуче протистояти цим "губителям християнским", "отступившим от Бога и православной веры". Цікаво, що саме у роки інтервенції на російські землі український полеміст Мелетій Смотрицький публікує свій полемічний твір "Тринос", яким закликає всіляко запобігати протиборству православних з православними. Зиґмунд ІІІ сприйняв публікацію Смотрицького як удар у спину, нанесений в момент виступу королівських військ на Москву. 
Запорозькі судна. 1900 р. Художник О. Сластіон. Малюнок за Д. Ровинським та Г. БопланомУтім, побоювання короля щодо негативного впливу твору на мобілізаційну готовність українського козацтва до виступу на одновірців виявились невмотивованими. Козацтво на той час все ще переважно сповідувало "жовнірську віру" і не відчувало особливих мук сумління від ворогування з православними "москалями". Принаймні, новгородські власті, описуючи московському уряду вчинені козаками погроми, стверджували, що ті "чинили насильство и беды такие, чего и бесермены не чинят". Активна участь українських козаків у подіях московської смути не лише дозволила козацькій старшині поліпшити свої статки, а козакам набути воєнного досвіду. Козацтво стрімко зростало у своїй чисельності, дедалі більше усвідомлювало себе станом рицарським, який на прожиття здобуває винятково ратною працею. А саме така ментальна установка була визначальною для самоорганізації всієї шляхетської братії тогочасної Європи. Відразу по затиханню козацької активності на теренах Російської держави активізується антиосманська боротьба запорожців. Уже в 1613 р. козаки двічі ходили на Чорне море, чинячи, як описував гетьман коронний Станіслав Жулкєвський, великі шкоди в землях турецького султана. За словами гетьмана, "цісар турецький вислав немалий флот, галери і чайки, в порт очаківський, аби козаків в тім порту погромити, як будуть повертатись, повоювавши кілька міст в Криму, бо їм тудою дорога назад на Низ, але вийшло навпаки, бо замість того, щоб їх мали турки громити, самі вони придибали нічним ділом необачних турків". Морська виправа запорожців мала гучний резонанс в Україні. Поспішили козацькі лідери "ощасливити" гарними новинами й самого короля. Навесні 1614 р. козаки знову вибралися на море. Й лише несприятливі стихійні умови завадили повторити успіх попереднього року. 
Гетьман Петро Сагайдачний.  Художник С. Васильківський

Тепер же потужний шторм розніс козацькі чайки по морю. Частина з них була розбита стихією, частина викинута на берег, де козаки стали легкою здобиччю османів. Проте невдача не послабила козацької енергії. Влітку запорожці зібралися в новий морських похід. Цього разу на південний берег Чорного моря відпливло аж сорок козацьких чайок, несучи на собі близько двох тисяч зухвальців. Успішно подолавши тривалу мандрівку, запорожці смерчем налетіли на цілком безпечні османські міста і села південного берегу, включно з Трапезундом. На весну наступного року козаки спробували повторити свої геройства, але вже в околицях султанської столиці. Козацька флотилія, що налічувала не менше 80 човнів, прибилася під Стамбулом, спаливши тамтешні порти. Відправлена султаном на розправу з нападниками флотилія наздогнала їх поблизу устя Дунаю. Утім, несподіваний абордаж козаків застав турків зненацька. В неволю потрапив навіть їх адмірал, котрий від отриманих перед тим ран невдовзі помер. А захоплені турецькі галери козаки привели під Очаків, і тут їх на глум спалили на очах оторопілої очаківської залоги. Після цього черга дійшла і до околиць міста. Обурений такою зухвалістю падишах вислав на українські землі кримську Орду, яка пройшлась По-діллям і Волинню. Орда пройшла українськими землями, як вельми образно й не без гіркої іронії описував згодом Зиґмунд ІІІ в інструкціях шляхті на сейм 1616 р., "по лікоть миючи руки в нашій крові, пустошачи все вогнем і мечем, й ніде так і на очі не побачивши піднесеної проти неї зброї". Стримати татарський напад у влади Речі Посполитої не було сил. Отож, не було нічого дивного в тому, що в цей час відверто лібералізується урядовий курс щодо українського козацтва. Адже саме запорожці на той час були чи не єдиною військовою силою, спроможною успішно протистояти османам та їхнім кримсь- ким васалам. Свою військову спромож-ність козаки вкотре довели на початку 1616 р., коли турецька флотилія на чолі з Алі пашою спробувала блокувати козаків в Дніпровському лимані. У відповідь запорожці завдали по ворогу нищівного удару, затопили кільканадцять турецьких галер і до сотні човнів, змусивши до ганебної втечі самого Алі пашу. Битва народів. Дереворит з "Хроніки всього світу" Мартина Бєльського

Потому козацька флотилія вдарила по Кримському побережжю, спаливши турецьку Кафу, звідкіля вдалось визволити немало християн-невільників. Морський похід 1616 р. та здобуття Кафи стало першою відомою акцією, успішне керівництво якою здійснював прославлений уже згодом козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Восени, того ж таки 1616 року, дві тисячі козаків висадилися на малоазійський берег поблизу Мінери, пішим маршем пройшли до Трапезунда, здобули його і пограбували. На зворотному шляху спочатку розбили вислану проти них флотилію генуезького адмірала Цікалі паші, згодом спустошили Босфорське побережжя і, обминаючи Очаків, де їх очікував турецький флот під орудою Ібрагім паші, вийшли в Азовське море. Єдине, що зміг зробити турецький адмірал, так це пройти Дніпром до Січі і поруйнувати спорожнілий на осінь козацький осідок. Утім, серйозні ускладнення взаємин Речі Посполитої з Османською імперією через морські походи запорожців на підвладні султану землі змусили-таки офіційну Варшаву докласти зусиль для того, аби спробувати поставити козацьку стихію під свій контроль. Уже наприкінці 1614 р. це нелегке завдання було доручено королівським комісарам на чолі з князем Янушем Острозьким. Острозькому доручалось набрати на королівську службу тисячу козаків, котрі мали отримувати за службу відповідну плату й матеріальне забезпечення, за це вірно служити монарху й республіці, жодного непослуху чи прикростей не чинячи місцевим властям і шляхтичам. Мешкати реєстровці разом зі своїми сім'ями могли в королівських і приватних маєтностях лише з дозволу володарів. Трахтемирівський монастир призначався їм виключно в якості шпиталю для старих, хворих і скалічених війною козаків, котрі вже доживали свого віку. Суворо заборонялось проведення у Трахтемирові козацьких зібрань. Без дозволу короля не дозволялось приймати на Запорозькій Січі "людей свавільних", а також організовувати військові виправи на землі сусідніх володарів. 
Лови дикого коня. Художник Ю. Брандт


Відсутнім у тексті проекту виявилося і підтвердження права реєстровців на власне судочинство і землеволодіння. Запропонований варіант виглядав відверто дискримінаційним у порівнянні з тими правами і вольностями, що були закріплені за Військом Запорозьким Стефаном Баторієм. А тому, козацькі лідери не поспішали приставати на запропоновані кондиції. На роздумування королівські комісари надали їм п'ять тижнів. Аби спонукати до "правильних" висновків на Правобережжі було розквартировано кварцяне військо — "почавши від Києва аж до Черкас, як піхота, так і кіннота для більшого постраху при обговоренні козаками комісарської пропозиції". Проте, нова загроза війни з Османською Портою не дозволила Варшаві аж надто гучно брязкати зброєю в Україні. А за відсутності такого супроводу козаки уникнули укладення будь-яких угод з королем. Тим часом, вальний сейм 1616 р. дозволив королю продовжити війну з Російською державою, виділивши, щоправда, при цьому нікчемно малі кошти. Відтак, з'являвся ще один аргумент на користь кінцевого налагодження нормальних стосунків з Військом Запорозьким. Восени 1617 р. загонам королевича Владислава, котрий і надалі титулував себе московським царем, вдалося здобути Вязьму. Але саме під цим містом уперше за кампанію далася взнаки стара-престара хвороба королівського війська — брак належного фінансування не дозволяв розплатитися з жовнірами, а неоплачене вояцтво, відмовлялось продовжувати похід далі. Владиславу довелось зазимувати під Вязьмою, сподіваючись на скору допомогу батька. Король же не вигадав нічого кращого, як відправити в Україну 6 тис. злотих на оплату реєстровцям, а ще 20 тис. для найму козаків-охотників на Московську війну. І вже влітку очолюване гетьманом Сагайдачним двадцятитисячне козацьке військо через Сіверщину рушило на об'єднання з королевичем Владиславом. Розпочавши з успішного штурму Лівен, Сагайдачний рушив у бік Рязанщини, оволодівши по дорозі Єльцем, Лебедянню, Скопіним, Шацьком, Касимовим, а далі, завернувши на північний захід, змусив капітулювати Зарайськ, Каширу, Коломну. В ніч з 10 на 11 жовтня козацькі війська вчинили спробу нічного штурму Москви. Успіхи козацьких полків немалою мірою посприяли тому, що у підписаному 1 грудня 1618 р. перемир'ї з Москвою королівським комісарам вдалось закріпити за Річчю Посполитою Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську землі. Тривале перебування в роки Смути українських козаків у Росії залишило по собі вельми гіркі спомини, послабити які не могло навіть усвідомлення одновірності "московітів" та "черкасів". Навпаки, вочевидь, саме ця обставина надавала подіям особливого драматизму. Яскравою ілюстрацією до характеристики сприйняття російських церковних кіл походу гетьмана Сагайдачного на Москву є твір "Повесть о преславном чудеси", вміщений у міському літописі Михайлова, невеликого містечка Рязанського повіту, яке стало об'єктом атаки козацького полку полковника Милостного (Милостивого). Напад козаків полковника Милостного у "Повісті" представлено як апокаліптичне протиборство захисників істинної віри з посланцями сатани. 

Битва під Цецорою. Художник Ю. Коссак
Власне, уже сама війна польського короля трактувалась як спроба "Московское государство поглотити… а веру православную искоренити и превратити в свою латынскую веру". Зброєю ж у руках віроломного Зиґмунда ІІІ, за оцінкою церковних книжників, виступав "всепагубный враг Сагайдачный", котрий зі своїми "вои" кинувся "на Христово стадо" у Лівнах і Єльці "монастыри и церкви Божьи расхитиша и огнем сожгоша". "Но еще злочествии крови християнския не насытишася… свое сонмище сатанино" — полк Милостного — відправив на здобуття Михайлова. Цікаво, що не лише в літературних творах церковних авторів українські козаки змальовувались у кольорах "сатанинського воїнства". В урядових документах воєнне протистояння із запорожцями також представлялось у світлі конфесійного конфлікту. Разом з тим, похід гетьмана Сагайдачного на Москву, крім слави про ратні звитяги молодців-запорожців в Україні й Польщі та, відповідно, лихих споминів про одновірців "черкас" чи "запорог" у російської людності, спричинився до першої, по-рівняно масової, хвилі міграції українців на землі, підвладні московським царям. Власне, мова йшла не про переїзд з України на проживання до Росії, а лише про бажання частини козаків залишитись на землях, які за роки війни встигли стати… рідними. Перші, поки що поодинокі, випадки переходу запорожців на царську службу мали місце ще до 1 грудня 1618 р. Утім, після укладення Деулінського перемир'я перехід на царську службу набув масового характеру. Не бажаючи повертатись в Україну без обіцяної королем платні за військові послуги, у таборі під Калугою запорожці сформували полк, обравши своїм старшим колишнього сотника Ждана Конша, і 23 грудня заявили про своє бажання служити царю — "службы нашы рыцарские до маестату ваше царское милости пильно отдаем". Полк Конші, який налічував близько 700 чоловік, був з радістю прийнятий у Москві. Козакам відразу було виплачено так зване "кормовое жалование": "велено тех выходцев черкас пересмотреть на лицо окольничему Олексею Зюзину.. а пересмотря, велено дать корм на неделю по 2 алтына на день". 
Козаки у степу. Художник С. Васильківський

Невдовзі влада приступила і до виплати царського жалування "на выход" — "да выходново десятником по 4 рубли, да по сукну по доброму, а рядовым по пяти рублев человеку, то им и за сукно". Згідно ритуалу, котрий поширювався винятково на персон важливих, козацькому війську було влаштовано прийом у царя. Щоправда, царська влада побоювалась масового скупчення "черкас" і "запорог". А тому намагалась відразу їх розпорошити. Полк Конші було розформовано, а іммігрантів розселили по різним містам: Курмиш, Переяслав-Залєський, Галич, Коломна, Пронськ, Рязань, Кострома, Бєлоозєрськ, Вологда, Ярославль, Шацьк, Арзамас, Астрахань, Нижній Новгород, Казань. Решта ж козаків, що брали участь у довготривалих війнах, так і не отримали за свою ратну працю належної винагороди від держави. Проте відчули вповні власну силу, зміцнили свою організаційну структуру та набули досвіду дипломатичної діяльності. І це дуже допомогло Війську Запорозькому вирішувати важливі політичні завдання у майбутньому. Зважаючи на підготовку Речі Посполитої до війни з Османською Портою, в якій Варшава відводила поважну роль козацькому війську, за результатами сеймових обговорень 1619 р. кількісні показники козацького реєстру було збільшено до 4 тис. Суттєво було підвищено й розміри жолду до 8 злотих на особу за чверть року служби та натуральна оплата сукном. Загалом сума виплат Війську Запорозькому мала складати 128 тис. злотих на рік! У листопаді 1619 р. над Роставицею відбулися переговори Жулкєвського з козацькою старшиною, на яких коронний гетьман поводив себе вельми зверхньо і недипломатично. Жулкєвський вимагав рішучого відмежування реєстрового козацтва від тих членів товариства, які не потрапляли в реєстр і позбавлялись козацьких прав. У кінцевому результаті це спровокувало козацький бунт. Гетьманом було обрано вождя козацької черні Яцька Бородавку, і коли Жулкєвський, занепокоєний активізацією турецьких воєнних приготувань, відправив до нового козацького старшого посланців із запитанням: чи готовий він виконувати Роставицькі домовленості — відповіді не отримав. Якщо правдивим є повідомлення автора Львівського літопису Михайла Гунашевського, Жулкєвський тоді зверхньо заявив: "Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рилі, альбо свині пасти". "Гриці" також не надто поспішали коронному гетьману на допомогу — на сполучення з коронною армією прибуло лише трохи більше тисячі козаків-реєстровців. І про це неабияк пошкодував Жулкєвський 18 вересня 1620 р., коли під селом Цецорою, розташованим на лівому березі Прута за 18 верств від Ясс, розгорілась запекла битва, що увінчалась повним фіаско армії Речі Посполитої. Найбільше, на що спромігся коронний гетьман, так це організувати відхід з-під Цецори оборонним табором у напрямку Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, військо за тиждень подолало 165 верств. До Дністра залишались всього лише близько 10 верств, коли у таборі коронних військ сталась якась смута, скориставшись з якої, османський воєначальник Іскандер паша зумів розірвати оборону супротивника і розгромити його вщент. Коронний гетьман у сум'ятті був убитий, а його голову Іскандер паша відіслав у подарунок султану. Син коронного гетьмана Ян Жулкєвський, польний гетьман Станіслав Конєцпольський, магнати Миколай Потоцький, Януш Тишкевич, а також вцілілі жовніри і козаки потрапили до турецького полону. Врятуватися пощастило не більше двом тисячам жовнірів і військових слуг. Річ Посполита залишилась без війська, без гетьманів. Як велике щастя сприймали обивателі республіки нехіть Іскандера паші до форсування Дністра і безборонного пограбування коронних земель. А так "лише" на Поділля, Волинь і Галичину звично впали татарські чамбули. 
Батальна сцена. Невідомий художник XVIIІ ст.

Утім, похід Іскандера паші до Молдавії, як пам'ятаємо, розглядався у Стамбулі як прелюдія до великої війни. Війни, до якої Річ Посполита була зовсім не готовою. Вальний сейм 1620 р. був скликаний ще напередодні цецорської катастрофи Жулкєвського і мав розглядати широке коло питань поточного державного життя. Коли ж у Варшаві довідались про трагічний кінець коронної армії, смерть великого коронного гетьмана та полон польного гетьмана, королівський уряд наполягав на тому, аби сейм тривав не більше трьох тижнів і виняткова увага на сеймових засіданнях була зосереджена лише на справах організації оборони вітчизни перед навислою османською загрозою. Усі інші проблеми виглядали просто дитячими пустощами. У контексті воєнних приготувань Речі Посполитої на сеймі відразу ж прозвучала козацька тематика. Пропозиції щодо використання запорожців були озвучені вже у сенаторських вотах. Створена для обдумування способів забезпечення оборони республіки комісія представила меморіал, в якому наголошувалось, що лише козаків можна швидко мобілізувати і скерувати проти неприятеля на Крим чи турецькі фортеці в Наддністров'ї. А відтак, пропонувалось негайно відіслати їм 100 тис. злотих жолду; "заспокоєнні грецької віри", в тому числі і за посередництва патріарха Теофана (щойно перед тим проголошеного турецьким шпигуном). На спорожнілу кафедру єпископа Луцького пропонувалось звести православного, а не уніатського претендента. Не втручатися у козацькі порядки та вибори ними свого старшого; роздати за службу старшині староства та й, загалом, обходитися з ними чемно, демонструючи повагу та шану. Наступний документ "Про порядок війни проти поган" передбачав озброєння аж 80 (!) тис. козаків мушкетами і відправлення їх з метою проведення диверсій на Чорне море, в район Ак-Кермана і Стамбула. Здеморалізована в такий спосіб османська потуга мала стати легкою здобиччю регулярних коронних і литовських військ. Утім, нереальність скупчення настільки великого козацького війська була очевидна, а тому, король і його оточення схилялось до реалізації плану по використанню козацтва на головному театрі бойових дій. 10 листопада Зиґмунд ІІІ через королівського дворянина Бартоломія Обалковського звернувся до патріарха Теофана з проханням про залучення козацтва до війни проти османів. Після переговорів з Теофаном, що відбулися в Києві, Обалковський попрямував на Запоріжжя, заохочуючи від імені короля низовиків до служби під його прапорами. Щоправда, вальний сейм 1620 р., так пильно перейнявшись козацькою проблематикою, що у прикінцевих своїх документах не пішов далі констатації необхідності найму козацтва на державну службу.
Медаль на честь повернення Смоленська до складу Речі Посполитої 1636 р.

 Про будь-яке правове закріплення статусу Війська Запорозького як особливої рицарської корпорації в постановах сейму мова не йшла. Так само не йшлося і про визнання факту відновлення через висвячення патріарха Теофана православної ієрархії на Русі. Річ Посполита потребувала військової сили козацтва і вона прагнула її отримати, не зв'язуючи собі руки якимись правовими нормами чи політичними обіцянками. Але на такий варіант взаємин не погоджувалось змужніле козацтво, проводирі якого вже відчули в собі оборонця не лише своєї землі, а й православної віри. Остаточне вирішення питання участі чи неучасті Війська Запорозького у війні Речі Посполитої з Османською імперією було винесене на загальну козацьку раду, скликану на початок літа в урочищі Суха Діброва поблизу Фастова. Крім козаків участь у раді, що тривала аж три дні, взяли також православні ієрархи митрополит Йов Борецький, єпископ Ієзекіль Курцевич, близько 300 священників і ченців. Рада пройшла в надзвичайно гострих дебатах. Адже з одного боку, козацтво до участі у війні з ворогами християнської віри закликав патріарх Теофан. До цього також спонукали й традиції козацького життя, присвяченого боротьбі з мусульманською загрозою. З іншого боку, до козацтва долинули звістки про чергові насильства уніатів над православною Церквою в межах Речі Посполитої, не зупинені королівською владою. Не надійшло з Варшави і переконливого сигналу щодо готовності короля визнати новопосвячену православну ієрархію. У той час як султан Осман ІІ напередодні війни засилав на Січ своїх посланців, намовляючи запорожців до союзництва й обіцяючи опіку автономній козацькій окрузі зі столицею в Києві чи Кам'янці-Подільському. Врешті-решт, козацтво у присутності королівського посланця присягнулось допомагати Зиґмунду ІІІ і Речі Посполитій у війні з османами, обрало на похід необхідну козацьку старшину та, водночас, призначило делегацію на перемовини з королем щодо задоволення нагальних козацьких вимог. 
Турецький кільчастий панцир з місюркою та зерцалом

Видані козакам надзвичайно високі оцінки їхньої військової доблесті почали підтверджуватись відразу, як тільки у липні 1621 р. грізна армада зі 150-тисячного регулярного війська (не рахуючи татарської кінноти та допоміжних турецьких відділів), очолювана особисто султаном Османом ІІ перейшла Дунай і рушила "завойовувати Лехістан", загрожуючи роздушити її 35-титисячну королівську армію самою тільки своєю масою. У битві під Хотином українські козаки діяли і мужньо, і вправно, і надзвичайно ефективно. Доволі показово, що саме козаків турки стали вважати своїми головними ворогами. Врешті-решт, безуспішність турецьких атак підштовхнула Османа ІІ розпочати переговори з супротивником. 29 вересня розпочалися перемовини сторін про замирення. Хотинська війна, в якій об'єднаним силам Речі Посполитої вдалось перегородити шлях грізній османській потузі на коронні землі, стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій. Козаків порівнювали з античними героями, взірцями звитяги й патріотизму. Називали головними рятівниками спільної вітчизни. Вірменський хроніст з Кам'янця-Подільського захоплено писав: "Якби не було козаків, то один Бог знає, чи не були б поляки знищені за три-чотири дні".